Рішення від 15 лютого 2026 р. у справі №460/23578/25 — Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

16 лютого 2026 року м. Рівне№460/23578/25

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Друзенко Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

доІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1

про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинення певних дій, -

В С Т А Н О В И В:

18.12.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині призову його на військову службу під час мобілізації; визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині відправлення його у військову частину НОМЕР_1 ; визнання протиправним та скасування наказу Військової частини НОМЕР_1 про призначення його на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зарахування до списків особового складу частини на всі види забезпечення.

Ухвалою від 23.12.2025 відкрито провадження в адміністративній справі №460/23578/25, розгляд справи вирішено провести за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у строки, визначені статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою від 08.01.2026 витребувано у ІНФОРМАЦІЯ_1 копії документів і матеріалів, що подавалися ОСОБА_1 під час уточнення військово-облікових даних, в тому числі довідок, заяв про направлення на альтернативну (невійськову) службу, інших письмових заяв, письмових пояснень і підписаних ним документів (за виключенням тих, що долучені до відзиву).

На виконання ухвали ІНФОРМАЦІЯ_3 направив копію заяви ОСОБА_1 від 22.04.2025 за № 6598.

Згідно з позовною заявою та відповіддю на відзив, вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на тому, що позивач неодноразово, як в усній, так і в письмовій формі, повідомляв службовим особам ІНФОРМАЦІЯ_4 про те, що він належить до Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні та надавав письмове підтвердження цього факту. Водночас, позивач письмово заявив, що на підставі своїх релігійних переконань відмовляється від військової служби та бажає скористатися правом на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантованою статтею 35 Конституції України. Переконаний, що його примусово призвано на військову службу під час мобілізації і під примусом доставлено у місце її проходження, яке він залишив, не вважаючи себе військовослужбовцем. За наведеного, просить скасувати відповідні накази в судовому порядку задля відновлення своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно з відзивом на позов, ІНФОРМАЦІЯ_3 вимоги не визнає. На обґрунтування заперечень покликається на те, що держава запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України, незалежно від їхнього віросповідання. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. За наведеного просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Військова частина НОМЕР_1 правом подачі відзиву не скористалася.

Дослідженням по справі письмових доказів суд встановив таке.

Не є спірною та визнається усіма учасниками та обставина, що 22 квітня 2025 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , був доставлений у ІНФОРМАЦІЯ_6 представниками Національної поліції у зв`язку з перебуванням у розшуку за порушення правил військового обліку.

Після уточнення військово-облікових даних, ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію при ІНФОРМАЦІЯ_7 , і за результатами медичного огляду та згідно з карткою медичного обстеження його було визнано придатним до військової служби. Результати ВЛК оформлені довідкою №2025-0422 1827-1910-3 від 22.04.2025.

Також у ІНФОРМАЦІЯ_7 складено, а ОСОБА_1 засвідчено підписом, успішні результати експериментально-психологічного дослідження військовозобов`язаного та бланк попередньої співбесіди з військовозобов`язаним.

Того ж дня ОСОБА_1 було вручено повістку МР 1018/1 від 22.04.2025 з метою призову на військову службу під час мобілізації, в отриманні якої він розписався.

За пп.9.1. пункту 9 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 №494 від 22.04.2025, солдата ОСОБА_1 , ВОС 956647А, відповідно до Указу Президента України від 14.01.2025 №26/2020 «Про загальну мобілізацію» та відповідно до мобільного розпорядження №М33 від 28.03.2025, велено вважати призваним на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період до військової частини НОМЕР_1 з 22.04.2025.

Не є спірною та повністю визнається усіма учасниками і та обставина, що 22.04.2025 ОСОБА_1 подав на ім`я начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 заяву, яка зареєстрована за №6598, в якій зазначив, що 4 грудня 1999 року зробив серйозний та поміркований крок став християнином, присвяченим та охрещеним ОСОБА_2 , що спонукує особисто його не брати участь в жодних військових конфліктах. В такій заяві, ОСОБА_1 вказав, що ґрунтуючись на своїх особистих глибоких релігійних переконаннях та навченій по Біблії християнській совісті, він «відмовляється брати до рук зброю та будь-яким чином брати участь у діяльності, яка прямо або опосередковано підтримує війну чи якось пов`язана з Міністерством оборони України та Збройними Силами України; відмовляється від будь-якої роботи або служби, в тому числі на фронті, шпиталях та інших медичних закладах, на підприємствах, в установах та організаціях, які пов`язані з військовими, Міністерством оборони України та Збройними Силами України чи за їх направленням та/або за їх фінансуванням оплати прані, робіт, служби». Крім цього, в заяві зазначено, що оскільки виконання військового обов`язку під час мобілізації суперечить його релігійним переконанням як громадянина України, виконання цього обов`язку повинно бути замінене відповідною альтернативною (невійськовою) службою. При цьому, зауважено на тому, що «Закон у наказній формі приписує посадовим особам направляти віруючих на проходження альтернативної (невійськової) служби, тобто не на роботи, які мають оборонний характер, не на виконання трудової повинності тощо, а саме на альтернативну (невійськову) службу. Якщо механізму проходження альтернативної (невійськової) служби замість військової служби під час мобілізації не існує, значить віруючі, які заявили про бажання проходити таку альтернативну (невійськову) службу, не можуть бути направлені ані на проходження військової служби, ані на проходження альтернативної (невійськової) служби. А тому вони мають бути або звільненні від призову на військову службу під час мобілізації, або їм має бути надана відстрочка від військової служби під час мобілізації на весь період мобілізації, щодо них не можна застосовувати жодних заходів для примусового відправлення їх на військову службу чи будь-якого іншого примушування її проходити.». На таких підставах, ОСОБА_1 просив: надати йому відстрочку від військової служби під час мобілізації на весь період мобілізації на підставі положення абзацу шістнадцятого частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у системному зв`язку з положенням частини четвертої статті 35 Конституції України; письмово повідомити, в повноваження якого державного органу під час воєнного стану і періоду мобілізації входить, на виконання припису норми частини четвертої статті 35 Конституції України, направляти громадян на проходження альтернативної (невійськової) служби, щоб він міг подати відповідну заяву до даного органу; надіслати рекомендованою кореспонденцією на його поштову адресу, обґрунтовану письмову відповідь.

До заяви долучено довідку за №530 від 09.01.2025 за підписом голови Керівного комітету і печаткою Центру Свідків Єгови Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», за змістом якої ОСОБА_1 з 28 липня 2007 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні. 29 листопада 2019 року він призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору.

Згідно з пп.1.16 пункту 1 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №117 від 23.04.2025, солдата ОСОБА_1 , який прибув з ІНФОРМАЦІЯ_4 , призначено на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.

24 квітня 2025 року солдат ОСОБА_1 самовільно залишив військову частину, що підтверджується витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №118 від 24.04.2025, за яким призупинена виплата грошового забезпечення та проведене виключення з речового та продовольчого забезпечення.

Також не є спірною та визнається усіма учасниками та обставина, що ІНФОРМАЦІЯ_8 за результатами перевірки відповідного звернення, встановив порушення посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_4 розпорядження Головнокомандувача ЗСУ №25609 від 16.12.2024, в частині недопущення затримання та примусового доставлення до ТЦК осіб, які є священнослужителями зареєстрованих в Україні релігійних організацій.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зауважує на такому.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України №2102-ІХ від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому був продовжений та діє станом на час розгляду справи.

Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» №69/2022 від 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII від 21.10.1993.

У статті 1 цього Закону містяться визначення понять, відповідно до яких: мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу; Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; особливий період – це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Загальна мобілізація, згідно з частиною другою статті 4 Закону №3543-XII, проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Крім того, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює та визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992.

За статтею 1 цього Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

За пунктом 4 частини першої статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом №3543-XII. На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації. Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань.

Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Відповідно до частини третьої вищезазначеної статті під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Разом з тим, статтею 23 Закону №3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Пунктом 16 частини першої статті 23 Закону №3543-XII, на яку в своїй заяві про відстрочку покликався ОСОБА_1 , не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: керівники міністерств та їх заступники, керівники державних органів, органів державного управління, юрисдикція яких поширюється на всю територію України.

Разом з тим, жодними доказами про приналежність позивача до однієї з таких категорій не підтверджено.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 23 Закону №3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку.

Стаття 25 Закону №3543-XII, містить відсилочну норму про те, що Порядок та організація бронювання, критерії, перелік посад і професій, а також обсяги бронювання військовозобов`язаних визначаються цим Законом та нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, прийнятими на його виконання.

На виконання цієї статті Кабінет Міністрів України постановою №76 від 27.01.2023 затвердив Порядок бронювання військовозобов`язаних на період мобілізації та на воєнний час.

Абзацом 16 пункту 5 Порядку визначено, що бронюванню підлягають всі військовозобов`язані священнослужителі за переліком посад, затвердженим ДЕСС.

Такий перелік посад військовозобов`язаних священнослужителів, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті №Н-21/11 05.02.2025 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.02.2025 за №264/43670).

Відповідно до пункту 4 вказаного Переліку бронюванню на період мобілізації та на воєнний час підлягає, в тому числі, священнослужитель-працівник релігійного центру, релігійного управління, релігійної громади, монастиря, релігійного братства, місіонерського товариства (місії), духовного навчального закладу, уповноважений на виконання/проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, здійснення проповідницької діяльності, що має трудові правовідносини у релігійній організації.

Разом з тим, суду не надано жодного доказу тому, що позивач був внесений до списку відповідної релігійної організації для бронювання від мобілізації та на воєнний час, як і на підтвердження факту надсилання Державній службі України з етнополітики та свободи совісті документів для його бронювання.

В позовній заяві позивач зазначає, що він 29.11.2019 призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору, а відтак, він належить до «інших військовозобов`язаних або окремої категорії громадян», які на підставі абзацу 24 частини першої статті 23 Закону №3543-XII та частини четвертої статті 35 Конституції України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Надаючи оцінку зазначеним вище доводам, суд зазначає, що відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Вказані положення кореспондуються з положеннями статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої, кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зміст вказаної статті свідчить на користь того, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені Законом, і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За приписами статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 Конституції України.

Статтею 1 Закону №2232-XII визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» №1975-XII від 12.12.1991.

Відповідно до статті 1 Закону №1975-XII альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

За правилами статті 2 Закону №1975-XII право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною першою статті 4 Закону №1975-XII визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4)

Відповідно до статті 5 Закону №1975-XII альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

З системного аналізу зазначених правових норм слідує, що альтернативна служба - це служба, яка запроваджується замість проходження саме «строкової військової служби». Право на альтернативну службу не є абсолютним і може бути обмежене в період воєнного або надзвичайного стану.

З матеріалів справи вбачається, що позивач набув статусу військовослужбовця з 22.04.2025 згідно з наказом про призов військовозобов`язаних на військову службу по мобілізації, на особливий період, відтак, був призваний на військову службу під час мобілізації.

Отже, у спірному випадку позивач не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.

Окремо суд звертає увагу на те, що відповідно до довідки №530 від 09.01.2025, позивач став присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні з 28.07.2007, посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору він обійняв 29.11.2019. Але при цьому, від початку повномасштабного вторгнення і до моменту його мобілізації, він не звертався до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання з мотивованою письмовою заявою для вирішення питання про направлення на альтернативну службу. Доказів протилежного суду надано не було.

Заяву про те, що держава має забезпечити йому право на альтернативну службу ОСОБА_1 подав лише тоді, коли у ІНФОРМАЦІЯ_7 розпочалася процедура його мобілізації. І така заява була адресована районному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки, який в той же час, відповідними повноваженнями не наділений.

Окрему увагу суд звертає і на те, що позивач у своїй заяві від 22.04.2025 вказував, що він не лише відмовляється брати до рук зброю, а й взагалі відмовляється від «будь-якої роботи або служби, в тому числі … у шпиталях та інших медичних закладах, на підприємствах, в установах та організаціях, які пов`язані з військовими, Міністерством оборони України та Збройними Силами України чи за їх направленням та/або за їх фінансуванням оплати прані, робіт, служби». Відмовляється він і від будь-яких робіт, які «мають оборонний характер» і від «виконання трудової повинності».

Тобто зміст заяви є абсолютно алогічним, позаяк позивач з одного боку, вказуючи про своє небажання брати до рук зброю, просить про відповідну альтернативу військовому обов`язку, і тут же вказує про те, що і будь-яка альтернатива його не задовільнить, бо він насправді хоче відстрочку від мобілізації.

Разом з тим, відстрочка від мобілізації надається на відповідних підставах та при умові подання Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, що функціонує при ТЦК та СП відповідної заяви і відповідного пакету документів, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024.

Доказів звернення в такому порядку позивачем суду не надано.

Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статі 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» №987-XII від 23.04.1991, ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії», «Папавасілакіс проти Греції», «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», «Канатли проти Туреччини»).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у справах: «Папавасілакіс проти Греції», «Дягілєв проти Росії»,). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції і в якій мірі має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії», «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», «Дягілєв проти Росії»).

У контексті дійсних обставин справи суд підкреслює, що у час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України має усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

При цьому існування особливої суспільної потреби, на переконання суду, є очевидним, оскільки Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, Україна веде оборонну війну, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів. Здійснення мобілізації задля боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави державі очікувати від військовозобов`язаних громадян України прийняття певних обмежень.

Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (наприклад, рішення у справі «Терхеш проти Румунії»). У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

При оцінці релевантності рішень ЄСПЛ в контексті відмови особи від проходження військової служби через релігійні переконання суд звертає увагу на те, жодне із таких рішень не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України, з урахуванням ресурсів обох держав, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, у тому числі проти жінок та дітей.

Перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України. Військовий напад на державу та здійснення самооборони проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення статті 9 Конвенції, адже саме існування держави України, як підписантом вказаної Конвенції, поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, що змушує вживати всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Також ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини).

Отже, саме особа, яка за релігійними переконаннями відмовляється від проходження військової служби, особисто своїми стійкими, постійними та щирими переконаннями повинна довести неприйняття нею будь-якої участі у війні, носінні зброї тощо, навівши обґрунтовані доводи такого щирого переконання.

Суд зауважує, що наявність довідки приналежність позивача до релігійної організації не може бути єдиним належним доказом релігійних переконань позивача, а відтак не підтверджує його стійкі, постійні та щирі переконання щодо неприйняття будь-якої участі саме в оборонній війні, зокрема і такої участі, яка не передбачає застосування або носіння зброї.

Окрім того, суд враховує, що позивач може бути залучений до виконання військового обов`язку без необхідності носіння та застосування зброї, у службах продовольчого забезпечення та харчування, зв`язку, ремонту транспорту, будівництва фортифікаційних споруд тощо.

Релігійні мотиви, з яких позивач відкидає і таку можливість, наразі суду незрозумілі.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи, беручи до уваги норми чинного законодавства, суд приходить висновку, підстави для визнання протиправними наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 про призов ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та його направлення для проходження військової служби у військову частину НОМЕР_1 , як і наказу про призначення його на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зарахування до списків особового складу частини на всі види забезпечення, відсутні.

Таким чином, проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Підстав для присудження судових витрат немає.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині призову його на військову службу під час мобілізації; визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині відправлення його у військову частину НОМЕР_1 ; визнання протиправним та скасування наказу Військової частини НОМЕР_1 про призначення його на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зарахування до списків особового складу частини на всі види забезпечення, - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 16 лютого 2026 року

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_9 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_4 ) Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 )

Суддя Н.В. Друзенко