Постанова від 15 лютого 2026 р. у справі №489/7985/25 — Миколаївський апеляційний суд

16.02.26

22-ц/812/561/26

Справа № 489/7985/25 Головуючий у 1-й інстанції Костюченко Г. С.

Провадження № 22ц/812/560/26

Провадження № 22ц/812/561/26 Доповідачка в апеляційній інстанції Ямкова О. О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 лютого 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючої-судді: Ямкової О. О.,

суддів: Локтіонової О. В., Крамаренко Т. В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 3 грудня 2023 року, у якому усунуто описку за ухвалою того ж суду від 15 грудня 2025 року, та на додаткове рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Костюченка Г. С. в місті Миколаєві зі складанням повних судових рішень, у справі

за позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_1

та ОСОБА_3

про стягнення суми,

В С Т А Н О В И Л А:

29 вересня 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення суми витрат, сплачених ним за утримання будинку, обґрунтовуючи це тим, що він з ОСОБА_1 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 , де кожному з них належить по 1/2 його частини, і тому повинні утримувати свою власність у відповідності до своєї частки.

Втім, витрати з утримання власності несе лише він, незважаючи на фактичне проживання в будинку відповідачів.

За наведеного просив стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за комунальні послуги, яка сплачена ним особисто, в загальному розмірі 45 954 грн 83 коп., з яких: 18 601 грн 15 коп. оплата спожитого газу, 13 511 грн 36 коп. оплата доставки газу, 9 407 грн 76 коп. оплата спожитої електроенергії та 4 434 грн 56 коп. оплата за водопостачання та водовідведення.

13 жовтня 2025 року відповідачкою ОСОБА_1 надано відзив на позов, в якому позовні вимоги нею не визнано, з огляду на те, що у березні 2022 року вона разом з відповідачем ОСОБА_3 , який є її чоловіком, виїхали за межі України та повернулися додому лише 4 лютого 2025 року. До виїзду у березні 2022 року, нею, як співвласницею будинку належним чином сплачені усі витрати на комунальні послуги, які споживалися, зокрема, здійснена реструктуризація з оплати за споживання газу, за якою боргу немає, а навпаки, є переплата.

В той же час, після її виїзду за межі країни, позивач передавав житловий будинок в оренду і хто ним користувався у цей час їй невідомо.

Тому, посилаючись на ці обставини вважала безпідставним пред`явлені до неї вимоги зі сплати послуг, які надавалися позивачу та тим особам, яким він надав доступ до будинку.

Крім того вказувала на неналежність наданих позивачем та його представником доказів про сплату платежів, які в частині не містять усі дані про сплачену послугу, частина квитанцій сплачена іншою особою, яка не є співвласником житлового будинку, а інша частина не містить навіть даних про отримувача сплаченої суми.

Відповідачем ОСОБА_3 відзиву на позовну заяву не надано.

15 жовтня 2025 року позивачем ОСОБА_2 , який діє через свого представника, надана відповідь на відзив, у якому зазначено, що виїзд за межі країни співвласника не звільняє від сплати комунальних послуг, особливо він сплати накопиченого боргу за попередній період, який залишила відповідачка. Сплата комунальних послуг іншою особою, якою є його дружина, теж є достатньою підставою для компенсації понесених позивачем витрат на погашення боргу з комунальних послуг. Передача будинку в оренду не стосується порядку сплати комунальних послуг за належне іншому співвласнику на праві власності майно.

20 жовтня 2025 року відповідачкою ОСОБА_1 , від імені якої діяв представник, надано додаткові пояснення у справі, в яких нею викладені доводи аналогічні її доводам, що містяться у відзиві на позов.

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 3 грудня 2025 року, у якому виправлено описку за ухвалою того ж суду від 15 грудня 2025 року, позовна заява ОСОБА_2 задоволена частково, ухвалено про стягнення з ОСОБА_1 на його користь 22 977 грн 41 коп. сплачених ним витрат за житлово-комунальні послуги і 605 грн 60 коп. витрат зі сплати судового збору. В задоволенні вимог до ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 500 грн витрат на правову допомогу.

Під час ухвалення рішення, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог у відповідності до частки у праві власності, що належить відповідачці.

5 грудня 2025 року ОСОБА_2 , від імені якого діє представник, подана заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення на його користь 5 000 грн витрат на правову допомогу.

Додатковим рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 грудня 2025 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто 2 000 грн витрат на правову допомогу.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність рішення та додаткового рішення суду, просить їх скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

На думку відповідачки судом першої інстанції дана неналежна оцінка доказам, які позивач пред`явив в якості обґрунтування позовних вимог. Не враховано судом також відсутність відповідачки за межами країни та фактичне користування будинком позивачем або з його дозволу третіми особами.

Позивачем ОСОБА_2 , від імені якого діє представник, на апеляційну скаргу подано відзив, в якому він просить залишити вимоги скарги без задоволення, а рішення суду без змін. У відзиву посилається на обов`язок власника сплачувати послуги з утримання належної йому власності та утворення заборгованості з утримання будинку за період 2022 року, яку він сплатив у 2023 році, а також обставини 2024 року.

На відзив ОСОБА_2 відповідачкою ОСОБА_1 надано письмові заперечення за доводами, що були викладені позивачем.

Ухвалами колегії суддів Миколаївського апеляційного суду з розгляду цивільних справ від 19 січня та 9 лютого 2026 року справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи у письмовому провадженні, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково із наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 317, частини 4 статті 319 ЦК України власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, внаслідок чого власність зобов`язує.

Таким чином, тягар утримання майна за змістом статті 322 ЦК України покладається на власника, який згідно до статей 150, 156 ЖК України та частини 1 статті 383, статті 405 ЦК України використовує належний йому на праві власності житловий будинок для свого проживання та проживання членів та колишніх членів своєї сім`ї, які нарівні з власником користуються жилим приміщенням будинку. Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку та придомової території та проведенню ремонту. Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх право користування займаним приміщенням.

Відповідно до положень статей 67, 162 ЖК України плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Враховуючи це та згідно до статті 360 ЦК України співвласник зобов`язаний відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів, а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними зі спільним майном.

Отже, аналіз наведених норм права свідчить про те, що особи, які є колишніми членами однієї сім`ї, але є співвласниками житла, проживають та користуються цим жилим приміщенням разом із членами своєї родини відповідно до належної ним на праві власності частки у майні до його реального поділу у відповідності до частини 3 статті 372 ЦК України, і тому несуть спільні витрати з його утримання відповідно до належної кожному з них частки в майні.

Тому посилаючись на оплату комунальних послуг на утримання усього будинку АДРЕСА_1 , який належить кожному із співвласників по частки, позивач ОСОБА_2 просив суд стягнути з відповідачів ОСОБА_1 , як співвласниці, та члена її родини ОСОБА_3 , понесені ним витрати за період 2023-2024 років у повному обсязі.

Втім, суд першої інстанції вважав належним стягнення на користь співвласника ОСОБА_2 понесені ним витрати у частині компенсації за рахунок іншої співвласниці ОСОБА_1 в розмірі , що відповідає належній їй на праві власності частки будинку, та одночасно відмовити у стягненні таких витрат з члена родини відповідачки.

Між тим, з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитися неможливо, оскільки вони не в повній мірі відповідають встановленим обставинам справи та не повністю узгоджуються з нормами матеріального права.

Так, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальним споживачем житлово-комунальних послуг визначається фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

При тому комунальними послугами, в розумінні частини 2 статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції закону, що була чинною на час спірних правовідносин), є - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Такі послуги за пунктом 7 статті 1 цього ж Закону можуть вимірятися за кількісними показниками, якими є кількість одиниць виміру обсягу отриманої споживачем комунальної послуги, визначену відповідно до показань вузла обліку та/або вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством, а також обмежуватися шляхом сплати споживачем абонентської плати за комунальну послугу, пов`язану з її розподілом, нарахуванням та обслуговуванням згідно до пункту 11 цієї же статті.

За такого, споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором, і не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Аналізуючи наведені норми права, слід виснувати, що споживач або власник чи співвласник майна за його утримання повинен оплачувати спожиті житлово-комунальні послуги, які вимірюються або за кількісним показником споживання за приладом обліку, або шляхом внесення абонентської плати, яка визначається незалежно від реально спожитої послуги за прибором обліку.

Тобто за наявності співвласників або членів їх родини, які проживають в житловому приміщенні та користуються ним безпосередньо, їх споживання житлово-комунальної послуги вимірюється приладом обліку, а сплата абонентської плати визначається незалежно від проживання чи користування, оскільки така плата пов`язана безпосередньо з укладенням споживачем договору чи наявності у нього права власності, співвласності або відповідного права користування.

Таким чином визначення витрат, що понесені зі сплати комунальних послуг, у відповідності до показників лічильника та без врахування кількості осіб, що проживають, не впливає на визначення обов`язку з оплати розподілених витрат, у яких співвласники або члени їх родини беруть участь нарівні з власником, з яким мають однакові обов`язки по участі у витратах по утриманню будинку та прибудинкової території та проведенню ремонту.

Тому такі витрати з утримання будинку та вивіз сміття розраховуються на підставі загально встановлених тарифів у даній місцевості та сплачуються тими, хто безпосередньо проживає в будинку та користується послугою з вивозу сміття.

Витрати з газопостачання та споживання води і водовідведення, окрім доставки газу та абонентської плати з водовідведення, а також споживання електроенергії, розраховуються за тарифами у відповідності до показників лічильників обліку, виходячи із фактично спожитих послуг особами, що проживають в будинку та користуються житлово-комунальними послугами безпосередньо.

З матеріалів справи вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності позивачу ОСОБА_2 та відповідачці ОСОБА_1 (а.с.24-27)

В цьому будинку ОСОБА_2 і ОСОБА_1 проживали разом та спільно з неповнолітнім сином до розірвання шлюбу. З 2020 року позивач у будинку не проживав, оскільки в ньому проживала відповідачка разом зі спільною з позивачем дитиною та новим членом її родини – відповідачем ОСОБА_3 (а.с.1-2, 17-22, 24-27).

За час проживання в будинку відповідачів, ОСОБА_1 сплачувала спожиті житлово-комунальні послуги за особистими рахунками, що відкриті на ім`я позивача, укладала договір реструктуризації послуг з газопостачання, витрати за яким нею погашені в повному обсязі (а.с.23, 35-85).

23 березня 2022 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 разом із спільним сином позивача та відповідачки виїхали за межі України та у цей період і до початку 2025 року житловим будинком не користувалися та житлово-комунальні послуги, які вимірюються у кількісному виміру за відповідними приладами обліку, не споживали та не оплачували (а.с.30-35).

У грудні 2022 року за твердженнями позивача він потрапив до житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.1-2, 24-25), який після цього використав на власний розсуд, здавши його в оренду, уклавши письмовий договір 1 жовтня 2024 року (а.с.24-27).

В той же час заявляючи про самостійну оплату усіх житлово-комунальних послуг в період з березня 2023 року по квітень 2024 року на загальну суму 48 239 грн 70коп., позивач ОСОБА_2 просив стягнути цю суму у повному обсязі з іншої співвласниці ОСОБА_1 , яка в цей час разом з родиною знаходилася за межами країни.

Втім, положеннями пункту 6 частини 1 статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачається, що споживач має право на неоплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг.

За такого, відповідачка ОСОБА_1 посилалася на обставини своєї відсутності у належному їй будинку та не споживання нею житлово-комунальних послуг, які обліковувалися в будинку на підставі приладів обліку, внаслідок чого не погодилася з пред`явленими вимогами та надала суду документальне підтвердження своєї відсутності на території країни та належного їй житлового будинку.

Однак на ці обставини суд першої інстанції уваги не звернув та помилково вважав можливим стягнути частину витрат за спожиті житлово-комунальні послуги, які обліковані відповідно до приладів обліку, зі співвласниці, яка була відсутня у житловому приміщенні за наявності іншого співвласника, який мав право та доступ до цього приміщення та використовував його на свій розсуд, де споживалися такі послуги та ним оплачувалися.

Не звернута судом увага і на не відповідність та неналежність частини наданих позивачем доказів в якості підтвердження ним сплати у цей період житлово-комунальних послуг за квитанціями, які не мають даних про особу платника та призначення платежу – вимір спожитої послуги та адреси її отримання (а.с.172-184) або сплачені особою, яка не є співвласником, чи особою, що має право користування спірним приміщенням, та не є учасником справи (а.с.166-171).

На противагу цьому інші квитанції про сплату ОСОБА_2 спожитих послуг з газопостачання, води, інтернету, електрики відповідно до приладів обліку споживання, є свідченням факту споживання та оплати таких послуг співвласником, який використовував будинок в період відсутності на території України іншої співвласниці (а.с.185-202). При тому такі квитанції, як і інші, надані позивачем документи, не містять підтвердження сплати ним відокремленої послуги з оплати абонентської плати за водопостачання та водовідведення, яка могла нараховуватися та сплачувати незалежно від кількості спожитих послуг в цей період за приладом обліку.

В той же час позивачем надані квитанції про сплату ним витрат за розподіл газу.

Пунктом 4 глави 1 розділу І Кодексу ГРМ та пунктами 10-15, 17 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №2246 від 9 грудня 1999 року ( з наступними змінами та доповненнями), регламентується обов`язок власника/співвласника або споживача щодо своєчасного внесення ним плати за спожитий ним газ на підставі показів газового лічильнику у відповідності до тарифів, встановлених на час зняття показів та здійснення споживачем оплати. Натомість, від оплати за спожитий газ за положеннями пункту 9 частини 6 розділу VI Кодексу ГРМ передбачена інша плата за послугу з розподілу (постачання) газу, яка не залежить від фактичного споживання газу за показниками приладу обліку та пов`язана з виконанням власником чи співвласником або споживачем обов`язку незалежно від припинення або обмеження споживання газу.

Тому така послуга підлягає сплаті усіма співвласниками незалежно від тимчасової відсутності у житловому приміщенні.

На підтвердження внесення такої сплати позивачем ОСОБА_2 надано квитанції за період з березня по серпень 2023 року (а.с.203-208) на загальну суму в розмірі 5 196 грн 48 коп.

Розмір цієї суми відповідачкою не спростовано та на підтвердження її сплати чи часткової сплати у цей період, виходячи із обов`язку нести витрати на утримання належного їй майна в розмірі частини, ОСОБА_1 квитанцій на суму 2 598 грн 24 коп. не надано.

Тобто позивачем ОСОБА_2 , як співвласником майна, здійснена сплата витрат з розподілу газу на суму 5 196 грн 48 коп. за весь будинок, а саме оплачена і та частина витрат, яку повинна була сплатити інша співвласниця цього майна ОСОБА_1 частина оплати в сумі 2 598 грн 24 коп. позивачу ОСОБА_2 не повернута.

Відповідно до вимог статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Ці положення можуть також застосовуватися до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Зазначені норми Цивільного Кодексу України узгоджуються також зі змістом статей 322, 390 ЦК України, коли співвласник житла, який без достатньої правової підстави за рахунок іншого співвласника цієї нерухомості зберіг у себе кошти, які мав заплатити за утримання своєї власності, то він зобов`язаний повернути ці кошти іншому співвласнику будинку на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.

Тобто недоотримання співвласником будинку доходів за рахунок нерівного розподілу витрат з утримання спільної власності та понесення ним додаткових витрат, які повинен був сплатити інший співвласник майна у вигляді витрат за розподіл газу, від якого він не звільняється за будь-яких обставин, є за своїм змістом кондикційними відносинами, які склалися між співвласниками за фактом неправомірного набуття (збереження) майна (грошей) однією особою за рахунок іншої.

Предметом позову в такому роді справ є стягнення одним співвласником з іншого співвласника житла безпідставно збережених ним коштів з обов`язкового утримання спільного майна без належних на те правових підстав.

Підстави вважати ці обов`язки співвласників солідарними немає, оскільки майно їм належить не на праві спільної сумісної власності, а на праві спільної часткової власності, що виключає солідарні права та обов`язки.

Статтею 5 ЦПК України визначається, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За роз`ясненнями, викладеними у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» №5 від 12.06.2009, зазначено, що оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішені судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішені справи.

Таким же є висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.201 9 року при розгляді справи №487/10128/14-ц, де суд звернув увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

За таких обставин колегія суддів із застосуванням принципу jura novit curia («суд знає закони») вважає за можливе змінити рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог згідно до положень пункту 3 і 4 частини 1 статті 376 ЦПК України та з огляду на недоведеність позивачем понесених витрат з утримання житлового будинку, які розраховані за показниками лічильника за фактичним споживанням, та є такими, що не мають підтвердження у заявленому ним розмірі, і ще пред`явлені до іншої співвласниці, яка у цей час була відсутня та не споживала надані житлово-комунальні послуги, з огляду на відсутність підтвердження сплати позивачем боргу за спожиті послуги іншої співвласниці.

Тому з відповідачки ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_4 слід стягнути 2 598 грн 24 коп., які нею не сплачені, але збережені за рахунок іншого співвласника, який їх сплатив на користь постачальника послуги.

Під час зміни рішення суду в частині задоволених вимог слід змінити рішення суду і в частині розміру стягнутого судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України, за яким з відповідачки на користь позивача стягнути 69 грн судового збору.

Підстави для зменшення розміру витрат за надану правову допомогу, що стягнуті судом на користь відповідачки немає, з огляду на відсутність апеляційної скарги позивача та подачу скарги відповідачкою, в її межах, виходячи із принципу «заборони повернення до гіршого».

Щодо доводів апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення суду, у зв`язку з незгодою з пред`явленими витратами на правову допомогу, то слід врахувати наступне.

З матеріалів справи вбачається, що при подачі позову ОСОБА_2 , від імені якого діяв адвокат Ютовець О. О., заявлено про стягнення витрат на правову допомогу, на підтвердження чого не надано доказів та не заявлено орієнтовних витрат.

Справа судом першої інстанції розглянута у спрощеному провадженні без повідомлення сторін, внаслідок чого, крім зазначення про правові витрати, позивачем та його представником документи щодо понесених витрат на правову допомогу подані до суду першої інстанції протягом п`яти днів з дня ухвалення судового рішення.

Тому, з огляду на наявність договору на надання правової допомоги, визначення вартості наданих правових послуг, акту виконаних робіт та квитанції про сплату, судом першої інстанції, враховуючи обсяг задоволених позовних вимог, витрати на правову допомогу компенсовані за рахунок відповідачки в сумі 2 000 грн.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Таким чином, та з огляду на те, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави, такі витрати підлягають компенсації за рахунок відповідачки разом із іншими судовими витратами.

За висновком, викладеним ВП ВС у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року при розгляді нею справи № 755/9215/15-ц, визначено, що для цілей розподілу судових витрат судом враховується:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

В той же час розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За наведеного та виходячи з тривалості часу розгляду справи, її складності та обсягу надання правової допомоги, визначення адвокатом послуг з окремою їх вартістю, які охоплюються фактичним наданням послуг, та з огляду на спрощене позовне провадження, а також обсягу частково задоволених позовних вимог та за наявністю клопотання відповідачки про зменшення витрат при спрощеному розгляді справи, колегія суддів вважає за необхідне компенсувати позивачу понесені правові витрати за розгляд справи в суді першої інстанції на суму 1 500 грн. Такі витрати колегія суддів вважає співмірними заявленим позовним вимогам та складності розглянутої справи.

Отже додаткове рішення суду теж підлягає зміні у відповідності до пунктів 3 і 4 частини 1 статті 376 ЦПК України.

Крім того, відповідно до статті 141 ЦПК України за перегляд справи в суді апеляційної інстанції з позивача на користь відповідачки підлягає стягненню 1 611 грн 38 коп., які нею сплачені в якості судового збору за перегляд справи.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 не є предметом апеляційного перегляду, виходячи із меж та доводів поданої апеляційної скарги відповідачкою ОСОБА_1 , якою хоч і заявлено про скасування судового рішення, але наведені обґрунтування виключно в частині задоволених судом вимог, що пред`явлені до неї.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 3 грудня 2025 року, в якому усунуто описку за ухвалою того ж суду від 15 грудня 2025 року, в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми оплати за комунальні послуги та сплату судового збору, а також додаткове рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 грудня 2025 року змінити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 598 грн 24 коп. витрат за утримання належної їй частини будинку, 69 грн судового збору та 1 500 грн витрат на правову допомогу.

В іншій частині рішення суду про розподіл витрат на правову допомогу ОСОБА_1 та відмову у позові до ОСОБА_3 залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 611 грн 38 коп. судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена з цього дня в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду, у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуюча О. О. Ямкова

Судді О. В. Локтіонова

Т. В. Крамаренко