Постанова від 10 лютого 2026 р. у справі №204/1531/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2354/26 Справа № 204/1531/25 Суддя у 1-й інстанції - Чудопалова С. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №204/1531/25 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник Лавринович Оксана Володимирівна, до Головного управління національної поліції в Донецькій області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про зняття арешту з майна, за апеляційною скаргою представника Головного управління національної поліції в Донецькій області - Мельникова Сергія Євгеновича на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 26 вересня 2025 року, ухвалене у складі судді Чудопаловою С.В., -

ВСТАНОВИВ:

7 лютого 2025 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Лавринович О.В. звернулась до Чечелівського районного суду міста Дніпра з позовом ГУНП в Донецькій області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про зняття арешту з майна.

В обгрунтування позову зазначає, що згідно свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 21 травня 1999 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 03 вересня 2024 року рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/6 частку квартири за адресою АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначає, що 11 червня 2024 року рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська за ОСОБА_4 визнано право власності на 1/6 частку квартири за адресою АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 грудня 2024 року, квартира АДРЕСА_3 належить ОСОБА_1 (1/2 частка), ОСОБА_5 (1/3 частка) та ОСОБА_4 (1/6 частка). Окрім того, згідно тієї ж інформації з 30 липня 2005 року квартира АДРЕСА_3 знаходиться під арештом за ухвалою серія та номер 11/8-10483 слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиної А.С. При цьому зазначена квартира обтяжена арештом, як майно померлого ОСОБА_2 , реєстраційний номер обтяження 2241342.

Оскільки квартира обтяжена арештом у 2005 році за ухвалою слідчого районного відділення МВС України, як майно, що належить ОСОБА_2 , отже обґрунтованим є висновок про те, що такий арешт здійснений в межах кримінального провадження відносно ОСОБА_2 , розпочатого за КПК України від 1960 року.

Відповідно до довідки від 30 вересня 2021 року №13719/701/03-2021, наданої Волноваським районним відділом поліції ГУ НП в Донецькій області, ОСОБА_2 з 10 грудня 2020 року перебуває в державному розшуку за підозрою у вчинені кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.190 КК України.

З урахуванням того, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , то обґрунтованим є висновок про те, що у зв`язку із смертю кримінальне провадження відносно ОСОБА_6 закрите за п.5 ч.1 ст.284 КПК України від 2012 року.

Отже, наразі квартира АДРЕСА_3 належить позивачу, її чоловіку та донці - ОСОБА_5 , квартира знаходиться під арештом, тому власники не можуть здійснювати своє право власності в повному обсязі, в тому числі – отримати компенсацію від держави за зруйноване майно.

У зв`язку з чим просила суд скасувати арешт з квартири АДРЕСА_3 , який накладено на підставі ухвали слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиною А.С. від 22 липня 2005 року, реєстраційний номер обтяження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 2241342, дата реєстрації 30 липня 2005 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 76103310 від 15 листопада 2024 року.

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 26 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУНП в Донецькій області, ГУ МВС України в Донецькій області про зняття арешту з майна задоволено. Скасовано арешт з квартири АДРЕСА_3 , який накладено на підставі ухвали слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиної А.С. від 22 липня 2005 року, реєстраційний номер обтяження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 2241342.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ГУ НП в Донецькій області - Мельников С.Є. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що суд не у повній мірі дослідив докази та не встановив усі обставини у справі, що призвело до прийняття рішення із порушенням норм процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що питання зняття арешту з майна повинні розглядатися в рамках кримінального судочинства, якщо арешт було накладено в межах кримінального провадження. Відповідно до ст.174 КПК України, рішення щодо скасування арешту приймає слідчий суддя, оскільки, якщо арешт було накладено слідчим у кримінальному провадженні, його скасування не може бути предметом цивільного судочинства, оскільки такі питання належать до виключної компетенції кримінальних судів.

Вказує, що позов поданий у порядку цивільного судочинства, суперечить вимогам статті 174 КПК України, а також усталеній судовій практиці, що свідчить про порушення правил предметної юрисдикції.

Зазначає, що на момент накладення арешту в 2000 році органи МВС України керувалися положеннями КПК України 1960 року, відповідно до якого слідчий мав повноваження самостійно ухвалювати рішення про арешт майна в межах кримінального провадження. Проте, положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Зауважує, що станом на теперішній час доступ до матеріалів кримінальних проваджень та інших документів, які перебувають у м.Донецьк відсутній, а тому підтвердити чи спростувати факт винесення постанови б/н від 22 липня 2005 року Ворошиловським РВ Донецького МУ ГУМВС України в Донецькій області не представляється можливим.

Звертає увагу суду, що 29 липня 2025 року слідчим управлінням ГУНП в Донецькій області надано довідку №8613/20/02-2025, у якій зазначено, що у провадженні Вугледарського відділення поліції Волноваського відділу поліції ГУНП в Донецькій області перебувало кримінальне провадження №12018050540000241, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 01 листопада 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190 КК України.

У зазначеному кримінальному провадженні обвинувальний акт стосовно ОСОБА_4 був скерований до Вугледарського міського суду Донецької області для розгляду по суті. Разом з тим, за наявною інформацією з ЄРДР, у рамках кримінального провадження №12018050540000241 відсутні відомості (постанова слідчого) про накладення арешту на майно у встановленому законодавством порядку.

Окремо зазначає, що немає жодної інформації про стан розгляду кримінальної справи №0234-156 за ч.2 ст.187 КК України, у межах якої було накладено арешт. Відсутність інформації про результати розгляду справи також унеможливлює автоматичне скасування арешту, оскільки відповідно до ст.174 КПК України, таке рішення може бути прийняте виключно судом.

Суд першої інстанції не звернув увагу та не надав оцінки зазначеному, що призвело до винесення рішення із порушенням норм процесуального права.

У зв`язку з чим просив апеляційну скаргу ГУНП в Донецькій області задовольнити, рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 26 вересня 2025 року у справі №204/1531/25 - скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Позивач своїм правом на подачу відзиву не скористалась.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник відповідача в судовому засідання апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів скарги, просив її відхилити.

Позивач в судове засідання не з`явилась, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялась у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з`явився в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 21 травня 1999 року на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

04 червня 1983 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Петровського районного управління юстиції у м. Донецьку. Іваненко взяла прізвище чоловіка « ОСОБА_8 ».

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданого виконкомом Вугледарської селищної ради Петровського району міста Донецька, згідно якого батьками є ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 17 лютого 2022 року серія НОМЕР_4 , актовий запис №1527.

03 вересня 2024 року рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/6 частку квартири за адресою АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

11 червня 2024 року рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська за ОСОБА_4 визнано право власності на 1/6 частку квартири за адресою АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 грудня 2024 року, квартира АДРЕСА_3 належить ОСОБА_1 (1/2 частка), ОСОБА_5 (1/3 частка) та ОСОБА_4 (1/6 частка).

Крім того, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта нерухомого майна квартира за адресою АДРЕСА_2 , перебуває під арештом, підстава обтяження: ухвала серія та номер 11/8-10483 слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиної А.С. від 22 липня 2005 року.

Відповідно до довідки від 30 вересня 2021 року №13719/701/03-2021, наданої Волноваським районним відділом поліції ГУ НП в Донецькій області, ОСОБА_2 з 10 грудня 2020 року перебуває в державному розшуку за підозрою у вчинені кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.190 КК України.

28 січня 2025 року адвокатом направлено запит до ГУ НП в Донецькій області з проханням надати інформацію щодо кримінального провадження стосовно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідь на запит не отримано.

Згідно долучених доказів представником ГУНП в Донецькій області вбачається, що згідно довідки СУ ГУНП в Донецькій області від 29 липня 2025 року повідомлено, що в провадженні Вугледарського ВП Волноваського ВП ГУНП в Донецькій області перебувало кримінальне провадження №12018050540000241 від 01 листопада 2018 року за ч.2 ст.190 КК України.

21 грудня 2018 року обвинувальний акт відносно ОСОБА_4 було направлено до Вугледарського міського суду Донецької області. Згідно відомостей з ЄРДР у даному кримінальному провадженні відсутня інформація та постанова слідчого про накладення арешту на майно.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення вимог заявника, оскільки суд вважає доведеним, що наявність вищевказаного обтяження нерухомого майна позбавляє можливості позивача реалізувати свої правомочності власника, встановлені законодавством.

Вирішуючи зазначене питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за цим позовом не є судом, установленим законом.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.

У статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 19 ЦПК України, зокрема, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

У поданому позові ОСОБА_1 просила скасувати арешт з квартири АДРЕСА_3 , який накладено на підставі ухвали слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиною А.С. від 22 липня 2005 року, реєстраційний номер обтяження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 2241342, дата реєстрації 30 липня 2005 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 76103310 від 15 листопада 2024 року.

Як встановлено судом першої інстанції, квартира АДРЕСА_4 , перебуває під арештом, підстава обтяження: ухвала серія та номер 11/8-10483 слідчого СВ Ворошиловського РВ ДГУ УМВС України в Донецькій області Силиної А.С. від 22 липня 2005 року.

Відповідно до довідки від 30 вересня 2021 року №13719/701/03-2021, наданої Волноваським районним відділом поліції ГУ НП в Донецькій області, ОСОБА_2 з 10 грудня 2020 року перебуває в державному розшуку за підозрою у вчинені кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.190 КК України.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Під час розгляду справи колегія суддів керується тим, що арешт на майно власником якого стала ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Інших способів скасування арешту ніж передбачених ст.214 та с.126 КПК України КПК України не встановлено.

Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалась, ОСОБА_1 не набула процесуального становища підозрюваного, обвинуваченого, а як власник майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не була наділеною процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.

Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після відкриття кримінального провадження, та те, що немає жодної інформації про стан розгляду кримінальної справи №0234-156 за ч.2 ст.187 КК України, у межах якої було накладено арешт, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Проте, як вбачається з довідки, 21 грудня 2018 року у зазначеному кримінальному провадженні обвинувальний акт стосовно ОСОБА_4 був скерований до Вугледарського міського суду Донецької області для розгляду по суті. Разом з тим, за наявною інформацією з ЄРДР, у рамках кримінального провадження №12018050540000241 відсутні відомості (постанова слідчого) про накладення арешту на майно у встановленому законодавством порядку, також немає жодної інформації про стан розгляду кримінальної справи №0234-156 за ч.2 ст.187 КК України, у межах якої було накладено арешт та відсутність інформації про результати розгляду справи.

Нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим.

Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Відповідну правову позицію сформульовано Великою Палатою Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17-ц, провадження №14-496цс18.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року "Про судову практику в справах про виключення майна з опису".

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Для встановлення дійсних фактичних обставин справи сторони мають надати до суду належні, допустимі, достатні та достовірні докази, які підлягають оцінці судом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша, третя статті 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 79 ЦПК України докази мають бути достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд першої інстанції, при вирішенні питання у цій справі встановив, що арешт майна обмежує законні права позивача на реалізацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , а неможливість скасування даного обтяження в позасудовому порядку та в інший спосіб, крім звернення до суду з позовом, про захист свого порушеного права власності, тому суд вірно вважав вимоги позову обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, у зв`язку з чим ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з яким колегія суддів погоджується.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не пересвідчився у відсутності підстав для продовження обтяження на майно, не отримавши доказів, що таке обтяження як арешт втратило актуальність, прийняв рішення про скасування арешту на нерухоме майно поза процедурою встановленою КПК України, спростовуються наведеним і даними, які містяться в матеріалах справи, а отже не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди скаржника з висновками суду першої інстанції та не впливають на правильність висновків суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 26 вересня 2025 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника Головного управління національної поліції в Донецькій області - Мельникова Сергія Євгеновича - залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 26 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 13.02.2026 р.

Головуючий суддя О.В.Агєєв