Постанова від 11 лютого 2026 р. у справі №753/14965/21 — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2026 року місто Київ

справа № 753/14965/21

апеляційне провадження № 22-ц/824/2625/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гурез Іванни Олександрівни на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 березня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Котвицького В.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів безпроцентної позики,-

в с т а н о в и в :

У липні 2021 року надійшла до суду позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів безпроцентної позики.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в липні 2020 року позивачам, як спадкоємцям ОСОБА_4 , стало відомо про те, що 14.06.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено Договір безпроцентної позики, згідно якого відповідачем було передано грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США ОСОБА_4 , який у свою чергу зобов`язався їх повернути до 14.06.2019.

Також, 09.07.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено ще один Договір безпроцентної позики, згідно якого відповідачем було передано грошові кошти в розмірі 90 000 доларів США ОСОБА_4 , який у свою чергу зобов`язався їх повернути до 09.07.2019.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого його родина звернулась до ПН КМНО Фої Л.Г. для оформлення спадщини за заповітом.

Приватним нотаріусом 24.07.2020 було отримано Заяву-претензію від ОСОБА_3 щодо заявлених вимог кредитора в загальній сумі 190 000 доларів США, згідно Договорів безпроцентної позики від 14.06.2018 та від 09.07.2018 та нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_4 від 14.06.2018 реєстровий запис 2402 та від 09 07.2018 реєстровий запис 2806, в рамках спадкової справи №13/2020.

ПН КМНО ОСОБА_5 28.12.2020 було видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадкоємцями ОСОБА_4 є: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Разом з тим, жоден із членів родини ніколи не знав про те, що ОСОБА_4 коли-небудь та в будь-кого були запозичені грошові кошти, а тим більше в таких великих розмірах.

На думку позивачів, підпис на вказаних договорах позики лише візуально нагадує підпис ОСОБА_4 , але в дійсності йому не належить. Тим більше, підтвердженням того, що спірні договори позики не були в дійсності підписані ОСОБА_4 свідчить той факт, що жодного із вказаних договорів позики не вдалося відшукати ані дома, ані на роботі померлого, ані в банківських установах, де зберігалися важливі документи померлого. Крім того, на адвокатські запити, зроблені на ім`я банківських установ, отримано відповіді про те, що жодних рахунків на такі суми ОСОБА_4 не відкривав, договори про зберігання цінностей та орендовані банківські сейфі відсутні.

На підставі викладеного, на думку позивачів, що оскільки ОСОБА_4 не підписував спірний правочин, в його діях дійсно було вільне волевиявлення, яке відповідало його внутрішній волі, на момент нібито укладення спірних договорів не існувала згода іншого з подружжя на укладення спірних правочинів, тому є всі законні підстави для визнання спірних договорів позики недійсними у зв`язку з недоведеністю їх укладення.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 березня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Гурез І.О. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції хоча і було задоволено клопотання про проведення посмертної судової почеркознавчої експертизи, але фактично було зроблено все можливе, щоб унеможливити її проведення. Так, представником ОСОБА_1 було надано зразки почерку та підпису померлого, які суд першої інстанції з тільки відомих йому міркувань не направив до експертної установи для проведення експертизи. При цьому, питання щодо належності або неналежності зразків почерку та підпису померлого міг вирішити тільки експерт, який володіє спеціальними знаннями. Внаслідок цього проведення експертизи стало неможливим. Звертає увагу, що ОСОБА_1 здійснено оплату рахунку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз щодо проведення почеркознавчої експертизи та її проведення не втратило актуальність до цього часу. Крім того, суд без належної мотивації відмовив у задоволенні клопотання про витребування у відповідача документів, що мають істотне значення для правильного вирішення спору по суті, а саме: підтвердження джерел походження коштів, переданих у борг за договорами позики від 14.06.2018 та 09.07.2018 року; відомостей про фінансовий/майновий стан відповідача та можливість фактичного надання значної суми коштів. Такі дії суду суперечать положенням ЦПК України, зокрема ст. 76 ЦПК України, ч. 3 ст. 84 ЦПК України, ст. 103 ЦПК України. Таким чином, суд безпідставно позбавив позивача можливості реалізувати своє право на подання та дослідження доказів, чим було порушено принцип змагальності сторін та принцип рівності учасників (ст. 12 ЦПК України), а також право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказує, що у спірних договорах безпроцентної позики від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року зазначено про те, що померлий ОСОБА_4 на момент укладення цих договорів отримав гроші до підписання договору. Нотаріальну заява від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року не можна вважати належним доказом на підтвердження факту отримання грошових коштів до підписання договору, так як: в тексті заяв наявні посилання на договори позики, що свідчить в свою чергу про наявність таких договорів на дату складання заяв; факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка заява або розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця; із тексту заяви від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року видно, що вона не являються невід`ємною частиною договору позики. Самі по собі дані заяви не передбачають настання жодних правових наслідків, а саме обов`язку щодо повернення грошових коштів; договір безпроцентної позики від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року не містить жодного застереження про те, що факт передачі грошових коштів позичальнику підтверджується нотаріальною заявою; нотаріальні заяви від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року не містять посилання про те, що вказані кошти мають бути повернуті ОСОБА_4 .

Відсутність погодженої дії двох сторін договорів позики від 14.06.2018 року та від 09.07.2018 року, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зокрема щодо отримання позичальником грошових коштів, вказує на відсутність законодавчо визначених ознак двостороннього правочину.

Також зазначає, що судом першої інстанції не було враховано правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеної в постанові від 14.02.2024 року у справі №404/7153/20, відповідно до якої нотаріальні заяви не можуть самі по собі підтверджувати факт передачі грошових коштів у борг, у разі відсутності інших належних і допустимих доказів, не враховано положення ст. 78 Закону України «Про нотаріат» та п. 6.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року за №296/5, натомість суд, не надавши жодної оцінки заявленому клопотанню про недопустимість доказів, зазначає про те, що вказані заяви від 14.06.2018 (зареєстровано в реєстрі за №2402) та від 09.07.2018 (зареєстровано в реєстрі за №2806) підтверджують факт одержання ОСОБА_4 позики від ОСОБА_3 у сумі 100 000,00 доларів США та 90 000,00 доларів США відповідно.

Зауважує, що суд першої інстанції послався на неіснуючу або невідповідну правову позицію Верховного Суду, чим допустив порушення вимог ст. 263 ЦПК України, яка передбачає обов`язок суду обґрунтовувати своє рішення виключно з урахуванням встановлених обставин справи та застосовного права. Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, суди мають застосовувати судову практику правильно і виключно у межах аналогічних правовідносин та фактичних обставин справи, що у даному випадку зроблено не було. Використання судом першої інстанції неіснуючого джерела як підстави для відмови у задоволенні позову є істотним порушенням норм процесуального та матеріального права є підставою для скасування рішення суду.

Також, вказує, що в силу положень ст. 1048 ЦК України між сторонами не міг бути укладений Договір безпроцентної позики, оскільки сума, яка нібито надана в борг, перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Окремо зауважувала, що ані дружина відповідача, ані ОСОБА_1 , відповідно до ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, не надавали своєї згоди на укладення спірних договорів позики.

Представник ОСОБА_3 - адвокат Бойкініч Р.С. у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на те, що судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що суд враховуючи тривалість розгляду даної справи, та з метою недопущення зловживання процесуальними правами позивачем, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для витребування доказів. Зауважує, що наявність/відсутність у кредитора доходів у певний час сам по собі не свідчить про неможливість надання у борг певної суми грошових коштів, тому такі доводи сторони позивача є безпідставними. Наявні у справі докази, підтверджують факт отримання ОСОБА_4 коштів, а доводи скарги в цій частині є помилковими. Стороною позивача не було надано будь-яких належних та допустимих доказів, які б могли підтвердити іншу правову природу укладених між сторонами правочинів. Надання згоди другим із подружжя на укладення договорів позики не є обов'язковою, тому такі доводи є необгрунтованими.

ОСОБА_1 та її представник - адвокат Гурез І.О. повторно в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належно. Адвокат Гурез І.Ю. надіслала клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на перебування у відпустці.

Вирішуючи дане клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відмову у його задоволенні, з огляду на наступне.

Так, перше судове засідання було призначено на 11 грудня 2025 року, про яке представник позивача - адвокат Гурез І.О. була завчасно повідомлена, шляхом направлення судової повістки в електронний кабінет.

10 грудня 2025 року адвокат Гурез І.О. надіслала клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, оскільки прийматиме участь в судовому засіданні 11 грудня 2025 року у іншій справі. Вказане клопотання, колегія суддів задовольнила та відклала розгляд справи до 12 лютого 2026 року.

Про судове засідання призначене на 12 лютого 2026 року адвокат Гурез І.О. було повідомлена 11 грудня 2025 року належно та завчасно, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету.

За таких обставин, враховуючи приписи частини 2 статті 372 ЦПК України, згідно з якими неявка належним чином повідомленого представника не перешкоджає розгляду справи, та з огляду на відсутність доказів об`єктивної неможливості завчасного повідомлення суду про заплановану відпуску (при поданні першого клопотання про відкладення адвокат не вказувала про заплановану відпустку), колегія суддів не знаходить підстав для визнання причин неявки адвоката поважними та відмовляє у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.

Окремо колегія суддів наголошує, що відмова у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи за наведених обставин не може розцінюватися як порушення права на доступ до правосуддя чи обмеження права на захист (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо дотримання процесуальних строків та правил поведінки учасників процесу. Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти повагу до суду та інших учасників процесу (рішення у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії», «Пономарьов проти України»). У даній справі саме сторона апелянта ініціювала апеляційне провадження, оскарживши судове рішення, а отже, саме вона насамперед має бути зацікавлена у якнайшвидшому розгляді поданої нею скарги та поновленні своїх, як вона вважає, порушених прав.

В судовому засіданні представник ОСОБА_3 - адвокат Бойкініч Р.С. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом встановлено, що 14.06.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено Договір безпроцентної позики, згідно якого відповідачем було передано грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США ОСОБА_4 , який у свою чергу зобов`язався їх повернути 14.06.2019.

Також, 09.07.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено ще один Договір безпроцентної позики, згідно якого відповідачем було передано грошові кошти в розмірі 90 000 доларів США ОСОБА_4 , який у свою чергу зобов`язався їх повернути до 09.07.2019.

Як вбачається із копій вказаних договорів, які містяться у матеріалах справи, та з письмових пояснень ПН КМНО Клітко В.В., вказані договори нотаріально не посвідчувались та були укладені в простій письмовій формі.

Проте, ПН КМНО Клітко В.В.14.06.2018 засвідчено справжність підпису ОСОБА_4 (зареєстровано в реєстрі за №2402) на заяві, згідно якої ОСОБА_4 підтвердив, що згідно договору безпроцентної позики, укладеного в простій письмовій формі 14.06.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 . 14.06.2018 отримано від ОСОБА_3 суму позики в розмірі 100 000,00 доларів США та 09.07.2018 приватним нотаріусом засвідчено справжність підпису ОСОБА_4 (зареєстровано в реєстрі за №2806) на заяві, згідно якої ОСОБА_4 підтвердив, що згідно договору безпроцентної позики, укладеного в простій письмовій формі 09.07.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 09.07.2018 отримано від ОСОБА_3 суму позики в розмірі 90 000,00 доларів США.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що передбачені законом підстави для визнання Договорів безпроцентної позики від 14.06.2018 та від 09.07.2018 недійсними відсутні. Позивачами не доведено, що Договори безпроцентної позики від 14.06.2018 та від 09.07.2018, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , підписано не ОСОБА_4 , хоча судом вжито заходів сприяння сторонам у здобутті доказів.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Позивачі у своєму позові зазначали, що договори безпроцентної позики від 14 червня 2018 року та від 09 липня 2018 року ОСОБА_4 з ОСОБА_3 не підписував, грошових коштів не отримував, а відтак на підставі статей 203, 215 ЦК України просили суд визнати його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57),

від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), зробила такі правові висновки.

Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Верховний Суд наголошує, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог позивачів, однак суд помилився з мотивами такої відмови.

Враховуючи сталу судову практику Верховного Суду щодо розгляду спорів, які виникли у зв`язку з неукладеністю правочину, колегія суддів зазначає, що неукладений договір не може бути визнаний недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами факту передачі грошових коштів за договорами безпроцентної позики, а також підписання цих договорів саме ОСОБА_4 , що є підставою для визнання недійсним правочину, помилкові з огляду на таке.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Колегія суддів зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

З огляду на зазначене, пред`явивши позовні вимоги про визнання недійсними договорів безпроцентної позики, саме позивачі повинні були довести належними та допустимими доказами обґрунтованість своїх вимог щодо відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на їх укладення, а не перекладати тягар доказування на відповідача, чого ними зроблено не було.

При цьому, за клопотанням представників позивача, судом було призначено посмертну почеркознавчу експертизу на вирішення якої поставлено наступні питання: чи дійсно підпис на договорі безпроцентної позики від 14.06.2018 належить ОСОБА_4 .? чи дійсно підпис на договорі безпроцентної позики від 09.07.2018 належить ОСОБА_4 .?

Підготовче судове засідання у цій справі тривало більше двох років з вересня 2021 року, під час якого судом неодноразово задовольнялися різного змісту клопотання, в тому числі: про призначення почеркознавчої експертизи (ухвали від 16.11.2022 та 22.03.2023), про витребування письмових доказів (ухвала від 04.07.2023).

Зокрема, ухвалою суду від 22.10.2022 було задоволено клопотання представника позивачів Гурез І.О. , витребувано у відповідача ОСОБА_3 оригінали договорів позики від 14.06.2018 та від 09.07.2018, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Оригінали зазначених договорів на виконання ухвали суду відповідачем були надані і долучені до матеріалів справи.

Також, ухвалою суду від 04.07.2023 було задоволено клопотання представника позивачів Гурез І.О. , витребувано з Відділення №898 АТ «Укрсиббанк» оригінали платіжних доручень №1 від 17.08.2018 та №2 від 17.08.2018, в яких міститься оригінал підпису платника ОСОБА_4 ; витребуваноз НЕК "Укренерго" оригінал листа ТОВ "Будівельна компанія "Інженерні системи та комунікації" за вих. №02/01-18 від 31.01.2018, в якому міститься оригінал підпису директора ТОВ "БК "Інженерні системи та комунікації" ОСОБА_4 ; витребуваноз ПАТ "Миколаївобленерго" оригінал листа ТОВ "Будівельна компанія "Інженерні системи та комунікації" за вих. №03/02-18 від 21.02.2018 (вх. № 26/1956 від 22.02.2018 ПАТ "Миколаївобленерго"), в якому міститься оригінал підпису директора ТОВ "БК "Інженерні системи та комунікації" ОСОБА_4 для використання у проведенні судової почеркознавчої експертизи. Оригінали зазначених документів на виконання ухвали суду були надані і долучені до матеріалів справи.

З урахуванням зазначених обставин та тривалості розгляду справи, суд першої інстанції обгрунтовано вважав, що у сторони позивачів було достатньо часу для подання клопотання про витребування письмових доказів, необхідних для використання у проведенні судової почеркознавчої експертизи, враховуючи розумні строки розгляду справи. Разом з тим, до суду 10.10.2023 від судового експерта надійшло повідомлення від 02.10.2023 про неможливість надання висновку судової почеркознавчої експертизи у зв`язку із невиконанням клопотання експерта від 25.04.2023.

Відтак, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження викладених доводів позивачів.

При цьому, хоча експертами надано повідомлення про неможливість надання висновку судово-почеркознавчої експертизи, разом з тим, згідно письмових пояснень ПН КМНО Клітко В.В., вбачається, що нею 14.06.2018 засвідчено справжність підпису ОСОБА_4 (зареєстровано в реєстрі за №2402) на заяві, згідно якої ОСОБА_4 підтвердив, що згідно договору безпроцентної позики, укладеного в простій письмовій формі 14.06.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 . 14.06.2018 отримано від ОСОБА_3 суму позики в розмірі 100 000,00 доларів США та 09.07.2018 приватним нотаріусом засвідчено справжність підпису ОСОБА_4 (зареєстровано в реєстрі за №2806) на заяві, згідно якої ОСОБА_4 підтвердив, що згідно договору безпроцентної позики, укладеного в простій письмовій формі 09.07.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 09.07.2018 отримано від ОСОБА_3 суму позики в розмірі 90 000,00 доларів США.

Тобто, з вказаних заяв, які засвідчено ПН КМНО Клітко В.В., вбачається, що ОСОБА_4 підтвердив укладання Договорів безпроцентної позики від 14.06.2018 та від 09.07.2018 з ОСОБА_3 .

Дійсність вказаних заяв, які засвідчено ПН КМНО Клітко В.В. 14.06.2018 та 09.07.2018, та проставлення на них підпису самим ОСОБА_4 позивачами під сумнів не ставиться та не оскаржується.

Тобто, вказані заяви від 14.06.2018 (зареєстровано в реєстрі за №2402) та від 09.07.2018 (зареєстровано в реєстрі за №2806) підтверджують факт одержання ОСОБА_4 позики від ОСОБА_3 у сумі 100 000,00 доларів США та 90 000,00 доларів США відповідно.

Посилання в апеляційній скарзі на ненадання згоди, відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України на укладення спірних договорів позики, що на думку позивачів є підставою для визнання договорів недійсними, колегія суддів відхиляє, оскільки стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (постанови Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012, від 18 листопада 2019 року у справі № 569/7631/15-ц від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 26 вересня 2024 року у справі № 703/141/23, від 26 березня 2025 року у справі № 753/17584/21).

За таких обставин, у справі відсутні підстави для визнання договорів безпроцентної позики недійсними, як за неналежно обраним способом захисту порушеного права, так і за недоведенням цих обставин за допомогою належних доказів.

Інші доводи апеляційної скарги не свідчать про наявність правових підстав для задоволення позову, тому відхиляються судом апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 березня 2024 року підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення у редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гурез Іванни Олександрівни задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 13 лютого 2026 року.

Головуючий:

Судді: