Постанова від 10 лютого 2026 р. у справі №757/18700/22-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/18700/22-ц Головуючий у суді І інстанції Вовк С.В.

Провадження № 22-ц/824/933/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 лютого 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди житлового приміщення та стягнення гарантійної суми і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з орендної плати, витрат на сплату комунальних платежів, неустойки за несвоєчасне повернення квартири та збитків,

в с т а н о в и в:

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди житлового приміщення та стягнення гарантійної суми.

Позов обґрунтувала тим, що 30 січня 2022 року між сторонами був укладений договір оренди житлового приміщення (квартири), відповідно до якого ОСОБА_2 передала їй в тимчасове платне користування квартиру АДРЕСА_1 .

24 лютого 2022 року в Україні розпочалась війна і з цього дня настали форс-мажорні обставини щодо відносин за договором оренди житлового приміщення (квартири) від 30 січня 2022 року.

У зв`язку з вимушеною необхідністю виїхати за кордон та неможливістю використання житлового приміщення для проживання орендаря та членів його сім`ї, об`єкт оренди перестав використовуватись позивачкою, а тому починаючи з 24 лютого 2022 року нарахування та оплата орендних платежів стала неможливою.

Про неможливість подальшого використання квартири та намір розірвати укладений договір позивачка повідомила відповідачку у повідомленні про припинення дії договору через форс-мажорні обставини від 11 квітня 2022 року разом із направленням додаткової угоди.

Проте станом на день подання позовної заяви орендарем не отримано відповідь на зазначене повідомлення.

На виконання пункту 5.5 договору оренди гарантійний платіж повинен був бути повернутий орендарю. Втім, відповідачка всупереч зазначеному положенню договору досі не здійснила переказ з повернення гарантійного платежу.

ОСОБА_1 просила суд припинити дію договору оренди житлового приміщення (квартири) від 30 січня 2022 року шляхом його розірвання з 24 лютого 2022 року та повернути гарантійну суму, сплачену нею за цим договором у розмірі 1 600,00 доларів США у гривневому еквіваленті, встановленому за офіційним курсом НБУ на день ухвалення судового рішення.

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з орендної плати, витрат на сплату комунальних платежів, неустойки за несвоєчасне повернення квартири та збитків.

Зустрічний позов мотивувала тим, що будь-якій людині в межах України, починаючи з 24 лютого 2022 року із початком збройної агресії російської федерації, загрожувала і продовжує загрожувати небезпека, де б вона не перебувала і продовжує перебувати в межах України, проте це не означає, що абсолютно все житло в країні на цій підставі потрібно віднести до непридатного до проживання з відповідними юридичними наслідками.

Лише 11 квітня 2022 року (тобто через 1,5 місяця після початку війни) позивачка звернулася до відповідачки з повідомленням про розірвання договору оренди через настання форс-мажорних обставин, яке отримане останньою 18 квітня 2022 року.

При цьому до вказаного повідомлення позивачкою не додано ані підписаного з її сторони акту прийому-передачі квартири, ані ключів від квартири, які відповідачка їй передала відповідно до пункту 4.3 договору оренди і внаслідок чого фізично втратила доступ до своєї квартири.

Більше того, у квітні 2022 року чоловік позивачки повідомив відповідачку, що квартира продовжує перебувати в його розпорядженні на підставі діючого договору оренди, в ній досі зберігаються його речі та за його дозволом в орендованій квартирі проживає родич, що прямо суперечить пунктам 3.1 та 12.6 договору оренди. Вказані факти підтверджуються роздруківкою переписки в месенджері Telegram та аудіо повідомленням.

Позивачкою не надано жодного доказу впливу форс-мажорних обставин на виконання нею договірних зобов`язань по договору оренди чи неможливості використання нею квартири в період після 24 лютого 2022 року внаслідок втрати нею придатного для проживання стану.

Оскільки орендар повідомив про намір достроково припинити дію договору раніше, ніж через 6 (шість) місяців з дати його укладання, а саме 11 квітня 2022 року, то і гарантійна сума не підлягає поверненню у чіткій відповідності до умов договору та діючого законодавства.

Враховуючи, що згідно статті 617 ЦК України, а також умов договору, наявність форс-мажорних обставин та введення військового стану 24 лютого 2022 року не є підставою для скасування обов`язку орендаря зі сплати орендних платежів, а лише є підставою звільнити орендаря від відповідальності за невиконання цього обов`язку, то позивачка має сплатити відповідачці орендну плату по день розірвання договору (тобто за березень, квітень та 18 днів травня 2022 року).

Однак у березні 2022 року позивачка відмовилась сплачувати комунальні послуги за лютий 2022 року і наступні місяці через виникнення форс-мажорних обставин в Україні, про що повідомила відповідачку в месенджері WhatsApp, а тому всі комунальні платежі були сплачені самою відповідачкою.

Позивачка мала всі можливості та умови для належного виконання вимог порядку повернення приміщення відповідачці та передачі їй ключів від квартири із складанням відповідного акту прийому-передачі квартири. Отже, дії та бездіяльність орендаря щодо невиконання умов порядку повернення приміщення орендодавцю слід визнати умисними і такими, що не підпадають під норми діючого законодавства щодо звільнення орендаря від відповідальності внаслідок настання форс-мажорних обставин.

Таким чином, згідно із частиною другою статті 785 ЦК України позивачка зобов`язана сплатити відповідачці неустойку у подвійній сумі орендної плати за кожен день неповернення приміщення до фактичного відновлення відповідачкою володіння переданим в оренду майном (тобто до жовтня 2022 року).

ОСОБА_2 просила суд стягнути із ОСОБА_1 на її користь 160 619,26 грн боргу з орендної плати, 13 573,47 грн витрат на сплату комунальних платежів, 606 337,41 грн неустойки за несвоєчасне повернення квартири, 15 913,09 грн збитків, а також судові витрати: 37 000,00 грн витрат на правничу допомогу та 7 964,43 грн судового збору.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати у розмірі 160 619,26 грн та витрати на сплату комунальних платежів у розмірі 13 573,47 грн.

У задоволенні іншої чистини зустрічних позовних вимог відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 741,92 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 8 092,36 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що право орендаря на розірвання договору без дотримання умов статті 825 ЦК України щодо попереднього повідомлення про таке розірвання, можливо лише у разі, якщо житло стало непридатним для постійного проживання у ньому. Проте таких обставин судом не було встановлено.

Також суд погодився із доводами відповідачки про те, що позивачка є непослідовною у своїй позиції, посилаючись у первісному позові на положення частини першої статті 825 ЦК України, як підставу для звільнення орендаря від сплати орендних платежів через непридатність житла для проживання, а у відзиві на зустрічний позов - на положення частини шостої статті 762 ЦК України, що майно не могло бути використане нею через обставини, за які вона не відповідає, та при цьому зазначає, що орендодавець може розраховувати на отримання орендної плати лише за березень та 11 днів квітня 2022 року.

Під час розгляду справи позивачка не довела суду належними та допустимими доказами наявність обставин, які зумовили неможливість використання орендованого майна, навіть незважаючи на ведення бойових дій у м. Києві, в тому числі ризику завдання ракетно-артилерійських ударів по об`єкту оренди.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки пунктом 11.4 договору оренди встановлено обов`язок орендаря повідомити орендодавця про розірвання договору оренди не пізніше ніж за тридцять днів, а таке повідомлення ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 18 квітня 2022 року, договір може бути розірваний лише з 18 травня 2022 року, а тому до цієї дати позивачка має сплатити орендну плату та комунальні платежі.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Приймачука С.І. звернулася з апеляційною скаргою, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що договором оренди житлового приміщення від 30 січня 2022 року було передбачено право одностороннього дострокового розірвання договору за ініціативою орендаря чи орендодавця.

Ініціатива щодо дострокового розірвання договору виходила від ОСОБА_2 та була викладена у повідомлені від 07 квітня 2022 року. У повідомленні відповідачки відсутня дата, з якої договір вважається розірваним.

ОСОБА_1 11 квітня 2022 року у відповідь на повідомлення ОСОБА_2 також висловила бажання достроково припинити дію договору.

Оскільки у сторін договору була наявна обопільна згода на дострокове припинення дії договору, позивачка вважає, що дію договору оренди житлового приміщення від 30 січня 2022 року було припинено за взаємною згодою сторін, а датою припинення договірних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є 11 квітня 2022 року, тобто дата з якої позивачка прийняла пропозицію відповідачки про дострокове розірвання договору та підтвердила завершення строку його дії.

Також не погоджується із висновком суду про відсутність підстав для стягнення гарантійного платежу, посилаючись на пункт 5.5 договору оренди та об`єктивну неможливість користування орендованою квартирою внаслідок форс-мажорних обставин.

Просить рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Яковенка А.О. вказує, що не погоджується із твердженнями позивачки про те, що договір було припинено за взаємною згодою сторін 11 квітня 2022 року.

Звертає увагу, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 факт припинення дії договору взагалі не визнавала, оскільки однією із вимог було саме припинення дії договору оренди квартири з 24 лютого 2022 року. Правовою підставою для такого розірвання договору позивачка визначила саме відмову відповідачки підписати додаткову угоду про розірвання договору, яка була направлена останній як додаток до повідомлення від 11 квітня 2022 року. В цьому повідомленні позивачка, посилаючись на лист Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року за № 2024/02.0-7.1, як на доказ форс-мажорних обставин, пропонувала розірвати договір з 24 лютого 2022 року та повернути гарантійний платіж.

Відсутність у тексті повідомлення від 11 квітня 2022 року посилань на те, що воно є відповіддю на попереднє повідомлення від відповідачки, позбавляє доводи ОСОБА_1 щодо розірвання договору за взаємною згодою сторін будь-якого сенсу і робить її твердження про отримання таких повідомлень від ОСОБА_2 безпідставними, ставлячи під обґрунтований сумнів достовірність наданих нею доказів.

В подальшому, позивачка змінила свою правову позицію та у відзиві на зустрічний позов, вочевидь намагаючись скоротити строк нарахування орендної плати, вже вказала на припинення дії договору з 11 квітня 2022 року, з нової підстави - нібито за взаємною згодою сторін.

Відповідачка зазначає, що з врахуванням статті 654 ЦК України, оскільки договір сторонами укладено в письмовій формі, то і розірвання такого договору мало бути вчинене в письмовій формі.

Надана позивачкою роздруківка повідомлення нібито від відповідачки не є документом в розумінні Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», адже не містить обов`язкового реквізиту - електронного цифрового підпису, що унеможливлює достовірну ідентифікацію відправника.

Стверджує, що жодної обопільної згоди та домовленості сторін про дострокове припинення договору оренди не існувало і не існує, про що свідчить відсутність будь-яких підписаних документів на підтвердження цього, наявність самого спору, позову позивачки і зустрічного позову відповідачки, в тому числі з цих питань.

Отже, суд першої інстанції дійшов єдиного можливого, правомірного, логічного та обґрунтованого висновку, що договір оренди вважається розірваним з 18 травня 2022 року, поклавши в основу свого рішення належний та беззаперечний доказ, існування та отримання якого визнавалось обома сторонами - письмового повідомлення ОСОБА_1 про розірвання договору.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року - без змін, а також стягнути із ОСОБА_1 на її користь витрати на правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 - адвокат Яковенко А.О. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення.

ОСОБА_1 та її представник - адвокат Приймачук С.І. в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, представник у день засіданні надіслав клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому процесі.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи та/або їх представників, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (див.зокрема, постанови Верховного Судувід 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16 та від 22 листопада 2024 року у справі № 727/6078/22).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», сформував усталений підхід до визначення критеріїв розумності тривалості судового провадження, згідно з якими підлягають врахуванню такі обставини: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (наприклад, рішення у справах «Юртаєв проти України» від 31 січня 2006 року, «Смірнова проти України» від 08 листопада 2005 року, «Матіка проти Румунії» від 02 листопада 2006 року, «Літоселітіс проти Греції» від 05 лютого 2004 року, «Вергельський проти України» від 12 березня 2009 року).

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).

Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки представника позивачки в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи, та з огляду на те, що він був завчасно (ще 26 листопада 2025 року) і належним чином повідомлений про призначене судове засідання у цій справі, не обґрунтував жодним чином пріоритет особистої присутності під час розгляду іншої справи в місцевому загальному суді, з урахуванням категорії даної справи, строків її розгляду тадоводів апеляційної скарги, в межах яких підлягає перегляду рішення суду першої інстанції, а також не зазначення обставин, які представник позивачки мав намір особисто повідомити апеляційному суду, на підставі статей 369, 372 ЦПК України зазначене клопотання адвоката Приймачука С.І. залишила без задоволення та ухвалила проводити розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідачки в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що 30 січня 2022 року між сторонами укладено договір оренди житлового приміщення (квартири), відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 у тимчасове платне користування житлове приміщення (квартиру), розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до акту передачі-прийому приміщення від 30 січня 2022 року (додаток № 2 до договору оренди) квартира була фактично передана ОСОБА_2 в користування ОСОБА_1 .

Згідно акту передачі грошових коштів (додаток № 3 до договору оренди) 30 січня 2022 року ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_2 орендну плату за перший місяць оренди в сумі 1 600,00 доларів США та 1 600,00 доларів США в якості гарантійного платежу.

Пунктом 3.1 договору визначено, що приміщення здається орендарю виключно для особистого проживання та членів його сім`ї, відповідно до пункту 12.6 договору.

Відповідно до пункту 5.1 договору розмір орендної плати складає 1 600,00 доларів США у гривневому еквіваленті.

Згідно із пунктом 5.4 договору орендар сплачує орендодавцю гарантійну суму у розмірі встановленої щомісячної оплати.

Відповідно до пункту 5.5 договору при виїзді орендаря внесена гарантійна сума повертається орендарю у повному розмірі у разі, якщо орендар не має заборгованості по оплатах, передбачених цим договором по приміщенню, а також якщо предметам домашньої обстановки (майна та обладнання), що у ньому знаходяться, не було завдано шкоди з вини орендаря (при цьому враховується їх природній знос) або завдана з вини орендаря шкода повністю компенсована орендодавцю.

Як передбачено пунктом 10.1 договору, сторони не несуть відповідальності за невиконання чи невідповідне виконання своїх зобов`язань за договором якщо такі дії чи бездіяльність відбулися внаслідок форс-мажорних обставин, а так само інших обставин, що виходять за рамки розумного контролю сторін. Під форс-мажорними обставинами розуміються екстраординарні дії чи обставини, яких неможливо передбачити. До форс-мажорних обставин не відноситься нестабільна економічна ситуація в Україні чи інші фактори, що не можуть впливати на діяльність орендаря чи вимог, що стосуються експлуатації приміщення. Хвороба сторін не відноситься до форс-мажорних обставин.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків належать договори та інші правочини.

За змістом статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положеннями статті 615 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 вказано, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до частин першої та третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, суд першої інстанції правильно наголосив в ухваленому рішенні, що за змістом наведених норм, розірвання договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Даний спір виник із договору найму (оренди) житлового приміщення, укладеного між сторонами 30 січня 2022 року строком на 1 рік.

Пунктом 11.4 договору оренди передбачено, що у разі дострокового розірвання договору з ініціативи орендаря, останній повідомляє про це орендодавця за тридцять днів до бажаної дати розірвання цього договору в усній формі та у письмовій формі шляхом надіслання йому рекомендованого листа або повідомлення viber, whatsapp чи інший месенджер.

У відповідності до пункту 5.8 договору оренди у разі розірвання договору раніше, ніж через 6 (шість) місяців після початку дії договору за ініціативою орендаря, гарантійна сума не повертається.

Як встановлено судом першої інстанції, 18 квітня 2022 року орендар в порушення пункту 11.4 договору оренди повідомила орендодавця про розірвання договору оренди.

В повідомленні дати розірвання договору ОСОБА_1 не зазначала. Проте у позовній заяві вказала, що датою розірвання договору оренди має стати 24 лютого 2022 року з відповідними наслідками розірвання договору з вказаної дати, а саме несплатою нею комунальних платежів за період з 22 лютого 2022 року, орендної плати та повернення гарантійного внеску.

Позивачка обґрунтовувала своє право на розірвання договору оренди частиною першою статті 825 ЦК України, відповідно до якої наймач має право відмовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридатним для постійного проживання в ньому.

Непридатною вона вважала квартиру відповідачки з тих підстав, що в м. Києві та Київській області відбувались бойові дії і вона не могла використовувати об`єкт оренди за призначенням внаслідок загрози для її життя та здоров`я.

Також позивачка вимагала розірвання договору оренди з 24 лютого 2022 року з підстав настання форс-мажорних обставин, якими є військова агресія російської федерації з посиланням на пункт 10 договору оренди і повернення гарантійного платежу.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що у позивачки були відсутні підстави для розірвання договору оренди з 24 лютого 2024 року і з такими висновками суду колегія суддів погоджується.

Суд вірно врахував ту обставину, що під час розгляду справи позивачкою не було надано жодного доказу на підтвердження того, що внаслідок збройної агресії рф орендована квартира стала непридатною для проживання. При цьому ані квартира, ані сам будинок, в якому вона знаходиться, не зазнав жодних руйнувань та є придатним для проживання. Безпосередньо в Києві, зокрема в Печерському районі, бойові дії не відбувались і небезпека для проживання була такою ж, як і в інших містах України.

Щодо вимоги позивачки про розірвання договору оренди з 24 лютого 2022 року з підстав настання форс-мажорних обставин, якими є військова агресія рф, з посиланням на пункт 10 договору оренди і повернення гарантійного платежу, то вони також є безпідставними.

Юридичне закріплення форс-мажору або обставин непереборної сили (саме таке формулювання вживається в законодавстві) міститься, зокрема у ЦК та ГК України.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Детальніше поняття форс-мажору розкривається у частині другій статті 218 ГК України, відповідно до якої у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання)

У статті 611 ЦК зазначені наступні правові наслідки порушення зобов`язання: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови, якщо це встановлено договором або законом; припинення зобов`язання внаслідок розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Отже, у випадку порушення зобов`язання однією із сторін (боржником), інша сторона (кредитор) має право на застосування наслідків, встановлених в статті 611 ЦК України, проте за наявності невиконання зобов`язання внаслідок непереборної сили, ці наслідки для порушника можуть не настати.

Як встановлено судом першої інстанції, позивачка з лютого 2022 року перестала оплачувати комунальні платежі та з березня 2022 року - оренду плату. І саме до неї кредитором могли застосовуватись наслідки порушення зобов`язання за договором оренди, як-то розірвання договору (пункт 11.6) і сплату штрафу, а також неповернення гарантійної суми (пункти 5.6-5.8)

Проте позивачка, посилаючись на форс-мажорні обставини, не просила звільнити її від відповідальності за невиконання зобов`язання, а цими обставинами обґрунтовувала своє прохання щодо дострокового розірвання договору з 24 лютого 2022 року без дотримання строку попереднього повідомлення, що само по собі у випадку задоволення цієї вимоги, виключало оплату нею комунальних платежів та орендної плати з цієї дати, а також гарантувало повернення їй гарантійної суми.

Тобто фактично позивачка в заявлений спосіб все ж таки намагалась уникнути виконання взятого на себе за договором оренди зобов`язання щодо внесення передбачених договором платежів та дотримання порядку розірвання договору.

Таким чином, оцінюючи доводи позивачки щодо наявності форс-мажорних обставин і невиконання нею умов договору у зв`язку з цими обставинами, колегія суддів виходить з такого.

У постановах Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 922/2394/21, від 22 червня 2022 року у справі № 904/5328/21 визначено, що ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за даних умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом.

Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 141 Закону України від 02 грудня 1997 року № 671/97-ВР «Про торгово-промислові палати України» (далі - Закон № 671/97-ВР) шляхом видачі сертифіката.

У статті 141 Закону № 671/97-ВР вказано, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю.

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 922/2394/21 вказано, що «статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Так, форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку. Таких висновків дотримується Верховний Суд у постанові від 16 липня 2019 року у справі № 917/1053/18 та у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 913/20/21».

Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.

На підтвердження дії форс-мажорних обставин та наявності підстав для дострокового розірвання договору оренди з поверненням гарантійної суми ОСОБА_1 надала суду лише лист Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року за № 2024/02.0-7.1.

Оцінивши належність та допустимість таких доказів у справі, суд першої інстанції встановив, що вони не підтверджують виникнення форс-мажорних обставин, які перебувають у причинному зв`язку із неможливістю виконання орендарем умов договору оренди.

Водночас лист Торгово-промислової палати України від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1, яким визнано форс-мажорною обставиною військову агресію російської федерації проти України, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, зобов`язання, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин.

Той факт, що Торгово-промислова палата України засвідчила форс-мажорну обставину - військову агресію російської федерації проти України, сам собою не є підставою для звільнення або зменшення відповідальності за невиконання/неналежне виконання договірних зобов`язань.

Відповідно до положень частини шостої статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/7495/16 викладено правові висновки щодо застосування положень частини шостої статті 762 ЦК України.

Зокрема, у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що норма частини шостої статті 762 ЦК України визначає в якості підстави звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.

Обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об`єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними.

Відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, у встановленні факту неможливості користуванням майном першочергово презюмується незмінність умов користування майном чи стану об`єкта оренди (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що правова позиція стосовно застосування приписів частини шостої статті 762 ЦК України є сталою і послідовною, а у постанові від 27 лютого 2024 року у справі № 922/2258/23 зазначено, що з урахуванням того що відповідно до загального правила настання обставин непереборної сили звільняє від відповідальності, а не від виконання обов`язків за договором, колегія суддів зазначила, що факт проведення бойових дій чи запровадження обмежень воєнного часу (форс-мажорні обставини у розумінні відповідача) також не є безумовною підставою для звільнення сторони від виконання договірних зобов`язань, оскільки саме собою не свідчить про принципову неможливість використання орендованого майна.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що у разі посилання сторони на такі обставини як на підставу неможливості належного виконання сторона має обов`язок довести їх наявність не тільки самих собою, але і те що вони були саме тими обставинами, які зумовили неможливість використання майна саме для конкретно цього випадку на загальних підставах.

Позивачка вирішила, що їй безпечніше буде проживати за межами України і виїхала з орендованої квартири після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України. Обґрунтовуючи свої дії щодо невиконання договору оренди міркуваннями безпеки, позивачка вважала цього достатнім для його розірвання саме з 24 лютого 2022 року.

Проте суд першої інстанції обґрунтовано не погодився із такими доводами позивачки, оскільки вона не довела суду належними та допустимими доказами наявність обставин, які зумовили неможливість використання нею орендованого майна, навіть незважаючи на ведення бойових дій у м. Києві, в тому числі ризику завдання ракетно-артилерійських ударів по об`єкту оренди.

Позивачка скористалась своїм правом на дострокове розірвання договору оренди, надіславши відповідне повідомлення на адресу відповідачки. Разом з тим розірвання такого договору відбулось через тридцять днів, тобто з 18 травня 2022 року (пункту 11.4 договору).

З врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов цілком законного та обґрунтованого висновку про те, що підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди з 24 лютого 2022 року та повернення гарантійної суми немає, оскільки договір розірвано достроково, раніше ніж через 6 місяців після початку його дії з ініціативи орендаря (пункт 5.8 договору).

Доводи апеляційної скарги про те, що договір оренди розірваний з 18 квітня 2022 року за взаємною згодою сторін, оскільки орендодавець 07 квітня 2022 року в месенджері Telegram надіслала орендарю вимогу про розірвання договору оренди і цю пропозицію орендар прийняла, направивши орендодавцю зустрічну вимогу, а тому договір оренди вважається розірваним за обопільною згодою сторін, на думку колегії суддів є необґрунтованими.

Як вбачається із матеріалів справи, до відзиву на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 додала скриншот переписки, яким вона доводила наявність пропозиції ОСОБА_2 розірвати договір оренди. На цьому документі зазначений номер телефону НОМЕР_1 . ОСОБА_2 не визнавала того факту, що це нею направлялось відповідне повідомлення. Разом із тим, відповідно до матеріалів справи не можна встановити кому саме належить номер телефону НОМЕР_1 , оскільки в договорі оренди зазначені інші телефони сторін. Отже, наявність факту пропозиції ОСОБА_2 розірвати договір оренди позивачкою не доведений.

Щодо доводів апеляційної скарги про неправомірне стягнення з позивачки комунальних платежів слід зазначити таке.

ОСОБА_1 стверджує, що з 24 лютого 2022 року не проживала у орендованій квартирі, і як наслідок, не користувався комунальними послугами, тому стягнення коштів на їх оплату є безпідставним.

Відповідно до пункту 6.1 договору оренди житлового приміщення (квартири) орендар зобов`язаний сплачувати всі рахунки за комунальні послуги шляхом передачі або готівкових, або безготівкових коштів орендодавцю згідно рахунків, виставлених постачальниками відповідних послуг.

Тобто умовами договору не пов`язується обов`язок оплати комунальних послуг з фактичним проживанням орендаря у квартирі.

Доводи апеляційної скаргищодо неналежності доказів оплати комунальних послуг є безпідставними.

Так, хоча надані рахунки від обслуговуючої організації містять технічну помилку щодо номеру квартири, факт оплати послуг саме за орендоване приміщення (квартира № 92 ) беззаперечно підтверджується банківською випискою, з якої вбачається, що у призначенні платежу, яке є визначальним для ідентифікації транзакції, зазначено правильний номер квартири.

Таким чином, чоловік відповідачки, діючи добросовісно, виконав оплату за коректним призначенням платежу, а докази оплати відповідачкою комунальних послуг є належними та підтверджують розмір понесених нею витрат на сплату комунальних послуг.

Інші доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному розумінні стороною позивачки спірних правовідносин та положень законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції у цій справі і не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивачки.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року у даній справі - без змін.

У такому разі розподіл судових витрат позивачки, понесених в судах першої та апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Натомість представник ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу просив стягнути з ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 25 000,00 грн.

Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

У постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 03 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Тобто, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

У питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у справі № 922/445/19, де серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Згідно із частиною другою статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (див. висновок, який викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18).

Вказана судова практика щодо питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу є сталою.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

На підтвердження фактичного понесення відповідних витрат на правову допомогу під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції представник відповідачки долучив до відзиву на апеляційну скаргу та поданого в подальшому клопотання про долучення доказів, зокрема: договір про надання правової допомоги № 2025/08/28 від 28 серпня 2025 року, згідно пункту 4.1 якого гонорар за надання правової допомоги, передбаченої умовами даного договору, становить фіксовану суму 25 000,00 грн; платіжну інструкцію АТ КБ «ПриватБанк» від 05 вересня 2025 року та банківської виписки від 22 листопада 2025 року про сплату ОСОБА_2 на рахунок АБ «Яковенко та партнери Фіделіс-груп» гонорару за правничу допомогу у справі № 757/18700/22-ц згідно вказаного договору у загальному розмірі 25 000,00 грн.

Відзив та клопотання з доданими до них документами було доставлено до зареєстрованого електронного кабінету користувача ЄСІТС - адвоката Приймачука С.І., однак заперечення щодо заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу до суду апеляційної інстанції від сторони позивачки не надійшли.

Виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку і категорії спору, надавши оцінку доказам щодо фактично понесених ОСОБА_2 витрат на правову допомогу адвоката у фіксованому розмірі, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом обсягом наданих послуг і виконаних робіт, складності справи та її значення для сторін, критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також відсутність заперечень ОСОБА_1 щодо заявленого розміру витрат на правничу допомогу та доводів щодо їх неспівмірності, колегія суддів дійшла висновку, що документально підтвердженні судові витрати відповідачки у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, в сумі 25 000,00 грн слід покласти на позивачку, оскільки її апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.

Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, а також відповідає завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 25 000,00 грн (двадцять п`ять тисяч гривень) витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13 лютого 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній