Рішення від 13 жовтня 2025 р. у справі №759/22218/24 — Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

ун. № 759/22218/24

пр. № 2/759/1100/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2025 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

за участю секретаря Лавриненко Т.С.,

представника позивача - адвоката Кваші І.С.,

представника відповідача - адвоката Іванченка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

22.10.2024 ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва із вищевказаною позовною заявою, в якій просить стягнути із відповідача ОСОБА_2 на користь позивача відшкодування завданої матеріальної шкоди у розмірі 351 133 грн. 89 коп., моральної шкоди у розмірі 100 000 грн. 00 коп., а також понесені судові витрати.

Дана позовна заява обґрунтовується тим, що 30.06.2023 по п-т. Академіка Палладіна, поблизу будинку №6-Д, за участю транспортного засобу Honda CRV, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 і автомобіля Toyota, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 сталась дорожньо-транспортна пригода.

Вину відповідача у спричинені матеріальних збитків обгрунтовує вироком Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/20428/23 від 11.03.2024, яким останнього визнано виним у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 415 КК України.

Відповідно до звіту №9807 автотоварознавчого дослідження від 16.07.2023 матеріальні збитки завдані ОСОБА_1 пошкодженням транспортного засобу Honda CRV, д.н.з. НОМЕР_3 , дорівнюють його вартості 507 133 грн. 89 коп. Разом з цим, відповідно до вимог діючого законодавства матеріальні збитки в розмірі 160 000 грн. були сплачені Моторно (транспортним) страховим бюро України.

Внаслідок протиправних дій відповідача позивачем понесені моральні втрати, які призвели до позбавлення можливостей реалізації своїх звичок і бажань, які вона могла б реалізувати не витрачаючи часу на підготовку заяв та судових позовів, відвідування установ органів державної влади, щоб добитися належного захисту моїх порушених прав. Враховуючи присутність психологічно травмуючого фактору (неправомірних дій відповідача), користуючись принципами розумності та справедливості, розмір моральної шкоди позивач оцінює у 100 000 грн. На переконання позивача, визначена сума моральної шкоди у розмірі 100000 (ста тисяч) грн. є мінімальною компенсацією за перенесені душевні страждання.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2024 для розгляду даної позовної заяви визначено суддю Святошинського районного суду м. Києва Єросову І.Ю.

Ухвалою суду від 25.10.2024 позовну заяву залишено без руху.

20.12.2024 позивачем усунено допущені недоліки.

Ухвалою суду від 23.12.2024 відкрито провадження у справі, розгляд вирішено проводити у порядку загального позовного провадження із викликом учасників справи у підготовче засідання на 12.03.2025 року.

На виконання вимог ухвали від 23.12.2024 судом 30.12.2024 скеровано відповідачу ОСОБА_2 копію позовної заяви з додатками та ухвали про відкриття провадження. Водночас, 07.02.2025 відповідач ОСОБА_2 ознайомився із матеріалами справи у приміщенні суду та 19.02.2025 через канцелярію суду скерував відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на приписи ст. 1774 ЦК України, з огляду на ту обставину, що він не є належним відповідачем в рамках даного судового провадження, оскільки він є військовослужбовцем ЗСУ.

Ухвалою суду від 12.03.2025 закрито підготовче провадження та справу призначено для розгляду по суті на 01.07.2025року.

У судовому засіданні 01.07.2025 представник позивача - адвокат Мендрин А.В. заявив усне клопотання про уточнення позовних вимог, водночас, зобов`язався на наступне судове засідання підготувати письмове клопотання. Також у вказане судове засідання не з`явився відповідач, а тому розгляд справи було перенесено на 14.10.2025 року.

21.07.2025 через систему «Електронний суд» надійшла заява адвоката Іванченка О.В., який просив надати матеріали справи для ознайомлення, та долучив документи, які підтверджують наявність у нього статусу представника відповідача Савченка В.В.

11.09.2025 через систему «Електронний суд» надійшли письмові заперечення адвоката Іванченка О.В., в яких останній категорично заперечує щодо задоволення позовних вимог, з огляду на таке. Наказом командира військової частини НОМЕР_4 від 24.02.2022 солдат запасу ОСОБА_2 призначений на посаду кулеметника першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу другої стрілецької роти, ВОС - 101627А, ШПК - «Солдат». Останнього вироком Святошинського районного суду м. Києва від 11.03.2024 (справа №759/20428/23) визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 415 КК України. Разом з тим, аналізуючи приписи ст. 1172, ст. 1187 ЦК України, можна дійти висновку про те, що ОСОБА_2 не є належним відповідачем у даному провадженні. Так, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Із норм Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» вбачається, що органами, які здійснюють управління військовим майном, є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України. Більше того, приписи ч. 2 вказаного Закону закріплюють, що саме Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі, закріплює військове майно за військовими частинами, приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ. Таке майно закріплюється за військовими частинами на праві оперативного управління. При цьому, згідно з приписами ст. 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб`єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.

Щодо заявленої до відшкодування суми завданої моральної шкоди адвокат зауважив, що позивачем не конкретизовано у чому саме полягають моральні втрати, не обґрунтовано заявлену до стягнення суму, більше того, беручи до уваги, шо ОСОБА_2 не є належним відповідачем, то у задоволенні таких вимог слід відмовити. Окремо адвокат звернув увагу на те, що проведене автотоварозначе дослідження не є процесуальними витратами у розумінні ЦПК України, а тому вказана вимога позивача так само не може бути задоволена. Також представник відповідача вказує, що позивач не долучив у ході розгляду справи доказів, якими підтверджуються понесені процесуальні витрати на правову допомогу адвоката.

У судовому засіданні 14.10.2025 представник позивача - адвока Кваша І.С. позовні вимоги підтримує та просить задовольнити. Зазначила, що пошкоджений автомобіль є вартісним для позивача. Щодо розміру заявлених сум стягнення із відповідача зазначила, що позивач деякий час лікувалася у медичному закладі, три дні пролежала у стаціонарі, зверталася до поліції та прокуратури із заявою про вчинення кримінального правопорушення, оскільки поліцейськими не було внесено відомостей до ЄРДР відразу після ДТП. Також вказала, що позивач зазнала душевних страждань, є особою похилого віку. Підтвердила той факт, що МТСБУ виплатило позивачу 160 000 грн. 00 коп.

Представник відповідача - адвокат Іванченко О.В. у судовому засіданні просить відмовити у задоволенні позову, враховуючи, що ОСОБА_2 , інтереси якого він представляє, є неналежним відповідачем у даній справі. Так, фактично ОСОБА_2 є «працівником», оскільки є військовослужбовцем, а відтак, позов слід було пред`явити до Міністерства оборони України або конкретної військової частини, які у подальшому у порядку регресу стягнули б завдану шкоду із самого ОСОБА_2 . Звертає увагу, що дійсно ОСОБА_2 є винуватим у вчиненні ДТП, а тому у порядку кримінального судочинства був притягнутий до відповідальності, однак питання щодо відшкодування шкоди підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, і його винуватість у вчиненні злочину не робить його автоматично відповідачем у даній справі. Щодо долучених до позову документів та заявлених позовних вимог по суті адвокат зазначив, що витрати на правову допомогу не доведені, оскільки договір укладено з іншою особою (не позивачем), не долучено квитанції, які б підтверджували понесені судові витрати. Водночас, адвокат Іванченко О.В. просить стягнути із позивача понесені відповідачем судові витрати.

У судових дебатах представник позивача просить задовольнити пред`явлений позов, а представник відповідача - відмовити у його задоволенні з огляду на пред`явлення позову до неналежного відповідача та стягнути із позивача на користь відповідача понесені судові витрати.

Вислухавши доводи сторін провадження, ретельно дослідивши наявні у розпорядженні суду докази, суд доходить таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У свою чергу, в силу приписів ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ході розгляду справи встановлено, що 30.06.2023 відповідач ОСОБА_2 , керуючи транспортною машиною Toyota Hiace, д.н.з. НОМЕР_2 , та рухаючись проїзною частиною пр-ту Академіка Палладіна у м. Києві зі сторони станції метро «Академмістечко» у напрямку вул. Берковецької, поблизу будівлі супермаркету «ЕПІЦЕНТР», що по вул. Берковецька, буд. 6А, скоїв ДТП, у результаті якого сталося зіткнення із транспортним засобом позивача Дібрової І.В. Honda CRV, д.н.з. НОМЕР_1 .

Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 11.03.2024 ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 415 КК України (т. 1 а.с. 49).

Таким чином, вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_2 керував військовою технікою - транспортною машиною та порушив правила водіння та експлуатації вказаного транспортного засобу.

Перевіряючи доводи представника відповідача - адвоката Іванченка О.В., суд вважає за необхідне детально проаналізувати та встановити наявність у автомобіля, яким керував ОСОБА_2 на момент ДТП, статусу військового майна та правового режиму такого майна із подальшим визначенням особи, відповідальної за відшкодування шкоди, завданої таким майном.

По-перше, із аналізу диспозиції ч. 1 ст. 415 КК України вбачається, що основним безпосереднім об`єктом цього злочину є правила водіння й експлуатації наземної військової техніки. Його додатковим обов`язковим об`єктом є життя і здоров`я людини.

Транспортними машинами є автомашини (легкові та вантажні), що призначені для перевезення особового складу, озброєння, іншого військового майна, причепи до них, мотоцикли, інші подібні механічні транспортні засоби.

Для кваліфікації злочину за ст. 415 КК України важливо, щоб бойова, спеціальна або транспортна машина належала саме до військового майна.

Зі змісту ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» вбачається, що військове майно - це державне майно, передане військовим частинам, органам військового управління, підрозділам, закладам, установам та організаціям Збройних Сил України.

До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку, а також акції, частки у статутному капіталі юридичних осіб (корпоративні права), майнові права інтелектуальної власності тощо.

Матеріали даного судового провадження за позовом ОСОБА_1 не містять доказів, які б підтверджували той факт, що автомобіль Toyota, д.н.з. НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_2 у момент ДТП 30.06.2023, не є саме військовою технікою. Водночас, вказаних факт доведено вироком Святошинського районного суду м. Києва від 11.03.2024, яким ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 415 КК України.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з приписами ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Крім того, положеннями ч. 1 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

У ході розгляду справи сторона позивача не заперечувала той факт, що автомобіль Toyota, д.н.з. НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_2 у момент ДТП 30.06.2023, є військовим майном, а відтак, суд доходить висновку про те, що вказана обставина визнана обома сторонами та не підлягає доказуванню у ході розгляду даної справи.

По-друге, щодо визначення особи, відповідальної за відшкодування шкоди, завданої військовим майном, слід звернути увагу на судову практику та законодавчі положення в цій частині.

З аналізу змісту глави 82 ЦК України «Відшкодування шкоди» убачається, що законодавець розрізняє поняття «особа, яка завдала шкоду» та «особа, яка відповідає за шкоду». За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі ч. 1 ст. 1191 ЦК набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі невиплаченого відшкодування.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України за загальним правилом майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Водночас, ч. 1 ст. 1172 ЦК України визначено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Представником відповідача - адвокатом Іванченком О.В. долучено витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_4 від 24.02.2022, який підтверджується факт перебування ОСОБА_2 на військовій службі у лавах ЗСУ.

Як вже встановлено судом, 30.06.2023 ОСОБА_2 , будучи військовослужбовцем, керував транспортним засобом Toyota, д.н.з. НОМЕР_2 , який є військовим майном.

Водночас, суд звертає увагу, що ст. 1166, 1167 ЦК (відповідальність за завдану майнову та моральну шкоду) передбачено загальне правило, згідно з яким відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.

Статтями 1187, 1188 ЦК обов`язок з відшкодування шкоди покладається не на безпосереднього заподіювача, а на іншу вказану в законі особу власника джерела підвищеної небезпеки. Ці норми встановлюють покладення відповідальності за завдання шкоди незалежно від вини заподіювача.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку,є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об`єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).

Тобто володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку,є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об`єктом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Слід зауважити, що у постанові від 09.08.2023 у справі №712/9928/20 Верховний Суд виснував, що транспортний засіб кваліфікується як джерело підвищеної небезпеки не через його можливість рухатись, а через його конструктивні особливості, що зумовлює наявність у власника або особи, яка володіє відповідним транспортним засобом на іншому правовому титулі, обов`язків, що опосередковують необхідність недопущення завдання шкоди іншим особам.

Суд звертає увагу на ту обставину, що матеріали даної справи не містять документального підтвердження того, що конкретно ОСОБА_2 належить право власності, володіння чи користування автомобілем, яким він керував на момент ДТП, що доводить твердження представника відповідача - адвоката Іванченка О.В. про те, що ОСОБА_2 не є належним відповідачем у даному провадженні.

Таким чином, судом встановлено, що автомобіль Toyota, д.н.з. НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_2 , має статус військового майна, сам ОСОБА_2 , є військовослужбовцем, який фактично за своїм статусом є «працівником» конкретної військової частини, у розпорядження якої було передано військове майно, у тому числі й транспортний засіб, яким став знаряддям вчинення ДТП, та який в силу приписів ЦК України визнається джерелом підвищеної небезпеки.

У свою чергу, суд звертає увагу на те, що у постанові від 21.10.2014 у справі №3-86гс14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов`язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку.

У свою чергу, положення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна Збройних Сил України» передбачають, що Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі передає військове майно військовим частинам на праві узуфрукта державного майна, приймає рішення щодо передачі цього майна між військовими частинами, встановлює порядок приймання та оприбуткування військового майна.

Статтею 3 вказаного Закону закріплено, що державне майно передається військовим частинам на праві узуфрукта державного майна. З моменту передачі державного майна військовій частині на праві узуфрукта державного майна таке майно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують військове майно виключно за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

В силу приписів ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України», земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, передаються їм на праві узуфрукта державного майна чи на іншому речовому праві на чуже майно, передбаченому законом, та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

При цьому, згідно з приписами ст. 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб`єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.

Проаналізувавши зміст законодавства, враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, саме військові частини несуть відповідальність згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК. За таких обставин суд вважає доведеними твердження представника відповідача - адвоката Іванченка О.В. про неналежність ОСОБА_2 як відповідача у даному провадженні.

Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Згідно з ч. 3 ст. 51 ЦПК України після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Однак, як вбачається із матеріалів справи, після надходження до суду відзиву ОСОБА_2 19.02.2025 та проведення підготовчого засідання 12.03.2025 позивачем або його представником не було заявлено клопотання про заміну первісного відповідача та залучення належного відповідача.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21).

Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (схожий за змістом висновок викладено в пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19).

Враховуючи, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду, помилилася у визначенні кола відповідачів, до яких пред`являє свою вимогу, у наданий ЦПК України процесуальний строк не ініціювала перед судом питання про заміну неналежного відповідача, водночас, мала процесуальну можливість скористатися наданими правами, оскільки була представлена двох професійними адвокатами, суд доходить висновку про наявність достатніх підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .

Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 51, 76-82, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, ст.ст. 15, 16, 1166, 1172, 1187, 1188 ЦК України, Законами України «Про правовий режим майна Збройних Сил України», «Про Збройні Сили України», «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», суд

УХВАЛИВ:

Позову заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду, при цьому, відповідно до п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя І.Ю.Єросова