Постанова від 28 січня 2026 р. у справі №302/1799/24 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 302/1799/24

П О С Т А Н О В А

Іменем України

29 січня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд в складі:

головуючого – судді Джуги С.Д.,

суддів – Мацунича М.В., Собослоя Г.Г.,

з участю секретаря судових засідань: Мочан М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович, на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року у складі судді Пухальського С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права користування житлом та зобов`язання звільнити будинок,

в с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Міжгірського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про припинення права користування житлом та зобов`язання звільнити будинок.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивачу на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (до перенумерації у 2000 році будинок АДРЕСА_2 ) (далі – Будинок № 109).

25 квітня 1991 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі судового рішення від 30.07.2013.

Від шлюбу сторони мають двох повнолітніх доньок, які на даний час проживають окремо.

Після розірвання шлюбу відповідачка залишилася проживати в Будинку АДРЕСА_1 , яким користується і по сьогоднішній день, однак не бере жодної участі в утриманні будинку та прибудинкової території. Натомість позивач весь цей час проживав окремо в с. Сойми Хустського району Закарпатської області разом з іншою жінкою – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною, ОСОБА_3 , на постійне проживання у Будинок АДРЕСА_1 . Оскільки Будинок № 109 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв.м (з яких кімната площею 17,4 кв.м є прохідною та фактично використовується в якості вітальні), кухні площею 5,3 кв.м та коридору 8,4 кв.м, то позивач звернувся до відповідачки із проханням знайти собі інше житло і упродовж весни-літа 2024 року добровільно виселитися з Будинку АДРЕСА_1 . Однак пройшло більше шести місяців, а відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном. Також своїми діями відповідачка обмежує позивача у можливості вселитися до Будинку № 109 разом із ОСОБА_3 , тим самим порушуючи право позивача на повагу до його приватного і сімейного життя.

У жовтні 2024 року за заявою позивача, як власника Будинку № 109, відповідальною особою ЦНАП Пилипецької сільської ради Хустського району Закарпатської області відповідачку було знято з реєстрації у Будинку АДРЕСА_1 .

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд припинити право користування ОСОБА_2 житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1 , та зобов`язати її звільнити даний житловий будинок.

Рішенням Міжгірського районного суду від 10 березня 2025 року відмовлено у задоволенні заявленого позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити в повному обсязі позовні вимоги ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, визнано встановленими обставини, що мають значення для справи, які насправді є недоведеними, суд не сприяв повному, всебічному, об`єктивному та неупередженому розгляду справи. Апелянт погоджується, що відповідачка має гарантоване Конституцією України право на житло, однак таке право не може бути реалізоване за рахунок обмеження прав позивача. Разом із тим, суд не надав жодної оцінки тому факту, що відповідачка має можливість поселитися у житловому будинку своїх батьків.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 , її представник – адвокат БітюраА.А., просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Представник апелянта - адвокат Рішко С.І. надіслав суду письмову заяву, у якій просив розглянути справу у відсутності апелянта та його представника. Справа на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України, розглянута у їх відсутності.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення сторони та її представника, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обовязком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи в задоволенні заявленого позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості заявленого позову.

З такими висновками суду погоджується і апеляційний суд, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Матеріалами справи установлено, що позивачу ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був успадкований позивачем за заповітом після смерті його тітки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26.08.2018 у справі № 302/1012/14-ц (а.с. 14, 15).

25 квітня 1991 року виконкомом Річківської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області було зареєстровано шлюб між позивачем, ОСОБА_1 , та відповідачкою, ОСОБА_5 , про що було складено відповідний актовий запис за №3, в результаті чого дружина змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ».

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30.07.2013 у справі № 302/512/13-ц було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання між ними шлюбу. Рішення суду набрало законної сили 10.08.2013, що визнавалося сторонами (а.с. 13).

В Будинку № 109 зареєстровані двоє осіб: позивач ОСОБА_1 та його донька, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 29.10.2024 (а.с. 24).

Як вбачається з копії довідки від 17.01.2025, по особовому рахунку НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), станом на 31.12.2024 (помилково зазначено як 31.12.2025) відсутня заборгованість за спожиту електроенергію (а.с. 83-84).

Відповідачкою надано копії квитанцій про оплату її донькою послуг за спожиту електроенергію за особовим рахунком НОМЕР_1 (а.с. 60-70).

В обґрунтування заявленого позову позивач посилається на те, що відповідачка не є дружиною позивача, тому припинилась обставина, яка була підставою для набуття нею права користування житловим будинком, власником якого є позивач.

Згідно зі ч.2 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. (ч.4 ст. 10 ЦПК України)

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Згідно із ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

За змістом ч.1 та ч.4 ст.156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року по справі № 206/5355/18 (провадження № 61-6714св20) зазначено, що: «відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Матеріалами справи доведено, що відповідачка ОСОБА_2 була дружиною позивача, вселилася та проживала у будинку за згодою позивача, як власника будинку, і на законних підставах набула права користування даним житлом, та користується ним понад 10 років. Відповідачка ОСОБА_2 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним її житлом для проживання. Тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок її житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Позивачем не доведено факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірним будинком.

Пред`явлення вказаних вимог позивача до відповідачки і позбавлення її прав на житло, у даному випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідачки, порушенням її прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відпадає принципу пропорційності та легітимній меті.

Суд першої інстанції врахував вищенаведені фактичні обставини справи та вимоги закону, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну правову оцінку та дійшов правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення заявленого позову та позбавлення відповідачки права на житло.

Таким чином рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішень суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст.374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович залишити без задоволення.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 09 лютого 2026 року.

Головуючий:

Судді: