Рішення від 15 лютого 2026 р. у справі №619/706/26 — Дергачівський районний суд Харківської області

справа № 619/706/26

провадження № 2-о/619/63/26

РІШЕННЯ

іменем України

16 лютого 2026 року м. Дергачі

Дергачівський районний суд Харківської області

у складіголовуючого – суддіБолибока Є.А.

за участю:секретаря судового засіданняЛоманової І.А.

Справа № 619/706/26

Ім`я (найменування) сторін та інших учасників справи:

заявник: ОСОБА_1 ;

заінтересована особа: ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку окремого провадження заяву про видачу обмежувального припису.

Стислий виклад позиції сторін.

04 лютого 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою в порядку окремого провадження, в якій просила винести обмежувальний припис щодо ОСОБА_2 строком на 6 (шість) місяців та застосувати до нього такі обмежувальні заходи:

- заборонити перебування у місці спільного проживання АДРЕСА_1 та будь-яке перебування разом із постраждалою особою;

- усунути перешкоди у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистої приватної власності постраждалої особи;

- обмежити будь-яке спілкування з постраждалою особою та членами її родини, а саме: повнолітньою донькою та неповнолітнім онуком;

- заборонити наближатися до постраждалої особи на відстань менше ніж 100 метрів, а також до місця проживання, навчання, роботи та інших місць приватного відвідування;

- заборонити особисто або через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, переслідувати її та членів її родини, встановлювати будь-які контакти;

- заборонити вести листування, телефонні переговори та будь-які інші форми комунікації з постраждалою особою;

- зобов`язати обвинуваченого покинути спільне місце проживання та домовладіння за адресою АДРЕСА_1 на строк дії обмежувального припису;

- попередити обвинуваченого про кримінальну відповідальність за невиконання обмежувального припису відповідно до статті 3901 КК України;

- копію рішення направити до ВП № 3 ХРУП №3 ГУ НП В Харківській області для взяття ОСОБА_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 який є громадянином України, на профілактичний облік та до виконавчого комітету Дергачівської міської ради.

В обґрунтування заяви зазначила, що вона є потерпілою у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12024226270000109 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України. Наразі зазначене провадження перебуває на стадії судового розгляду у Дергачівському районному суді Харківської області, судова справа № 619/6089/25, стосовно ОСОБА_2 . 26.06.2024 обвинувачений ОСОБА_2 напав на заявника та завдав тілесних ушкоджень, внаслідок чого вона була змушена звернутися до Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О.І. Мещанінова та перебувала там понад сім діб та звертатися за дообстеженням до інших лікарів, що підтверджують відповідні медичні виписки. За цим фактом було відкрито вказане кримінальне провадження. Також зазначає, що по цій справі проходить ще одна потерпіла особа ОСОБА_4 . Він не є родичем , але також зазнав тілесних ушкоджень, що підтверджуюсь висновки з судово-медичної експертизи № 12-14/414-А/24 та психологічного тиску з боку ОСОБА_3 . Між заявником та ОСОБА_2 існує спільне домоволодіння, яке було придбане за власні кошти – приватний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який є об`єктом спільної часткової власності, що підтверджується рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2021 року про поділ майна, відповідно до якого заявнику та ОСОБА_2 належить по частині зазначеного житла. Крім того, у будинку постійно проживають та зареєстровані їх повнолітня донька ОСОБА_5 та неповнолітній онук ОСОБА_6 , які неодноразово були свідками конфліктних ситуацій та фактів застосування фізичної сили з боку ОСОБА_2 . Ця ситуація негативно впливає на їхній психологічний та фізичний стан, викликає почуття страху та небезпеки. Останній неодноразово застосовував до заявника та сторонніх осіб фізичне та психологічне насильство, що є предметом розгляду у кримінальному провадженні № 12024226270000109, а також підтверджується зверненнями до 102 від заявника та ОСОБА_5 . Додатково зазначає, що протягом тривалого часу вона та її донька ОСОБА_7 неодноразово зверталися до правоохоронних органів. Всі ці звернення підтверджують, що ОСОБА_2 системно застосовував психологічне, фізичне, моральне та економічне насильство щодо заявника та членів її родини та сторонніх осіб. Разом з тим, сам факт наявності предмета, зовні схожого на зброю, у поєднанні з агресивною поведінкою кривдника, об`єктивно сприймався нею як реальна загроза та використовувався ним як засіб психологічного тиску і залякування. Спільне проживання протягом тривалого часу, особливо в умовах тривалого кримінального провадження та судового розгляду, є небезпечним та створює постійну загрозу її життю та здоров`ю. У зв`язку з реальною загрозою для її безпеки вона вимушена тимчасово проживати за іншою адресою, що не є її власністю. Фактично вона позбавлена можливості безпечно проживати у місці спільного проживання та домоволодіння з кривдником.

ОСОБА_2 вказав, що не згоден із заявою.

Заяви, клопотання та інші процесуальні дії у справі.

05 лютого 2026 року ухвалою суду прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Призначено судове засідання на 13 год 00 хв 09 лютого 2026 року.

09 лютого 2026 року розгляд справи відкладено за клопотанням ОСОБА_2 .

У судовому засіданні 10 лютого 2026 року ОСОБА_1 заяву підтримала та просила її задовольнити з підстав, які зазначені у ній.

У судовому засіданні 10 лютого 2026 року ОСОБА_2 заперечував проти задоволення заяв з підстав її необґрунтованості та безпідставності.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 27.12.2016 шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 розірвано.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26.02.2021 в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 20.05.2024 (справа № 619/3078/24) провадження по справі стосовного ОСОБА_2 за вчиненнія правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 1732 КУпАП, закрито у зв`язку з відсутністю події та складу адміністративного правопорушення.

Постановою слідчого ВП № 3 ХРУП № 3 ГУНП в Харківській області від 31.01.2025 закрито кримінальне провадження за № 12025221230000069 від 22.01.2025 у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України.

Згідно з Витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12024226270000109 від 01.07.2024 за заявою, в тому числі, ОСОБА_1 від 03.07.2024 відкрито кримінальне провадження за частиною другою статті 125 КК України.

У провадженні Дергачівського районного суду Харківської області перебуває кримінальне провадження (справа № 619/6089/25) за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, потерпілою у справі є, в тому числі, ОСОБА_1 .

Мотиви суду.

Всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши ці докази на належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Протидія насильству у сім`ї є одним із важливих напрямів суспільного розвитку. Вона розглядається не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини. При здійсненні насильства у сім`ї відбувається порушення прав і свобод конкретної людини, що вимагає втручання з боку держави і суспільства.

Невжиття своєчасних обмежувальних заходів стосовно кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров`ю потерпілому від насильства у сім`ї.

Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини у цій сфері, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Кривдником є особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належать: 1) терміновий заборонний припис стосовно кривдника; 2) обмежувальний припис стосовно кривдника; 3) взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи; 4) направлення кривдника на проходження програми для кривдників.

Згідно з частиною другою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальним приписом визначаються один чи декілька заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків, зокрема, заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою.

Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Пунктом 3 частини першої статті 3504 ЦПК України передбачено, що у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від: 21 листопада 2018 року у справі № 756/2072/18 (провадження № 61 19328св18), 09 грудня 2019 року у справі № 756/11732/18 (провадження № 61-49077св18), 02 листопада 2020 року у справі № 336/3551/18-ц (провадження № 61-1693св19), 17 лютого 2021 року у справі № 766/13927/20-ц (провадження № 61-17471св20), 28 червня 2022 року у справі № 466/180/22 (провадження № 61-4104св22), 25 липня 2023 року у справі № 344/1732/23 (провадження № 61-6759св23).

Відповідно до статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або відмову в її задоволенні. У разі задоволення заяви суд видає обмежувальний припис у вигляді одного чи декількох заходів тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на строк від одного до шести місяців.

У разі порушення кримінального провадження у зв`язку з вчиненням домашнього насильства перелік заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, пов`язаного з домашнім насильством, або визнана винною у його вчиненні, а також порядок застосування таких заходів визначаються Кримінальним кодексом України та Кримінальним процесуальним кодексом України (частина десята статті 26 Закону про запобігання домашньому насильству).

11 січня 2019 року набув чинності Закон України від 06 грудня 2017 року № 2227-VIII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (далі - Закон України № 2227-VIII) щодо імплементації у кримінальне законодавство норм Стамбульської конвенції про протидію домашньому насильству.

Законом України № 2227-VIII домашнє насильство віднесене до кримінальних правопорушень проти життя і здоров`я особи. Кримінальний Кодекс України від 05 квітня 2001 року № 2341-III (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - КК України), зокрема, доповнено статтею 126-1.

Згідно із статтею 126-1 КК України домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи, - карається громадськими роботами на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п`яти років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Також Законом України № 2227-VIII КК України доповнений новими статтями (наприклад, стаття 1512 КК України) та змінено редакцію чинних статей (наприклад, статті 152-153 КК України), що дає можливість застосовувати їх у сукупності із статтею 126-1 КК України. Також відповідний закон доповнив КК України статтею 911, яка передбачає обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство.

Згідно із статтею 911 КК України суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов`язки: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв`язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми.

На підставі частини шостої статті 194 Кримінального процесуального кодексу від 13 квітня 2012 року № 4651-VI (в редакції, чинній на момент вчинення відповідних процесуальних дій, далі - КПК України) в інтересах потерпілого від злочину, пов`язаного з домашнім насильством, крім обов`язків, передбачених частиною п`ятою цієї статті, суд може застосувати до особи, яка підозрюється у вчиненні такого кримінального правопорушення, один або декілька таких обмежувальних заходів: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв`язку із роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, від хвороб, що становлять небезпеку для оточуючих, направлення для проходження програми для кривдників.

Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (частини перша та друга статті 17 КПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 23 КПК України в кримінальному процесі суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Тлумачення поняття «злочин, пов`язаний із домашнім насильством» надав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 453/225/19 (провадження № 51-4000км19): «злочином, пов`язаним із домашнім насильством, слід вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого свідчать про наявність у діянні хоча б одного з елементів (ознак), перелічених у статті 1 Закону № 2229-VIII, незалежно від того, чи вказано їх в інкримінованій статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину. Встановлена у пунктом 7 частини першої статті 284 КПК заборона закриття кримінального провадження поширюється на осіб, які вчинили злочин, пов`язаний із домашнім насильством, за умови, що слідчі органи пред`явили особі таке обвинувачення і вона мала можливість захищатися від нього».

Справи про домашнє насильство неодноразово були предметом розгляду Верховного Суду.

У справі № 404/5203/19 Верховний Суд у своїй постанові від 19 травня 2020 року, підтримуючи висновки судів попередніх інстанцій, зазначив, що доводи заінтересованої особи відносно того, що він не набув статусу «кривдника», оскільки не притягувався до відповідальності за вчинення домашнього насильства, попри наявні факти звернень до правоохоронних органів з заявами про вчинення насильства у сім`ї, зареєстрованих у ЄРДР, не є обґрунтованими, оскільки сам по собі факт того, що особа не притягалась до юридичної відповідальності, не може бути підставою для відмови у встановленні тимчасових обмежень за наявності інших об`єктивних даних, якими підтверджуються доводи заявника.

У справі № 753/23624/18 Верховний Суд у своїй постанові від 27 листопада 2019 року, частково підтримуючи судове рішення апеляційного суду, вказав, крім іншого, на те, що на момент розгляду справи апеляційним судом нанесення заінтересованою особою тілесних ушкоджень заявниці підтверджувалось витягом з ЄРДР, а станом на момент розгляду касації підтверджувалось вироком суду, яким заінтересована особа визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 122 КК України (заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості заявниці).

У справі № 754/11171/19 Верховний Суд у своїй постанові від 28 квітня 2020 року частково не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які визнали, що існує високий рівень вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення щодо постраждалої особи, у тому числі через існування декількох відкритих кримінальних проваджень щодо заінтересованої особи за заявами заявниці, але відмовились задовольняти вимогу про встановлення дистанції, на якій особа має триматися від місця перебування заявниці. Верховний Суд зазначив, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи, враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи.

У справі № 756/3859/19 Верховний Суд у своїй постанові від 05 вересня 2019 року, погоджуючись з апеляційним судом, який відмовив у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, зазначив, що враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених, зокрема, у КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях. Верховний Суд погодився з тим, що у справі наявний тривалий конфлікт між сторонами, але обставини справи не вказують на необхідність застосування обмежувального припису. У цій справі також встановлено факт звернення заявниці з заявою до правоохоронних органів, на підставі якої у ЄРДР було зареєстроване відкрите кримінальне провадження.

У справі № 640/23804/18 Верховний Суд у своїй постанові від 29 серпня 2019 року, підтримуючи висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, вказав, що звернення заявника до органів поліції не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою домашнього насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

У справі № 635/4854/19-ц Верховний Суд у своїй постанові від 02 вересня 2020 року, підтримуючи висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, вказав на аналогічне, зокрема уточнив, що внесення відомостей про кримінальні провадження до ЄРДР не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою домашнього насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», оскільки рішень за вказаними фактами або іншими конфліктними ситуаціями між сторонами компетентними органами не приймалося, в досудових розслідуваннях на час прийняття судових рішень судами попередніх інстанцій були відсутні пред`явлення підозр будь-якій особі.

Фактично аналогічні висновки щодо звернення до компетентного органу із заявою про вчинене домашнє насильство або наявності відкритих кримінальних проваджень без результатів по ним (зокрема, визнання особи винною у заявлених кримінальних порушеннях) як недостатніх доказів для задоволення заяв про видачу обмежувального припису відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» також містяться у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 545/744/19, 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, від 05 березня 2020 року у справі № 755/5273/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/49109/19.

У справі № 570/2528/20 суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що саме по собі звернення заявника до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину та висновок лікарської консультативної комісії не свідчать про доведеність вини заінтересованої особи у вчиненні протиправних дій щодо заявниці, яка подала заяву про видачу обмежуючого припису. Верховний Суд у своїй постанові від 24 лютого 2021 року, погодившись з тим, що сам факт звернення до правоохоронних органів не свідчить про вчинення домашнього насильства, все ж вказав, що суди попередніх інстанцій не з`ясували, який статус заінтересована особа мала у відкритому кримінальному провадженні, чи було повідомлено цій особі про підозру у вчиненні відповідного кримінального правопорушення та на якій стадії перебуває розгляд кримінальної справи. При цьому Верховний Суд акцентував увагу на частині десятій статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» в її взаємодії із статтею 194 КПК України та 911 КК України, вказуючи на те, що суди не дослідили чи були реалізовані зазначені статті КПК України та КК України в рамках кримінального провадження, на яке посилалась заявниця.

На зазначену взаємодію частини десятої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та статей 194 КПК України та 91-1 КК України звернув увагу Верховний Суд й у своїй постанові від 14 липня 2021 року у справі № 646/3036/20. Погоджуючись з судами попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, попри наявність факту звернення заявниці із заявою про вчинення кримінального правопорушення щодо неї та відкриття кримінального провадження з цього питання, Верховний Суд, крім іншого, аргументував своє рішення тим, що якщо за заявою заявниці порушені кримінальні провадження у зв`язку із вчиненням домашнього насильства, то передбачені частиною шостою статті 194 КПК України та/або статтею 91-1 КК України заходи тимчасового обмеження прав або покладення обов`язків на особу яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні такого кримінального правопорушення або визнана винною у його вчиненні, у разі встановлення підстав для їх застосування, можуть бути застосовані судом або слідчим суддею в межах відповідних кримінальних проваджень.

Також суд вважає необхідним зазначити таке.

Відповідно до преамбули Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» його мета саме у запобіганні та протидії домашньому насильству. При цьому важливою є і встановлена послідовність двох зазначених завдань. Обмежувальний припис визначений у цьому законі як один з інструментів досягнення відповідних завдань. Його реалізація передбачена як в межах ЦПК України (частина восьма статті 26 цього Закону), так і в межах КПК України (частина десята статті 26 цього Закону). Обмежувальний припис, передбачений КПК України є інструментом додаткового захисту постраждалого учасника кримінального провадження, завдання якого відповідно до статті 2 КПК України є значно ширшими, а кінцева мета - не тимчасовий захід перестороги, а вирішення питання відповідальності винної особи. Тобто в межах кримінального провадження обмежувальний припис визначений лише як супутній інструмент захисту права - кінцевим завданням судового процесу, в межах якого він може бути застосований, є покарання винної особи. Метою ж реалізації обмежувального припису в межах ЦПК України є саме реалізація тимчасової перестороги, тимчасового заходу захисту на підставі оцінки ризиків здійснення домашнього насильства або його повторення. Це відповідає висновку, зробленому Верховним Судом у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19.

У зв`язку з цим застосування такого інструмента як обмежувальний припис у цивільному процесі не вирішує завдання кримінального процесу, пов`язаного із покаранням кривдника. Разом з тим, застосування обмежувального припису як відповідного інструмента в межах кримінального провадження здатне виконати роль, відведену йому Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Тому у разі застосування цього інструмента в межах кримінального провадження відсутня необхідність для його застосування в межах цивільного провадження. Водночас стаття 194 КПК України та стаття 91-1 КК України не виключають за своїм змістом застосування частини восьмої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», тому застосування інституту обмежуючого припису не може бути обмежене межами кримінального провадження, КК України та КПК України. Тобто, постраждала особа може ініціювати застосування цього інструмента в одній з юрисдикцій на свій власний розсуд. Якщо обмежувальний припис не застосований в межах кримінального провадження, то він може бути застосований в межах ЦПК України як тимчасовий захід, який виконує захисну та запобіжну функцію. Доказування в обох випадках має відбуватись відповідно до вимог профільного процесуального кодексу.

Отже, відповідний обмежуючий припис на підставі ЦПК України та на підставі КПК України може застосовуватись окремо та самостійно, однак паралельне їх застосування не можна вважати процесуально обґрунтованим (необхідно уникати збігу змістів застосованих обмежуючих приписів у двох юрисдикціях). Саме задля усунення паралельного застосування обмежувального припису Верховний Суд вказував у постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20 на необхідність досліджувати судами за наявності відкритого кримінального провадження з приводу злочину, пов`язаного із домашнім насильством, факт застосування статті 194 КПК України та статті 91 КК України при вирішенні питання застосування статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Однак, враховуючи зазначене та в силу особливостей, передбачених частинами першою та другою статті 17 КПК України, кримінальний процес має певну відмінність у меті та предметі доказування у порівнянні з цивільним процесом, зокрема, в контексті застосування обмежувального припису. У випадку застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу суд, виходячи з принципу розумності, має оцінити лише підстави для висновку про наявність домашнього насильства, ризику його продовження чи повторного вчинення. Метою та предметом доказування у кримінальній справі щодо злочину, пов`язаного із домашнім насильством, є доведення факту вчинення цього злочину та встановлення поза розумним сумнівом вини кривдника у ньому (складу злочину), оскільки основною метою охорона прав і свобод постраждалої особи від злочину та запобігання злочину через покарання кривдника, а не тимчасовий захист постраждалої особи від ймовірного повторення домашнього насильства. Тому обставини, встановлені в межах цивільного процесу, та сам факт застосування обмежуючого припису згідно із процедурою ЦПК України не можуть мати вирішального значення для відповідного кримінального провадження.

Разом із тим обставини, встановлені у межах кримінального провадження щодо злочину, пов`язаного із домашнім насильством, які мають значення для вирішення питання про застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу, якщо це питання не вирішене у межах відповідного кримінального процесу, можуть бути враховані цивільним судом відповідно до умов ЦПК України.

Висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18, від 30 січня 2020 року у справі № 545/744/19, від 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, від 05 березня 2020 року у справі № 755/5273/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/49109/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20 про те, що лише сам факт звернення до компетентних органів з заявою про вчинення домашнього насильства та відкриття кримінального провадження з цього питання не означають доведеність вчинення домашнього насильства, є обґрунтованим відповідно до умов доведення винуватості особи, передбачених КПК України. Однак помилковим є тлумачення цього висновку з тієї точки зору, що лише наявність повідомлення підозри у факті вчинення домашнього насильства як кримінального правопорушення, направлення до суду обвинувального акта або вирок кримінального суду є єдиними належними доказами вчинення домашнього насильства у вирішенні питання застосування обмежувального припису в межах ЦПК України. Сама по собі відсутність кримінального провадження щодо вчинення домашнього насильства не може автоматично свідчити про відсутність домашнього насильства, як і наявність кримінального провадження також не свідчить автоматично про вчинення домашнього насильства. Це все фактори, наявність чи відсутність яких має оцінюватись цивільним судом у комплексі для вирішення питання про видання обмежувального припису.

Отже, результати досудового розслідування у кримінальному провадженні, відкритому з приводу дій заінтересованої особи або вирок цій особі у відповідній кримінальній справі, є додатковими критеріями оцінки, але не виключними.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у справі № 509/7151/23 від 27.06.2024.

Також суд вважає необхідним звернути увагу на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 щодо необхідності оцінки судом пропорційності втручання у права та свободи особи при застосуванні обмежувального припису.

Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що оцінка ризиків – це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3504 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Відповідно до частини першої статті 3506 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється на колишнє подружжя незалежно від факту спільного проживання (пункт 2 частини другої статті 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Визначення конкретних видів, передбачених частиною другою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», заходів тимчасового обмеження прав кривдника або обов`язків, які покладаються на нього, а також строку, на який видається обмежувальний припис, належить до компетенції суду.

Обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 127/9600/22

Систематичність визначається, виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є саме факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними (див. постанову Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 161/16344/20).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що у кожному конкретному випадку суди мають враховувати фактичні обставини справи та письмові докази, а заявник має довести факт вчинення фізичного та психологічного насильства відповідно до Закону.

Докази, що додаються до заяви про видачу обмежувального припису, мають стосуватися місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь-якому його вигляді психологічному, фізичному, економічному, тощо. Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії у відношенні до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.

Як докази до заяви можуть додаватися, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 лютого 2025 року у справі № 569/11625/24 та від 29 вересня 2025 року у справі № 760/31644/24.

У даній справі, суд на підставі наведених норм законодавства та встановлених фактичних обставин дійшов висновку, що ОСОБА_2 вчинив психологічне насильство в сім`ї, яке виявилося у неодноразових, впродовж тривалого часу словесних образах, погрозах, приниженні та залякувані ОСОБА_1 , очевидцем яких був малолітній внук ОСОБА_6 , що викликало у ОСОБА_1 побоювання за свою безпеку, безпеку членів її сім`ї, спричинило емоційну невпевненість, сумніви у здатності захистити себе та членів її сім`ї.

Оцінюючи ризики вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства ОСОБА_2 , суд враховує, що такі дії з його боку повторювалися. Зокрема, після видання термінового заборонного припису від 26.12.2023.

Таким чином, після винесення поліцейським термінового заборонного припису ОСОБА_2 не надав критичної оцінки агресивності своїх дій, продовжував вчиняти психологічне насильство відносно заявниці, що вказує на високий ступінь ризику повторення ним таких дій, що може поглибити (збільшити) психоемоційні страждання заявниці та членів її сім`ї.

Суд дійшов висновку, що заявниця, звернувшись до суду, має на меті вжиття заходів попередження вірогідного продовження чи повторення вчинення насильства з боку ОСОБА_2 , запобігти настанню тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а тому видача такого припису направлена на забезпечення першочергової безпеки ОСОБА_1 .

Водночас слід приймати до уваги, що тимчасове обмеження прав кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд, на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства, має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи, враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19).

З урахуванням вищевикладених норм матеріального та процесуального права, наданих ОСОБА_1 доказів, суд дійшов висновку про те, що заявницею доведено наявність обставин, які, відповідно до положень Закону України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», дають підстави для задоволення заяви про видачу обмежувального припису стосовно ОСОБА_2 на три місяці та встановлення заходів тимчасового обмеження певних прав останнього, а саме: усунути перешкоди у користуванні майном, що є об`єктом права спільної часткової власності ОСОБА_1 ; обмежити будь-яке спілкування з ОСОБА_1 ; заборонити особисто або через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , переслідувати її, встановлювати будь-які контакти; заборонити вести листування, телефонні переговори та будь-які інші форми комунікації з ОСОБА_1 , і таке втручання в особисті права ОСОБА_2 є пропорційним, відповідає меті його застосування та забезпечить дієвий та ефективний захист заявниці від кривдника.

Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 749/106/17 (провадження № 6-1489цс17) та постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 643/11742/16-ц (провадження № 61-26879св18).

Як передбачено ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 3 ст. 3505 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, суд відносить на рахунок держави.

Згідно вимог ч. 4 ст. 3506 ЦПК України рішення суду про видачу обмежувального припису підлягає негайному виконанню, а його оскарження не зупиняє його виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦПК України після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні. У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

Згідно з ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 12, 13, 81, 83, 89, 258, 259, 263-265, 268, 351, 352, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на строк 3 місяці, шляхом встановлення наступних заходів тимчасового обмеження прав або покладення на нього обов`язків, а саме:

- усунути перешкоди у користуванні майном, що є об`єктом права спільної часткової власності ОСОБА_1 ;

- обмежити будь-яке спілкування ОСОБА_2 з ОСОБА_1 ;

- заборонити ОСОБА_2 особисто або через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , переслідувати її, встановлювати будь-які контакти;

- заборонити ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори та будь-які інші форми комунікації з ОСОБА_1 .

В іншій частині заяви відмовити.

Повідомити ВП № 3 ХРУП № 3 ГУНП в Харківській області про видачу обмежувального припису для взяття ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на профілактичний облік.

Повідомити Дергачівську міську військову адміністрацію Харківського району Харківської області про видачу обмежувального припису стосовно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Судові витрати, пов`язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису віднести на рахунок держави.

Рішення суду про видачу обмежувального припису підлягає негайному виконанню, а його оскарження не зупиняє його виконання.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) сторін та інших учасників справи:

заявник: ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

заінтересована особа: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Повне судове рішення складено 16 лютого 2026 року.

Суддя Є. А. Болибок