Постанова від 11 лютого 2026 р. у справі №753/17854/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2026 рокум. Київ

Унікальний номер справи № 753/17854/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/2978/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2025 року, постановлену під головуванням судді Котвицького В.Л., у справі за клопотанням ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_1 , про визнання рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10 травня 2024 року у справі CJ23P00003 про визначення проживання дитини ОСОБА_3 разом з її матір`ю ОСОБА_2 , -

в с т а н о в и в :

У вересні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до Дарницького районного суду м. Києва з вказаним клопотанням, яке обґрунтовує тим, що з 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі. У вказаному шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина ОСОБА_3 . Рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області від 16.12.2022 у цивільній справі №528/616/22 шлюб між сторонами було розірвано.

10.05.2024 року іноземний суд - Сімейний суд Вулвергемптона виніс остаточне рішення у справі CJ23P00003. Відповідно до наведеного рішення:

«1. Суд Англії та Уельсу має юрисдикцію щодо дитини на підставі того, що дитина постійно проживає в юрисдикції Англії та Уельсу.

Рішення щодо проживання

2. Дитина повинна жити з матір`ю.

Рішення щодо часу спілкування

3. Мати надаватиме дитині можливість проводити час з батьком лише через опосередкований контакт (якщо і доки батьки не домовляться про інше), шляхом обміну відеоповідомленнями не частіше одного разу на місяць, який розпочинається негайно.

Мати повинна передавати дитині те, що батько надсилає (за умови, що вона вважає це прийнятним), і вона повинна сприяти дитині надсилати відео повідомлення у відповідь на кожне відео повідомлення від батька.

Рішення про заборонені дії.

4.Батькові забороняється самостійно або за доручивши будь-якій третій особі забирати дитину з-під опіки матері або з під опіки будь-якої третьої особи або зі школи, яку відвідує дитина. Для уникнення сумнівів, це рішення буде діяти до досягнення дитиною повноліття.

Розділ 91 (14)

5.Батькові заборонено без дозволу суду подавати позовні заяви стосовно закону 'Про дітей' від 1989 року стосовно цієї дитини протягом 3 років.

Термін дії рішення закінчується 10 травня 2027 року.

Інші розпорядження

6.Адвокат дитини забезпечить надання перекладеної копії рішення Її Честі судді Артур від 10 травня 2024 року та цього рішення обом батькам українською мовою.»

Дане рішення набрало законної сили негайно, про що наведено в самому рішенні - 10.05.2024 року та діє до повноліття дитини, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Також батьку дитини встановлено заборону подавати апеляцію без дозволу суду з 10.05.2024 по 10.05.2027 року.

Однак, вказане рішення суду іноземної держави в органах виконавчої влади на території України не визнається, оскільки між Україною та Великою Британією не укладено договору про правову допомогу, що в свою чергу тягне за собою визнання такого рішення суду в Україні, шляхом звернення з відповідним клопотанням.

Враховуючи викладене, просила визнати рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10.05.2024 року по справі CJ23P00003, яким визначено проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з її матір`ю ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 1-8).

12.11.2025 року від ОСОБА_1 надійшли письмові заперечення, в яких останній заперечував проти задоволення вказаного клопотання зазначивши, що його доньку ОСОБА_4 було викрадено та її утримують на території Великобританії. На разі у ОСОБА_1 відсутня будь-яка можливість контактувати з дочкою, а група осіб через ОСОБА_2 за допомогою англійських юристів та адвокатів протягом 2024 року розсилає до різних державних органів України фальсифіковані та нечинні рішення чи накази сімейних судів із Англії з метою неповернення викраденої дитини в Україну. Обґрунтовував свої заперечення фальсифікацією іноземних судових документів, відсутністю юрисдикції британського суду, наявність паралельних проваджень в Україні (справа № 760/25597/23 про визначення місця проживання; справа № 753/15349/23 про відібрання/повернення дитини), а також на суперечність іноземного рішення публічному порядку України та порушення Конвенції ООН про права дитини і ЄКПЛ (т. 1 а.с. 102-119).

09.12.2024 року від ОСОБА_2 надійшли додаткові пояснення на заперечення ОСОБА_1 , у яких вона зазначила, що їхня спільна донька ОСОБА_3 отримала місце постійного проживання на території дії юрисдикції Англії та Уельсу, де вона проживає з квітня 2022 року, батько знав про її проживання на території Сполученого Королівства більше року, і батько не подав за цей час жодної заяви про її повернення до країни будь-якої іншої юрисдикції.

Діана проживає у Сполученому Королівстві більше ніж 2,5 роки і добре прижилася та асимілювалася, навіть батько дитини у своїй позовній заяві зазначив, що йому відомо, що дитина ходить в школу, на танці і відвідує лікаря за необхідністю. Також 12.11.2023 року він отримав відео повідомлення, де ОСОБА_3 читає йому книжку англійською мовою.

23.02.2022 року за один день до повномасштабної війни Росії проти України ОСОБА_1 надав заявнику нотаріально посвідчений дозвіл на виїзд дитини закордон.

28.02.2022 року спільна донька сторін ОСОБА_3 перетнула Українсько-Польський кордон в пункті пропуску Устилуг в супроводі обох батьків - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про що свідчать однакові штампи в паспортах громадянина України для виїзду за кордон у всіх трьох зазначених осіб.

21.03.2022 року ОСОБА_1 надав строком на три роки нотаріально завірений дозвіл на виїзд дитини з Польщі до Сполученого королівства, разом з тим він дозволив: «отримати всі проїзні документи, включаючи паспорти, візи, дозволи та будь-які інші, приймати всі рішення щодо життя та здоров`я дитини під час поїздки, включаючи питання щодо можливого лікування дитини, вибору засобу та способу транспортування, маршрут і місце перебування.»

24.03.2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як батьки дитини, спільно підписали нотаріально посвідчений безстроковий дозвіл «на оформлення візи та поїздки до Великобританії з України (через Польщу). Дата перетину Українсько-Польського кордону 28.02.2022.»

Діана постійно проживає у Великобританії з 26.04.2022 року, що становить більше ніж 2,5 роки, за весь цей час вона виїжджала за межі Великобританії лише на 9 днів (з 06.07.2022 по 16.07.2022) про, що зазначено у паспорті ОСОБА_3 .

Діана добре прижилася у Великобританії, вона живе зі своєю матір`ю та вітчимом у сімейному будинку в Англії, де у неї є власна спальня, улюблена пухнаста собака та папуга. Вона гарно дружить з однокласниками в школі та з місцевими дітьми. Не існує ніякої злочинної групи, яка нібито змусила до розлучення чи переїзду, у Діани звичайна щаслива сім`я. Діана відвідувала школу у Великій Британії з 5 років і зараз навчається у 3-му класі місцевої англійської школи. Вона вільно розмовляє англійською мовою та одна з найкращих учнів у класі по успішності, вона читає та пише англійською мовою навіть краще ніж англійські діти. До того ж вона пише оповіді англійською мовою та мріє стати письменницею дитячих книжок. Вільний час дитина проводить на позашкільних активностях - балет, арт мистецтво, басейн, курси скаутів, українська школа. Також любить проводити час з сім`єю та друзями. Усі її друзі, мати, рідний дядя, двоюрідна сестра та інші родичі зараз перебувають у Великобританії та підтримують контакт з нею.

Діана повідомила Державного Опікуна, що хоче жити з мамою і хоче припинити дзвінки з батьком і повернутися до обміну відеоповідомленнями, оскільки під час відео дзвінків батько кожного разу показував їй старі фото, де вона маленька і запитував одні і ті самі питання, чи пам`ятає вона садочок і будинок, тиснув на неї, примушував малювати те, що вона не хотіла і не цікавився тим що вона розповідала.

Коли Опікун запитав ОСОБА_3 , чого б вона хотіла, якби у неї було три бажання, ОСОБА_3 відповіла: "Я б хотіла, щоб у мене було три бажання: замість того, щоб тато дзвонив, я знову хочу відеоповідомлення; мій батько не хотів забирати мене в Україну; лялька." Суддею було зазначено, що «немає жодних доказів того, що мати жорстоко поводилася з дитиною, перебуваючи під її опікою. Більше занепокоєння викликає психічний стан батька.

Таким чином, заявник наполягала на задоволенні її клопотання про визнання рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10.05.2023 (із змінами від 07.06.2024) у справі CJ23P00003 (т. 1 а.с. 156-168).

09.01.2025 року від ОСОБА_1 надійшли письмові заперечення на додаткові пояснення ОСОБА_7 , в яких він зазначив, що як батько дитини звертався до цілої низки органів державної влади України щодо захисту прав дочки ОСОБА_3 та повернення її до України, а рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10.05.2023 (із змінами від 07.06.2024) у справі CJ23P00003 є неправосудним, яким фактично позбавлено дитину батька, а тому не може бути визнане Дарницьким районним судом м. Києва (т. 2 а.с. 1-10).

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2025 року визнано рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10 травня 2024 року у справі CJ23P00003, яким визначено проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з її матір`ю ОСОБА_2 .

Залишено заперечення ОСОБА_1 на клопотання ОСОБА_2 без задоволення (т. 2 а.с. 144-153).

Не погодившись з ухвалою районного суду, 23 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про визнання рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке було винесене Сімейним Судом Вулвергемптона від 10 травня 2024 року у справі CJ23P00003 про визначення проживання дитини ОСОБА_3 разом з її матір`ю ОСОБА_2 ; стягнути з ОСОБА_2 судові витрати (т. 2 а.с. 161-181).

На обґрунтування апеляційної скарги посилався на обставини, викладені в запереченнях. Вказував, що висновок суду першої інстанції про факт звернення ОСОБА_1 до британського суду із позовною заявою про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 є незаконним і протиправним, оскільки він жодних позовних заяв щодо місця проживання чи перебування ОСОБА_3 не подавав.

Вважав, що жоден англійський суд не мав юрисдикції і права вирішувати питання про піклування щодо дитини (лише питання контактів та побачень), до прийняття остаточного рішення українським судом.

Стверджував, що неодноразово повідомляв суд першої інстанції, що українськими судами згідно юрисдикції наразі розглядаються справи про визначення місця проживання чи перебування дитини, а також відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Однак, в оскаржуваній ухвалі необґрунтовано не взято до уваги вказані обставини.

Судом також не взято до уваги, що копія рішення іноземного суду носить ознаки підробленого та фальсифікованого документу.

Вказував, що з метою унеможливлення повернення дитини до своєї країни, закриття судових справ в Україні і було подане вказане клопотання ОСОБА_2 про визнання в Україні неправосудного остаточного рішення Сімейного суду Вулвергемптона від 10.05.2024 року у справі CJ23P00003.

Спір про визначення місця проживання дитини та про повернення дитини ОСОБА_3 за попереднім місцем проживання підлягає розгляду та вирішенню українськими судами згідно права України.

Зазначав, що остаточним рішенням Сімейного суду Вулвергемптона від 10.05.2024 року у справі CJ23P00003було порушено його права та права доньки ОСОБА_3 згідно норм міжнародного права, зокрема, свободу доньки ОСОБА_3 суттєво обмежено вказаним рішенням, ОСОБА_3 протиправно та незаконно заборонено покидати межі Великобританії та повернутися до України, доньці завдано тяжкої психологічної травми та моральної шкоди,крім того, порушено право ОСОБА_1 бачитися зі своєю донькою ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 161-181).

10 листопада 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 , в якому остання просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, застосувати заходи процесуального примусу до ОСОБА_1 в порядку ст.ст. 143-148 ЦПК України (т. 2 а.с. 206-211).

Особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси про що у справі є докази. Так, заявник ОСОБА_2 та апелянт ОСОБА_1 про розгляд справи апеляційним судом 12 лютого 2026 року були сповіщені 03 грудня 2025 року, кожен окремо - повідомленнями до Електронного кабінету в ЄСІТС, із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень. ОСОБА_2 подала письмову заяву з проханням розглянути справу за її відсутності. (т. 2 а.с. 203-205, 211 зворот, 235-238).

11 лютого 2026 року апелянт ОСОБА_1 подав заяву з проханням відкласти розгляд справи з посиланням на відключення світла, тепла та постачання води в будинках м. Києва, перебуванням за межами м. Києва та відсутності фізичної можливості прибути в судове засідання 12 лютого 2026 року, проте будь-яких об`єктивних доказів (перебування апелянта за межами м. Києва, відсутності фізичної можливості дістатись до апеляційного суду тощо) до заяви не надано (т. 3 а.с. 30-32).

При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність повітряної тривоги на призначену судом дату та час судового засідання, відкладення розгляду цієї справи з 04 грудня 2025 року на 12 лютого 2026 року, та в свою чергу апелянт ОСОБА_1 не скористався правом заявити клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).

Щодо строків розгляду справи.

Європейський Суд з прав людини неодноразово нагадував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені протягом розумного строку (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II, та «Чуйкіна проти України» заява № 28924/04, п. 50).

Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з грудня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі.

У вказаному шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина ОСОБА_3 .

Рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області від 16.12.2022 у цивільній справі №528/616/22 шлюб між сторонами було розірвано.

10.05.2024 року іноземний суд - Сімейний суд Вулвергемптона виніс остаточне рішення у справі CJ23P00003. Відповідно до наведеного рішення:

«1. Суд Англії та Уельсу має юрисдикцію по відношенню до дитини, бо дитина постійно проживає на території, що знаходиться під юрисдикцією Англії та Уельсу.

Рішення щодо проживання.

2. Дитина повинна жити зі своєю матір`ю.

Рішення щодо часу спілкування.

3. Мати забезпечить виділення часу лише для непрямого спілкування дитини та Батька (якщо батьки не погодились про інше), шляхом обміну відео повідомленнями не більше ніж раз на місяць, починаючи від сьогодні. Мати мусить передати те, що Батько надсилає дитині (якщо вона вважає це допустимим), та вона має сприяти відправленню відео повідомлення дитини у відповідь на повідомлення від Батька.

Рішення щодо заборонених дій.

4.Батькові забороняється самому або доручивши іншій людині забирати дитину з-під опіки матері або іншої особи або зі школи, де вчиться дитина. Щоб уникнення непорозуміння, це рішення діє до повноліття дитини.

Розділ 91 (14).

5.Батькові заборонено без дозволу Суду подавати позови до суду згідно закону «Про дітей» від 1989 року по відношенню до цієї дитини протягом 3 років. Це рішення чинне до 10 травня 2027 року.

Інші рішення.

6.Адвокат дитини має забезпечити передачу українського перекладу судового рішення його Честі судді Артура від 10 травня 2024 року та цього рішення обом батькам. Кошт перекладу буде розподілений рівномірно на три частини: кожен з батьків сплачує свою третину, а остання третина сплачується за рахунок сертифікату на юридичну допомогу дитини.

7. Мати має дозвіл передати письмове рішення суду та остаточне рішення українським судам.».(т. 1 а.с.11-21)

Ухвалою Вищого суду правосуддя,сімейний відділ від 06 серпня 2024 року у задоволенні апеляції ОСОБА_1 відмовлено (т. 1 а.с. 33-34 т. 2 а.с. 62-97).

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 1 ст. 471 ЦПК України, рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 472 ЦПК України клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464-466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.

До клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, додаються такі документи:1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, відповідно до ст.81 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплена презумпція існування взаємності за умови недоведеності іншого.

Згідно з ч. 1 ст. 471 ЦПК України рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Відповідно до ч.ч. 6, 7 ст. 473 ЦПК України за наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 468 ЦПК України, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;

4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред`явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання;

9) в інших випадках, встановлених законами України.

Визнання та виконання в Україні рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не передбачено міжнародним договором. Суд встановив, що між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії відсутні міжнародні договори, які б регулювали порядок взаємного визнання судових рішень. Водночас ч. 2 ст. 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплює презумпцію існування взаємності, якщо інше не доведено. Верховний Суд у своїй практиці (постанова КЦС ВС від 26.08.2020 у справі № 753/22860/17) підтвердив можливість визнання рішень судів Великої Британії на підставі принципу взаємності.

Відповідно до ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» виключна юрисдикція судів України обмежується окремими категоріями справ, такими як спори про права на нерухоме майно, реєстрація актів цивільного стану громадян України на території України тощо. Питання визначення місця проживання дитини не належить до таких категорій і не є предметом виключної юрисдикції українських судів.

Згідно з положеннями Гаазької конвенції від 19.10.1996 про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів щодо захисту дітей, юрисдикція у справах щодо дітей визначається за місцем їх звичного проживання.

Судом першої інстанції встановлено, що дитина - громадянка України ОСОБА_3 з квітня 2022 року постійно проживає у Великій Британії, відвідує там школу та є соціально інтегрованою.

Відтак, суд дійшов вірного висновку, що саме британський суд мав юрисдикцію вирішувати питання щодо її проживання та спілкування з батьками.

Сімейний суд Вулвергемптона, ухвалюючи рішення від 10.05.2024 у справі CJ23P00003, діяв у межах міжнародно визнаної компетенції.

Разом з тим, районним судом вірно зазначено, що наданий документ іноземного суду має назву «Order». У правовій системі Англії та Уельсу термін «Order» використовується як загальне позначення судового акта, який є обов`язковим для сторін і має силу судового рішення. Він може бути як проміжним (interim order), так і остаточним (final order). У сімейних справах, зокрема у Family Court, «Residence Order», «Child Arrangements Order» або «Prohibited Steps Order» прирівнюються до остаточних рішень по суті. Таким чином, поданий документ має характер рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, і може бути предметом визнання в Україні відповідно до ст. 471 ЦПК України.

Подане рішення суду апеляційної інстанції містить позначку «High Court Unapproved Judgment». Така позначка у британській правовій системі означає, що рішення вже ухвалене судом та має юридичну силу з моменту його проголошення, однак оприлюднене у первісній редакції, яка ще не пройшла остаточного редагування для внесення до офіційних збірників. Статус «approved/unapproved» не впливає на обов`язковість чи юридичну силу рішення. Тому «High Court Unapproved Judgment» слід розцінювати як повноцінне судове рішення, яке може бути предметом визнання в Україні.

Також, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження заінтересованої особи ОСОБА_1 про те, що він не подавав до суду Великої Британії жодних позовних заяв чи інших заяв щодо визначення місця проживання доньки ОСОБА_3 , оскільки зі змісту рішення Сімейного суду Вулвергемптона від 10.05.2024, а також з рішення Високого суду Сполученого Королівства, ухваленого за його заявою про надання дозволу на апеляцію, вбачається, що батько дитини звертався із заявою про спільний догляд за дитиною, але з проживанням дитини разом із ним. Крім того, з хронології дій, що є додатком до рішення британського суду, убачається, що ще 20.01.2023 року ОСОБА_1 подав до суду Англії та Уельсу заяву у формі Application C100, яка використовується для вирішення питань проживання та виховання дитини. Разом з тим, на пропозицію суду надати текст заяви, яка, як стверджує ОСОБА_1 , не стосувалася питання визначення місця проживання дитини, для ознайомлення ОСОБА_1 зобов`язався зробити це пізніше, однак такий документи по справі поданий не був, що унеможливило перевірку дійсного волевиявлення ОСОБА_1 при розгляді справи у Великій Британії. Оскільки належних і допустимих доказів від ОСОБА_1 суд не отримав, його твердження про відсутність подання ним будь-яких заяв до іноземного суду є недоведеними (т. 2 а.с. 93-97).

Крім того, суд вірно відхилив доводи ОСОБА_1 , який, посилаючись на ст. 468 ЦПК України, стверджував, що визнання рішення іноземного суду є неможливим, оскільки в Україні вже розглядається справа № 760/25597/23 за його позовом про визначення місця проживання дитини, адже провадження в Україні було відкрите вже після того, як за заявою ОСОБА_1 від 20.01.2023 року у формі Application C100 розпочато розгляд у Сімейному суді Вулвергемптона. За таких обставин, наявність в Україні провадження не спростовує законність юрисдикції іноземного суду, визначеної за місцем звичного проживання дитини, і не може бути підставою для відмови у визнанні його рішення.

Також, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги посилання ОСОБА_1 про те, що рішення іноземного суду грубо порушує положення ст. 15 та 16 Закону України «Про охорону дитинства», адже з тексту рішення Сімейного суду Вулвергемптона від 10.05.2024 року видно, що батькові визначено порядок спілкування з дитиною шляхом відео повідомлень не рідше одного разу на місяць, із можливістю зміни цього порядку за домовленістю сторін. Тобто, контакт з батьком не заборонений, а врегульований у спосіб, який суд визнав найбільш безпечним і відповідним інтересам дитини. Разом з тим, зазначене рішення іноземного суду не містить положень про позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав, а лише встановлює обмежений порядок спілкування.

Безпідставними також є доводи ОСОБА_1 про те, що рішення іноземного суду забороняє дитині повертатися до України, оскільки зі змісту іноземного рішення вбачається, що ним визначено лише місце проживання дитини з матір`ю у Великій Британії, без встановлення будь-яких обмежень на її виїзд за межі цієї держави. У разі зміни обставин чи домовленостей між батьками порядок проживання та контактів може бути переглянутий у компетентному суді за місцем звичного проживання дитини.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд вирішує лише процесуальне питання щодо виконання рішення іноземного суду, а не спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини (Постанова КЦС/ВС № 638/1720/20 від 27.07.2022 року).

Відтак, доводи ОСОБА_1 , що стосуються його незгоди із визначеним іноземним судом місцем проживання дитини з матір`ю може вирішуватись лише у позовному проваджені судом, який приймав рішення по суті спору.

За змістом апеляційної скарги заінтересована сторона фактично висловлює незгоду із рішенням іноземного суду. Разом з тим, заперечуючи проти задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду, апелянт фактично просив суд ревізувати рішення іноземного суду, що очевидно виходить за межі компетенції національного суду, а відтак такі доводи апелянта є неспроможними.

У п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року за № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражі і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» роз`яснено, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни.

Суд першої інстанції при розгляді заявленого клопотання врахував вищевказані обставини справи та вимоги закону і дійшов правильних висновків про задоволення заявленого клопотання.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, яким судом першої інстанції надано належну оцінку.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з моменту її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення: 13 лютого 2026 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

Є.П. Євграфова

В.В. Саліхов