Рішення від 03 лютого 2026 р. у справі №943/2242/24 — Буський районний суд Львівської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Єдиний унікальний номер №943/2242/24

Провадження № 2/943/66/2026

04 лютого 2026 року м. Буськ

Буський районний суд Львівської області

в складі:головуючого-судді Журибіда Б. М.

при секретарі Пирка В.М.

за участі представників

позивачки ОСОБА_1 Шульженка Д.Ю., Балицького О.П.

представника позивачки ОСОБА_2 Качора С.Б.

представника відповідачки ОСОБА_3 Кулеби В.М.

представників відповідачки Кравцової Г.Б. Лемик Р.Я., Поврозник А.П.

відповідачки Кравцової Г.Б.

третьої особи Антонишина В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференцзв`язку в місті Буську цивільну справу за позовом ОСОБА_4 в особі представника адвоката МИЦИКА Олега Володимировича та ОСОБА_5 в особі представника адвоката КАЧОРА Степана Богдановича до ОСОБА_6 , співвідповідачки ОСОБА_7 , третьої особи ОСОБА_8 про визнання договорів купівлі – продажу нерухомості недійсними,-

в с т а н о в и в :

Позивачі ОСОБА_1 в особі представника адвоката Мицика Олега Володимировича та ОСОБА_2 в особі представника адвоката Качора Степана Богдановича звернулися в суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі продажу нерухомості недійсними. Мотивують тим, що 07.01.2024 року з вини ОСОБА_3 відбулася дорожньо транспортна пригода, кримінальна справа по даному факту розглядається Кам`янка Бузьким районним судом, де позивачі визнані потерпілими. У квітні 2024 року потерпілими було подано цивільні позови про відшкодування майнової та моральної шкоди на загальну суму 1363408,17 гривень, які прийняті судом (справа №446/893/24). Однак, відповідач, після оголошення їй підозри у вчиненні кримінального правопорушення, маючи в приватній власності житловий будинок та земельну ділянку в с. Кізлів, відчужила такі ОСОБА_9 , 26.04.2024 року укладено договори купівлі продажу. На думку позивачів майно було відчужено відповідачем з метою ухилення від виконання подальшого вироку суду у даній кримінальній справі.

Разом з позовною заявою представники позивачів подали до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку кадастровий номер 4620682300:14:003:0035 в с. Кізлів.

Ухвалою суду від 10.11.2024 у задоволенні вказаної заяви було відмовлено.

Ухвалою суду від 11 жовтня 2024 року відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду.

06.11.2024 представник Відповідачки ОСОБА_3 адвокат Кулеба Володимир Миколайович подав відзив на позову заяву, у якому він повністю заперечив проти задоволення позовних вимог. Свою позицію мотивував тим, що житловий будинок та земельна ділянка, які були предмет оскаржуваних договорів купівлі продажу придбані за час шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , і згідно норм Сімейного кодексу України були спільною сумісною власністю подружжя, а відтак, ОСОБА_8 також був продавцем у даних договорах купівлі-продажу. Крім цього, вказує, що ще на початку 2023 ОСОБА_3 з ОСОБА_8 вирішили продати їх спільне майно, відтак ще 07.02.2023 ОСОБА_8 створив оголошення про продаж їхнього будинку та земельної ділянки та вів всі переписки з клієнтами і втому числі з чоловіком покупця, що на його думку є доказом реальності договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, факт настання наслідків, а саме зміну власника майна. Вказує що сторони договору не є родичами і укладення договору не мало на меті ухилення від виконання вироків або рішень суду. Зазначає, що станом на 26.04.2024 не було жодного вироку чи рішення суду, яким би було постановлено про стягнення з ОСОБА_3 або ж її колишнього чоловіка ОСОБА_8 будь яких коштів, а відтак вони не були боржниками. А позови про стягнення з ОСОБА_3 моральної та матеріальної шкоди, на які посилаються позивачі, згідно ухвали Кам`янко-Бузького районного суду Львівської області від 09.07.2024 у справі № 446/893/24 вказано, що такі цивільні позови надійшли до суду лише 30.04.2024, а до обвинуваченої ОСОБА_3 ще пізніше. Посилається на постанову Верховного Суду від 16.02.2022 року у справі №204/9189/19 в якій суд дійшов висновку, що саме по собі накладення арешту на нерухоме майно боржника, за відсутності на час укладення договорів купівлі-продажу у державному реєстрі запису про таке обтяження, а також доказів щодо обізнаності боржника про встановлену заборону відчужувати майно, не може бути підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними. Вказує, що посилання позивачів на постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №755/17944/18 є також безпідставним з огляду на те що ОСОБА_3 не була боржником на дату укладення договору-купівлі продажу.

Ухвалою суду від 28 січня 2025 в підготовчому судовому засіданні залучено до розгляду справи співвідповідача та ОСОБА_9 , а також задоволено клопотання представників позивачів про витребування у Приватного нотаріуса Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Дячик А.В. належно завірену копію договору купівлі продажу від 26.04.2024 року № 605, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9

17.02.2025 через систему Електронний суд на адресу суду надійшов відзив представника співвідповідача ОСОБА_9 адвоката Лемик Роксолани Ярославівни, в якому вона повністю заперечила проти задоволення позовних вимог. Свою позицію мотивувала тим, що ОСОБА_9 та її чоловік ОСОБА_10 більше року займалися пошуком житла для своєї сім`ї. Основною вимогою було знайти житловий будинок з прибудинковою територією в сільській місцевості, оскільки за рекомендацією лікарів, доньці ОСОБА_11 у зв`язку з її станом здоров`я потрібно було якомога більше перебувати на свіжому повітрі. В березні 2024 року на сайті оголошень сім`я ОСОБА_12 знайшла пропозицію про продаж будинку в с. Кізлів. В оголошенні йшлося про те, що будинок продається в зв`язку з переїздом. Усі деталі щодо умов договору купівлі-продажу будинку обговорювалися з ОСОБА_13 (колишнім чоловіком ОСОБА_3 ). В квітні 2024 р. подружжя прийняло рішення придбати будинок в с. Кізлів для постійного проживання. В процесі оформлення документів з`ясувалося, що будинок є спільною власністю подружжя, яке розірвало свій шлюб і на даний час чоловік ОСОБА_3 проживає за кордоном, а тому його інтереси представляла на підставі доручення його мама. Вказує, що до моменту укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_9 не була знайома з ОСОБА_3 та її колишнім чоловіком (співвласником об`єкту продажу). Договір купівлі-продажу будинку було оформлено 26.04.2024 року приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Дячик А.В. На момент укладення договору місцем реєстрації ОСОБА_3 була адреса: АДРЕСА_2 . В день оформлення договору продавцеві було виплачено повну вартість придбаного майна (що підтверджується п. 5 Договору купівлі-продажу). У травні 2024 р. сім`я ОСОБА_12 у повному складі переїхала проживати у придбаний будинок в АДРЕСА_1 і фактично проживає за цією адресою на даний час. Зазначає, що факт проживання підтверджується квитанціями про сплату комунальних послуг та довідкою з місця навчання доньки ОСОБА_11 . Крім цього, послалась на практику Верховного Суду (справа №922/2495/21; справа №904/2979/20; №904/4567/18), визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. А в постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18 Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що: у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Вказала, що позивачі не є сторонами правочину, а відтак їхні права не порушені, що узгоджується з судовою практикою описаною в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №922/2495/20 та постанові Верховного суду від 15.06.2021 у справі №910/6671/20.

Ухвалою суду від 04 березня 2025 залучено до справи третю особу, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_8 .

Ухвалою суду від 10 квітня 2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

В ході судового розгляду представником позивачки ОСОБА_1 , адвокатом Балицьким Олександром Петровичем подав заяву про забезпечення позову. Мотивує тим, що позивачем разом з позовною заявою було подано заяву про забезпечення позову. Ухвалою Буського районного суду Львівської області від 10 жовтня 2024 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року - у справі №943/2242/24, відмовлено у задоволенні такої заяви. Представник повторно звертається з даною заявою, для вирішення питання про вжиття чи невжиття заходів забезпечення позову покликаючись на те, що невжиття заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Зазначає, що з врахуванням практики Верховного Суду, «Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом». В даному випадку слід застосувати саме позицію Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19), оскільки забезпечення позову стосується майнових питань. Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову в цій справі не підлягає примусовому виконанню, а може бути виконано шляхом його пред`явлення до державного реєстратора, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспорюваного договору, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права. Оскільки жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить, спір виник фактично з приводу нерухомого майна, ухвалою Буського районного суду Львівської області від 28 січня 2025 року залучено у справі співвідповідачку ОСОБА_9 , яка придбала зазначене нерухоме майно, а відчуження спірного майна до закінчення розгляду позовних вимог призведе до неможливості захистити відповідні права позивачів, просить вжити заходів забезпечення позову: накласти арешт на житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2508210446040) та на земельну ділянку, кадастровий номер 4620682300:14:003:0035 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1897998846206).

Ухвалою суду від 01.07.2025 у задоволенні вказаної заяви було відмовлено.

21.07.2025 Львівським апеляційним судом відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_14 на ухвалу Буського районного суду Львівської області від 01 липня 2025 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28.08.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_14 ухвалено задовольнити.

Ухвалу Буського районного суду Львівської області від 01 липня 2025 року скасовано та прийнято нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено та вжито заходи забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , третя особа: ОСОБА_8 про визнання договорів купівлі – продажу нерухомості недійсними шляхом накладення арешту на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2508210446040) та на земельну ділянку, кадастровий номер 4620682300:14:003:0035 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1897998846206).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 адвокат Качор С.Б. заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, з підстав, наведених у позові, просив суд позов задовольнити, оскільки вважає, що такий укладений ОСОБА_3 з метою ухилення від виконання вироку Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області укладений на шкоду його довірителю та крім цього вартість будинку та земельної ділянки не відповідають ринковим цінам подібних об`єктів нерухомого майна.

Представники позивача ОСОБА_1 адвокати Шульженко Д.Ю та Балицький О.П. заявлені позовні вимоги підтримали в повному обсязі, з підстав, наведених у позові, просили суд позов задовольнити, оскільки вважають, що такий є фраудаторним, який укладений з метою невиконання зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 , які на їх думку виникли одразу після дорожньо-транспортної пригоди за участю ОСОБА_3 та транспортного засобу в якому їхала ОСОБА_1 і ОСОБА_3 вже після дорожньо-транспортної пригоди була боржником перед їх довірителькою.

Представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат Кулеба В.М. проти позову заперечив, з підстав, наведених у відзиві на позов, просив суд залишити позов без задоволення, оскільки рішення про продаж будинку з земельною ділянкою було прийняте його довірителькою та її колишнім чоловіком ОСОБА_8 ще на початку 2023 року, а значить ще дорожньо-транспортної пригоду, в яку потрапила ОСОБА_3 . Крім цього, на момент укладення договорів купівлі-продажу ОСОБА_3 , а саме станом на 26.04.2024 не було жодного вироку чи рішення суду, яким би було постановлено про стягнення з ОСОБА_3 або ж її колишнього чоловіка ОСОБА_8 будь яких коштів, а відтак вони не були боржниками, жодних заборон в розпоряджанні їх майном не було, а тому ОСОБА_3 не ухилялась від виконання вироку, а навпаки частково його виконала виплативши потерпілим по 150 000 грн. моральної шкоди кожному. ОСОБА_9 фактично проживає в придбаному будинку з сім`єю, а відтак підстав вважати дані договори удаваними немає.

Представник відповідача ОСОБА_9 адвокат Лемик Р.Я. проти позову заперечила, з підстав, наведених у відзиві на позов, просила суд залишити позов без задоволення, оскільки рішення її довірителька фактично проживає з сім`єю в придбаному будинку, відтак, згідно позицій Верховного суду на які вона посилалась у відзиві на позовну заяву, якщо хоча б один учасник правочину намагався досягти правового результату, такий правочин не може визнаватись фіктивним. Заперечила і проти фраудаторності, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу до ОСОБА_3 не було подано жодного позову про відшкодування будь-якої шкоди. Вважає, що позивачі не мали права подавати даний позов, оскільки вони не є сторонами договору, а порушення їх права внаслідок укладення оспорюваних договрів не порушені.

Представник відповідача ОСОБА_9 адвокат Поврозник А.П. проти позову заперечив, з підстав, наведених у відзиві на позов, вважає, що даний позов безпідставний і навпаки завдає шкоди його довірительці.

Третя сторона, яка не заявляє самостійних вимог на стороні Відповідача, ОСОБА_8 проти задоволенні позову заперечував і просив відмовити у його задоволенні погоджуючись з позицією відповідачів.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду і вирішення справи по суті на засадах змагальності, як того вимагає ст. 12 ЦПК України, та у відповідності з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовної заяви з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. В силу ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник розпоряджається, користується та володіє своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Як встановлено судом, 26 квітня 2024 року приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Дячик А.В. за реєстровим №605 був посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 .

Отже, предметом дослідження у даній справі є відповідність договору вимогам ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України.

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9 для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Відповідно до практики Верховного Суду (справа №922/2495/21; справа №904/2979/20; №904/4567/18), визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення судом умислу його сторін. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину.

Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Наявність умислу у сторін договору означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.

Для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, яка має прояв у формі умислу, спрямованого на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених у договорі.

Відсутність хоча б однієї із цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно.

У постанові від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18 Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що: у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

У цьому спорі фактичне вчинення ОСОБА_9 дій на виконання своїх обов`язків за договором спростовує аргументи Позивачів про відсутність у ОСОБА_9 наміру взяти на себе обов`язки покупця за договором купівлі-продажу та про його укладання сторонами без спрямування на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Аналогічне положення міститься у постанові КЦС ВС від 31 березня 2021 року у справі №201/2832/19.

В ході розгляду справи судом встановлено, що внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки продавці ОСОБА_3 та мама ОСОБА_8 отримали від покупців ОСОБА_9 та ОСОБА_10 кошти в сумі визначеній договором, а саме 458 388 гривень, а продавці відповідно отримали право власності на будинок та земельну ділянку.

ОСОБА_9 разом з чоловіком ОСОБА_10 та трьома неповнолітніми дітьми ОСОБА_15 2005 р.н., ОСОБА_16 2016 р.н., ОСОБА_17 2022 р.н. почали проживати в придбаному будинку.

У даному випадку сторони уклали договір купівлі-продажу у належній формі, приступили до його фактичного виконання, оскільки продавці ОСОБА_3 та ОСОБА_8 в особі своєї мами, отримали від покупців ОСОБА_9 та ОСОБА_10 кошти в сумі визначеній договором, а саме 458 388 гривень, а покупці ОСОБА_9 та ОСОБА_10 здійснили оплату визначеної договором суми коштів, фактично переїхали в даний будинок, що підтверджується, актом, складеним 07 лютого 2025 року діловодом загального відділу виконавчого комітету Буської міської ради, квитанціями про сплату за комунальні послуги та довідкою №09 від 07.02.2025 з місця навчання дочки.

Позивачем не доведено наявність у сторін свідомого наміру невиконання взятих на себе зобов`язань по договору. Крім цього, сторони договору не є родичами чи близькими друзями, доказів протилежного позивачами не надано.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24)).

В ході розгляду справи судом встановлено, що у провадженні Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області перебувала кримінальна справа №466/893/24 за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України.

У підготовчому судовому засідання представником потерпілої ОСОБА_1 подано цивільний позов до обвинуваченої ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди в розмірі 500 000 грн., а представником потерпілого ОСОБА_2 подано цивільний позов до обвинуваченої ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної шкоди завданої внаслідок ДТП в розмірі 363408,17 грн. та моральної шкоди в розмірі 500 000 грн.

Згідно ухвали Кам`янко-Бузького районного суду Львівської області від 09.07.2024 у справі № 446/893/24, копія якої є в матеріалах справи, такі цивільні позови надійшли до суду лише 30.04.2024, а від так обвинувачена ОСОБА_3 отримала їх не раніше 09.07.2024.

Верховний Суд у постанові від 16.02.2022 року у справі №204/9189/19 дійшов висновку, що саме по собі накладення арешту на нерухоме майно боржника, за відсутності на час укладення договорів купівлі-продажу у державному реєстрі запису про таке обтяження, а також доказів щодо обізнаності боржника про встановлену заборону відчужувати майно, не може бути підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними.

Згідно обставин справи позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого має сина. Рішенням суду на її користь присуджено стягнення аліментів. У зв`язку з несплатою аліментів державний виконавець наклав арешт на все майно боржника. Незважаючи на наявність арешту, будинок був відчужений на підставі договорів купівлі-продажу. Позивачкою було подано позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування записів про право власності. ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову оскільки на час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваних договорів купівлі-продажу в реєстрі обтяжень була відсутня інформація про арешт нерухомого майна відповідача. Крім того, матеріали справи не містять і позивачем не надано доказів на підтвердження обізнаності відповідача, як про існування самого рішення суду про стягнення аліментів, так і про наявність відкритого щодо нього виконавчого провадження з примусового виконання цього рішення, що унеможливлює встановлення того факту, що при укладенні оспорюваних правочинів боржник діяв умисно, зокрема з метою уникнення виконання рішення суду та сплати боргу по аліментах за рахунок відчуженого майна.

Суди також зазначали, що в цьому випадку позбавлення нового власника, яка є добросовісним набувачем, спірного будинку призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Судом встановлено, що ще 07.02.2023 ОСОБА_3 з ОСОБА_8 вирішивши продати спільне майно після розлучення створили оголошення про продаж їхнього будинку та земельної ділянки на сайті «dom.ria.com», на підтвердження чого надано копії фотографій з даного сайту де вказано дату створення оголошення, опис оголошення та дані про поновлення розміщення оголошення на даному сайті, а відтак намір продати майно договір купівлі-продажу якого оспорюється виникло задовго до дорожньо-транспортної пригоди внаслідок якої у позивачам завдано моральної та матеріальної шкоди.

З огляду на те, що намір продати будинок та земельну ділянку в ОСОБА_3 та її колишнього чоловіка ОСОБА_8 виник ще на початку 2023 року, про що свідачть створене на сайті оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна укладено 26.04.2025, про подані цивільні позови ОСОБА_3 дізналась лише 09.07.2024, на день укладення договору ОСОБА_3 не мала статусу боржника, а позивачі статусу кредиторів, не існувало і жодних заборон або обтяжень, які б перешкоджали ОСОБА_3 укласти оспорюваний договір, а доказів протилежного позивачами не надано.

Посилання позивачів на правові позиції Великої Палати Верховного Суду викладені у Постанові від 03.07.2019 року у справі №369/11268/16-ц, Постанові Об`єднаної палати Касаційного у справі №910/7547/17, Постанові ВС від 28.11.2019 року у справі №910/8357/18, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, Постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі №922/2878/17, Постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №755/17944/18, Постанові від 18.06.2024 року у справі №911/2276/22 суд вважає безпідставним, з огляду на те, що ОСОБА_3 не була боржником на дату укладення договору-купівлі продажу, а позивачі не мали статусу кредиторів у відношенні до ОСОБА_3 .

Разом з цим, судом надано оцінку квитанціям, які долучені до матеріалів справи представником позивачки адвокатом Шульженко Д.Ю., згідно яких ОСОБА_3 відшкодувала по 150 000 грн. кожному з трьох потерпілих, які подали в межах розгляду Кам`янка-Бузьким районним судом Львівської області цивільні позови про відшкодування моральних та матеріальних збитків завданих дорожньо-транспортною пригодою.

Відтак, кошти отримані від продажу нерухомого майна, скеровано на відшкодування шкоди завданої ДТП, а сума відшкодування перевищує вартість нерухомого майна за яке його реалізовано.

Суд не приймає до уваги доводи позивача щодо невідповідності оціночної вартості будинку та земельної ділянки ринковій вартості, оскільки довідка про оцінку вартості об`єкта нерухомості від 14.08.2024 та звіт про оцінку майна від 26.03.2025 проведеної оцінювачем ОСОБА_18 долучений представником позивача ОСОБА_2 , адвокатом Качором Б.С. містять оцінку вартості майна станом на 14.08.2024 та 26.03.2025 відповідно, однак не містять інформації, яка б вказувала, що вартість вказана в договорі купівлі-продажу не відповідає ринковій вартості.

Крім цього, жодних доказів відсутності оплати позивачами суду не надано, а відповідачі в свою чергу вказали, що після підписання договору відбулась повна оплата, яка вказана в договорі купівлі-продажу.

Суд доходить висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних у позовній заяві обставин. Твердження, що даний договір є фіктивним, а укладаючи договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки сторони фактично не мали наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є припущенням, а судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи позивачів, що оспорюваний договір є фраудаторним, також не знайшли свого підтвердження, адже жодних доказів хоча б одного з елементів на підставі яких, договір можна визнати фраудаторним позивачами не надано.

Судом встановлено, що 31.07.2004 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (дівоче прізвище ОСОБА_19 ), що підтверджується копією свідоцтва про одруження.

Рішенням Буського районного суду Львівської області від 22.11.2021 року у справі № 943/1703/21 шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 розірвано. Разом з цим, згідно витягів долучених до позовної заяви представниками позивачів право власності на вказану земельну ділянку та будинок набуті за час перебування ОСОБА_3 в шлюбі з ОСОБА_8 , а відтак відповідно до описаних вище вимог чинного ЦК України та Сімейного кодексу України таке майно є спільною власністю подружжя.

Ст. 355 ЦК України визначає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. Однак, при поділі або виділі в натурі частки із майна, що перебуває у спільній сумісній власності, вважається, що частки у співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.

Ч. 3 ст. 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом. Спільна сумісна власність, як різновид права спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Однак, порядок і умови виникнення спільної сумісної власності подружжя дещо інші, ніж у учасників спільної часткової власності, передбачених ст. 355 Цивільного кодексу України.

У ст. 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому, подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним (ст. 63 СК України).

У ч. 1 ст. 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою. Також ч. 2 ст. 69 СК України передбачено принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою. Слід зазначити, що ст. 60 СК України встановлено, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, у момент набуття його хоча б одним із них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток. Згідно ст. 70 СК такі частки визначаються подружжям при поділі майна і є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З огляду на вищевикладене, описане вище майно набуте ОСОБА_3 у шлюбі з ОСОБА_8 та відповідно ОСОБА_8 є співвласником майна, договори купівлі продажу яких оскаржуються позивачами.

Крім цього, як встановлено в ході розгляду справи ОСОБА_20 як співвласник майна давав дозвіл на його продаж та й питання продажу, а саме пошуком покупців фактично також займався він.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зазначила таке: «…Позов, який пред`являє особа, яка не була учасником правочину про визнання правочину недійсним, повинен бути пред`явлений до всіх учасників такого правочину. Встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем або залучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме через неналежність відповідача, зокрема через те, що не всі сторони правочину є сторонами справи. Так само суд діє, якщо предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, залучаючи відповідно до вимог ЦПК України до участі у справі співвідповідачами (належними відповідачами) усіх співвласників…».

Позивачі, які не були стороною оспорюваного договору, вважають, що їх права на задоволення вимог стосовно стягнення з ОСОБА_3 коштів за моральну та матеріальну шкоду завдану нею внаслідок дорожньо-транспортної пригоди порушене оспорюваним договором, оскільки на їх думку, боржник уклав цей договір з метою уникнення обов`язку з виконання рішення суду в майбутньому.

ОСОБА_3 визначено відповідачем за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_9 залучено як співвідповідача в подальшому, ОСОБА_8 , ухвалою суду від 04 березня 2025 залучено до справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог.

Разом з цим, ОСОБА_9 вказувала, що дане нерухоме майно купувалось нею коли вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_10 , який фактично і займався пошуком будинку для їх спільного проживання разом з трьома неповнолітніми дітьми.

Матеріали справи не містять заяви про залучення до участі у справі належного відповідача ОСОБА_8 та ОСОБА_10 , а суд позбавлений процесуальної можливості з власної ініціативи вирішувати такого роду процесуальні питання.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заявлено позовні вимоги не до всіх сторін оспорюваного правочину, то така обставина є окремою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог через неналежність відповідача, зокрема через те, що не всі сторони правочину є сторонами справи, і такий висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із ст. ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст. ст. 77-80 ЦПК України докази на підтвердження фактичних обставин на які посилається сторона повинні відповідати критеріям належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність взаємозв`язку та достатності.

Отже, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги необґрунтовані та у їх задоволенні слід відмовити.

Згідно ч.9 ст.158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 133, 137, 141, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. ст. 15, 16, 22, 23,203, 215, 216 ЦК України, суд -

ухвалив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третьої особи ОСОБА_8 про визнання договорів купівлі – продажу нерухомості недійсними, - відмовити.

Скасувати арешт на нерухоме майно, а саме житловий будинок в АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2508210446040) та земельну ділянку кадастровий номер 4620682300:14:003:0035 в с. Кізлів (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1897998846206), накладений ухвалою Львівського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до частини 6 статті 259 та частини 1 статті 268 Цивільного процесуального кодексу України складання повного рішення суду відкладено на десять днів.

У зв`язку з оголошенням у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення строк подання апеляційної скарги обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 16 лютого 2026 року.

Суддя: Б. М. Журибіда