Окрема думка від 27 січня 2026 р. у справі №205/8789/13-ц — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/924/26 Справа № 205/8789/13-ц Головуючий у першій інстанції: Мовчан Д. В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.

ОКРЕМА ДУМКА

28 січня 2026 року м. Дніпро

судді Дніпровського апеляційного суду Красвітної Т.П. щодо постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 січня 2026 року у справі №205/8789/13-ц (провадження №22-ц/803/924/26)

по справі за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про зняття арешту з нерухомого майна

за апеляційними скаргами Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал» на ухвалу Новокодацького районного суду м.Дніпра у складі судді Мовчана Д.В. від 15 серпня 2025 року

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 січня 2026 року апеляційні скарги Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал»– задоволено. Ухвалу Новокодацького районного суду м.Дніпра від 15 серпня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні скарги ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечеловському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про зняття арешту з нерухомого майна – відмовлено.

Не погоджуюсь з висновками Дніпровського апеляційного суду, тому, відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України, висловлюю окрему думку.

Встановлено, що у межах виконавчого провадження №44127539, відкритого у Новокодацькому ВДВС м. Дніпра на виконання рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у справі №2/205/214/14 від 29.05.2014 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» 401889,25 грн., державним виконавцем 22.07.2014 винесено постанову про арешт майна боржника та оголошена заборона його відчуження.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №425393673 від 05.05.2025, 23.07.2014 зареєстроване обтяження - арешт на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа квартири 66,7 кв.м, житлова — 40,9 кв.м).

Незважаючи на накладення арешту на трикімнатну квартиру боржника у 2014 році, звернення стягнення на вказане майно у межах виконавчого провадження №44127539 здійснене не було; постановою державного виконавця від 25.12.2018 виконавче провадження №44127539 завершене, виконавчий документ повернуто стягувачу без виконання, на підставі п.5 ч.1 ст.37 Закону України “Про виконавче провадження”. Вказане виконавче провадження знищене за закінченням строку зберігання.

У 2019 році стягувач двічі звертався до місцевого суду із заявами про видачу дублікату виконавчого листа у справі №2/205/214/14, у задоволенні яких було відмовлено; відповідні судові рішення стягувачем в апеляційному порядку не оскаржувались.

Доказів вчинення стягувачем інших дій, що спрямовані на виконання судового рішення у справі №2/205/214/14, доказів наявності відкритого відповідного виконавчого провадження — суду не надано.

Застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що міститься в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Вказана вище квартира перебуває під арештом з 23 липня 2014 року, тобто понад 11 років.

Стягувач, який є юридичною особою та "сильним суб`єктом" у даних правовідносинах, з грудня 2018 року не вживає ефективних дій щодо ініціювання відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення у справі №2/205/214/14 від 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 403840,75 грн.

Саме лише продовження, зупинення трирічного строку пред”явлення виконавчого листа до виконання у зв”язку із карантинними обмеженнями та повномасштабною війною в Україні не є, на мою думку, беззаперечною підставою для відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зняття арешту.

Суд, вирішуючи таке питання, окрім іншого, повинен брати до уваги явну неспівмірність суми боргу 403840,75 грн та ринкової вартості трикімнатної квартири у місті Дніпрі на житловому масиві “Червоний камінь” (за місцем розташування вищевказаної квартири), яка на цей час варіюється у межах близько 1,5 млн. грн - 3,2 млн. грн., згідно даних з сайтів оголошень щодо продажу житла.

За викладених обставин, наявність протягом надтривалого часу нескасованого неспівмірного арешту на квартиру фізичної особи (скаржника), є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З урахуванням наведеного вище, вважаю, що у Дніпровського апеляційного суду були наявні підстави для залишення апеляційних скарг без задоволення.

Суддя Т.П. Красвітна