Постанова від 09 лютого 2026 р. у справі №335/10221/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 10.02.2026 Справа № 335/10221/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №335/10221/24 Головуючий у 1-й інстанції: Апаллонова Ю. В.

Провадження № 22-ц/807/163/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кочеткової І.В., Трофимової Д.А., Волчанової І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 28 серпня 2025 року у справі за позовом Приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Сколибога Олександра Сергійовича до ОСОБА_1 , треті особи, які на заявляють самостійних вимог на предмет спору Міністерство юстиції України, Асоціація приватних виконавців України про зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2024 року Приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Сколибог Олександр Сергійович звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які на заявляють самостійних вимог на предмет спору Міністерство юстиції України, Асоціація приватних виконавців України про зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що наказом Міністерства юстиції України від 1680/7 від 25 червня 2024 року припинено діяльність приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Безмагоричних Микити Андрійовича, посвідчення №0302, видане 26 лютого 2019 року.

Рішенням Ради приватних виконавців України від 02 серпня 2024 року №72 приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Сколибога Олександра Сергійовича призначено тимчасовим приватним виконавцем для здійснення заходів щодо припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А.

Виходячи з обсягу повноважень тимчасового приватного виконавця, визначених ст. 45 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», тимчасовий приватний виконавець не є суб`єктом владних повноважень щодо будь-якої особи, а лише виконує обмежене коло обов`язків приватного виконавця, діяльність якого припинено, у незакінчених виконавчих провадженнях, відкритих таким приватним виконавцем, а саме: щодо зупинення виконавчих проваджень, а також передання документів діловодства та архіву приватного виконавця до відповідного державного архіву.

На виконання повноважень тимчасового приватного виконавця, призначеного рішенням Ради приватних виконавців України від 02 серпня 2024 року №72, приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Сколибог Олександр Сергійович попередньо повідомивши відповідача засобами телефонного зв`язку про необхідність прибуття до свого офісу (м. Запоріжжя, пл. Профспілок, 5, офіс 22) о 9 год. 00 хв. 12 серпня 2024 року з метою передачі матеріалів виконавчих проваджень, прибув до офісу Безмагоричних М.А. у визначену дату і час, чекав його до 9 год. 30 хв., проте відповідач до свого офісу не з`явився. Про, що 12 серпня 2024 року було складено акт приватного виконавця №б/н. Така поведінка відповідача унеможливлює виконання позивачем обов`язків тимчасового приватного виконавця для здійснення заходів щодо припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А.

Відповідно до ч. 2 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» про зупинення вчинення виконавчих дій (виконавчого провадження) виконавець виносить постанову. За відсутності матеріалів виконавчого провадження виконавець не має можливості видати постанову про зупинення вчинення виконавчих дій. Так само за відсутності матеріалів виконавчого провадження тимчасовий приватний виконавець позбавлений можливості передати документи діловодства та архів приватного виконавця, діяльність якого припинено, до відповідного державного архіву. Отримання доступу до матеріалів виконавчих проваджень відповідача в Автоматизованій системі виконавчого провадження зазначеної проблеми не вирішує.

Виходячи з вищевикладеного, просив суд зобов`язати ОСОБА_1 , передати позивачу, приватному виконавцеві виконавчого округу Запорізької області Сколибогу Олександру Сергійовичу: матеріали незакінчених виконавчих проваджень, відкритих приватним виконавцем Безмагоричних М.А.; документи діловодства та архів приватного виконавця Безмагоричних М.А.

Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 28 серпня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, Міністерство юстиції України подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 28 серпня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 в повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки наявності у даних спірних правовідносин порушеного права приватного виконавця Сколибог О.С., оскільки він позбавлений можливості здійснювати повноваження, які прямо покладені на нього спеціальним законодавством. Судом першої інстанції під час ухвалення рішення у справі № 335/10221/24 було допущено неправильне застосування положень статті 4 Закону № 1403, на підставі якої суд зробив хибний висновок стосовно начебто можливості у Міністерства юстиції України виступати позивачем як орган, який організує і контролює виконання рішень, в той час, як положення статті 4 Закону № 1403 лише визначають принципи діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців. Контроль Міністерства за діяльністю приватного виконавця визначений статтею 34 Закону № 1403, а саме: контроль за діяльністю приватного виконавця здійснюється Міністерством юстиції шляхом проведення планових і позапланових перевірок у порядку, встановленому Міністерством. Проведення таких перевірок не є підставою для звернення до суду у справах з приводу передання матеріалів виконавчого провадження, як помилково зазначає суд першої інстанції в своєму рішенні від 28.08.2025. Крім того, як і зазначає сам суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, відповідно до статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб. Єдиною законною можливістю змусити ОСОБА_1 передати матеріали виконавчих проваджень, документи діловодства та архів, на зберігання яких він більше не мав жодних законних підстав, та забезпечити таким чином можливість виконання своїх безпосередніх обов`язків та захист законних інтересів було звернення тимчасового приватного виконавця Сколибог О.С. до суду з відповідним позовом.

Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звернення іншого приватного виконавця до суду з позовом про зобов`язання приватного виконавця, діяльність якого припинена передати матеріали виконавчого провадження не відповідає завданням цивільного судочинства ( ст, 2, 4, 13 ЦПК України) , оскільки такий позов не пов`язаний із захистом особистих прав чи інтересів позивача, а фактично спрямований на спонукання відповідача до виконання публічно-правових обов`язків, пов`язаних із припиненням його діяльності. Чинне законодавство не наділяє іншого приватного виконавця повноваженнями вимагати у судовому порядку передачу йому виконавчих проваджень від приватного виконавця. У разі неналежного виконання обов`язків приватним виконавцем, контроль та реагування належить до компетенції Міністерства юстиції України як органу, який здійснює державне регулювання та контроль у сфері примусового виконання рішень. Таким чином, посилання позивача на неможливість виконання своїх професійних обов`язків не може бути підставою для захисту його прав у цивільному судочинстві, оскільки позивач не довів порушення саме свого суб`єктивного права чи інтересу, що є обов`язковою умовою для задоволення позову. Окрім цього суд зазначив, що виконання судових рішень є державним інтересом, оскільки це невід`ємна частина права кожного на судовий захист, гарантія верховенства права, а також спосіб захисту законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства і держави в цілому. Держава забезпечує виконання рішень суду, які є обов`язковими для всіх органів влади, їх посадових осіб та громадян, і здійснює контроль за цим процесом. Міністерство юстиції України представляє інтереси держави у виконавчому провадженні, зокрема через діяльність органів державної виконавчої служби, яка здійснює примусове виконання рішень від імені держави, а також через самопредставництво самого Міністерства юстиції в судах у випадках, передбачених законом, та захист інтересів України у міжнародних юрисдикціях. Контроль за дотриманням вимо Закону України «Про виконавче провадження», Закону України « Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та визначення механізму і порядку передачі виконавчих документів, покладено саме на Міністерство юстиції України, яке здійснює нагляд за діяльністю приватних виконавців, відносно приватного виконавця виконує державні контрольні повноваження, а тому застосування механізму забезпечення передачі виконавчих проваджень у випадку припинення діяльності приватного виконавця належить до компетенції Міністерства юстиції України, як державного регулятора. Оскільки позивач не довів наявності у нього права на звернення з відповідним позовом, підстави для його задоволення відсутні, у зв`язку з чим, суд дійшов висновку про залишення таких вимог без задоволення.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і наведений в ній перелік не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Судом встановлено, що наказом Міністерства від 25.06.2024 № 1680/7 «Про застосування до приватного виконавця Безмагоричних М.А. дисциплінарного стягнення» введено в дію рішення Комісії від 05.06.2024, оформлене протоколом № 86. Відомості про припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А. внесені до Єдиного реєстру приватних виконавців України 25.06.2024 (т.1 а.с.4).

16.10.2024 року Запорізьким окружним адміністративним судом розглянуто справу №280/6220/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Дисциплінарної комісії приватних виконавців при Міністерстві юстиції України про визнання протиправними та скасування рішення та наказу. У задоволені позовних вимог відмовлено.

11.02.2025 року постановою Третього апеляційного адміністративного суду рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16.10.2024 року у справі №280/6220/24 залишено без змін (т.1 а.с.87-94).

З відомостей офіційного сайту Асоціації приватних виконавців України встановлено, що рішенням Ради приватних виконавців України від 02.08.2024 № 72 тимчасовим приватним виконавцем для здійснення заходів щодо припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А визначено приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Сколибога О.С., повноваження якого як тимчасового приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Сколибога О.С. для здійснення заходів щодо припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А. неодноразово продовжувалися, наразі діють на підставі рішення №82 від 29.05.2025 https://apvu.com.ua/tpost/0nfm5obcf1-rshennya-radi-privatnih-vikonavtsv-ukran (т.1 а.с.5,44).

Відповідно до Акту приватного виконавця від 12.08.2024 приватний виконавець Безмагоричних М.А. був повідомлений в телефонній розмові та смс про необхідність прийти до свого офісу о 9 годині 12.08.2024 року з метою передачі матеріалів справ. Проте, приватний виконавець Сколибог О.С. прибув до офісу ОСОБА_1 , якого чекав до 09 год30 хв., до офісу ніхто не з`явився (т.1 а.с.6).

Встановлено і не заперечується сторонами, що незакінчені виконавчі провадження та документи діловодства, архів приватного виконавця Безмагоричних М.А. після припинення його діяльності станом на час розгляду справи перебуває у володінні Безмагоричних М.А., і тимчасовому приватному виконавцеві, повноваження якого станом на час розгляду не припинено, Сколибогу О.С. не передані.

Матеріалами справи, зокрема долученими постановами приватного виконавця Сколибог О.С. про прийняття виконавчих проваджень, підтверджується що протягом серпня 2024 - серпня 2025 року відповідачем було передано, а позивачем отримано частину виконавчих проваджень станом на 06.06.2024-194 виконавчих провадження. Як було повідомлено сторонами у судових засіданнях, вказані виконавчі провадження були передані позивачу з метою їх завершення, з огляду на фактичне виконання судових рішень та відсутності проблемних питань пов`язаних із обліком та перерахуванням коштів сторін виконавчого провадження для подальшого завершення виконавчих документів.

Згідно з інформації позивача сформованої в АСВП за період з 01.06.2019 року по 06.06.2025 у відповідача перебуває та підлягає примусовому виконанню 3003 виконавчих, з переліку проваджень до долученого до матеріалів справи переліку незакінчених виконавчих проваджень, провадження у яких відкрито приватним виконавцем Безмагорчиних М.А. їх кількість становить 1782, у 69 виконавчих провадження винесені постанови про зупинення.

Також встановлено, що протягом серпня 2024 року – серпня 2025 року приватний виконавець Сколибог О.С. неодноразово звертався до державного регулятора - Міністерства юстиції України, для надання роз`яснень з приводу наявності технічних дефектів у Автоматизованій системи для подальших виконавчих дій, як тимчасового виконавця, щодо відсутності нормативного регулювання дій виконавця, про що свідчать листи №12391 від 30.08.2024, №19391 від 11.12.2024, № 12952 від 02.06.2025, на які надані відповіді з певними роз`ясненнями. Позивачем також 09.08.2024 подані голові Ради приватних виконавців України НПО «Асоціації приватний виконавців України» заперечення щодо рішення РПВУ від 02.08.2024 обґрунтовані, у тому числі, відсутністю у законодавстві механізму передачі виконавчих проваджень тимчасовому приватному виконавцю. 11.11.2024 року до Асоціації приватних виконавців України скеровано листа щодо вирішення термінового питання зокрема продовження дії електронного ключа або припинення обов`язку бути тимчасовим приватним виконавцем. Мали місце і звернення зі скаргою стягувача до АПВУ щодо дій/бездіяльності приватного виконавця Сколибог О.Г.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Слід зазначити, що на приватного виконавця, так само як і на державного виконавця, поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.

Відповідно до статті 1 Закону № 1403-VIII примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках – на приватних виконавців.

Основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус визначає Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року № 1403-VIII (далі також Закон № 1403-VIII).

Статтею 17 Закону 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що державне регулювання діяльності приватного виконавця здійснюється Міністерством юстиції України, яке формує та реалізує державну правову політику у сфері організації примусового виконання рішень; видає посвідчення приватного виконавця; визначає вимоги до офіса приватного виконавця; забезпечує діяльність Кваліфікаційної комісії приватних виконавців та Дисциплінарної комісії приватних виконавців; формує Єдиний реєстр приватних виконавців України, визначає порядок його ведення; встановлює форму та порядок подання приватними виконавцями інформації про здійснення ними діяльності; здійснює контроль за діяльністю приватних виконавців та визначає порядок здійснення контролю за діяльністю приватного виконавця; подає Кабінету Міністрів України пропозицію про встановлення розміру основної винагороди приватного виконавця; вводить в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців про застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення; зупиняє та припиняє право на здійснення діяльності приватного виконавця; здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Міністерства від 25.06.2024 № 1680/7 «Про застосування до приватного виконавця Безмагоричних М.А. дисциплінарного стягнення» введено в дію рішення Комісії від 05.06.2024, оформлене протоколом № 86. Відомості про припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А. внесені до Єдиного реєстру приватних виконавців України 25.06.2024.

Відповідно до ст. 45 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець зобов`язаний припинити діяльність з дня внесення до Єдиного реєстру приватних виконавців України інформації про припинення діяльності приватного виконавця. У разі припинення діяльності приватного виконавця з підстав, передбачених пунктами 2-10 частини першої статті 44 цього Закону, Рада приватних виконавців України визначає тимчасового приватного виконавця, який зобов`язаний протягом трьох місяців здійснити заходи з припинення діяльності приватного виконавця. Тимчасовий приватний виконавець зобов`язаний: 1) зупинити виконавчі провадження до моменту їх передачі в порядку, визначеному частиною четвертою цієї статті; 2) передати документи діловодства та архів приватного виконавця до відповідного державного архіву. Виконавчі документи згідно з рішенням стягувача передаються тимчасовим приватним виконавцем відповідному органу державної виконавчої служби, приватному виконавцю або повертаються стягувачу. Передання виконавчих документів від одного приватного виконавця (тимчасового приватного виконавця) до іншого або до органу державної виконавчої служби здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Таким чином, правовий статус «приватного виконавця» та «тимчасового приватного виконавця» є відмінними між собою і полягає у межах їх повноважень, які визначені законом.

Колегія суддів зазначає, що тимчасовий приватний виконавець здійснює заходи лише щодо припинення діяльності приватного виконавця, у якого перебували виконавчі провадження.

Законом чітко окреслено повноваження тимчасового приватного виконавця: 1) зупинити виконавчі провадження до моменту їх передачі; 2) передати документи діловодства та архів приватного виконавця до відповідного державного архіву; 3) передати виконавчі документи з рішенням стягувача до органу державної виконавчої служби, приватному виконавцю або повернути стягувачу.

З матеріалів справи вбачається, що тимчасовий приватний виконавець Сколибог О.С. звернувся до суду з вимогою до приватного виконавця Безмагоричних М.А., діяльність якого припинена, про передачу тимчасовому приватному виконавцю незакінчених виконавчих проваджень, документів діловодства та архіву.

Частинами сьомою та восьмою статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» встановлено, що матеріали виконавчих проваджень та архів приватного виконавця є власністю держави і перебувають у володінні та користуванні приватного виконавця у зв`язку із здійсненням ним діяльності з виконання рішень.

Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями, затвердженими наказом Міністерства від 07.06.2017 № 1829/5, зареєстрованим в Міністерстві 08.06.2017 за № 699/30567, містять розділ ХІІ, який має назву Передача справ (документів) поточного діловодства та архіву у разі припинення органу державної виконавчої служби, припинення/зупинення діяльності приватного виконавця.

Відповідно до п. 2,3 цього розділу зазначених Правил у разі припинення діяльності приватного виконавця з підстав, передбачених статтею 44 Закону № 1430- VIII, справи (документи) поточного діловодства та архів приватного виконавця, у тому числі передані до архіву виконавчі провадження, підлягають передачі до архіву міжрегіонального управління Міністерства юстиції України за місцезнаходженням виконавчого округу, у якому приватний виконавець провадив діяльність.

Сколибог О.С. виконуючи обов`язки тимчасового приватного виконавець з припинення діяльності приватного виконавця Базмагоричних М.А., звертаючись до суду із позовом предметом якого є зобов`язання передання матеріалів виконавчих проваджень та архіву приватного виконавця, діяльність якого припинена, які є власністю держави і стосується реалізації права позивача через надані йому законом специфічні владні повноваження на виконання своїх функцій та обов`язків як тимчасового приватного виконавця, позивач не врахував, що між ним та відповідачем відсутні приватноправові відносини у зв`язку із відсутністю приватного права чи інтересу, який підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, оскільки позивач у цих відносинах діє як публічна посадова особа органу державної влади, який реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження.

Фактично, виконавчі провадження та архів відповідача зобов`язати передати які просить позивач, не приватні, а службові і не тільки належить державі, а необхідні для виконання державних функцій, для продовження виконання рішень суду або інших органів, й тому і позивачем у такому випадку може бути саме той державний орган, якому законом доручено виконання відповідних функцій, що свідчить про відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася.

Суд першої інстанції вірно зауважив, що непередання виконавчих проваджень та документів діловодства не порушує особистих прав приватного виконавця, тимчасового приватного виконавця, а ненадання відповідачем матеріалів виконавчих проваджень та документів діловодства – це ускладнення виконання функцій тимчасового приватного виконавця, однак такі ускладнення не є порушенням його суб`єктивного права, це не юридичний інтерес, який може захищатися у цивільному процесі позивачем, і що могло б бути предметом судового захисту у порядку цивільного судочинства.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі "Шмалько проти України", заява N 60750/00; пункт 84 рішення у справі "Валерій Фуклєв проти України", заява N 6318/03; пункт 64 рішення у справі "Apostol v. Georgia", заява N 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04).

Верховний Суд у своїх постановах зазначає, що розглядаючи справу, суд передусім зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Тобто, вирішуючи спір по суті, суд має встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, "належним" позивачем. При цьому відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії) від зобов`язаних осіб. Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити .

Отже, на позивача покладається обов`язок довести, яким чином порушується його право або законний інтерес, а суд лише після підтвердження таких доводів може надавати оцінку усім обставинам спірних відносин, оскільки відсутність порушених прав чи інтересів є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, суди мають надавати оцінку щодо можливості поновлення права/захисту інтересу в обраний позивачем спосіб.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує, є підставою для відмови у позові. (постанови ВС від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 29 травня 2024 року у справі № 910/10957/20 та інші).

Відповідно до положень чинного законодавства України приватний виконавець є суб`єктом владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у тому числі і від 11 серпня 2021 року у справі №520/7497/2020. Незалежна професійна діяльність приватних виконавців не належить до публічної служби в розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України.(Постанова ВС від 26 січня 2023 року у справі № 160/14109/21)

Верховний Суд у своїх постановах також зазначає, що після надходження на виконання рішення суду приватний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення (правова позиція викладена в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі №520/7497/2020 та інших).

Судом першої інстанції було вірно встановлено, що позивач ОСОБА_2 обґрунтовував свої вимоги тим, що ненадання виконавчих документів перешкоджає виконанню ним професійних обов`язків тимчасового приватного виконавця. Способом захисту позивачем обрано п. 5 ч.2 ст.16 ЦК України - примусове виконання обов`язку в натурі, обґрунтуванням підстави позову - унеможливлення виконання позивачем обов`язків тимчасового приватного виконавця для здійснення заходів щодо припинення діяльності приватного виконавця Безмагоричних М.А.

Згідно усталеної практики Верховного Суду приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Приватний виконавець може захищати свої права шляхом оскарження рішень, дій чи бездіяльності інших органів влади та посадових осіб, зокрема шляхом звернення до суду (за місцем виконання рішення або за місцем знаходженням відповідача), подання скарги до Міністерства юстиції України, а також звернення до Ради приватних виконавців України за наявності відповідних порушень його професійних прав.

Звернення іншого приватного виконавця до суду з позовом про зобов`язання приватного виконавця, діяльність якого припинена передати матеріали виконавчих проваджень не відповідає завданням цивільного судочинства (ст. 2, 4, 13 ЦПК України), оскільки такий позов не пов`язаний із захистом особистих прав чи інтересів позивача, а фактично спрямований на спонукання відповідача до виконання публічно-правових обов`язків, пов`язаних із припиненням його діяльності.

Отже, чинне законодавство не наділяє іншого приватного виконавця повноваженнями вимагати у судовому порядку передачу йому виконавчих проваджень від приватного виконавця, діяльність якого припинена. У разі неналежного виконання обов`язків приватним виконавцем, контроль та реагування належать до компетенції Міністерства юстиції України як органу, який здійснює державне регулювання та контроль у сфері примусового виконання рішень.

Таким чином, посилання позивача на неможливість виконання своїх професійних обов`язків не може бути підставою для захисту його прав у цивільному судочинстві, оскільки позивач не довів порушення саме свого суб`єктивного права чи інтересу, що є обов`язковою умовою для задоволення позову.

Окрім цього, суд першої інстанції вірно зазначив, що виконання судових рішень є державним інтересом, оскільки це невід`ємна частина права кожного на судовий захист, гарантія верховенства права, а також спосіб захисту законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

Держава забезпечує виконання рішень суду, які є обов`язковими для всіх органів влади, їх посадових осіб та громадян, і здійснює контроль за цим процесом.

Міністерство юстиції України представляє інтереси держави у виконавчому провадженні, зокрема через діяльність органів державної виконавчої служби, яка здійснює примусове виконання рішень від імені держави, а також через самопредставництво самого Міністерства юстиції України в судах у випадках, передбачених законом, та захист інтересів України у міжнародних юрисдикціях.

Контроль за дотриманням вимог Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та визначення механізму і порядку передачі виконавчих документів, покладено саме на Міністерство юстиції України, яке здійснює нагляд за діяльністю приватних виконавців, відносно приватного виконавця виконує державні контрольні повноваження, а тому застосування механізму забезпечення передачі виконавчих проваджень у випадку припинення діяльності приватного виконавця належить до компетенції Міністерства юстиції України, як державного регулятора.

Перевіряючи обсяг повноважень, якими наділений тимчасовий приватний виконавець, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що останній не наділений процесуальною правосуб`єктністю щодо звернення до суду із зазначеними позовними вимогами.

Приватний виконавець Сколибог О.С. не має процесуальної правосуб`єктності для позову про зобов`язання колишнього приватного виконавця передати виконавчі провадження та документи діловодства, які належать державі, оскільки захист державних інтересів чи інтересів сторін виконавчого провадження без спеціально наданих йому повноважень не входить до його компетенції.

При цьому у разі, якщо приватний виконавець виявив порушення що стосуються державних інтересів, він може скласти акт чи звернення до Міністерства юстиції України (як контролюючого органу у публічних інтересах) .

З огляду на викладене, у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів під час судового розгляду та наданих доказів є правильні висновки суду першої інстанції, що приватний виконавець без повноважень звернувся до суду в інтересах держави, з позовом який не є приватно правовим спором, оскільки не стосується його особистих прав чи законних інтересів, а відноситься до державного інтересу, який захищати в суді можуть лише інші органи державної влади уповноважені на це, він не має процесуального права захищати державний інтерес, або інтереси інших осіб без відповідно наданих повноважень, у позивача відсутнє суб`єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес, для захисту якого він звернувся до суду, і оскільки позивач не довів наявності у нього права на звернення з відповідним позовом, підстави для його задоволення відсутні.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обгрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обгрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні суду першої інстанції, питання обґрунтованості висновків цього суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують на законність судового рішення не впливають.

Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції .

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ :

Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України – залиши без задоволення.

Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 28 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повна постанова складена 11 лютого 2026 року.

Головуючий, суддя СуддяСуддя

Подліянова Г.С.Кочеткова І.В. Трофимова Д.А.