Постанова від 11 лютого 2026 р. у справі №500/7163/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 500/7163/25 пров. № А/857/3519/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді Мандзія О.П.,

суддів Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,

за участю секретаря судового засідання Гепфель А.А.,

представника позивача Федорів Т.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року про відмову у відкритті провадження у справі №500/7163/25 за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

17 грудня 2025 року до Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просило визнати Договір про спільну діяльність у будівництві №03/01/24 від 03.01.2024 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним;

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.12.2025 відмовлено у відкриті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), оскільки дану справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, Головне управління ДПС у Тернопільській області подало апеляційну скаргу, оскільки вважає, що така прийнята з порушенням норм процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що Головне управління ДПС у Тернопільській області вказувало суду першої інстанції на специфіку відповідного звернення до суду та обґрунтовувало необхідність подання позовної заяви відповідного змісту та з відповідним предметом позову саме до адміністративного суду. У даній справі апелянт, який діє від імені та в інтересах держави, при здійсненні владних управлінських та фіскальних функцій вправі звернутися до суду із вимогою про визнання правочину недійсним з метою усунення випадків нанесення збитків державі у вигляді несплати податків.

Саме недотримання податкових правил дозволяє контролюючому органу обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами Податкового кодексу України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права, оскільки відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

За таких обставин, справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Апелянт просив скасувати ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.12.2025 у справі №500/7163/25 та направити справу до Тернопільського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Від представника ОСОБА_1 , надійшов відзив на апеляційну скаргу. Зокрема, у відзиві зазначено, що як на правові підстави позову контролюючий орган посилається на ст.ст. 203, 215, 216, ч. 3 ст. 228, ст.ст. 234, 235 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); як на ключову фактичну обставину (мотив позову) - на те, що Договір про спільну діяльність, на його думку, вчинено з метою уникнення нарахування/сплати податкових та інших обов`язкових платежів, які, за версією позивача, підлягали б сплаті у разі оформлення правовідносин як відчуження об`єкта нерухомості. Отже, у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочин (договір), укладений суб`єктами приватного права (фізичними особами, які не є суб`єктами господарювання), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом.

За загальним підходом, вимоги про визнання правочинів (договорів) недійсними та застосування наслідків їх недійсності належать до приватноправових і підлягають розгляду за правилами цивільного або господарського судочинства (з урахуванням суб`єктного складу та винятку щодо адміністративних договорів)

Однак що обраний ГУ ДПС спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах визнання недійсним правочину є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

Між сторонами зазначеного договору та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач ГУ ДПС втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

Отже, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі – ПК України), недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

Висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №420/12471/22 є зумовленим специфічними встановленими обставинами, насамперед наявністю обвинувального вироку та встановленням відсутності фактичної господарської діяльності відповідного товариства, що, за оцінкою ВП ВС, переводило спір у публічно-правову площину. Натомість у цій справі контролюючий орган просить визнати недійсним цивільно-правовий договір, укладений між приватними особами, посилаючись, зокрема, на статті 234, 235 та частину третю статті 228 ЦК України. За своєю суттю така вимога становить втручання у приватноправові відносини сторін договору, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності учасників, і має майнові наслідки передусім для сторін правочину

У цій справі позивач (ГУ ДПС) фактично обґрунтовує позов припущеннями про можливі податкові наслідки/втрати бюджету, але не конкретизує і не доводить, яке саме його приватне майнове право або інтерес порушено саме цивільно-правовим договором між фізичними особами та яким чином визнання такого договору недійсним призведе до відновлення такого права/інтересу. За відсутності доведеного порушення права/інтересу позов підлягає відмові незалежно від оцінки правочину по суті.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що даний спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Головного управління ДПС у тернопільській області та залишити ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.12.2025 у справі №500/7163/25 про відмову у відкритті провадження – без змін. крім того, просив розгляд справи здійснювати за відсутності відповідача 1 та його представника.

Також, 10.02.2026 від представника відповідача 1 надійшла копія Договору про спільну діяльність у будівництві №03/01/24 від 03.01.2024, який є предметом спору.

Відповідач 2 правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні представник апелянта вимоги апеляційної скарги підтримав, просив таку задовольнити та скасувати ухвалу суду першої інстанції, з направленням справи для продовження її розгляду до суду першої інстанції.

Відповідач 2 в судове засідання не з`явився, явки уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, про дату, час і місце судового розгляду повідомлений належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи чи іншого змісту не подавав.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів приходить до переконання, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 125 Конституції України визначено що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За змістом ч. 1 ст. 18 Закону України №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За визначенням наведеним у п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Публічно-правовий спір це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).

При цьому, колегія суддів зазначає, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.

Основними ознаками публічно-правових відносин є: обов`язкова участь у цих відносинах суб`єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями; підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень (що проявляється у можливості суб`єкта владних повноважень вирішувати питання про права і обов`язки підпорядкованої особи); імперативність публічно-правових відносин; домінування публічно-правового інтересу у цих відносинах.

Підсумовуючи викладене у сукупності, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ варто виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Варто також зауважити, що адміністративно-правові спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб`єктів (учасників спірного правовідношення). Обов`язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов`язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру.

Обов`язковою ознакою позовної форми захисту права в адміністративному суді має бути наявність спору про право публічне, тобто спору про права і обов`язки в публічних правовідносинах.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Своєю чергою, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин.

Вказане узгоджується з висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №826/3620/17 (провадження №11-1393апп18).

Частинами 3 та 4 ст. 5 КАС України передбачено, що до суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право, а суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Тобто процесуальним законом введено обмежувальний принцип щодо можливості звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до суду адміністративної юрисдикції відображений і в п. 5 ч. 1 ст. 19 КАС України, яким передбачено можливість звернення суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Відповідно до приписів п. 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право, зокрема, звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

У межах цієї справи контролюючий орган звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом про визнання недійсним договору про спільну діяльність у будівництві №03/01/24 від 03.01.2024.

Згідно з вказаним договором, укладеним між ОСОБА_1 (Сторона 1) та ОСОБА_2 (Сторона 2), сторони за договором зобов`язалися шляхом об`єднання своїх зусиль, без створення юридичної особи, спільно діяти для досягнення загальної мети: здійснення будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Організація будівництва житлового будинку здійснюється стороною 1 за рахунок вкладу сторони 2, з наступною передачею стороні 2 частки в житловому будинку, яка відображена в натурі після здачі будинку в експлуатацію. Організація будівництва полягає у вчиненні стороною 1, стороною 2, дій, як «Замовника будівництва» пов`язаних із затвердженням та погодженням проектної документації на будівництво відповідно до чинного законодавства України, отримання погодження здійснення будівництва у всіх компетентних органах, установах, організаціях відповідно до вимог чинного законодавства України, отримання всієї необхідної документації та дозволів на будівництво та здійснення будівництва. По закінченню будівництва та здачі його в експлуатацію право власності на частку у житловому будинку виникає у сторони 2. Керівництво спільною діяльністю за договором, а також ведення спільних справ доручається з правом передоручення стороні 1 «далі у тексті договору, іменується як Замовник будівництва».

Згодом, у фізичної особи ОСОБА_1 , відповідно до наказу ГУ ДПС у Тернопільській області від 11.08.2025 №1725-п проведено документальну позапланову невиїзну перевірку. Результати перевірки оформлено актом від 26.09.2025 №14338/19-00-24-05/ НОМЕР_1 , яким встановлено, що ОСОБА_1 отримував доходи від діяльності з організації будівництва будівель (КВЕД 41.10), здійснював організаційне забезпечення будівельних робіт, координацію підрядників та контроль за виконанням будівельних процесів, що відповідало його правовому статусу «замовника» будівництва багатоквартирних житлових будинків.

Актом перевірки зафіксовано, що ОСОБА_1 здійснював діяльність з купівлі-продажу власного нерухомого майна (КВЕД 68.10), отримуючи дохід від такої діяльності, замовником будівництва за адресою: АДРЕСА_1 .

Набуті у власність об`єкти нерухомості ОСОБА_1 реалізував фізичним особам, зокрема, ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , а державну реєстрацію об`єкта нерухомості, здійснено на підставі акту приймання-передачі, договору про спільну діяльність у будівництві, довідки про повний розрахунок, висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомості поділу об`єкта нерухомого майна.

Особливу увагу слід звернути на те, що ні момент проведення перевірки, ні на момент звернення до суду із вказаним вище позовом контролюючий орган не був ознайомлений зі змістом оспорюваного договору, не мав належним чином завіреного примірника такого, оскільки у прохальній частині просив суд витребувати такий від відповідачів

ГУ ДПС стверджує, що Договір про спільну діяльність є недійсним правочином (таким, що не вчинявся), оскільки, на думку позивача відсутнє підтвердження факту спільного будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Умови Договору, за оцінкою позивача, не відповідають ознакам/умовам договору про спільну діяльність.

На переконання ГУ ДПС, документальне оформлення таких відносин як спільна діяльність у будівництві багатоквартирного житлового будинку є удаваним з метою приховання іншого виду правочину — купівлі-продажу квартири, оскільки умови/зміст оформлених документів щодо переходу права власності на квартиру АДРЕСА_2 (зокрема визначення об`єкта та його вартості) характерні для договору купівлі-продажу, а метою вчинення правочину, є ухилення від сплати податкових та інших обов`язкових платежів, які підлягали нарахуванню під час реалізації об`єкта нерухомості.

ГУ ДПС стверджує, що Договір про спільну діяльність є правочином, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та вчиненим з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228 ЦК України), оскільки, за твердженням позивача, його укладення/виконання призвело (або могло призвести) до несплати до Державного бюджету податкових та інших платежів, які є обов`язковими під час відчуження об`єкта нерухомості (купівлі-продажу).

Отже, у даній справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює договір, на підставі якого набуто право власності на квартиру, укладений суб`єктами приватного права - фізичними особами, з підстав його недійсності, визначених цивільним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Недійсність договору, як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.

Відповідно до ст.ст. 1130– 1133 ЦК України, договір про спільну діяльність є цивільно-правовою домовленістю, за якою учасники зобов`язуються спільно діяти для досягнення визначеної ними спільної мети, у тому числі шляхом внесення вкладів у спільну діяльність (просте товариство). Вкладом учасника визнається все те, що він вносить у спільну діяльність, зокрема грошові кошти, інше майно, а також нематеріальні внески (знання, навички, ділова репутація, ділові зв`язки).

Така договірна конструкція за своєю суттю має приватноправовий, майново-організаційний характер: вона поєднує узгодження (організацію) спільних дій учасників із формуванням/використанням майнової основи спільної діяльності та орієнтована на досягнення спільного результату, який за конкретними умовами може мати майновий зміст (майнове благо).

Згідно зі ст.ст. 216 та 236 ЦК України визнання правочину недійсним (або встановлення його нікчемності) має наслідком недійсність правочину з моменту його вчинення та припинення можливості настання передбачених ним прав та обов`язків у майбутньому, а також застосування наслідків недійсності, зокрема двосторонньої реституції або відшкодування вартості отриманого.

Отже, задоволення позовної вимоги про визнання правочину недійсним прямо впливає на права та обов`язки сторін правочину, насамперед у майновій сфері (обсяг отриманого, взаємні розрахунки, повернення майна/коштів чи компенсація його вартості).

Відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину

Частиною 2 ст. 16 ЦК України установлено, що визнання недійсним правочину (серед іншого, договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість до визначених ч. 1 ст. 5 та ч. 2 ст. 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема, цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 ч. 1 ст. 19 КАС України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Надаючи оцінку викладеному у сукупності, апеляційний суд вважає, що обраний Головним управлінням ДПС у Тернопільській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним договору про спільну діяльність між двома фізичними особами, на підставі якого набуто права на квартиру, є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним укладеного фізичними особами договору направлені на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

При цьому, можливість стягнення з відповідачів на користь держави всього одержаного ними за відповідним правочином, у разі визнання його недійсним, передбачена ЦК України, що, за своєю природою, є наслідком припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері та можливої втрати права ОСОБА_2 на набуту за відповідним договором квартиру.

Позивач - контролюючий орган, не є стороною оспорюваних правочинів, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цих правочинів.

Таким чином, спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваних договорів, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Колегія суддів звертає увагу на те, що самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати, що даний спір належить до адміністративної юрисдикції.

При реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.

Таким чином, справи за позовом контролюючого органу до фізичних осіб про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ч.3 ст.228 ЦК України підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Релевантна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.02.2024 у справі №580/4531/23.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 05.11.2025 у справі №638/5043/20, від 31.10.2025 у справі №372/342/24, від 23.07.2025 у справі №552/1473/23, від 15.03.2024 у справі №753/23342/21, від 16.10.2023 у справі №752/23915/20, зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Отже, вимога про визнання правочину недійсним є способом захисту, врегульованим нормами цивільного законодавства, і спрямована на усунення цивільно-правових наслідків правочину та застосування наслідків його недійсності. У цій справі така вимога безпосередньо стосується прав та обов`язків сторін правочину у майновій сфері, оскільки задоволення позову потенційно впливає на правовий режим майнового блага та взаємні розрахунки сторін.

Незважаючи на те, що позов про недійсність може заявлятися не лише стороною, а й іншою заінтересованою особою, така особа повинна обґрунтувати і довести конкретний майновий інтерес та те, яким чином оспорюваний правочин безпосередньо порушує її права чи законні інтереси; відсутність такого порушення є підставою для відмови у позові.

Відтак, спір про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності має виражений приватноправовий характер, оскільки стосується цивільних прав/інтересів та майнових наслідків для сторін правочину.

Посилання контролюючого органу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 не змінює мотивів суду, щодо юрисдикції даного спору.

Зокрема, в пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 зазначено таке: «Оскільки відповідно до вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі №752/18603/20 ТОВ «АГРОРАЙС» не здійснювало господарської діяльності, то правовідносини у цій справі виникли виключно у публічно-правовій площині, а мета цього товариства була ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди без правових на те підстав, а тому податковий орган, звертаючись до суду із цим позовом, реалізує свої владні повноваження у публічно-правових відносинах стосовно двох суб`єктів, один з яких не здійснював підприємницьку діяльність, з приводу виконання ними своїх податкових зобов`язань та формування податкового кредиту.

Крім того, під час розгляду справи №420/12471/22, встановлено, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 16 грудня 2020 року в кримінальній справі №752/18603/20, за яким керівника ТОВ «АГРОРАЙС» визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 205 1 Кримінального кодексу України Документ сформований в системі «Електронний суд» 03.02.2026 13 (далі - КК України ). За даним вироком керівнику поставили за провину те, що він за грошову винагороду зареєстрував ТОВ «АГРОРАЙС», яке не мало мети здійснювати господарську діяльність. Він підписував спірні податкові накладні та всі надані документи, але під час розгляду кримінального провадження заперечив свою причетність до діяльності ТОВ «АГРОРАЙС». Зізнався в тому, що жодного наміру здійснювати господарську діяльність та справляти податки за ТОВ «АГРОРАЙС» не мав, відомості до реєстраційних документів вносилися винятково з корисливих мотивів.

В пункті 65 постанови від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обставини у справі №420/12471/22 відмінні від справи №580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.02.2024 у справі №580/4531/23.

Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №420/12471/22 є зумовленим індивідувальними встановленими обставинами, насамперед наявністю обвинувального вироку та встановленням відсутності фактичної господарської діяльності відповідного товариства, що, за оцінкою Великої Палати Верховного Суду, переводило спір у публічно-правову площину.

Натомість у даній справі контролюючий орган просить визнати недійсним цивільно-правовий договір, укладений між фізичними особами, посилаючись, зокрема, на статті 234, 235 та частину третю статті 228 ЦК України. За своєю суттю така вимога становить втручання у приватноправові відносини сторін договору, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності учасників, і має майнові наслідки передусім для сторін правочину.

Колегія суддів звертає увагу, що у позові, як на підставу звернення до суду, не зазначено наявність відповідного кримінального провадження та не вказано суми несплачених обов`язкових податів і зборів (шкоди), на яких мали б грутуватись вимоги позивача у справі.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції досліджено витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження №42025210000000136) та лист Тернопільської обласної прокуратури від 03.10.2025 №08-487 вих.25, які матимуть визначальне значення у справі лише за результатами розгляду даного кримінального провадження та постановлення відповідного судового рішення (ухвали/вироку, які наберуть законної сили).

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 30.09.2025 у справі №320/32262/24 та на постанову Верховного Суду від 16.07.2025 у справі №380/19695/21 не підтверджують належність даного спору у справі №500/7163/25 до адміністративної юрисдикції, оскільки наведені справи відрізняються за предметом, суб`єктним складом та правовою природою вимог.

Справа №380/19695/21 є нерелевантною, оскільки стосувалася спору між двома юридичними особами з вимогами не лише про недійсність договорів, а й про стягнення в дохід держави значних сум/майна та була безпосередньо пов`язана з податковою накладною і податковими наслідками господарської операції.

Натомість у даній справі контролюючий орган оспорює цивільний договір між фізичними особами, тобто втручається у приватноправові відносини сторін правочину. Заявлений спосіб захисту має класичну цивільно-правову природу і не тотожний змісту спорів, у яких суди оцінюють «податковий ланцюг» між підприємствами.

Обґрунтування, що допускає втручання ДПС у приватні правочини як у «перешкоду» для виконання публічних функцій, у будь-якому разі вимагає доведення того, що сам факт існування правочину створює об`єктивні перешкоди визначенню податкового обов`язку чи стягненню податкового боргу. У даній справі таких перешкод апелянт не довів, однак, сам посилається на проведену перевірку та сформований акт, що свідчить про наявність у ДПС усіх інструментів податкового адміністрування без визнання недійсним цивільного договору між фізичними особами.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 30.09.2025 у справі №320/32262/24 не підтверджує адміністративну юрисдикцію у цій справі, оскільки наведена практика сформована щодо спорів іншої правової природи та з іншим фактичним складом, у яких «публічність» спору зумовлювалася спеціальними обставинами податкового контролю/публічного інтересу.

У вищевказаній справі предметом є оцінка цивільного правочину між приватними особами за нормами ЦК України. Заявлений спосіб захисту є приватноправовим і безпосередньо впливає на майнові права сторін правочину. Відповідно до викладеного підходу Великої Палати Верховного Суду (29.02.2024, №580/4531/23), участь суб`єкта владних повноважень у спорі сама по собі не визначає публічно-правової природи, а вимога про визнання недійсним приватного правочину є цивільно-правовим способом захисту і не підміняє собою податкові процедури. Висновки Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 є зумовленими специфічними обставинами тієї справи та не свідчать про адміністративну юрисдикцію спору щодо договору між фізичними особами у даному провадженні.

Проаналізувавши спірні правовідносини у межах цієї справи у співставленні з наведеною вище практикою Верховного Суду, апеляційний суд з`ясував, що у межах цієї справи відсутній обвинувальний вирок суду, який би набрав законної сили, стосовно відповідачів та підтверджував би їх умисел на вчинення злочину за ст. 212 КК України, а позивачем гіпотетично стверджено про наявність податкової вигоди внаслідок укладення договору про спільну діяльність , без визначення її розміру.

За таких обставин, беручи до уваги наведене, суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, враховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду висловлену у постанові від 29.02.2024 у справі №580/4531/23, суд першої інстанції дійшов правильного висновку даний, що даний спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а у відкритті провадження у справі слід відмовити.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні про те, що даний позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Разом з тим, відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд першої інстанції всупереч приписам ч. 6 ст. 170 КАС України не роз`яснив заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Так, згідно з ч. 1 ст. 19 ЦК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

З огляду на суб`єктний склад спору та його предмет, колегія суддів вважає, що позовна вимога у межах цієї справи підлягає розгляду судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 4 статті 317 КАС зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Підсумовуючи викладене, враховуючи вимоги вищенаведених правових норм та встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанцій, дійшов вірного висновку щодо необхідності відмови у відкритті провадження у справі за вказаним позовом, однак при цьому помилково, внаслідок неповного дослідження обставин справи порушив норми процесуального та не роз`яснив заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цієї справи, що відповідно є підставою для зміни оскаржуваної ухвали в мотивувальній частині, з урахуванням висновків викладених судом апеляційної інстанції у цій постанові та зміни резолютивної частини ухвали в частині роз`яснення позивачу права на звернення з цими позовними вимогами до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 308, 310, 315-316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області задовольнити частково.

Ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі №500/7163/25 змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції даної постанови, а також доповнивши її резолютивну частину, з урахуванням висновків цієї постанови, абзацом другим такого змісту: «Роз`яснити Головному управлінню ДПС у Тернопільській області, що даний спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства».

В решті ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі №500/7163/25 про відмову у відкритті провадження залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя О. П. Мандзій

судді Л. Я. Гудим

В. Я. Качмар

Повне судове рішення складено 16.02.26