Постанова від 09 лютого 2026 р. у справі №638/3435/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 лютого 2026 року

м. Харків

справа №638/3415/25

провадження № 22-ц/818/580/26

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого: Маміної О.В.

суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Шнайдер Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Сьома Харківська міська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Бабич Юрія Вікторовича на рішення Шевченківського районного суду м.Харкова від 04 липня 2025 року, постановлене під головуванням судді Семіряд І.В.,-

в с т а н о в и в:

У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Сьома Харківська міська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Харкова від 04 липня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Сьома Харківська міська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним відмовлено.

Представник ОСОБА_1 адвокат Бабич Юрій Вікторович подав апеляційну скаргу на вказане судове рішення, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що 05.07.2022 ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у позику 309 000 грн. З метою стягнення з відповідача боргу позивач звернувся до суду з позовом. Заочним рішенням суду з ОСОБА_2 стягнуто заборгованості у розмірі 295000 грн та судові витрати. Рішення звернуто до примусового виконання. Заборгованість не погашена. В той же час, 31.07.2024 року ОСОБА_2 відчужила належну їй квартиру ОСОБА_3 , що підтверджується договором дарування. Відповідач усвідомлювала та знала, що має прострочену та непогашену заборгованість перед позивачем у сумі 295 000 грн, відчужила належне їй майно близькій особі, при цьому продовжує користуватися вказаним майном як власник, оскільки особові рахунки оформлені на неї. ОСОБА_2 вдалася до вчинення фіктивного правочину без наміру створити реальні правові наслідки на момент його вчинення. Вчинений відповідачем правочин одночасно є фраудаторним, адже відчуження нею свого майна спрямоване на унеможливлення кредитору задовольнити свої майнові вимоги, а тому такий правочин є таким, що направлений на шкоду позивачу. У зв`язку з чим позивач просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 адвокат Качмар В.О. просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи, судом встановлено та підтверджується довідкою приватного виконавця Хабалова В.М., що під час примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з боржника було стягнуто 175608,79 грн, заборгованість ОСОБА_2 станом на 04.04.2025 року (день надання відповіді) становить 138 646,55 грн. Квартира АДРЕСА_1 була єдиним житлом ОСОБА_2 . Окрім того, представником відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні надані копії квитанцій, які підтверджуються, що відповідачкою було здійснено відрахування 110 000 грн та 65 000 грн на рахунок приватного виконавця, призначення платежу виконавче провадження №77015236, тобто виконавче провадження, в межах якого виконується заочне рішення, яким з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість у розмірі 295000 грн. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, ОСОБА_2 укладено оскаржений договір дарування квартири на шкоду кредитору, з метою уникнення виконання судових рішень. Крім того, ОСОБА_2 здійснюються відрахування на виконання рішення суду та станом на день розгляду справи сума заборгованості ОСОБА_2 не перевищувала 20 розмірів мінімальної заробітної плати, а тому у разі визнання недійсним договору дарування, звернення стягнення на єдине житло боржника неможливо було б реалізувати відповідно до вимог чинного законодавства то за таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що визнання недійсним договору дарування квартири не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

Висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що згідно розписки від 05.07.2022 року ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_1 гроші для особистих потреб та зобов`язується повернути частинами, повністю повернути борг до 31.12.2023 року.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань щодо повернення боргу ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу.

Заочним рішенням Дзержинського (нині – Шевченківского) районного суду м. Харкова №638/11760/24 від 09.08.2024 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 295 000 грн.

На виконання зазначеного рішення видано виконавчі листи від 14.10.2024 року, які пред`явлено до виконання.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 12.02.2025 року №412967154 ОСОБА_2 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 .

Зі змісту договору дарування від 31.07.2024 року вбачається, що договір дарування укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у договору визначено, що ОСОБА_2 передала безкоштовно синові, а ОСОБА_3 прийняв від матері у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією Єдиного реєстру боржників ОСОБА_2 є боржником у виконавчому провадженні №77015210.

Із відповіді №16889 від 04.04.2025 року приватного виконавця Хаблова В.М. вбачається, що у нього на виконанні перебуває зведене виконавче провадження №77015236, до складу якого входило 2 виконавчих провадження з примусового виконання виконавчого листа №638/11760/24 від 14.10.2024 року про стягнення з ОСОБА_2 загальної суми боргу у розмірі 297 360 грн. У ході примусового виконання з боржника було стягнуто грошові кошти у розмірі 175 051,42 грн, які були перераховані наступним чином: за виконавчим провадженням №77015207 – 2360 грн на користь стягувача судовий збір, 236 грн винагорода приватного виконавця та 512 грн – витрати виконавчого провадження. За виконавчим провадженням №77015210 – 156353,45 на користь стягувача, 15635,34 грн основна винагорода приватного виконавця та 512 грн витрати виконавчого провадження.

З урахуванням стягнутих коштів залишок боргу становить 138646,55 грн – заборгованість на користь стягувача, 13864,66 грн – основна винагорода приватного виконавця.

В судовому засіданні суду першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки приватного виконавця Хабалова В.М., що під час примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з боржника було стягнуто 175608,79 грн, заборгованість ОСОБА_2 станом на 04.04.2025 року (день надання відповіді) становить 138 646,55 грн.

Станом на час ухвалення оскаржуваного рішення та до теперішнього часу виконавче провадження не закінчено, боргові зобов`язання ОСОБА_2 не виконані.

В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_4 посилався на те, що 05.07.2022 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у позику 309 000 грн. З метою стягнення з відповідача боргу позивач звернувся до суду з позовом. Заочним рішенням суду з ОСОБА_2 стягнуто заборгованості у розмірі 295000 грн та судові витрати. Рішення звернуто до примусового виконання. Заборгованість не погашена. ОСОБА_2 не заперечується факту та обставин, що вона є боржником ОСОБА_1 . Вказаний борг мав бути повернутий до 31.12.2023 року, однак на цю дату борг в повному обсязі повернуто не було. Однак, Позивач маючи лояльне ставлення до ОСОБА_2 не вживав жодних заходів які б спричинили їй бодай найменшого юридично значимого дискомфорту та розраховуючи на добросовісність ОСОБА_2 продовжував очікувати, що борг невдовзі все ж буде погашеним в повному обсязі, але цього не відбулось. ОСОБА_2 у лютому та березні 2024 року (поза межами граничної дати для повернення боргу) повернула позивачу в лише 4000 грн. Тобто, ОСОБА_2 розуміла факт існування та обсяги своєї заборгованості перед ОСОБА_1 , отже, достеменно усвідомлювала, що станом на 13.03.2024 року (дата останньої оплати боргу у сумі 2000 грн) мала непогашений перед ОСОБА_1 борг у сумі 295000 грн. Проте, з 14.03.2024 року перестала його повертати. Вказане повне ухилення ОСОБА_2 з 14.03.2024 року від повернення боргу не залишило ОСОБА_1 іншого варіанту поведінки, як звернутися із позовом про стягнення з ОСОБА_2 боргу, що ним і було вчинено шляхом звернення 27.06.2024 року Дзержинського районного суду м. Харкова із відповідним позовом про стягнення неповернутої частини позики у сумі 295000 грн. Провадження у справі за вказаним позовом відкрилось 05.07.2024 року (справа №638/11760/24). Однак, факт звернення позивача до суду позовом про стягнення боргу не послугував підставою для ОСОБА_2 щоб все ж повернути борг, або спробувати врегулювати це питання в інший спосіб. Натомість, після відкриття провадження справі №638/11760/24 ОСОБА_2 , розуміючи, що має борг перед ОСОБА_1 не продає, а дарує (тобто безоплатно передає належну їй квартиру) іншій особі без жодної компенсації. Вказане безумовно свідчить, що ОСОБА_2 не мала наміру повертати ОСОБА_1 залишку боргу та, у такий спосіб, мала на меті приховати своє майно від позивача. У відзиві ОСОБА_2 стверджує, що подароване ОСОБА_3 нерухоме майно є єдиним житлом ОСОБА_2 де вона проживала і проживає, що лише доводить фіктивність відповідного дарування, адже немає законної мети в даруванні нерухомості яка є єдиним житлом в якому особа нібито продовжує проживати. Відповідне дарування було вчинено саме при обставинах наявності у ОСОБА_2 непогашеного перед ОСОБА_1 боргу у сумі 295000 грн, за стягненням якого останній звернувся до суду. У період з 14.03.2024 року по дату звернення з позовом у цій справі (25.02.2025 року), тобто майже за цілий рік ОСОБА_2 не сплатила ОСОБА_1 жодної копійки із існуючого боргу і жодного разу не намагалась врегулювати питання заборгованості в інший спосіб. Тобто, за 7 місяців ОСОБА_2 не спромоглась повернути ОСОБА_1 ні в цілому, ні частково несплачену суму боргу, хоча сумлінний боржник має вживати всіх заходів аби погасити борг, проте ОСОБА_2 цього не вчиняє і у відзиві не наводить жодних аргументів які б доводили її добросовісність та її спроби повернути борг. Просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його інтереси порушені внаслідок недобросовісної поведінки відповідачки, яка уклала оспорюваний договір дарування на користь сина з метою приховання належного їй майна та недопущення звернення стягнення на нього в рамках здійснення виконання рішення суду про стягнення заборгованості на його користь за договором позики.

Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18.

У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, яка переглядається, встановлено, що 05.07.2022 року ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_1 гроші у сумі 309 000 грн, які зобов`язалась повернути до 31.12.2023 року.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань щодо повернення боргу ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення 295 000 грн.

Заочним рішенням Дзержинського (нині – Шевченківского) районного суду м. Харкова №638/11760/24 від 09.08.2024 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 295 000 грн. Заочне рішення №638/11760/24 пред`явлено до виконання.

31.07.2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування. З якого вбачається, що ОСОБА_2 передала безкоштовно синові, а ОСОБА_3 прийняв від матері у власність квартиру АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні суду першої інстанції встановлено та підтверджується довідкою приватного виконавця Хабалова В.М., що під час примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з боржника було стягнуто 175608,79 грн, заборгованість ОСОБА_2 станом на 04.04.2025 року становить 138 646,55 грн.

На час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції, боргові зобов`язань відповідачкою не виконані.

Надані суду першої інстанції відповідачкою копії квитанцій на підтвердження погашення заборгованост, були враховані виконавцем при наданні довідки щодо розміру заборгованості перед позивачем.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Договір дарування, який оскаржує позивач, був укладений під час розгляду цивільної справи, за результатами якої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість у загальній сумі 295000 грн.

Враховуючи фактичні обставини справи, а саме наявність грошового зобов`язання відповідачки ОСОБА_2 перед позивачем, укладення оспорюваного договору дарування на користь близького родича під час знаходження в провадженні суду цивільної справи про стягнення з відповідачки боргу, та на час ухвалення рішення знаходження його на виконанні у виконавчій службі, а також відсутність доказів наявності іншого майна, за рахунок якого можливо задовольнити вимоги стягувача, колегія суддів вважає доведеним факт, що даний договір укладений на шкоду кредитору, тобто є фраудаторним.

Виходячи з вищевикладеного судова колегія доходить висновку, що при встановленні фраудаторності договорів, це є достатньою та самостійною підставою визнання їх недійсними.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст. 76, ч.1, 2 ст.77, ч.2 ст. 78, ч.1 ст. 95 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини справи, які за законом можуть бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч.6 ст. 81, ч.1 ст. 89 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Матеріали справи містять достатньо доказів для висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання недійсним оспорюваного договору дарування.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та безпідставно відмовив у задоволенні позову.

У зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню, а позов задоволенню.

Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бабич Юрія Вікторовича – задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м.Харкова від 04 липня 2025 року– скасувати та ухвалити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 -задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 31.07.2024 року, посвідчений Сьомою Харківською міською державною нотаріальною конторою, зареєстрований в реєстрі за № 3-610.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова