Вирок від 15 лютого 2026 р. у справі №456/4135/25 — Стрийський міськрайонний суд Львівської області

Справа № 456/4135/25

Провадження № 1-кп/456/194/2026

ВИРОК

іменем України

16 лютого 2026 року місто Стрий

Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

секретар судового засідання ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження стосовно

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Мелітополь, Запорізької області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , із середньою спеціальною освітою, військовослужбовця ІНФОРМАЦІЯ_2 , у військовому званні «солдат», працюючого на ТзОВ «Леоні», раніше не судимого,

який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 ст. 407 КК України,

за участю сторін кримінального провадження:

прокурора ОСОБА_4 ,

обвинуваченого ОСОБА_3 ,

захисника ОСОБА_5 ,-

встановив:

Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 07.02.2025 № 44 солдата військової служби за мобілізацією ОСОБА_3 зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також призначено на посаду кухаря відділення забезпечення.

Будучи військовослужбовцем призваним на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_3 солдат ОСОБА_3 , відповідно до вимог ст. ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. ст. 1,4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний неухильно додержуватись Конституції та законів України, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.

Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в України» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався нормативно-правовими актами та триває до теперішнього часу.

Згідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. 2 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.

Статті 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, а також необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов`язків, зобов`язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місця служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).

У порушення вказаних вимог нормативно-правових актів, солдат ОСОБА_3 самовільно залишив військову частину тривалістю понад три доби, в умовах воєнного стану, при наступних обставинах.

Так, військовослужбовець військової служби по мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_2 солдат ОСОБА_3 , діючи умисно, бажаючи тимчасово ухилитися від проходження військової служби та проводити час на власний розсуд, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, в умовах воєнного стану, не отримавши дозволу відповідного командира, 14.02.2025 самовільно залишив тривалістю понад три доби ІНФОРМАЦІЯ_3 , який розташований за адресою: АДРЕСА_3 та перебував поза межами розташування території ІНФОРМАЦІЯ_2 до моменту добровільної явки в ТУ ДБР у м. Львові, а саме до 09.06.2025.

Відтак, у період з 14.02.2025 по 09.06.2025 солдат ОСОБА_3 , проводив час на власний розсуд, обов`язки військової служби не виконував, свою належність до Збройних Сил України, а також той факт, що він незаконно перебуває за межами місця служби приховував.

Під час незаконного перебування за межами ІНФОРМАЦІЯ_2 солдат ОСОБА_3 до органів місцевої влади та військового управління з питань подальшого проходження військової служби не звертався, хоча об`єктивно мав можливість це вчинити.

Таким чином, солдат ОСОБА_3 під час проходження військової служби за мобілізацією у ІНФОРМАЦІЯ_2 , у порушення вимог ст. 17 Закону України «Про оборону України», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. ст. 11, 16, 129, 130, 199 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, не маючи наміру назавжди ухилитись від проходження військової служби, в умовах воєнного стану, не отримавши дозволу відповідного командира, 14.02.2025 самовільно залишив тривалістю понад три доби ІНФОРМАЦІЯ_3 , який розташований за адресою: АДРЕСА_3 та перебував поза межами розташування території ІНФОРМАЦІЯ_2 до моменту добровільної явки в ТУ ДБР у м. Львові, а саме до 09.06.2025.

Стаття Закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винними у вчиненні якого визнається обвинувачений.

Відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений ОСОБА_3 передбачена частиною 5 статті 407 КК України – самовільне залишення військової частини військовослужбовцем, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

Позиція обвинуваченого ОСОБА_3 .

У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 вину по пред`явленому

йому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 ст. 407 КК України, не визнав, суду пояснив, що близько 10 років працював на заводі «Леоні». 12.02.2024 під час робочої зміни, приблизно о 14.00 год. працівники РТЦК забрали його та інших працівників заводу у відділ РТЦК. Там він повідомив, що є ОСОБА_6 і подав заяву на альтернативну службу. Його відправили на ВЛК, так як був обмежено придатним до військової служби. На комісії його визнали здоровим, однак їхати у військову частину він відмовився. Його відпустили і відкрили відносно нього кримінальне провадження за ст.336 КК України. В подальшому справу було закрито. У листопаді 2024 року його знову забрали з роботи. Ще раз пройшов ВЛК та визнаний придатним до військової служби. Скерували у військову частину біля Львова, потім повернули назад. 05.02.2025 з заводу знову забрали в РТЦК, приблизно о 22.00 год. Відправили в м.Моршин, а через деякий час скерували у Чернігівську область у військову частину. Там він сказав, що є ОСОБА_6 , тому його повернули в ІНФОРМАЦІЯ_4 і там залишили. Сказали, що він є військовим та віддали йому військовий квиток. Це було 07.02.2025. Залишили його на території ТЦК, форму не видавали, у формі не ходив. Про зброю ніхто не згадував, зброю ніхто йому не давав. Від прийняття присяги відмовився і не підписував присягу. Повідомили, що він кухар у столовій. З наступного дня допомагав вигружати речі, їжа там була готова, витирав столи. В РТЦК не було умов для проживання, не було де помитися. Начальник РТЦК повідомив щоб одягнути форму, однак він не збирався цього робити, а тому, коли у п`ятницю виїхали за межі РТЦК з начальником відділу до банку, вийшов з машини і втік, сів у іншу машину. Після цього написав начальнику РТЦК листа про те, чому залишив військову частину. Наказ про мобілізацію не оскаржував. Про обов`язок захищати Батьківщину йому відомо, однак він не вважає себе військовослужбовцем. Після 14.02.2025 не намагався повернутися в РТЦК через релігійні переконання. Перебувати на посаді кухаря РТЦК означає для нього бути військовослужбовцем, виконувати накази, що суперечить його релігійним переконанням. Повістку чи мобілізаційне розпорядження йому не вручали. Готовий працювати на іншій роботі, не пов`язаній з військовою службою.

Докази на підтвердження встановлених судом обставин.

Відповідно до ст. 84 КПК України, доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження, та підлягають доказуванню.

Доказуванню у кримінальному провадження підлягають, подія кримінального провадження, винуватість обвинуваченого, форма вини, мотиви і мета вчинення кримінального правопорушення, вид і розмір завданої шкоди, розмір процесуальних витрат, обставини, які впливають на ступінь тяжкості кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання.

Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Не визнання вини обвинуваченим суд розцінює як спосіб захисту, оскільки винуватість обвинуваченого ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого частиною 5 ст. 407 КК України, повністю підтверджується зібраними під час досудового розслідування та безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, наданими стороною обвинувачення, а саме:

Письмовими доказами:

рапортом старшого слідчого в ОВС першого слідчого відділу ТУ ДБР у м.Львові від 15.04.2025, в якому зазначено, що військовослужбовець ОСОБА_3 самовільно залишив 14.02.2025 ІНФОРМАЦІЯ_3 та відсутній по теперішній час, а тому у його діях вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК України (Т.1 а.к.п. 220);

повідомленням начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 22.02.2025 про вчинення злочину, згідно якого 14.02.2025 близько 14:30 год. начальником відділення забезпечення було виявлено відсутність на військовій службі військовослужбовця кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 солдата ОСОБА_3 (Т.1 а.к.п.221-223);

рапортом начальника відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 від 14.02.2025, відповідно до якого солдат ОСОБА_3 , кухар відділення забезпечення, не з`явився на службу після обідньої перерви, на телефонні дзвінки не відповідає (Т.1 а.к.п. 224);

витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №39 від 14.02.2025 про призначення службового розслідування за фактом самовільного залишення місця служби солдатом ОСОБА_3 (Т.1 а.к.п.225-226);

витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №222 від 20.02.2025 про результати службового розслідування (Т.1. а.к.п.227-229);

актом службового розслідування від 20.02.2025, відповідно до якого солдат ОСОБА_3 станом на 14.02.2025 не прибув у постійний пункт дислокації ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_3 ), та відсутній на військовій службі по теперішній час, а тому в діях солдата ОСОБА_3 вбачаються ознаки кримінального правопорушення (Т.1 а.к.п.230-233);

згідно витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №44 від 07.02.2025, солдата ОСОБА_3 , призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, призначено на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 , ВОС – 788569А (Т.1 а.к.п.234);

відповідно до копії довідки №5871 від 08.11.2024 військово-лікарської комісії, рядовий запасу ОСОБА_3 придатний до військової служби у воєнний час (Т.1 а.к.п. 235);

згідно копії картки обстеження та медичного огляду від 08.11.2024, рядовий запасу ОСОБА_3 здоровий (Т.1 а.к.п. 236);

копіями доповідей начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 14.02.2025 №1789 та від 17.02.2025 № 1852 про факт не прибуття без поважних причин до місця служби (без зброї) військовослужбовця призваного по мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОК « ІНФОРМАЦІЯ_7 » солдата ОСОБА_3 (Т.1 а.к.п.237-238, 252-253);

копією послужної картки та копією військового квитка серії НОМЕР_1 , згідно яких солдат ОСОБА_3 призваний на військову службу до ЗСУ та призначений на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 , ВОС – 788569А (Т.1 а.к.п. 239-242);

копією пам`ятки військовослужбовця про відповідальність за вчинення злочинів – непокори, самовільного залишення військової частини або місця служби, дезертирства, ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (статті 402, 407-409 КК України), з якою ОСОБА_3 ознайомлений 07.02.2025, що підтверджується його підписом (Т.1 а.к.п. 243, 248);

відповіддю ІНФОРМАЦІЯ_2 від 13.06.2025 №7887 про надання завірених копій документів щодо ОСОБА_3 (Т.1 а.к.п. 244);

згідно відповіді слідчого в ОВС першого СВ ТУ ДБР у м.Львові від 11.07.2025, клопотання ОСОБА_3 від 10.06.2025 про проведення слідчих дій, а саме про проведення допитів службових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також витребування копій документів з ІНФОРМАЦІЯ_2 , слідчим розглянуто та задоволено (Т.1 а.к.п. 254-263).

Показаннями свідків:

показаннями свідка ОСОБА_7 (начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ), за змістом яких 14.02.2025 йому доповів начальник відділу ОСОБА_8 , що він разом з обвинуваченим їхали до відділення «ПриватБанку» для відкриття рахунку. ОСОБА_9 вийшов з машини і сів у іншу машину, там його вже чекали. На службу після цього не повернувся. Служив до того часу приблизно тиждень. Після відсутності на службі 10 днів було подано документи в ДБР. Барабаш був призваний 5-6 днів до того на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 . В його обов`язки входило отримання продуктів, підтримання чистоти на кухні, приготування сніданку. На інші заходи підготовки, в тому числі зі зброєю, ОСОБА_9 не скеровували. Доказом про мобілізацію ОСОБА_9 є наказ про його призов на військову службу. ТЦК є військовою установою, а не військовою частиною. Всі дані про мобілізацію військовослужбовця заносяться у військовий квиток. З ОСОБА_9 він безпосередньо не спілкувався. Його зброєю був ніж нарізати продукти. Чи відмовлявся ОСОБА_9 від військової служби, йому не відомо. Не було відмови від служби. Військову форму ОСОБА_9 не отримував і не носив. Присягу напевно приймав. Чи проходив ОСОБА_9 раніше військову службу і чи була закріплена за ним зброя, йому не відомо;

показаннями свідка ОСОБА_10 (начальника відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 ), за змістом яких ОСОБА_9 був призваний на службу у лютому 2025 року на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 . Приблизно через тиждень вони разом поїхали відкривати рахунок у віділенні «ПриватБанку». ОСОБА_9 вийшов з машини, пересів у інший автомобіль і поїхав. На службу не з`явився. По даному факту було проведено службове розслідування та встановлено, що ОСОБА_9 самовільно залишив місце служби. В його обов`язки входило подати їсти, прибрати на кухні, допомогти вигрузити продукти. Про повернення на військову службу ОСОБА_9 не звертався. Військову форму він не носив. Форму на нього отримали, але він її не одягав. Зброя за ним не була закріплена, зброю ОСОБА_9 не носив. Чи приймав ОСОБА_9 присягу, він не знає, думає, що приймав. Свої обов`язки по службі ОСОБА_9 виконував. Він висловлював свою думку про носіння зброї, не хотів допомагати військовим. До конвоювання чи охорони ОСОБА_9 не залучався, на навчання на стрільбища не скеровувався;

показаннями свідка ОСОБА_11 (начальника ІНФОРМАЦІЯ_8 ), за змістом яких ОСОБА_9 був призваний на військову службу по мобілізації. 14.02.2025, під час обідньої перерви його безпосередній начальник повіз в банк, щоб відкрити рахунок. ОСОБА_9 вийшов з машини і сів в іншу машину. Про це вона дізналася із рапорту ОСОБА_10 . Знає, що ОСОБА_9 був на посаді кухаря, допомагав розгрузити продукти. Він відмовлявся нести службу. Чи спілкувалася з ним особисто, не пригадує. Після цього випадку вона його більше не бачила. Форму він не носив і зброю йому ніхто не видавав;

показаннями свідка ОСОБА_12 (начальника групи персоналу ІНФОРМАЦІЯ_2 ), за змістом яких до нього в групу персоналу подали документи на ОСОБА_9 . В подальшому було підготовлено проект наказу про його мобілізацію, який підписав начальник РТЦК, та призвано у відділ забезпечення на посаду кухаря, яка на той час була вакантною. Внесено відповідні дані в облік ІНФОРМАЦІЯ_9 та зараховано в списки особового складу. В його обов`язки входило приготування їжі, прийом продуктів. Форму ОСОБА_9 не носив, про зброю не знає, бо це питання командира підрозділу. Від начальника відділення забезпечення дізнався, що ОСОБА_9 залишив самовільно частину приблизно через 10 днів після призову і не повернувся. ОСОБА_9 було мобілізовано до них у підрозділ. Всі документи щодо мобілізації було оформлено. Є солдати, які несуть службу без зброї. Це різні солдати і різні обов`язки.

За клопотання сторони захисту допитано свідка ОСОБА_13 , який суду повідомив, що ОСОБА_9 є ОСОБА_6 і коли він був на роботі на заводі «Леоні», його забрали і привезли у військомат. Це йому відомо зі слів ОСОБА_9 . Він не може бути військовослужбовцем через релігійні переконання. Вони познайомилися приблизно 10 років тому, разом ходили і проповідували. Барабаш бере активну участь у тому, щоб навчати інших Біблії.

Крім цього судом досліджено матеріали справи, що характеризують особу обвинуваченого ОСОБА_3 , а саме:

- відповідно до службової характеристики від 14.02.2025, наданої начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 , солдат ОСОБА_3 під час проходження служби на посаді кухаря відділення забезпечення зарекомендував себе з негативної сторони. До виконання поставлених завдань відносився халатно, відмовився приймати присягу на вірність Україні (Т.1 а.к.п. 264);

- відповідно до вимоги від 25.04.2025 ОСОБА_3 раніше не судимий (Т.1 а.к.п. 265-266);

- згідно відповіді №550/7132 від 05.05.2025, наданої Військово-медичним клінічним центром Західного регіону ЗСУ, ОСОБА_3 на стаціонарному лікуванні у даному закладі упродовж 2023-2024 років не перебував, за амбулаторною медичною допомогою не звертався, військово-лікарською комісією не оглядався (Т.1 а.к.п. 267);

- відповідно до довідки №2311д від 16.06.2025, наданої КНП ЛОР «Львівський обласний клінічний психоневрологічний диспансер», з приводу надання амбулаторного чи стаціонарного лікування в даний заклад ОСОБА_3 упродовж 2023-2024 років не звертався (Т.1 а.к.п. 268);

- згідно інформації від 10.07.2025, наданої КНП «Обласний клінічний заклад психоневрологічної допомоги та соціально значущих хвороб» Запорізької обласної ради, ОСОБА_3 за обліковими даними медичного закладу відсутній, відомостей немає (Т.1 а.к.п. 271);

- відповідно до копії паспорта серії НОМЕР_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , зареєстрований в АДРЕСА_1 (Т.1 а.к.п.269-270):

- згідно довідки №10379 від 04.06.2024, виданої Центром Свідків Єгови, ОСОБА_3 з 12.10.2002 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови України. Призначений 22.01.2010 року Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя – старійшиною (єпископом) збору (Т.1 а.к.п. 272).

Також судом досліджено докази, надані стороною захисту, а саме:

копію талону-повідомлення єдиного обліку №1425 від 14.02.2024 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію, в якому зазначено, що повідомлення ОСОБА_3 , яке надійшло 12.02.2024 зі служби 102 про незаконне утримання в РТЦК, зареєстровано в ІТС ІПНП України (журнал єдиного обліку) (Т.1 а.к.п. 104);

копію талону-повідомлення єдиного обліку №1683 від 08.02.2025 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію, в якому зазначено, що повідомлення ОСОБА_3 , яке надійшло 07.02.2025 зі служби 102 про незаконне утримання в РТЦК, зареєстровано в ІТС ІПНП України (журнал єдиного обліку) (Т.1 а.к.п. 104 на звороті);

копію супровідного листа №9912 від 23.07.2025 начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , адресованого адвокату ОСОБА_5 , про направлення завірених копій документів щодо ОСОБА_3 , а саме: витягу з наказу №44 від 07.02.2025; послужної картки; довідки ВЛК від 08.11.2024; соціально-демографічних даних; пам`ятки військовослужбовця, підписаної ОСОБА_3 07.02.2025; копії паспорта та військового квитка; прохання про заміну військового обов`язку на невійськовий від 15.02.2024; повідомлення від 14.02.2025 (Т.1 а.к.п. 105-117);

копію довідки №10379 від 04.06.2024, виданої членом Керівного комітету Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», згідно якої ОСОБА_3 з 12.10.2002 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а з 22.01.2010 року призначений на посаду священнослужителя – старійшиною (єпископом) збору (Т.1 а.к.п. 117 на звороті);

копію юридичного висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) №1219/2024 від 18.03.2025 щодо альтернативної (невійськової) служби (Т.1 а.к.п 118-127, 134-144);

копію статті «Чому Свідки Єгови не беруть участі у війнах» (Т.1 а.с. 128);

копію постанови Верховного Суду від 02.05.2024 у справі №344/12021/22 (Т.1 а.к.п. 129-133);

копію рішення Європейського суду з прав людини від 07.11.2011 у справі «Баятян проти Вірменії» (Т.1 а.к.п. 145-165);

копію рішення Європейського суду з прав людини від 12.10.2017 у справі «Адяна та інших проти Вірменії» (Т.1 а.к.п. 166-179);

копію висновків, прийнятих Комітетом з прав людини ООН на його 104-й сесії, яка відбулася 12-30 березня 2012 року, за повідомленнями №1853/2008 (Джек Атасой) та №1854/2008 (Арда Саркут) (Т.1 а.к.п. 180-189);

копію рішення Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» (Т.1 а.к.п. 190-198);

копію постанови Верховного Суду від 26.11.2024 у справі №125/773/23 (Т.1 а.к.п. 199-201);

копію рішення Європейського суду з прав людини від 17.01.2012 у справі «Феті Демірташ проти Туреччини» (Т.1 а.к.п. 202-214);

копію довідки №6936 від 28.05.2025, виданої членом Керівного комітету Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», згідно якої ОСОБА_3 з 12.10.2002 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а з 22.01.2010 року призначений на посаду священнослужителя – старійшиною (єпископом) збору (Т.1 а.к.п. 215);

копію адвокатського запиту від 04.07.2025, адресованого Начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 про надання належним чином засвідчених копій документів стосовно ОСОБА_3 (Т.1 а.к.п. 216).

Позиція сторони захисту (виступ в судових дебатах).

1.Виступ обвинуваченого під час судових дебатів та останнього слова.

Під час виступу у судових дебатах та з останнім словом, обвинувачений не погодився із позицією сторони обвинувачення.

Суду пояснив, що з дитинства бачив несправедливість у світі. Вивчає біблію, у 2022 охрестився. Є ОСОБА_6 і його релігійні переконання не дозволяють йому проходити військову службу як у мирний так і у воєнний час.

2. Захисник обвинуваченого ОСОБА_3 – адвокат ОСОБА_5 зазначив наступне.

Суд не може оминути увагою той факт, що у даній справі обвинувачений, як один із Свідків Єгови відмовлявся від виконання військового обов`язку не через причини особистої вигоди або зручностей, а на підставі власних, глибоких релігійних переконань. Тому ця справа не про те, чи мало місце порушення порядку несення військової служби, а чи можна в Україні вільно сповідувати свою релігію.

Тому у даній справі належало з`ясувати наступні питання:

1. Чи має обвинувачений відповідні релігійні переконання та чи належить він до релігійної організації, чиє віровчення не допускає набуття статусу військовослужбовця та проходження військової служби?

Дослідженими судом доказами, а саме:

заяви обвинуваченого від 05.02.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_11 про заміну військового обов`язку на невійськовий - про свої несумісні із військовою службою релігійні переконання та прохання замінити виконання військового обов`язку невійськовою службою.

З позначенням та аргументуванням в цих заявах - особистих релігійних переконань обвинуваченого, які є сталими, які є його особистими та заснованими на його глибокому вивчені Біблії та вірі.

Також іншими дослідженими судом доказами, а саме:

- Довідками, виданими Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № 10379 від 4 червня 2024 року та № 6936 від 28 травня 2025 року, якими підтверджується, що обвинувачений з 12 жовтня 2002 року, тобто вже більше 23 (двадцяти трьох) років є присвяченим охрещеним служителем релігійної організації Свідків Єгови. А з 22 січня 2010 року призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя старійшиною (єпископом) збору.

- Повідомленням до ІНФОРМАЦІЯ_2 від 14.02.2025 року про причини залишення території ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 138-140).

- Талон-повідомлення підрозділу Національної поліції № 1683 від 08.02.2025 року про незаконне утримання службовими особами ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 153).

- Показами свідка, допитаного під час судового розгляду: ОСОБА_13 , який є священнослужителем місцевої релігійної громади Свідків Єгови, та підтвердив, що ОСОБА_3 належить до Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні та бере постійну та активну участь у проповідницькій діяльності Свідків Єгови.

Отже, умисел обвинуваченого був спрямований не на порушення порядку несення військової служби, а на реалізацію Конституційного права на заміну виконання військового обов`язку.

З метою реалізації свого права на встановлення процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобіганню спробам зловживання з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу, держава прийняла нормативно-правовий акт - Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затверджене Постановою КМУ від 10.11.1999 № 2066. На даний час, це єдиний діючий нормативний документ, яким визначається спосіб підтвердження істинності релігійних переконань. Пункт 9 вказаного Положення визначає можливість підтвердження істинності релігійних переконань в документальній або іншій формі (зокрема показаннями представників релігійної організації тощо).

Таким чином, встановленню підлягав а) факт належності обвинуваченого до релігійної організації та б) наявність в такої організації віровчення, несумісного із виконанням військового обов`язку.

а) Щодо факту належності обвинуваченого до релігійної організації.

Судом, як доказ по справі досліджено довідки, видані Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № 10379 від 4 червня 2024 року та № 6936 від 28 травня 2025 року, якими підтверджується, що обвинувачений з 12 жовтня 2002 року, тобто вже більше 23 (двадцяти трьох) років є присвяченим охрещеним служителем релігійної організації Свідків Єгови. А з 22 січня 2010 року призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя старійшиною (єпископом) збору.

Допитаний в якості свідка священнослужитель в місцевій релігійній громаді Свідків Єгови ОСОБА_13 , який підтвердив належність обвинуваченого до вказаної релігійної організації.

Таким чином, досліджені судом документи та покази свідків є належними і допустимими доказами, які дають підстави стверджувати, що ОСОБА_3 має особисті, сталі релігійні переконання та належить до релігійної організації Свідків Єгови.

б) Щодо наявності в релігійній організації Свідків Єгови віровчення, несумісного із виконанням військового обов`язку.

На загальнодоступному офіційному сайті Свідків Єгови, який є достовірним джерелом інформації щодо віровчення та релігійних поглядів Свідків Єгови, до яких належить і ОСОБА_3 , неодноразово було роз`яснено відношення Свідків Єгови до військової служби.

Крім цього, відношення Свідків Єгови до виконання військового обов`язку неодноразово досліджувалося Європейським судом з прав людини, у рішеннях якого оцінювалось відношення до військової служби Свідків Єгови в цілому, як релігійної групи.

2. Чи існують законодавчі гарантії захисту права на сумлінну відмову від військової служби?

Конституційні гарантії.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, є обов`язком громадян України.

В той же час, ч. 4 статті 35 Конституції України передбачено, що у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Таким чином, із викладеного вбачається, що встановлений ст. 65 Конституції України обов`язок щодо захисту Вітчизни не є абсолютним. Адже іншою нормою Конституції встановлюється виключення із зазначеного обов`язку, а саме гарантовано віруючим особам заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою (ч.4 ст. 35 Конституції України).

При цьому, така заміна не є «увільненням» віруючої особи від своїх обов`язків перед державою, а, навпаки, є передбаченою Конституцією України для такої особи можливістю виконати свої конституційні обов`язки у спосіб, що не суперечить її релігійним переконанням.

Вказане підтверджує і сама конструкція частини 4 статті 35 Конституції України, яка спочатку застерігає від увільнення від обов`язків перед державою за мотивами релігійних переконань, а потім в імперативній формі зазначає про необхідність заміни з таких же мотивів виконання військового обов`язку альтеративною (невійськовою) службою.

Таким чином, стаття 35 Конституції України є спеціальною по відношенню до ст ат ті 65 Конституції України.

Таким чином, особа, яка має несумісні із військовою службою релігійні переконання, має право на сумлінну відмову від виконання військового обов`язку.

Міжнародне право.

Законом України від 17 липня 1997 року було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року. Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов`язань у сфері захисту прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Обов`язок національних судів застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини під час здійснення кримінального провадження безпосередньо закріплено й у наступних статтях КПК України.

Відповідно до ч.5 ст. 9 та ч.2 ст. 8 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України та принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Тобто винесення вироку у кримінальному провадженні без врахування практики Європейського суду з прав людини буде означати, нехтування принципом верховенства права і порушенням зобов`язань України у сфері захисту прав людини.

3. Щодо відсутності доказів набуття обвинуваченим статусу військовослужбовця.

a)Чи було дотримано встановлений чинним законодавством порядок мобілізації обвинуваченого?

Відповідно до пунктів 27, 28, 41, 82, 90, Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого Постановою КМУ від 16.05.2024 року № 560 (в редакції, чинній на час виникнення даних правовідносин) наказ про призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період видається керівником районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки - в день відправлення військової команди до військової частини (установи); резервісти та військовозобов`язані, які отримали повістку щодо призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби, прибувають у строк та місце, зазначені в повістці для відправлення до військової частини (установи); виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки здійснюється шляхом вручення (надсилання) повістки. Належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов`язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки є у разі вручення повістки - особистий підпис про отримання повістки, відеозапис вручення повістки або ознайомлення з її змістом, у тому числі відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки (додаток 2), а також відеозапис відмови резервіста або військовозобов`язаного у спілкуванні з особою, уповноваженою вручати повістки.

Варто зазначити, що порядок оформлення призову на військову службу під час мобілізації передбачає, що наказ про призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період видається керівником районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки - в день відправлення військової команди до військової частини (установи) (п. 82 Порядку).

В зв`язку з необхідністю встановлення даних обставин ОСОБА_14 під час досудового розслідування було заявлено клопотання від 10.06.2025 року про витребування слідчим з ІНФОРМАЦІЯ_2 документів, зокрема, повістк(и) видан(і)а ІНФОРМАЦІЯ_3 на ім`я ОСОБА_3 , а також розписки про їх отримання, докази надсилання/вручення; наказ (розпорядження) начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про призов ОСОБА_3 на військову службу під час мобілізації; повістка (мобілізаційне розпорядження) на відправлення до військової частини/навчального центру/збірного пункту/тощо, видана на ім`я ОСОБА_3 (а.с. 111-116).

З врахуванням задоволення клопотання про витребування вказаних документів, матеріали справи не містять зазначених вище доказів мобілізації ОСОБА_15 , що вказує на їх відсутність та, відповідно, недоведенність статусу спеціального суб`єкта кримінального правопорушення.

Таким чином, зазначені вище обставини, а саме а) наявність у ОСОБА_15 фактичних та нормативно-правових підстав для реалізації права на заміну військового обов`язку невійськовою службою, а також б) відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів мобілізації обвинуваченого, дають підстави стверджувати про відсутність вагомих доказів та обґрунтованої підозри.

b) Чи було скеровано обвинуваченого, який раніше не проходив військової служби, для обов ’язкового проходження базової військової служби відповідно до ч. 6, 7 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», п. 95 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560? Чи була наявна станом на 07.02.2025 року згідно штатного розпису ІНФОРМАЦІЯ_3 вакантна посада кухаря?

З врахуванням дослідженого адвокатського запиту захисника у справі від 04.07.2025 року та відповідь ІНФОРМАЦІЯ_2 № 9912 від 23.07.2025 року на зазначений адвокатський запит з доданими документами, задоволеного клопотання про витребування доказів, матеріали справи не містять доказів направлення ОСОБА_15 на проходження базової військової служби, відповідно до норм діючого законодавства. Отже, є факт недоведеності статусу спеціального суб`єкта кримінального правопорушення.

c) Чи обмежено закріплене у ч. 4 ст. 35 Конституції України право на заміну виконання військового обов ’язку невійськовою службою указом Президента № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (п.3)?

Конституційні права не обмежуються автоматично внаслідок подій.

Законодавство регламентує порядок таких обмежень. Відповідно до п.5 ч.1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в Указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України. Як зазначалося, цей перелік є вичерпним.

Таким чином, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 конституційні права передбачені статтею 35 Конституції України не обмежено, а отже, гарантоване частиною 4 ст. 35 Конституції право Свідків Єгови на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою зберігається і не скасовано.

Відповідно, обвинувачений, як Свідок Єгови, не може нести кримінальну відповідальність за свої релігійні переконання.

d) Чи має застосовуватися ч. 4 ст. 35 Конституції України, як норма прямої дії, за відсутності законодавчого порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу в період воєнного стану?

Той факт, що Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» унормовано механізм заміни альтернативною (невійськовою) службою лише строкової військової служби, не свідчить про те, що обвинувачений не має права на заміну альтернативною (невійськовою) службою військової служби за призовом під час мобілізації.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Як було роз`яснено Конституційним судом «пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України» (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Вказане означає, що ч. 4 ст. 35 Конституції України, як норма прямої дії України застосовується безпосередньо, навіть за відсутності відповідного регулювання у окремому законі.

Таким чином, чинність права на заміну виконання військового обов`язку невійськовою службою не знаходиться в залежності від наявності механізму його реалізації. Відповідно відсутність такого порядку не невілює наявне Конституційне право.

Ключовим питанням є не те, яким чином направити обвинуваченого на альтернативну службу, а чи можна його притягнути до кримінальної відповідальності.

Задекларувавши в нормах Конституції своє зобов`язання по заміні віруючим особам виконання військового обов`язку невійськовою службою, Держава фактично зобов`язалася і розробити механізм такої заміни та гарантії реалізації такого права. Невиконання Державою своїх зобов`язань, а саме не розроблення порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу взамін військової служби за призовом під час мобілізації, не може бути підставою для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які просять про забезпечення реалізації свого конституційного права.

е) Чи відступала Україна від положень статті 9 Конвенції з прав людини і основоположних свобод в умовах воєнного стану в порядку статті 15 Конвенції?

Нотою від 28.02.2022 Постійне представництво України при Раді Європи на підставі ст. 15 Конвенції повідомило Генерального секретаря про тимчасовий відступ нашої держави від своїх міжнародних зобов`язань за статтями 3, 8 (3), 9, 12, 13, 17, 19, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27 Пакту, а також статтями 4 (3), 8, 9, 10, 11, 13, 14, 16 Конвенції, статтями 1, 2, 3 Додаткового протоколу до Конвенції, ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Відповідно, у порядку ст. 15 ЄКПЛ Україна не відступала від своїх міжнародних зобов`язань за ст. 18 Пакту і ст. 9 Конвенції щодо захисту права на свободу совісті та релігії.

Таким чином, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантовані ст. 35 Конституції України.

f) Чи є військові дії, які ведуться в Україні, підставою для обмеження права на сумлінну відмову, у розумінні частині 2 статті 9 Конвенції? Оскільки перелік підстав для обмеження зазначений у частині 2 статті 9 Конвенції є вичерпним, чи міститься в ньому такі підстави як «інтереси національної безпеки або захист територіальної цілісності», як то зазначено в деяких інших статтях Конвенції, зокрема статті 8, 10, 11?

Відповідно до пункту 2 статті 9 Конвенції свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За висновками Європейського суду, інших можливостей для обмеження гарантованого статтею 9 Конвенції права на свободу сповідувати свою релігію не передбачено.

Оскільки перелік підстав для обмеження зазначений у частині 2 статті 9 Конвенції є вичерпним, в ньому відсутні такі підстави як «інтереси національної безпеки або захист територіальної цілісності», як то зазначено в деяких інших статтях Конвенції, зокрема статті 8, 10, 11.

g) Чи є ОСОБА_3 суб`єктом передбаченого ст. 407 КК України кримінального правопорушення, а саме - військовослужбовцем відповідно до національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини?

Істинність та щирість несумісних із військовою службою релігійних переконань Барабаша Геннадія було підтверджено доказами: довідками № 10379 від 4 червня 2024 року та від 28 травня 2025 року, виданими Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» (а.с. 157, 158), заявами ОСОБА_15 від 05.02.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 та до ІНФОРМАЦІЯ_11 про заміну військового обов`язку на невійськовий, повідомленням до ІНФОРМАЦІЯ_2 від 14.02.2025 року з доказами надсилання.

Таким чином, на підставі ст. 8, ч. 4 ст. 35 Конституції України ОСОБА_16 належно повідомив службових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 про те, що він належить до Релігійної організації Свідків Єгови в Україні і його релігійні переконання не дозволяють йому проходити військову службу, а тому він не підлягає призову на військову службу за призовом по мобілізації та бажає скористатися правом на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантовану йому ч. 4 ст. 35 Конституції України. Також, на підтвердження правдивості своїх релігійних переконань ОСОБА_3 надав службовим особам ІНФОРМАЦІЯ_2 довідку про приналежність до релігійної організації Свідків Єгови. Однак незважаючи на ясно виражену відмову від проходження військової служби з мотивів особистих релігійних переконань ОСОБА_3 було незаконно, з застосуванням примусу та проти його волі, утримано службовими особами ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що обвинуваченим було у встановленому порядку було повідомлено відповідний підрозділ Національної поліції (а.с. 153).

Необхідно зазначити, що Європейським судом з прав людини було неодноразово встановлено, що для Свідків Єгови є неприйнятною будь-яка військова служба, навіть не пов`язана з використанням зброї.

Позиція Європейського суду з прав людини полягає у тому, що не можна керуватися лише зовнішніми ознаками/формальними документами та положеннями закону при встановленні того чи стала особа військовослужбовцем чи ні, що, в свою чергу, підтверджує відсутність вагомих доказів статусу обвинуваченого як спеціального суб`єкта (військовослужбовця).

Пунктом 1, 2 частини 1 статті 284 КПК України передбачено, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо: встановлена відсутність події кримінального правопорушення; встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення.

Відповідно до ч.7 ст. 284 КПК України, а також ч.1 ст. 373 КПК України якщо обставини, передбачені пунктами 1, 2 частини першої цієї статті, виявляються під час судового розгляду, суд зобов`язаний ухвалити виправдувальний вирок.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Матеріалами кримінального провадження доведено відсутність складу передбаченого ст. 407 КК України кримінального правопорушення в діянні ОСОБА_3 , а саме:

1. Обвинувачений є особою, яка має право на сумлінну відмову від виконання військового обов`язку та залишався особою, яка відмовляється від військової служби на підставі релігійних переконань, тобто не є суб`єктом даного злочину.

2. Умисел обвинуваченого був спрямований на можливість скористатися правом на сумлінну відмову від виконання військового обов`язку, тобто відсутня суб`єктивна сторона кримінального правопорушення.

3. Прохання надати можливість скористатися Конституційним правом не носить суспільно-небезпечного характеру, а отже відсутня об`єктивна сторона кримінального правопорушення.

4. Матеріали справи не містять доказів мобілізації обвинуваченого, тобто відсутні докази набуття обвинуваченим статусу військоковослужбовця, що вказує на відсутність складу злочину у справі.

Таким чином, на виконання вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, відносно вказаної особи має бути ухвалено виправдувальний вирок.

Оцінка доказів.

Оцінюючи здобуті в кримінальному провадженні та безпосередньо досліджені в судовому засіданні докази суд вважає, що вищевикладені докази встановлюють факти, які мають значення для кримінального провадження, підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню в даному кримінальному провадженні та отримані у порядку, встановленому КПК України.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 21.10.2011 року у справі «Коробова проти України», відповідно до якої, при оцінці доказів суд, як правило застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», який ґрунтується на достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновках.

Так, показання свідків є чіткими, послідовними і логічними, узгоджуються між собою та з іншими дослідженими судом доказами. Показання надані свідками безпосередньо у судовому засіданні за присутності обвинуваченого та його захисника.

Досліджені документи є процесуальними джерелами доказів відповідно до вимог частини 2 ст. 84 КПК України. Отримані такі в порядку, передбаченому КПК України.

Зазначені докази не викликають сумнівів у своїй достовірності, оскільки містять інформацію, яка відповідає дійсності. В своїй сукупності докази є достатніми та взаємопов`язаними між собою.

Таким чином вина обвинуваченого ОСОБА_3 у скоєні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України повністю підтверджується дослідженими у судовому засіданні доказами.

Суд критично ставиться до показань обвинуваченого ОСОБА_3 та позиції сторони захисту в цілому про невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, оскільки така його позиція не узгоджуються з безпосередньо дослідженими у судовому засіданні доказами і не відповідає дійсним обставинам кримінального провадження.

Стаття 62 Конституції України визначає, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Суд звертає увагу на позицію ЄСПЛ та його практику щодо питання оцінки доказів, згідно з якою при такій оцінці ЄСПЛ керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справі «Авшар проти Туреччини», «Кобець проти України»).

Також, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 21.10.2011 року у справі «Коробова проти України», відповідно до якої, при оцінці доказів суд, як правило застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», який ґрунтується на достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновках.

Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме – винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Об`єктивно з`ясувавши обставини, підтверджені доказами, що досліджені у процесі судового розгляду і оцінені судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності і взаємозв`язку, суд вважає доведеним факт самовільного залишення військовослужбовцем ОСОБА_3 військової частини, тривалістю понад три доби, вчиненого в умовах воєнного стану, тобто вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 ст. 407 КК України.

Склад злочину.

Аргументи ОСОБА_3 та його захисника з приводу того, що він не може проходити військову службу у зв`язку з релігійними переконаннями, суд вважає необґрунтованими та безпідставними з огляду на таке.

Частина 5 ст. 407 КК України передбачає самовільне залишення військової частини військовослужбовцем, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

Об`єктом злочину є установлений порядок проходження військової служби, який зобов`язує військовослужбовців постійно перебувати в розташуванні військової частини чи місця служби і не залишати їх без дозволу відповідного начальника.

Самовільне залишення частини полягає у тому, що військовослужбовець в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника.

Для складу злочину, передбаченого ст. 407 КК України, необхідно, щоб залишення військової частини або місця служби мало самовільний характер, тобто було вчинене без дозволу керівника.

Початком злочину вважається момент фактичного самовільного залишення військової частини або місця служби, а кінцем - день повернення в частину або затримання поза межами частини.

Суб`єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює небезпечний і протиправний характер своїх вчинків, проте має намір і бажання так діяти, а саме досягти мети - уникнути самого призову за мобілізацією.

Прямим умисел є тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Усвідомлення суб`єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає, що він усвідомлює всі фактичні обставини вчиненого діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого кримінального правопорушення, та одночасно розуміє, що вчинене ним діяння є шкідливим для суспільства.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Суб`єктом злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України можуть бути всі категорії військовослужбовців.

Так, дослідженими судом доказами встановлено, що обвинувачений ОСОБА_3 , під час проходження військової служби за мобілізацією у ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи військовослужбовцем, у порушення вимог ст. 17 Закону України «Про оборону України», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. ст. 11, 16, 129, 130, 199 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, тобто усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, не маючи наміру назавжди ухилитись від проходження військової служби, в умовах воєнного стану, не отримавши дозволу відповідного командира, 14.02.2025 самовільно залишив тривалістю понад три доби ІНФОРМАЦІЯ_3 , який розташований за адресою: АДРЕСА_3 та перебував поза межами розташування території ІНФОРМАЦІЯ_2 до моменту добровільної явки в ТУ ДБР у м. Львові, а саме до 09.06.2025.

Під час судового розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_3 судом встановлено, що поведінка останнього беззаперечно свідчить про спрямованість його умислу на самовільне залишення військової частини в умовах воєнного стану, враховуючи таке.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений Указами Президента України і діє до теперішнього часу.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022 оголошено про проведення загальної мобілізації.

Згідно з частиною 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Частиною 4 статті 35 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положеннями частини 3 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Статтями 1, 4 вказаного Закону передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлені такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби.

Окрім цього, згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років.

Отже, ОСОБА_3 , маючи вік 47 років та будучи військовозобов`язаним та придатним до військової служби, згідно витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 №44 від 07.02.2025, був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та призначений на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 , ВОС – 788569А (Т.1 а.к.п.234), тобто призивався не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в Україні з 24.02.2022 оголошено воєнний стан та загальна мобілізація.

Можливості заміни в зазначений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» не передбачає.

Згідно копії довідки №10379 від 04.06.2024, виданої Центром Свідків Єгови, ОСОБА_3 з 12.10.2002 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови України. Призначений 22.01.2010 року Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя – старійшиною (єпископом) збору (Т.1 а.к.п. 272).

Частинами 1, 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі Пакт) кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

Відступ від положень цієї статті згідно з частинами 1, 2 статті 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Європейської конвенції з прав людини передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до частини 2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, всупереч доводам сторони захисту, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Ні стаття 18 Пакту, ні стаття 9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

На рівні національного законодавства нашої держави право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у статті 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до частини 4 згаданої статті у разі, якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма, згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону, є нормою прямої дії. Проте, цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови наявності такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування Держави, є нагальна потреба в належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії, а тому недобросовісна поведінка осіб, які підлягають призову, свідчить про спрямованість на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції і ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою та підтвердження доказами наявності відповідних переконань. Це не означає, що можливість реалізації права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. Саме такий правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 02.05.2024 у справі №344/12021/22.

Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. Призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що особа зобов`язана брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22.

У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24 зазначено, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.

На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Як вважає об`єднана палата, неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава.

Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишає поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ статті 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не бачить підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване частиною 4 статті 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає статті 35 Конституціїв сукупності зі статтями 17та 65 Основного Закону України.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі стаття 336 КК України, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить статті 35 Конституції України.

Тому об`єднана палата констатує, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.

Щодо пропорційності такого обмеження об`єднана палата визнає, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.

Суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх з легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенція Парламенту. Однак суд зазначає, що ключовим є саме організація процесу такого врахування з тим, щоб особи, які є сумлінними відмовниками були залучені до виконання завдань, які не пов`язані із носінням та/або використанням зброї.

Об`єднана палата визнає, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією. Хоча питання відмови від виконання наказу, який передбачав носіння або використання зброї, не є предметом цього розгляду, об`єднана палата визнає, що мотиви відмови від виконання такого наказу необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважає, що ситуація, у якій перебуває Держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погоджується з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

Таким чином, об`єднана палата робить висновок, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка грунтується на релігійних або інших переконаннях.

Згідно постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.01.2025 у справі №233/2667/23, для громадянина, призваного на військову службу під час мобілізації, на особливий період, початком військової служби є день відправлення у військову частину з відповідного ТЦК та СП, а не факт прийняття ним військової присяги на що покликається сторона захисту.

Інші доводи захисника щодо неможливості проходження обвинуваченим військової служби та мобілізації останнього, на думку суду, не впливають на доведеність винуватості ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України.

Таким чином, об`єктивно з`ясувавши всі обставини кримінального провадження, керуючись законом суд вважає доведеним факт самовільного залишення ОСОБА_3 військової частини, тривалістю понад три доби, вчиненого в умовах воєнного стану, тобто вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 ст. 407 КК України.

Обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_3 , судом не встановлено.

Призначення покарання:

Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_3 суд, дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на вимоги ст. 65 КК України та роз`яснення, викладені в пункті 1 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2013 №7, враховує: ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та дані про особу винного.

Так обвинувачений ОСОБА_3 , вчинив умисний злочин, який відповідно до статті 12 КК України є тяжким злочином.

Таким чином, об`єктивно з`ясувавши всі обставини в їх сукупності, вирішивши питання, передбачені ст. 368 КПК України та врахувавши засади призначення покарання, передбачені ст. 65 КК України, відсутність обставин, які обтяжують покарання і те, що обвинувачений раніше не судимий, суд приходить до висновку, що обвинуваченому ОСОБА_3 слід призначити покарання, передбачене санкцією частини 5 ст. 407 КК України - у виді позбавлення волі на мінімально визначений строк.

В силу прямих вимог законодавства суд позбавлений можливості застосувати до обвинуваченого статті 69, 75 КК України та призначити більш м`яке покарання, ніж передбачено законом, чи покарання з випробуванням.

Відтак, призначення обвинуваченому ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Вирішення інших питань:

Цивільний позов не заявлявся.

Речові докази та процесуальні витрати на залучення експерта відсутні.

Заходи забезпечення кримінального провадження не застосовувалися.

Обраний обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили слід залишити без змін.

Керуючись статтями 368, 371, 373, 374 КПК України, суд –

ухвалив:

ОСОБА_3 визнати винуватим по пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 407 КК України і призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_3 рахувати з 10.06.2025 (з часу обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою).

Обраний ОСОБА_3 запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили залишити без змін.

Апеляційна скарга на вирок суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Стрийський міськрайонний суд Львівської області.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого КПК України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Повний текст вироку вручити учасникам судового провадження.

Головуючий суддя ОСОБА_1