Постанова від 10 лютого 2026 р. у справі №129/3862/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 129/3862/25

Провадження № 22-ц/801/351/2026

Категорія: 83

Головуючий у суді 1-ї інстанції Бондар О. В.

Доповідач:Сопрун В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2026 рокуСправа № 129/3862/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі:

головуючого Сопруна В.В.,

суддів Міхасішина І.В., Стадника І.М.,

за участю секретаря судового засідання Закерничної А.О.,

за участю сторін: позивача ОСОБА_1 , прокурора Колівошко С.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №129/3862/25 позовом ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури про скасування арешту і заборони відчуження нерухомого майна,

за апеляційною скаргою Вінницької обласної прокуратури на рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2025 року, яке ухвалила суддя Бондар О.В. в Гайсинському районномусуді Вінницької області, повний текст складено 20 листопада 2025 року,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Вінницької обласної прокуратури про скасування арешту і заборони відчуження нерухомого майна, мотивуючи його тим, що вона звернулася до приватного нотаріуса з метою оформлення договору купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , однак їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна зареєстровано обтяження - заборона на нерухоме майно (будинок за адресою: АДРЕСА_1 ), яка була накладена постановою б/н виданої 05 серпня 2002 року прокуратурою Вінницької області та зареєстровано реєстратором приватним нотаріусом Гайсинського районного нотаріального округу Вінницької області Савіцькою Ж.Й. 02 серпня 2007 року за реєстраційним номером обтяження № 5415883.

На адвокатський запит до Вінницької обласної прокуратури, була отримана відповідь про те, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за пошуковим запитом на об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні будь-які заборони, але згідно інформаційної довідки № 448048566 від 16 жовтня 2025 року заборона все ж таки накладена, без зазначення причин обтяження, але із зазначенням власника ОСОБА_2 (чоловік власниці), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та з яким позивачка перебувала у шлюбі до дня його смерті, що унеможливлює скасування накладеного арешту в позасудовому порядку.

Таким чином, позивач не може реалізувати своє право на вільне здійснення користування та розпорядження своїм майном, оскільки на нього накладений арешт, який не можливо зняти в позасудовому порядку, накладення арешту на вказане майно порушує законні права та інтереси позивачки, як власника майна, в тому числі і стосовно права вільного розпорядження належним їй майном, а тому вона вимушена звернутися до суду з позовом про зняття арешту з майна та заборони на його відчуження.

Рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2025 року позов задоволено.

Скасовано арешт накладений постановою б/н виданої 05 серпня 2002 року прокуратурою Вінницької області та зареєстрований реєстратором приватним нотаріусом Гайсинського районного нотаріального округу Вінницької області Савіцькою Жанною Йосипівною 02 серпня 2007 року за реєстраційним номером обтяження № 5415883 на майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 , та належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис від 02 серпня 2007 року за № 5415883 про арешт нерухомого майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 .

Не погодившись із рішенням суду Вінницька обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення суду не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, суд при вирішенні справи невірно застосував матеріальне право та порушив норми процесуального права, оскільки визнав встановленими обставини, які не були доведені належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами. Просила рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволені позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачкою не вжито заходів щодо встановлення усієї можливої інформації про підстави реєстрації заборони на нерухоме майно. Нею не надані будь-які належні докази, що на її майно накладено обтяження на підставі рішень органів прокуратури.

Вважають, що матеріали справи не містять достатньо даних та доказів, які дозволяють визначити Вінницьку обласну прокуратуру відповідачем у справі, оскільки відсутні як дані про будь-яке кримінальне провадження, так і про накладення прокуратурою Вінницької області арешту на спірний житловий будинок.

Звертає увагу на те, що виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження нерухомого майна покладено саме на державного реєстратора, а тому Вінницька обласна прокуратура не може бути відповідачем за такою позовною вимогою.

Крім того посилається на те, що Вінницька обласна прокуратура не є особою, в інтересах якої накладено заборону на нерухоме майно, а тому не є належним відповідачем у цій справі.

Також вважає, що суд першої інстанції, враховуючи приписи ч.8 ст.178 ЦПК України, не мав права розглядати справу за наявними матеріалами, оскільки встановлений судом строк на подання відзиву не збіг, а суд не переконався у неповажності причин неподання відзиву станом на час проведення судового засідання.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвокат Гетьман А.В. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, заслухавши осіб, які з`явилися в судове засідання, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 належить на праві власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 27 жовтня 2010 року (а.с.7 – 8).

Позивачка звернулася до приватного нотаріуса з метою оформлення договору купівлі-продажу вищевказаного житлового будинку, однак їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна зареєстровано обтяження - заборона на нерухоме майно (будинок за адресою: АДРЕСА_1 ), як була накладена постановою б/н виданої 05 серпня 2002 року прокуратурою Вінницької області та зареєстровано реєстратором приватним нотаріусом Гайсинського районного нотаріального округу Вінницької області Савіцькою Ж.Й. 02 серпня 2007 року за реєстраційним номером обтяження № 5415883 (а.с.9).

Згідно відповіді Вінницької обласної прокуратури відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за пошуковим запитом на об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні будь-які заборони, але згідно інформаційної довідки № 448048566 від 16 жовтня 2025 року заборона все ж таки накладена, без зазначення причин обтяження, але із зазначенням власника ОСОБА_2 (чоловік власниці), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 від 28 березня 2009 року), та з яким позивачка перебувала у шлюбі до дня його смерті, що унеможливлює скасування накладеного арешту в позасудовому порядку.

Із запису про обтяження та відповіді Вінницької обласної прокуратури не вбачається, у якій справі накладено арешт на об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 постановою б/н прокурора Вінницької обласної прокуратури.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що не може реалізувати своє право на вільне користування та розпорядження своїм майном, оскільки на нього накладений арешт, який не можливо зняти в позасудовому порядку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що наявність накладеного арешту на спірне нерухоме майно та неможливість скасування арешту в позасудовому порядку порушує право позивачки на майно. Крім того встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази того, що на даний час існує потреба в арешті цього майна, житлового будинку.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Апеляційний суд враховує, що у справі, яка переглядається, позивач оскаржує арешт, накладений постановою прокуратури Вінницької області б/н від 05 серпня 2002 року. При цьому, згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Ця правова норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Отже, у визначенні порядку звільнення майна з-під арешту потрібно керуватися правилами КПК України 1960 року, а також положеннями чинного цивільного процесуального законодавства.

Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.

Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18)) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19)).

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).

Встановивши, що арешт на майно позивача, було накладено за правилами КПК України 1960 року постановою прокуратури Вінницької області б/н від 05 серпня 2002 року, на підстав чого 02 серпня 2007 року зареєстровано обтяження, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для зняття відповідного арешту та, як результат, скасування номеру запису про обтяження.

За частиною першою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (тут і далі в редакції, чинній на час реєстрації 02 серпня 2007 року) речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (абзац 2 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Положенням про Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09 червня 1999 року № 31/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 червня 1999 року за № 364/3657, (тут і далі в редакції, чинній на час реєстрації 02 серпня 2007 року (далі - Положення № 31/5), встановлено порядок ведення Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, внесення (одержання) інформації до (з) нього.

Відповідно до пункту 1.1. Положення № 31/5 Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (далі -Реєстр заборон) - це електронна база даних, яка містить відомості про обтяження нерухомого майна, а саме: накладені заборони та арешти нерухомого майна.

Реєстраторами Реєстру заборон (далі - Реєстратор) є: державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, які уклали відповідні договори з Адміністратором і мають повний доступ до Реєстру заборон через комп`ютерну мережу; державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України та його регіональні філії (пункт 1.5 Положення № 31/5).

Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 Положення № 31/5 підставами для внесення до Реєстру заборон відомостей про накладення (зняття) заборони та арештів на об`єкти нерухомого майна є: накладення (зняття) державною нотаріальною конторою або приватним нотаріусом - Реєстратором заборони відчуження на об`єкти нерухомого майна. Заява про реєстрацію (вилучення) обтяження об`єкта нерухомого майна (додатки 1 - 3), що подається, зокрема, судами (у тому числі третейськими судами) і слідчими органами - у зв`язку з накладенням ними арешту на об`єкти нерухомого майна (звільненням з-під арешту).

Пунктом 2.2 Положення № 31/5 визначено, що органи та посадові особи, зазначені в підпунктах 2.1.2 - 2.1.3 пункту 2.1 цього Положення, надсилають Реєстратору в день накладення (зняття) заборони (арешту) заяву встановленого цим Положенням зразка або постанову про арешт (звільнення з-під арешту) майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Відомості про накладені (зняті) заборони та арешти на об`єкти нерухомого майна вносяться Реєстратором до Реєстру заборон у день їх надходження (пункт 2.5 Положення № 31/5).

За пунктом 252 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, в редакції, чинній на час реєстрації 02 серпня 2007 року (далі - Інструкція № 20/5), накладання заборони реєструється нотаріусами в реєстрі для реєстрації заборон. У цьому самому реєстрі реєструються повідомлення судових і слідчих органів, органів державної податкової адміністрації, а також органів державної виконавчої служби про накладання арешту на нерухоме майно. Про накладені заборони та арешти робиться запис в алфавітній книзі обліку заборон відчуження і арештів нерухомого майна (додаток № 7). Накладені заборони та арешти підлягають обов`язковій реєстрації у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна в порядку, визначеному Положенням про Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Враховуючи викладене, в оцінці спірних правовідносин, апеляційний суд виходить з того, що в цій справі суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що обтяження (арешт) на все майно позивача було накладено саме на підставі постанови прокуратури Вінницької області б/н від 05 серпня 2002 року.

Між тим, в цій справі позивач правильно визначив відповідачем Вінницьку обласну прокуратуру, оскільки саме вона виконує завдання і функції прокуратури, територіальна юрисдикція якої розповсюджується на всю Вінницьку область, постановою якої було й накладено арешт на належне позивачу майно.

За таких обставин, твердження скаржника про те, що Вінницька обласна прокуратура не є особою, в інтересах якої накладено заборону на майно позивача, а тому не є належним відповідачем у цій справі, є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 279 ЦПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Перше судове засідання у справі проводиться не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. За клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з поважних причин.

З урахуванням вищевикладеного, оскільки всі учасники даної справи були належним чином повідомлені про час, дату і місце розгляду справи, в тому числі Вінницька обласна прокуратура, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу (а.с.23), а неявка учасників справи в судове засідання не призвела до неправильного вирішення справи, оскільки протилежного із доводів апеляційної скарги не вбачається.

Інші доводи апеляційної скарги також не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, а фактично зводяться до незгоди з таким рішенням.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, підстав для скасування або зміни рішення суду колегією суддів не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Вінницької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 20 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 11 лютого 2026 року.

Головуючий Сопрун В.В.

Судді Міхасішин І.В.

Стадник І.М.