Рішення від 15 лютого 2026 р. у справі №703/4555/25 — Смілянський міськрайонний суд Черкаської області

Справа № 703/4555/25

2/703/81/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2026 року Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого-судді Прилуцького В.О.

секретаря судового засідання Тимошенко Д.А.

за участі:

представника позивачки ОСОБА_1

представника відповідача Кравченка Є.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Сміла в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі Виробничого підрозділу «Локомотивне депо ім.Т.Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення

встановив:

ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до АТ «Українська залізниця», в особі Виробничого підрозділу «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення.

Позивачка просить суд: визнати незаконною бездіяльність АТ «Укрзалізниця» в особі ВП «Локомотивного депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії Одеська залізниця» щодо невидачі трудової книжки та копії наказу про звільнення ОСОБА_2 у встановлений законом спосіб та строк; визнати неправомірним запис у трудовій книзі щодо звільнення ОСОБА_2 17 жовтня 2024 року та зобов`язати відповідача здійснити запис датою фактичного вручення копії наказу, трудової книжки а саме 12 червня 2025 року вказавши причину звільнення ч. 1 ст. 38 КЗпП України «за власним бажанням»; стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за весь час затримки видачі копії наказу, трудової книжки з 17 жовтня 2024 року по дату фактичного вручення наказу, трудової книжки 12 червня 2025 року у сумі 100463 грн. 65 коп.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона перебувала у трудових відносинах із Виробничим підрозділом служби локомотивного господарства «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» структурним підрозділом АТ «Укрзалізниця» та 06 серпня 2024 року вона подала заяву про звільнення, однак 16 серпня 2024 року листом відповідач відмовив їй у задоволенні заяви. Зазначає, що у зв`язку із виникненням конфліктної ситуації із роботодавцем вона уповноважила свого представника адвоката Макеєва В.Ф. отримати трудову книжку та копію наказу про звільнення у відповідача, яку було отримано засобами поштового зв`язку 12 червня 2025 року. Після отримання наказу з`ясувалось, що вона звільнена 17 жовтня 2024 року що не відповідає її заяві про звільнення за ст. 38 КЗпП України. Вважає, що відповідач не мав права не задовільнити її заяву про звільнення за власним бажанням та звільняти її на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України та просить суд зобов`язати відповідача змінити формулювання підстави звільнення, а також в зв`язку з неотриманням наказу про звільнення і трудової книжки в момент звільнення просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки їх видачі.

Ухвалою судді Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 16 липня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Представник відповідача Кравченко Є.О. подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. У відзиві зазначав, що вважає позовні вимоги безпідставними, оскільки подані позивачкою заяви про звільнення від 06 серпня 2024 року та 25 вересня 2024 року згідно ст. 38 КЗпП України були подані у зв`язку з мобінгом. Однак, відповідно до направлених позивачці листів від 16 серпня 2024 року та 01 жовтня 2024 року їй було відмовлено у задоволені зазначених нею заяв. Вказує на те, що позовна заява ОСОБА_2 до АТ «Українська залізниця» про визнання вчинення мобінгу та зобов`язання вчинити дії ухвалою суду від 01 квітня 2025 року залишено без розгляду.

Зазначає представник відповідача і про те, що позивачка не оскаржує сам наказ про звільнення, яким визначено підставу звільнення п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Таким чином наказ про звільнення позивачки є чинним, не скасованим і не оскаржений у встановленому законом порядку. Звертає увагу і на те, що позивачу листом разом із копією наказу про звільнення від 17 жовтня 2024 року було повідомлено про звільнення з роботи за прогул на роботі без поважних причин, який вона отримала 20 жовтня 2024 року. крім того листами від 17 жовтня 2024 року та 03 січня 2025 року позивачці було запропоновано надати згоду про направлення трудової книжки з зазначенням поштової адреси. Звертає увагу суду на те, що до отриманої 19 травня 2025 року вимоги ОСОБА_1 про направлення трудової книжки та копії наказу про звільнення, інших листів чи документів для отримання трудової книжки засобами поштового зв`язку згідно письмової згоди від позивачки не надходило. Таким чином, вважає, що позивачка безпідставно зазначає про те, що нею не було вчасно отримано наказ на звільнення та трудову книжку. Вважає, що позивачка фактично просить суд переглянути законність підстав звільнення без оскарження самого наказу, однак вважає, що такі вимоги є безпідставними, а суд не може самостійно змінювати чи тлумачити зміст адміністративного акта, оскільки позовних вимог про визнання його недійсним не подано.

Окрім того представник відповідача просив суд застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог з цих підстав.

Не погоджуючись з відзивом, представник позивачки надіслав до суду відповідь на відзив, у якому зазначав, що наказ про звільнення від 17 жовтня 2024 року не є правочином у розумінні ЦПК, не породжує і не міг породжувати правових наслідків, поза як в силу закону, з 20 серпня 2024 року правовідносини між сторонами припинились, поза як згідно ст. 38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за 2 тижні. Представник позивачки вважає, що отримавши заяву про звільнення позички від 06 серпня 2024 року в супереч вимогам ст. 38 КЗпП роботодавець не виконав імперативний обов`язок та не звільнив позивачку за її заявою не пізніше ніж через 14 днів. Зазначає, що відповідач не має права відмовити у звільненні або змінити строк звільнення на свій розсуд. Вважає, що повідомлення відповідачем позивачки про те, що відсутні підстави для задоволенні її заяви, зареєстрованої 06 серпня 2024 року є абсурдним, оскільки норма ст. 38 КЗпП є імперативною та роботодавець не має права її не виконати. Таким чином вважає, що відповідач відмовивши позивачці у звільненні за власним бажанням, фактично змінив строки звільнення після 20 серпня 2025 року і, як результат незаконно вимагав позивачку продовжувати трудові відносини. Зазначає про те, що оскільки позивачці не було вручено трудову книжку у день звільнення то роботодавець має сплатити їй середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Вважає, що так як спір виник не з підстав поновлення на роботі, а щодо виплати сум, що належали робітникові при звільненні то перебіг позовної давності встановлено три місяці, який почався з моменту отримання представником позивачки трудової книжки, тобто з 12 червня 2025 року. Таким чином вважає, що позивачкою не було пропущено термін звернення із даним позовом до суду.

Представник відповідача надіслав до суду заперечення на відповідь на відзив позивача, зі змісту якого вбачається, що відповідач викладені доводи у відзиві на позовну заяву повністю підтримав. Зазначив, що представник позивача намагається обійти порядок оскарження наказу про звільнення та змінити запис у трудовій книжці. Вказує на те, що без скасування наказу про звільнення вимога позивачки про зміну запису у трудовій книжці є безпідставною та передчасною. Зазначив і про те, що заяви позивачки від 06 серпня 20224 року та 25 вересня 2024 року роботодавцем було розглянуто та відмовлено у їх задоволенні, оскільки доказів вчинення відносно неї мобінгу та відсутність матеріально – технічної бази є безпідставними та не підтвердженими. Зауважує, що позивачка спершу мала б довести факт вчинення відносно неї мобінгу шляхом звернення до суду із відповідним позовом, а після вступу рішення про його задоволення, могла б з`явитись передбачене законом підстава для звільнення. Окрім того зазначив, що позивачка отримала повідомлення про нараховані їй суми при звільненні 20 жовтня 2024 року та відповідно до ст. 233 КУпАП пропустила 3 місячний термін для звернення із даним позовом до суду. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі та застосувати наслідки спливу позовної давності.

В судовому засіданні представник позивачки, адвокат Макеєв В.Ф. підтримав позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві та просив їх задовільнити. Зауважив суду, що відмова відповідача у звільненні позивачки за власним бажання є незаконною, а тому слід змінити підстави формулювання звільнення у трудовій книжці та стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення з 17 жовтня 2024 року по 12 червня 2025 року.

Представник відповідача Кравченко Є.О. в судовому засіданні просив суд врахувати заперечення на позовні вимоги викладені у відзиві на позовну заяву та у відповіді на заперечення на відповідь на відзив. Просив суд застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у позові.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

Суд, заслухавши пояснення представника позивачки, представника відповідача, дослідивши матеріали та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, об`єктивно оцінивши зібрані у справі докази, які мають правове значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи відзив відповідача на позовну заяву, відповідь на відзив позивача, заперечення відповідача на відповідь на відзив позивача, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З копії наказу виробничого підрозділу служби локомотивного господарства локомотивного депо ім. Т. Шевченка АТ «Українська залізниця» № 284- ОС від 17 жовтня 2024 року про припинення трудового договору вбачається, що ОСОБА_2 з 19 серпня 2024 року звільнено з посади фельдшера вищої категорії (завідувач) кабінету перед -, після рейсових оглядів локомотивного депо ім. Т. Шевченка, причина звільнена за прогул без поважних причин за ч. 4 ст. 40 КЗпП України.

Підставою видання вказаного наказу про звільнення є рапорти заступника начальника депо, акти про відсутність на роботі ОСОБА_2 , подання від 03 жовтня 2024 року № ТЧ – 5-02/1014, згода профкома від 17 жовтня 2024 року № 103.

З копії наказу виробничого підрозділу служби локомотивного господарства локомотивного депо ім. Т. Шевченка АТ «Українська залізниця» № 6 – ОС від 03 січня 2025 року вбачається, що в наказі від 17 жовтня 2024 року № 284 – ОС про звільнення фельдшера вищої категорії (завідувач) ОСОБА_2 дата звільнення вказана невірно та потребує корегування з врахуванням рішення профкому від 17 жовтня 2024 року. Внесено зміни до наказу начальника виробничого підрозділу служби локомотивного господарства локомотивного депо ім. Т. Шевченка АТ «Українська залізниця» № 284- ОС від 17 жовтня 2024 року в частині дати звільнення, а саме датою звільнення вважати 17 жовтня 2024 року.

Згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках: прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Позивачка зазначає, що її звільнення на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України є незаконним, оскільки нею подано 2 заяви про звільнення за власним бажанням та відповідно вона звільнена на підставі ст. 38 КЗпП України про що і просить суд зробити відповідний запис у трудовій книжці.

З копії заяви від 06 серпня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 просить начальника ПЧ – 5 Загребельного В.В. звільнити її за власним бажанням в зв`язку з мобінгом і відсутністю матеріально – технічної бази.

З копії листа виробничого підрозділу локомотивного депо ім. Т. Шевченка АТ «Укрзалізниця» № 339 від 16 серпня 2024 року вбачається, що керівництво виробничого підрозділу служби локомотивного господарства «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» повідомляє ОСОБА_2 , що її заява від 06 серпня 2024 року про звільнення за власним бажанням у зв`язку з мобінгом і відсутністю матеріально – технічної бази не підлягає задоволенню. Причинами відмови у заяві зазначено те, що зі змісту заяви ОСОБА_2 неможливо встановити у чому саме полягає невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, а також вчинення стосовно неї мобінгу. Зазначено у даному листі і про те, що: «на проведених за участю ОСОБА_2 нарадах 08 серпня 2024 року, 09 серпня 2024 року та 14 серпня 2024 року, з урахуванням наданих ОСОБА_2 пояснень та доказів, не було виявлено умисних дій/бездіяльності роботодавця та/або інших працівників, які б свідчили про наявність в них ознак вчинення стосовно ОСОБА_2 мобінгу. Дії працівників депо не виходили за межі їх повноважень, посадових прав та обов`язків». На підставі зазначеного роботодавець прийшов до висновку про те, що відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 , яка зареєстрована 06 серпня 2024 року про звільнення з 20 серпня 2024 року.

З копії заяви від 25 вересня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 просить начальника виробничого підрозділу «Локомотивне депо «ім. Т. Шевченка» ОСОБА_3 звільнити її за власним бажанням в зв`язку з мобінгом і відсутністю матеріально – технічної бази.

З копії листа виробничого підрозділу локомотивного господарства «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» № Т45/682 від 01 жовтня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 повідомили про те, що її заява від 25 вересня 2024 року на звільнення за власним бажанням в зв`язку з мобінгом та відсутністю матеріально – технічної бази отримана та є аналогічною заяві від 06 серпня 2024 року, відносно якої було проведено ряд нарад та в результаті було відмовлено у задоволенні заяви. Щодо поданої заяви від 25 вересня 2024 року ОСОБА_2 повідомлено про те, що з приводу її заяви призначено нараду на 09 жовтня 2024 року на яку їй необхідно з`явитись.

Даний лист відповідно до опису вкладення, фіскального чеку та повідомлення про вручення направлено на поштову адресу ОСОБА_2 та вручено їй особисто 03 жовтня 2024 року.

З копії листа виробничого підрозділу локомотивного депо м. Т. Шевченка № 458 від 17 жовтня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 повідомили про необхідність одержання трудової книжки за місцем роботи або ж надати згоду на направлення трудової книжки на зазначено адресу.

Даний лист було направлено на адресу ОСОБА_2 разом із копією наказу про звільнення та повідомленням про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні, що вбачається із опису поштового вкладення та отриманий ОСОБА_2 особисто 20 жовтня 2024 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

З копії листа виробничого підрозділу локомотивного депо ім. Т. Шевченка № ТУ -5/02 від 03 січня 2025 року вбачається, що ОСОБА_2 повторно повідомили про необхідність одержання трудової книжки за місцем роботи або ж надати згоду на направлення трудової книжки на зазначену нею поштову адресу.

Даний лист було направлено на адресу ОСОБА_2 разом із копією наказу про звільнення та повідомленням про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні, що вбачається із опису поштового вкладення та отриманий ОСОБА_2 особисто 07 січня 2025 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Таким чином твердження позивачки про те, що про існування наказу про звільнення «за прогул», а не за її заявою «за ст. 38КЗпП України» вона дізналась тільки після звернення її представника ОСОБА_1 до відповідача за допомогою засобів поштового зв`язку 12 червня 2025 року не відповідають дійсності та спростовуються наданими відповідачем доказами.

Щодо мобінгу та не звільнення ОСОБА_2 «за власним бажанням в зв`язку з мобінгом» про що також зазначено позивачем, суд прийшов наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 2-2 КЗпП України мобінг (цькування) - систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця, окремих працівників або групи працівників трудового колективу, які спрямовані на приниження честі та гідності працівника, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов`язків, що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій, створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує його недооцінювати свою професійну придатність.

Формами психологічного та економічного тиску, зокрема, є: створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери (погрози, висміювання, наклепи, зневажливі зауваження, поведінка загрозливого, залякуючого, принизливого характеру та інші способи виведення працівника із психологічної рівноваги); безпідставне негативне виокремлення працівника з колективу або його ізоляція (незапрошення на зустрічі і наради, в яких працівник, відповідно до локальних нормативних актів та організаційно-розпорядчих актів має брати участь, перешкоджання виконанню ним своєї трудової функції, недопущення працівника на робоче місце, перенесення робочого місця в непристосовані для цього виду роботи місця); нерівність можливостей для навчання та кар`єрного росту; нерівна оплата за працю рівної цінності, яка виконується працівниками однакової кваліфікації; безпідставне позбавлення працівника частини виплат (премій, бонусів та інших заохочень); необґрунтований нерівномірний розподіл роботодавцем навантаження і завдань між працівниками з однаковою кваліфікацією та продуктивністю праці, які виконують рівноцінну роботу.

Вимоги роботодавця щодо належного виконання працівником трудових обов`язків, зміна робочого місця, посади працівника або розміру оплати праці в порядку, встановленому законодавством, колективним або трудовим договором, не вважаються мобінгом (цькуванням).

Вчинення мобінгу (цькування) заборонено.

Особи, які вважають, що вони зазнали мобінгу (цькування), мають право звернутися із скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та/або до суду.

Так, в обґрунтування позову в цій частині, позивачка посилається на те, що відповідачем, як роботодавцем, вчинено відносно неї мобінг та саме з цих підстав вона повинна була бути звільнена за заявою. Крім того вказувала у своїй заяві про звільнення, як підставу для звільнення «відсутність матеріально – технічної бази». Однак нею не зазначено які саме дії (мобінг) роботодавець вчинив по відношенню до неї, як робітника. Так само як і окрім посилання на відсутність матеріально – технічної бази, позивачем більше нічого не зазначено, що саме вбачається у цьому та доказів цього не надано.

В долучених документах до позову не міститься інформація щодо дій з боку відповідача, як роботодавця, які б свідчили про здійснення щодо позивачки дій з боку відповідача з ознаками систематичних (повторюваних) тривалих умисних дії або бездіяльність роботодавця, які спрямовані на приниження честі та гідності позивачки ОСОБА_2 , її ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення нею трудових прав та обов`язків.

Також відсутні докази того, що позивачка ОСОБА_2 , зверталась з відповідною скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю. Крім того суд враховує і те, що звернення позивачки до суду з окремою вимогою з приводу мобінгу було залишено без розгляду, відповідно рішення суду із цього приводу у позивачки відсутнє.

А відповідні звернення позивачки до відповідача від 06 серпня 2024 року та 25 вересня 2024 року були розглянуті керівництвом виробничого підрозділу служби локомотивного господарства «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця», відносно зазначених у них фактах проведено наради та надано позивачці відповіді про те, що зі змісту її заяв не можливо встановити у чому саме полягає невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, а також вчинення відносно неї мобінгу. Крім того із вказаних відповідей вбачається, що позивачка була особисто присутня під час проведених відповідачем нарад 08 серпня 2024 року, 09 серпня 2024 року та 14 серпня 2024 року і надавала пояснення, однак не надала доказів (та такі не були виявлені відповідачем) щодо умисних дій/бездіяльності роботодавця та/або інших працівників які б свідчили про наявність в них ознак вчинення стосовно позивачки мобінгу. Позивачку повідомлено, що дії працівників депо не виходили за межі їх повноважень, посадових прав та обов`язків.

З огляду на це, суд приходить до висновку про те, що твердження позивачки про мобінг з боку відповідача виробничого депо «Локомотивного депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» в межах розгляду цієї справи є недоведеними.

Звертаючись до суду з позовом позивачка просила визнати неправомірним запис у трудовій книзі щодо звільнення ОСОБА_2 17 жовтня 2024 року та зобов`язати відповідача здійснити запис датою фактичного вручення копії наказу, трудової книжки, а саме 12 червня 2025 року вказавши причину звільнення ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

З копії трудової книжки серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_2 звільнена 17 жовтня 2024 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. Даний запис внесено до трудової книжки на підставі наказу від 03 січня 2025 року № 6-ОС.

Наказом № 6 – ОС від 03 січня 2025 року було внесено зміни до наказу начальника підрозділу служби локомотивного господарства Локомотивне депо ім. Т. Шевченка регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 17 жовтня 2024 року № 284 – ОС.

Позивачка ОСОБА_2 вказані накази не оскаржувала, вимог до відповідача про визнання її звільнення на підставі даних наказів незаконним та/або ж про скасування цих наказів не заявляла.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Встановивши, що запис у трудовій книзі позивачки ОСОБА_2 щодо її звільнення 17 жовтня 2024 року здійснено на підставі наказу № 284-ОС від 17 жовтня 2024 року та наказу № 6 - ОС від 03 січня 2025 року та зважаючи на вимоги ч.1 ст. 13 ЦПК України суд позбавлений можливості визнавати неправомірним запис у трудовій книжці ОСОБА_2 , оскільки позивачка, як наказ про припинення трудового договору (контракту) від 17 жовтня 2024 року так і наказ про внесення змін до наказу від 17 жовтня 2024 року від 03 січня 2025 року не оскаржувала і позовних вимог до відповідача про визнання її звільнення на підставі даних наказів незаконним та/або ж про скасування цих наказів не заявляла, а визнання незаконною бездіяльністю відповідача щодо невидачі трудової книжки у встановлений законом спосіб та строк та визнання неправомірними запису у трудовій книзі щодо дати звільнення та підстав формулювання звільнення, не призведе до відновлення прав позивачки, за захистом яких вона звернулась, виходячи з наведених норм матеріального та процесуального права суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачки про визнання незаконною бездіяльності АТ «Укрзалізниця» в особі ВП «Локомотивного депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» щодо невидачі трудової книжки та копії наказу про звільнення ОСОБА_2 у встановлений законом спосіб та строк та про визнання неправомірним запису у трудовій книзі щодо звільнення ОСОБА_2 17 жовтня 2024 року задоволенню не підлягають.

Що стосується позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити запис датою фактичного вручення копії наказу, трудової книжки, а саме 12 червня 2025 року вказавши причину звільнення ч. 1 ст. 38 КЗпП України «за власним бажанням», суд зазначає наступне.

За положеннями ч. 3 ст. 235 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивачки) у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Якщо неправильне формулювання звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, суд одночасно із зміною формулювання звільнення приймає рішення про виплату власником на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період, який не перевищує одного року, а якщо справа не з вини працівника розглядається більше року, - за весь строк вимушеного прогулу. Обов`язок доводити ту обставину, що неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню, лежить на працівникові (ч.3 ст. 235 КЗпП України з коментарем в редакції, чинній на час звільнення позивачки).

Звертаючись із вказаним позовом до відповідача, позивачка просила зобов`язати відповідача внести відповідний запис до трудової книжки щодо її звільнення з 17 жовтня 2024 року та зобов`язати відповідача здійснити запис датою фактичного вручення копії наказу, трудової книжки, а саме 12 червня 2025 року вказавши причину звільнення ч. 1 ст. 38 КЗпП України «за власним бажанням».

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

За змістом ст. 38 КЗпП України роботодавець повинен розірвати трудовий договір з ініціативи працівника у строк, про який просить працівник в залежності від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

У позові позивачка посилалась на те, що 06 серпня 2024 року та 25 вересня 2024 року вона подала на ім`я начальника виробничого підрозділу «Локомотивне депо» ім. Т. Шевченка заяви про звільнення за власним бажанням в зв`язку з мобінгом, відсутні матеріально – технічної бази.

В матеріалах справи наявні копії заяв позивачки ОСОБА_2 від 06 серпня 2024 року та від 25 вересня 2024 року які адресовані начальнику виробничого підрозділу «Локомотивне депо» ім. Т. Шевченка. Обидві заяви мають ідентичний зміст. Відповідно до зазначених заяви, позивачка зверталась до роботодавця із заяви такого змісту: «Прошу звільнити мене за власним бажанням в зв`язку з мобінгом, відсутністю матеріально – технічної бази».

Факт звернення 06 серпня 2024 року та 25 вересня 2024 року позивачки до відповідача з заявами про звільнення за власним бажанням в зв`язку з мобінгом, відсутністю матеріально – технічної бази визнається і не оспорюється сторонами, про що позивачка зазначає у позові, а відповідач у відзиві, а також даний факт підтверджується відповідями відповідача надані на адресу позивачки.

Крім того, відповідач зазначав і про те, що подані позивачкою заяви від 06 серпня та 25 вересня 2024 року були розглянуті, щодо посилання позивачки відносно мобінгу щодо неї було проведено наради, де фактів мобінгу встановлено не було. В зв`язку з чим відповідачем було відмовлено позивачці у звільненні її за власним бажанням в зв`язку з мобінгом та відсутністю матеріально – технічної бази. Позивачка була повідомлена про дані факти, оскільки особисто перебувала на нарадах і надавала пояснення та окрім того її було письмово повідомлено про результати розгляду поданих нею заяв.

Судом встановлено, що відповіді відповідача адресовані позивачці щодо розгляду її заяв про звільнення від 06 серпня та 25 вересня 2024 року були надіслані засобами поштового зв`язку ОСОБА_2 та отримані нею особисто, що підтверджується наявними у матеріалах справи повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Таким чином твердження позивачки про те, що їй не було відомо про прийняті рішення щодо її заяв від 06 серпня 2024 року та від 25 вересня 2024 року не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи.

Інші заяви позивачки до відповідача про звільнення в матеріалах справи відсутні та позивачкою до суду надані не були.

Суд звертає увагу і на те, що доказів на підтвердження того, що позивачка у заяві просила звільнити її за власним бажанням саме за ст. 38 КЗпП України, при цьому зазначала причини, які дають підстави для її звільнення, як це передбачено ст. 38 КЗпП України, позивачка суду не надала і матеріали справи таких доказів не містять.

Також, слід звернути увагу на те, що позивачка посилалась у позові на наявність підстав для зміни формулювання її звільнення у трудовій книжці та зобов`язання відповідача вказати підставу її звільнення за п.1 ст. 38 КЗпП України, однак позовних вимог до відповідача про зміну формулювання її звільнення з займаної посади з п. 4 ст. 40 КЗпП України на ч. 1 ст. 38 КЗпП України, позивачка не заявляла.

З огляду на вище наведене, враховуючи вимогу ч. 1 ст. 13 ЦПК України, згідно з якою суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, позовна вимога позивача про зобов`язання відповідача внести відповідний запис до трудової книжки щодо її звільнення за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням задоволенню не підлягає.

Вимоги позивача про виплату їй середнього заробітку в зв`язку з затримкою видачі трудової книжки та копії наказу не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не доведено, і судом не встановлено обставин, які б давали підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки в порядку ст. 235 КЗпП України, якою передбачено таку виплату.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за весь час затримки видачі копії наказу, трудової книжки з 17 жовтня 2024 року по дату фактичного вручення наказу, трудової книжки 12 червня 2025 року, суд зазначає таке.

У постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 569/6979/20 (провадження № 61-429св21) вказано, що за змістом зазначеної норми (частини 5 статті 235 КЗпП України) закону «середній заробіток у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки виплачується працівникові, якщо така затримка призвела до вимушеного прогулу працівника, тобто затримка видачі трудової книжки перешкодила його працевлаштуванню.

Отже, для застосування цієї норми права необхідно наявність таких умов: затримка у видачі трудової книжки; вина власника або уповноваженого ним органу; вимушений прогул, викликаний затримкою видачі трудової книжки».

У трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором. Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю (постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №761/36220/17).

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що вина роботодавця у несвоєчасній видачі трудової книжки, яка тягне за собою стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, виникає у тому випадку, коли роботодавець умисно не вчиняє дії з видачі трудової книжки.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, обов`язок доведення розподіляється між сторонами таким чином: позивач повинен довести факти, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, відповідач - факти, на які він посилається в обґрунтування своїх заперечень проти позову.

Позивачка ОСОБА_2 була звільнена з посади фельдшера вищої категорії (завідувач) 17 жовтня 2024 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Отже, причинами того, що працівниця не виконувала свої трудові обов`язки і не отримувала заробітну плату, є її звільнення за прогул без поважних причин.

Трудове законодавство України побудоване на балансі прав та обов`язків як працівника, так і роботодавця. За положеннями трудового законодавства невиконання зобов`язань, як і зловживання правами, не допускається, а право працівника отримати трудову книжку в день звільнення пов`язується не лише з обов`язком роботодавця видати трудову книжку, а й з обов`язком працівника її забрати, якщо роботодавець створив всі умови для її вчасної видачі.

Таку правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 09 березня 2021 року у справі № 600/121/19.

З 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року в України введено воєнний стан, який неодноразово продовжено і триває на теперішній час.

Відповідно до п. 2 Глави XIX ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником обліку витрат на оплату праці.

У період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.

З матеріалів справи не встановлено, що позивачка ОСОБА_2 намагалась самостійно отримати трудову книжку до 19 травня 2024 року, а відповідач умисно не видавав їй трудову книжку.

Навпаки, судом встановлено, що отримавши 20 жовтня 2024 року наказ про своє звільнення та повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні позивачка не прибула до роботодавця з метою отримання трудової книжки.

Повторно отримавши 07 січня 2024 року наказ про своє звільнення та повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні позивачка знову не прибула до роботодавця з метою отримання трудової книжки.

Лише 19 травня 2024 року представник позивачки звернувся до роботодавця із адвокатським запитом в якому просив надіслати на поштову адресу ОСОБА_2 трудову книжку та наказ про звільнення.

На виконання зазначеного запиту роботодавець 30 травня 2025 року надіслав на зазначену у запиті поштову адресу трудову книжку ОСОБА_2 , копію наказу про припинення трудового договору від 17 жовтня 2024 року та копію наказу від 03 січня 2024 року про внесення змін до наказу від 17 жовтня 2024 року.

Доказів того, що відповідачем не було направлено чи видано на руки трудової книжки та копії наказів раніше, а позивачка зверталась до роботодавця із такими заявами до 19 травня 2025 року, матеріали справи не містять та позивачкою в ході розгляду справи не доведено.

Таким чином в судовому засіданні встановлено, що позивачкою до 19 травня 2024 року не подавалась письмова заява про надіслання їй трудової книжки поштою, як це передбачено п. 4.2 Інструкції № 58.

Відтак, доводи позивача, про те, що відповідачем було допущено бездіяльність в тому, що не було видано їй копії наказів та трудову книжку, суд вважає неприйнятними та такими, що спростовуються матеріалами справи.

При цьому, як встановлено з матеріалів справи, після звернення представника позивачки, адвоката Макеєва В.Ф. роботодавець вчинив дії, спрямовані на видачу трудової книжки, надіслав на адресу позивача трудову книжку та копії наказів.

Отже, суд приходить до висновку про те, що позивачкою ОСОБА_2 не доведено умисних дій відповідача у затримці видачі трудової книжки, як і не доведено, що вона дійсно вчиняла дії для отримання трудової книжки у день звільнення та до травня 2025 року, а відповідач при цьому чинив їй перешкоди.

Також позивачка не зазначала та в матеріалах справи відсутні докази того, що вона після звільнення мала намір працевлаштуватись на іншу роботу, однак її стримувало чи створювало перешкоди відсутність у неї трудової книжки, отже не встановлено порушення відповідачем права позивачки на працю.

Враховуючи викладене, судом не встановлено вимушеного прогулу, а відтак і підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, а відтак в задоволенні позову в цій частині суд відмовляє.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовим і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Суд прийшов до висновку, що позивачка не надала доказів на підтвердження обставин та фактів, якими вона обґрунтовує позовні вимоги про незаконність дій відповідача щодо її звільнення з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України і стороною позивачки не доведено обставин на підтвердження недотримання відповідачем процедури такого звільнення та бездіяльності відповідача щодо невидачі трудової книжки та копії наказу про звільнення.

Враховуючи вище наведене, оскільки трудові права позивачки не були порушені роботодавцем, тому правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву було заявлено клопотання про застосування позовної давності та відмову у позові із цих підстав. З даного клопотання суд зазначає наступне.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

Наслідки спливу позовної давності спрямовані на забезпечення правової визначеності, захист потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігання несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу.

Оскільки позивачка звернулась до суду з вказаним позовом лише 15 липня 2025 року, тобто поза межами загального строку позовної давності, даний строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини.

Про необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давності заявлено представником відповідача у відзиві на позовну заяву та у судовому засіданні.

Натомість у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Суд прийшов до висновку, що права позивачки за захистом яких вона звернулась до суду, не порушені, а тому позов не підлягає до задоволення з підстав його необґрунтованості, відповідно в даному випадку позовна давність судом не застосовується.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

У зв`язку з чим судом надане обґрунтування рішення саме за конкретними обставинами справи та аргументами сторін, які мають правове значення для вирішення спору, при цьому інші доводи сторін, викладені в їх заявах по суті, не впливають на вище вказані висновки суду.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, з огляду на предмет та підстави позову, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову повністю.

При розподілі судових витрат суд керується правилами ст. 141 ЦПК України, відповідно до яких у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 36, 38, 40, 41, 94, 116, 235, 237-1 КЗпП України, статтями 2, 4, 12, 13, 76-78, 81, 89, 133, 141, 258-259, 263-265, 273, 274-279 ЦПК України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі Виробничого підрозділу «Локомотивне депо ім.Т.Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Черкаського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаюча по АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця», юридична адреса вул. Єжи Гедройця, 5 в м. Київ – 150, ЄДРПОУ 40075815 в особі ВП «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця», юридична адреса: вул. Орешкова, 65 в м. Сміла, Черкаської області.

Головуючий: В. О. Прилуцький