Постанова від 11 лютого 2026 р. у справі №420/38252/24 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/38252/24

Перша інстанція: суддя Караван Р.В.,

повний текст судового рішення

складено 21.05.2025, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача – Димерлія О.О.,

суддів – Шляхтицького О.І., Лук`янчук О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 за позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії

У С Т А Н О В И В :

10.12.2024 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, у якій просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону щодо відмови в нарахуванні та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури;

- зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури у розмірі 1947484грн. 51коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні з органів прокуратури він має право на отримання середнього заробітку, інфляційних витрат та 3% річних.

Не погоджуючись із заявленими позовними вимогами відповідачем до суду першої інстанції подано відзив на позовну заяву, в якому акцентовано увагу на тому, що звільнення з посади прокурора за власним бажанням позивача – військовослужбовця Збройних Сил України, відрядженого до органів прокуратури, який проходив військову службу у військовій прокуратурі та повернення його до Міністерства оборони України для подальшого проходження військової служби не можна вважати звільненням у розумінні ст.ст.36, 38, 39 КЗпП України, а не виплату заборгованості з грошової компенсації за дні невикористаної відпустки – порушенням розрахунку при звільненні в розумінні ст.ст. 47, 116 КЗпП України. Є безпідставними, на думку відповідача, також доводи ОСОБА_1 стосовно необхідності нарахування та виплати на його користь інфляційних витрат та 3% річних.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону щодо відмови в нарахуванні та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури.

Зобов`язано Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури у розмірі 296 817грн. 68коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Приймаючи таке рішення в частині задоволених позовних вимог суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури у розмірі 296 817грн. 68коп.

Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог окружним адміністративним судом до правовідносин, які виникли до 19.07.2022 застосовано співмірність, а після 19.07.2022 - обмеження передбаченого ст.117 КЗпП України строку шістьма місяцями. Також, суд першої інстанції зауважив, що положення ст. 625 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а тому не має правових підстави для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу 3% річних на суму 13140грн. 46коп. й інфляційних втрат в розмірі 61 587грн. 32коп.

Не погодившись із рішенням окружного адміністративного суду в частині задоволених позовних вимог відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій, з посиланням на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, викладено прохання скасувати оскаржувану частину судового акту із прийняттям у відповідній частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону зазначає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом. На думку скаржника, перебіг такого строку розпочався з наступного дня після прийняття Верховним Судом постанови у справі №420/11093/20, тобто 09.08.2024, а не з моменту здійснення повного розрахунку – 15.11.2024. Також, суб`єкт владних повноважень не погоджується із висновком окружного адміністративного суду стосовно розрахованого розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Не погодившись із рішенням окружного адміністративного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивачем подано апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, викладено прохання скасувати оскаржувану частину судового акту із прийняттям у відповідній частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Мотивуючи вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує про безпідставність зменшення окружним адміністративним судом суми середнього заробітку за період щ 02.08.2018 по 18.07.2022.

В силу приписів пунктів 1, 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, у системному зв`язку з положеннями чинного законодавства, судом апеляційної інстанції установлено наступні обставини.

Зокрема, колегією суддів з`ясовано, що у період з 29.07.2002 по 23.03.2020 ОСОБА_1 проходив службу на прокурорсько-слідчих посадах в органах військової прокуратури.

Наказом Військового прокурора Південного регіону України від 23.03.2020 №322к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України, виключено зі списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для подальшого проходження військової служби у розпорядження Міністерства оборони України з 23.03.2020.

Згідно із довідкою Військової прокуратури Південного регіону України від 26.03.2020 №11-992вих20, ОСОБА_1 , який має стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, має право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 15 календарних днів, з 2015 року по теперішній час зазначена додаткова відпустка не надавалась, залишок невикористаної відпустки із розрахунку 15 днів щорічно за період 2015 - 2020 роки складає 90 днів.

15.07.2020 ОСОБА_1 звернувся до Військової прокуратури Південного регіону України із заявою, у якій просив виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015-2020 року, передбаченої пунктом 2 статті 82 Закону України «Про прокуратуру».

Листом Військової прокуратури Південного регіону України від 13.08.2020 №2719вих20 ОСОБА_1 надано відповідь, у якій зазначено, що Військова прокуратура Південного регіону України не має повноважень та можливості змінити обсяги виплат без затверджених розпорядником бюджетних коштів вищого рівня змін до кошторису. За погодженням з розпорядником бюджетних коштів вищого рівня та збільшенням відповідного кошторису, може бути прийнято рішення про виплату грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки згідно з чинним законодавством, про що буде повідомлено.

У жовтні 2020 ОСОБА_1 звернувся до суду з позвою заявою до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо нарахування та виплати грошової компенсації за 90 календарних днів невикористаної додаткової відпустки як прокурору, який має стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з органів прокуратури 23.03.2020.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.12.2020 у справі №420/11093/20 відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.04.2021 у справі №420/11093/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.12.2020 - без змін.

Постановою Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 420/11093/20 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.12.2020 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.04.2021 скасовано.

Прийнято у справі нове рішення.

Позовні вимоги задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 90 календарних днів невикористаної додаткової відпустки, як прокурору, який має стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з органів прокуратури 23.03.2020.

Зобов`язано Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 90 календарних днів невикористаної додаткової відпустки як прокурору, який має стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з органів прокуратури 23.03.2020.

Як свідчать матеріали справи, правонаступником Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону є Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону, якою 15.11.2024 на виконання постанови Верховного Суду позивачу перераховано грошові кошти у сумі 94 191грн. 28коп.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону зі зверненням від 04.11.2024 у якому просив нарахувати та виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 23.03.2020 по день фактичного розрахунку.

У свою чергу, Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону листом від 20.11.2024 № 21-8801ВИХ-24, з посиланням на норми Бюджетного кодексу України, повідомила ОСОБА_2 , що не має підстав для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку після звільнення.

Уважаючи своє право порушеним позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційних скарг колегія суддів виходить із такого.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не врегульовано положеннями спеціального законодавства.

У той же час такі питання унормовано положеннями Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України).

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України приписи спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці працівників військової прокуратури, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.

Згідно із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка висловлена в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Як вже вказувалося раніше, у зв`язку з порушенням відповідачем права на отримання належного грошового забезпечення, що встановлено відповідним судовим актом у справі №420/11093/20, позивач просить зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону нарахувати йому та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з органів прокуратури.

Спірний період у досліджуваних правовідносинах визначається з урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнено 23.03.2020.

Повний розрахунок із позивачем проведено 15.11.2024.

Апеляційний суд зазначає, що в спірних правовідносинах фактичний розрахунок із позивачем проведено поза межами строку, який установлено статтею 116 КЗпП України.

Ураховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, яка передбачена статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів уважає правильним висновок суду першої інстанції стосовно наявності у позивача права на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошової компенсації за 90 календарних днів невикористаної додаткової відпустки.

Статтею 117 КЗпП України у редакції чинній до 19.07.2022, обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції чинній після 19.07.2022, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Колегія суддів зазначає, що зміна нормативного регулювання впливає на його застосування до спірних правовідносин.

Верховний Суд уже вирішував питання застосування статті 117 КЗпП України до подібних триваючих правовідносин, у тому числі й в аспекті її застосовності після 19.07.2022 (правова позиція з даного питання викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц).

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX - 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.

Зокрема, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону №2352-IX.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону №248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином:

- правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно із положенням статті 117 КЗпП України у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців;

- у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Вирішуючи спір, суд попередньої інстанції дійшов висновку, що до спірних правовідносин стаття 117 КЗпП України має застосовуватися у двох редакціях:

- період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не передбачала обмежень періоду, за який міг нараховуватися середній заробіток;

- період після 19.07.2022 регулюється новою редакцією статті 117 КЗпП України (яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями).

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд попередньої інстанції діяв правильно, коли для визначення періоду, за який підлягає стягненню на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку, урахував наведені вище зміни та висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Разом з цим, після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення у даній справі, у постанові від 08.10.2025 в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності з 19.07.2022.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 стосовно того, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема, пропорційності та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що: «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому, Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість, Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови), які полягають у наступному:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: «Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак, загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 в справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню:

- розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;

- загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;

- частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат;

- частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

З огляду на вищевикладене суд апеляційної інстанції вказує про безпідставність посилань Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на те, що в досліджуваних правовідносинах слід враховувати дані Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами у відповідному річному обчисленні та відповідно правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладено в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.

В контексті означеного слід також зауважити, що при вирішення спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію суду касаційної інстанції, яка, в даному випадку, викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 в справі №489/6074/23.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 звільнено 23.03.2020, а повний розрахунок проведено 15.11.2024.

Беручи до уваги законодавчі зміни у статті 117 КЗпП України, про які зазначено судовою колегією вище, період часу з 23.03.2020 до 18.07.2022 не обмежений шістьма місяцями, проте таке обмеження почало діяти з 19.07.2022, внаслідок чого, період за який має бути стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені, складається з двох періодів:

- з 23.03.2020 до 18.07.2022, що становить 848 календарних днів;

- з 19.07.2022 до 19.01.2023 (у межах шести місяців), що становить 184 календарних днів.

Як установлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 1102грн. 27коп.

Враховуючи середньоденний розмір грошового забезпечення позивача 1102 грн. 27коп. та кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2020 до 19.01.2023 (1032 календарних днів), апеляційний суд зазначає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за цей період складає 1137542грн. 67коп. (1102грн. 27коп. х 1032).

Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, у зв`язку з чим розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку вираховується так:

- 94191грн. 28коп. (виплачена відповідачем на виконання рішення суду сума грошового забезпечення) / 1137542грн. 67коп. (розрахована судом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, що складає 1032 дні) х 100 = 8,28%.

За таких обставин, розмір недоотриманих позивачем при звільненні сум складає 8,28% від суми, що підлягала виплаті за період з 23.03.2020 по 19.01.2023 (1032 дні), тобто від 1137542грн. 67коп., який складає 94188грн. 53коп. (1137542грн. 67коп. х 8,28%).

У справах № 359/10023/16-ц, № 826/16141/16, № 808/8156/14 Верховний Суд виснував, що під час вирішення питання про призначення суми середнього заробітку за період вимушеного прогулу суд вказує суму без відрахування з неї податків і зборів. При цьому, в резолютивній частині рішення обов`язково має бути зазначено, що суму визначено без утримання податку. Стягнення і сплата прибуткового податку покладаються на роботодавця, який самостійно розраховує суму податкових відрахувань і зменшує суму, призначену судом, на суму нарахованих податків.

Оскаржуючи рішення окружного адміністративного суду в межах періоду з 23.03.2020 по 18.07.2022 включно позивач вказує про безпідставність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

На противагу такому доводу ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно наведених вище законодавчих приписів та правових позицій суду касаційної інстанції, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про виплату належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

З урахуванням останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яку викладено в постанові від 08.10.2025 в справі №489/6074/23, у спірних правовідносинах співмірність має застосовуватись до всього періоду несвоєчасного розрахунку, тобто як до 19.07.2022 так і після такої дати.

Стосовно доводу відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2 статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно із частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Як вбачається з матеріалів справи та установлено апеляційним судом, повний розрахунок із позивачем проведено 15.11.2024.

Даний адміністративний позов ОСОБА_1 до Одеського окружного адміністративного суду скеровано 10.12.2024, тобто в межах визначеного приписами чинного процесуального законодавства місячного строку.

В контексті визначення початку строку звернення до суду є безпідставними наведені суб`єктом владних повноважень в апеляційній скарзі припущення, адже такий процесуальний строк розпочинає свій відлік саме із дати повного розрахунку.

Наявність спору або судових рішень про розмір заборгованості не є визначальними для кваліфікації самої затримки, оскільки правовою підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є не факт згоди сторін щодо суми заборгованості, а сам факт несвоєчасного виконання обов`язку роботодавця з проведення повного розрахунку із працівником під час його звільнення.

Колегія суддів зауважує, що наведені відповідачем обставини впливають на визначення спірного періоду та в жодному разі не стосуються вихідної дати з якої розпочинається установлений законодавством процесуальний строк звернення до суду.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 3% річних й інфляційних витрат позивачем не оскаржується, а тому таким обставинам колегія суддів оцінки не надає.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено апеляційним судом у даній справі.

Межі перегляду судом апеляційної інстанції справи визначено статтею 308 КАС України, відповідно до частини 1 якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Статтею 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Як установлено колегією суддів, викладені Одеським окружним адміністративним судом в оскаржуваному рішенні від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 висновки в частині розрахованої суми середнього заробітку, який має бути виплачено Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону на користь ОСОБА_1 не відповідають обставинам справи, а тому така частина судового акту підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 скасувати в частині розрахованої суми середнього заробітку, який має бути виплачено Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону на користь ОСОБА_1 .

Прийняти у відповідній частині нове судове рішення.

Зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2020 по 19.01.2023 у розмірі 94188(дев`яносто чотири тисячі сто вісімдесят вісім) грн. 53коп., без урахування обов`язкових відрахувань.

В іншій частині вимог апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 у справі №420/38252/24 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач О.О. Димерлій

Судді О.І. Шляхтицький О.В. Лук`янчук