Постанова від 10 лютого 2026 р. у справі №554/4879/24 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2026 р. Справа № 554/4879/24

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.09.2025, головуючий суддя І інстанції: Т.С. Канигіна, повний текст складено 16.09.25 по справі № 554/4879/24

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області

про стягнення коштів

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі – ГУ ПФУ в Полтавській області, пенсійний орган), в якій просила :

стягнути на користь позивача з ГУ ПФУ в Полтавській області за рахунок коштів Державного Бюджету України моральну шкоду у розмірі 450 000.00 грн, яка була завдана їй протиправними діями та бездіяльністю ГУ ПФУ в Полтавській області;

стягнути на користь позивача з ГУ ПФУ в Полтавській області за рахунок коштів Державного Бюджету України матеріальну шкоду розміром 119 220.30 грн, яка складається: із боргу по невиплаті пенсії за період з 01.12.2019 по 30.04.2022 розміром 77 220.30 грн та боргу по невиплаті надбавки до пенсії за період з 01.05.2022 по 31.01.2024 у розмірі 42 000.00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона проходила службу в органах пожежної охорони, які були в складі органів внутрішніх справ МВС, після чого в 1998 році вона звільнилась на пенсію з посади інспектора 1-го загону ДПО м. Кременчука УДПО УМВС в Полтавській області у званні капітана внутрішньої служби. Наразі позивач отримує пенсію довічно, як військовий пенсіонер за вислугою років. Позивачем отримано довідку з Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» № 33/37-4/9039 від 04.06.2021 відповідно до вимог статей 43, 63 Закону України від 09.04.1992 № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі – Закон України № 2262-XII) та положень постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» для перерахунку пенсії з 01.12.2019. З метою перерахунку пенсії позивач подала вказану довідку до ГК ПФУ в Полтавській області. Після чого ГУ ПФУ в Полтавській області протиправно відмовилось перераховувати пенсію, тому позивач вимушена була подати відповідний позов в Полтавський окружний адміністративний суд. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі № 440/16972/21 визнано протиправними дії ГУ ПФУ в Полтавській області та зобов`язано ГУ ПФУ в Полтавській області здійснити з 01.12.2019 перерахунок основного розміру пенсії ОСОБА_1 з урахуванням основних і додаткових видів грошового забезпечення, відображених у довідці Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» від 04.06.2021 № 33/37-4/9039, а також здійснити відповідні виплати з урахуванням фактично виплачених сум пенсії. За період з 01.12.2019 по 30.04.2022 відповідачем було нараховано борг по виплаті позивачу пенсії у розмірі 77 220.30 грн. Проаналізувавши те, яким чином позивачу була розрахована пенсія з 01.12.2019, вона встановила, що їй протиправно уповноважені особи ГУ ПФУ в Полтавській області зняли надбавку до пенсії розміром 2 000 грн, яку вона отримувала на законних підставах з 01.07.2021. У результаті оскарження дій пенсійного органу рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі № 440/15750/23 зобов`язано ГУ ПФУ в Полтавській області нарахувати та виплатити з 01.05.2022 щомісячну доплату до пенсії відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 № 713 «Про додатковий соціальний захист окремих категорій осіб», з урахуванням раніше виплачених сум. З метою виконання вказаного рішення суду відповідач нарахував за період з 01.05.2022 по 31.01.2024 борг по виплаті пенсії у розмірі 42 000.00 грн. Через те, що позивачу був не виплачений борг по пенсії загальним розміром 119 220.30 грн, остання подала заяву 23.02.2024 до начальника ГУ ПФУ в Полтавській області. Проте на її заяву надійшов лист з ГУ ПФУ в Полтавській області № 5518-4424/Б-02/8-1600/24 від 07.03.2024, у якому повідомлялось, що згідно зі статтею 8 Закону України № 2262-XII та частини другої статті 95 Конституції України видатки на пенсійні витрати військовослужбовців встановлюються за рахунок коштів Державного Бюджету України. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернулася до суду з цим позовом про стягнення коштів (моральної та матеріальної шкоди).

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 16.09.2025 (розгляд справи відбувся за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .

Не погодившись з вказаним рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.09.2025 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції своїми діями порушив принципи та засади, які були відображені у рішенні ЄСПЛ справа «Кечко проти України». Вказує, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги, що позивачу вже була завдана матеріальна та моральна шкода, оскільки Держава Україна в особі свого державного органу, яким є ГУ ПФУ в Полтавській області позбавила її пенсії та соціальних виплат розміром 119 220.30 грн, порушивши право власності на ці грошові кошти у супереч ст. 41 Конституції України. Зазначає, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги, що існує причинно-наслідковий зв`язок між протиправними діями ГУ ПФУ в Полтавській області та наслідком цих дій це завдання матеріальної шкоди (збитків) на загальну суму 119 220 гривень, які до цього часу винною особою не відшкодовані. Посилається на те, що суд першої інстанції замовчує той факт, що 07.06.24 відділом примусових виконань рішень УЗПВР у Полтавській області були відкриті два виконавчі провадження № 75241533 та № 75241899 про примусове виконання вище згаданих рішень суду (справа № 440/16972/21, справа № 440/15750/23), які не забезпечили повне виконання двох рішень судів. При цьому наявність виконавчих проваджень додатково підтверджують неефективність державної процедури, за якої повинно бути виконано рішення суду у повному обсязі, шо впливає на законні очікування та поглиблює моральні страждання позивача. Зазначає, що ГУ ПФУ в Полтавській області на початку протиправно відмовили позивачу у перерахунку пенсії, а потім здійснило самовільно скасування надбавки до пенсії у розмірі 2 000 гривень, шо вже було встановлено двома рішеннями судів де було визнано протиправні дії та бездіяльність підрозділів пенсійного Фонду, що теж завдає позивачу моральних страждань. У цій справі відповідач фінансуються за рахунок коштів Державного Бюджету України, тому Державний Бюджет України повинен відшкодувати моральну шкоду. Посилається на те, суд першої інстанції помилково вважає, шо позивач недостатньо страждає і протиправна поведінка відповідача не впливає на громадське (суспільне) життя, як і на спосіб життя позивача. Вказує, що суд першої інстанції помилково забув вік позивача у 70 років і стан здоров`я, який не дозволяє бути активною навіть у побуті, а не те що продовжувати активне громадське життя. Зазначає, що суд першої інстанції протиправно не врахував, що на момент подачі зазначеного позову два рішення суду, які набрали законної сили не виконані у повному обсязі, що завдає постійних моральних страждань та принижень. Посилається на те, що у проміжок часу з 01.12.19 по теперішній час (більше 5 років) вона повинна відволікатися від звичних своїх занять та звичного способу свого життя, змінюючи свій спосіб життя таким чином, через поїздки до судів, підрозділів пенсійного забезпечення та адвокатів. Вказує, що вона перестала приділяти увагу своїм близьким родичам, сім`ї, перестала з ними спілкуватися бо не вистачало на це часу, перестала займатися домашнім господарством, через це у неї виникали конфлікти з рідними. Через хвилювання та моральні страждання у неї постійно піднімався тиск, боліла голова і в цей час вона вимушена була писати скарги до начальника ГУ ПФУ в Полтавській області та звертатися за кваліфікованою юридичною (правовою) допомогою до юристів, фахівців в галузі права, замість лікування та відпочинку. Вказує, що для отримання правової допомоги вона витрачає власні кошти та час. Посилається на те, що вона є людиною похилого віку та через протиправні дії та бездіяльність посадових осіб ГУ ПФУ в Полтавській області вимушена нервувати та через суди відстоювати своє право на чесно зароблену свою військову пенсію. Таким чином вважає, що відносно неї тривалий час, системно ГУ ПФУ в Полтавській області застосовує психічне, психологічне катування та дискримінацію, через те, що вона являється військовим пенсіонером. Вказує, що суд першої інстанції помилково не звернув уваги на те, що найбільш серйозною формою психологічного насильства є психологічні тортури, заборонені Конвенцією ООН проти тортур від 1984 року. Вважає, що 450 000 гривень є мінімальною сумою для відшкодування моральних страждань та моральних збитків, які до цих пір зазнає позивач від підрозділів пенсійного фонду України. Посилається на те, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги правову позицію, яка була викладена у постановах Верховного Суду першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/24143/19, Великої Палати Верховного Суду, від 03.07.2019 у справі № 750/1591/18-ц, Дніпровського апеляційного суду від 25.04.2023 у справі № 243/3242/22, Чернігівського апеляційного суду від 27.02.23, справа № 751/3267/22, Деснянського районного суду м. Чернігова від 05.10.23 у справі № 750/12995/23.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, обґрунтовуючи таке прохання доводами фактично аналогічними наведеним у відзиві на позовну заяву.

Зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим і вмотивованим, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на основі повного і всебічного з`ясування обставин справи, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, при повному дослідженні усіх наявних у справі доказів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).

Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що ОСОБА_1 проходила службу в органах пожежної охорони, які були в складі органів внутрішніх справ МВС, після чого в 1998 році вона звільнилась на пенсію з посади інспектора 1-го загону ДПО м. Кременчука УДПО УМВС в Полтавській області у званні капітана внутрішньої служби.

Позивач набула право на державне пенсійне забезпечення та отримує пенсію за вислугу років відповідно до норм Закону України № 2262-XII.

04.06.2021 Державною установою «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» на ім`я позивача видано довідку № 33/37-4/9039 про розмір грошового забезпечення за листопад 2019 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» за прирівняною посадою поліцейського, яку направлено на адресу ГУ ПФУ в Полтавській області для здійснення перерахунку пенсії позивача з 01.12.2019.

Однак перерахунок на підставі оновленої довідки пенсійним органом здійснено не було.

У відповідь на заяву позивача щодо здійснення перерахунку пенсії, листом ГУ ПФУ в Полтавській області від 07.09.2021 повідомлено про відсутність підстав для перерахунку пенсії, оскільки після скасування положень пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 інших рішень Урядом про умови та порядок проведення перерахунку пенсій не приймалось.

Не погодившись з правомірністю підстав відмови, позивач звернулася до суду з відповідним позовом.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі № 440/16972/21 задоволено частково позов ОСОБА_1 .

Визнано протиправними дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у здійсненні з 01.12.2019 перерахунку основного розміру пенсії ОСОБА_1 з урахуванням основних і додаткових видів грошового забезпечення, відображених у довідці Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» від 04.06.2021 № 33/37-4/9039.

Зобов`язано ГУ ПФУ в Полтавській області здійснити з 01.12.2019 перерахунок основного розміру пенсії ОСОБА_1 з урахуванням основних і додаткових видів грошового забезпечення, відображених у довідці Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Полтавській області» від 04.06.2021 № 33/37-4/9039, а також здійснити відповідні виплати з урахуванням фактично виплачених сум пенсії.

В решті вимог позов залишено без задоволення.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 10.11.2025 у справі № 440/16972/21 задоволено заяву адвоката Бублика О.І. про зміну способу і порядку виконання судового рішення у справі № 440/16972/21.

Змінено спосіб і порядок виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі № 440/16972/21 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії шляхом стягнення з ГУ ПФУ в Полтавській області на користь ОСОБА_1 заборгованості з виплати пенсії за період з 01.12.2019 по 30.04.2022 у сумі 77 220.30 грн.

На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі № 440/16972/21 ОСОБА_1 проведено перерахунок пенсії з 01.12.2019. Виплату пенсії, перераховану на виконання рішення суду, розпочато з 01.05.2022 у розмірі 8 885.25 грн. Нараховану заборгованість у розмірі 72 220.30 грн внесено в підсистему «Реєстр судових рішень», яка входить до інтегрованої комплексної інформаційної системи Пенсійного фонду України.

При цьому після цього перерахунку пенсії, здійсненого 04.04.2022, ГУ ПФУ в Полтавській області не виплачувало позивачу доплату, передбачену постановою Кабінету Міністрів України № 713 від 14.07.2021.

На звернення позивача від 18.08.2023 ГУ ПФУ в Полтавській області надало відповідь листом від 05.09.2023, яким повідомило про те, що оскільки розмір пенсії перераховувався на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі № 440/16972/21 та після такого перерахунку розмір пенсії збільшився на понад 2 000 грн, тому для поновлення щомісячної доплати підстави відсутні.

Позивач не погодилася з діями ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови у призначенні та виплаті з 01.05.2022 щомісячної доплати до пенсії, передбаченої пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 № 713 «Про додатковий соціальний захист окремих категорій осіб», та звернулася до суду з відповідним позовом.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі № 440/15750/23 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 .

Визнано протиправними дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті з 01.05.2022 доплати до пенсії згідно пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 № 713 «Про додатковий соціальний захист окремих категорій осіб».

Зобов`язано ГУ ПФУ в Полтавській області нарахувати та виплатити з 01.05.2022 ОСОБА_1 щомісячну доплату до пенсії відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 № 713 «Про додатковий соціальний захист окремих категорій осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 12.11.2025 у справі № 440/15750/23 задоволено заяву ОСОБА_1 .

Змінено спосіб та порядок виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі № 440/15750/23 шляхом стягнення з ГУ ПФУ в Полтавській області на користь ОСОБА_1 на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі № 440/15750/23 грошової суми у розмірі 42 000.00 грн.

На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі № 440/15750/23 ОСОБА_1 проведено перерахунок пенсії з 01.05.2022 та нараховано доплату пенсії за період з 01.05.2022 по 31.01.2024 у розмірі 42 000.00 грн. Виплату пенсії, перераховану на виконання рішення суду, розпочато з 01.02.2024 у розмірі 12 385.25 грн.

Водночас, позивач, вважаючи, що пенсійний орган вищевказаними діями, які визнані протиправними під час розгляду справ № 440/16972/21 та № 440/15750/23, завдав їй матеріальної та моральної шкоди, звернулася до суду з цим позовом про стягнення коштів (моральної та матеріальної шкоди).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись до суду з даним позовом, позивач обґрунтовує позовні вимоги невиконанням відповідачем в повному обсязі рішення у справах № 440/16972/21 та № 440/15750/23. Тобто, позивач, звертаючись із цим позовом, фактично просить суд зобов`язати відповідача виконати вищевказані рішення суду. Зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об`єкту порушеного права, а тому, у такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання судового рішення у іншій справі, суд не може зобов`язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення. Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини мають бути вирішені в межах виконання рішення у справах № 440/16972/21 та № 440/15750/23, а не окремого позову. Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення на її користь з ГУ ПФУ в Полтавській області за рахунок коштів Державного Бюджету України моральної шкоди у розмірі 450 000.00 грн, яка була завдана їй протиправними діями та бездіяльністю ГУ ПФУ в Полтавській області, суд зазначив, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань. Однак, позивачем у даній справі не обґрунтовано наявності страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями відповідача, відповідно до яких заподіяно шкоду, яку саме заподіяно шкоду та в чому вона полягає. Тобто, позивач повинна довести факт завдання їй моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації її життя. В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише про борг пенсійного органу щодо її військової пенсії та невиконання рішень суду, що й завдало їй моральної шкоди. Суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів заподіяння їй моральних страждань поведінкою відповідача у справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача. Водночас, судом не встановлено у даній справі протиправності дій/бездіяльності, рішення суб`єкта владних повноважень. Крім того, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 450 000.00 грн.

Погоджуюсь з висновками суду першої інстанції, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Приписами статті 129 Конституції України встановлено, що однією з основних засад здійснення судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Спеціальним законом, який регулює правовідносини в сфері пенсійного забезпечення осіб, які перебували на службі в органах внутрішніх справ, є Закон України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі – Закон України № 2262-ХІІ).

Статтею 8 Закону України № 2262-ХІІ передбачено, що виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, особам, які мають право на пенсію згідно з цим Законом, забезпечується за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до частин другої, третьої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно із статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Частинами другою, четвертою статті 372 КАС України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Згідно з положеннями частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» йдеться про те, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

З аналізу викладених законодавчих норм вбачається, що не можна зобов`язати суб`єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною першою статті 383 КАС України встановлено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Процесуальним законом передбачено види судового контролю за виконанням судового рішення: зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (статті 382 КАС України) та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 Кодексу адміністративного судочинства України).

Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі № 806/2143/15 звертав увагу, що зазначені правові норми Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 382 Кодексу адміністративного судочинства України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.

Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов`язати відповідача належним чином виконати рішення суду.

Такі спеціальні правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Водночас, суд звертає увагу на положення статті 378 КАС України, згідно з якими за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення розглядається у двадцятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника.

Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Таким чином, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. У разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за Кодексом адміністративного судочинства України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 820/4261/18 та від 09.07.2019 у справі № 826/17587/18.

Як вбачається з матеріалів, звертаючись до суду з даним позовом, позивач обґрунтовує позовні вимоги невиконанням відповідачем в повному обсязі рішення у справах № 440/16972/21 та № 440/15750/23.

Тобто, позивач, звертаючись із цим позовом, фактично просить суд зобов`язати відповідача виконати вищевказані рішення суду.

Слід зазначити, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об`єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання судового рішення у іншій справі, суд не може зобов`язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 355/1648/15-а, від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а та від 29.07.2021 у справі № 460/350/19.

Відповідно, якщо позивач вважає протиправними рішення, дії чи бездіяльність відповідача, вчинені на виконання рішень суду у справах № 440/16972/21 та № 440/15750/23, то він може звернутись до суду в порядку статті 383 КАС України з заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача, а не пред`являти новий адміністративний позов.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 522/10140/17, від 21.11.2019 у справі № 802/1933/18-а та від 17.05.2023 у справі № 580/5096/22.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що спірні правовідносини мають бути вирішені в межах виконання рішення у справах № 440/16972/21 та № 440/15750/23, а не окремого позову.

Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення на її користь з ГУ ПФУ в Полтавській області за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної шкоди розміром 119 220.30 грн, яка складається із боргу по невиплаті пенсії за період з 01.12.2019 по 30.04.2022 у розмірі 77 220.30 грн та боргу по невиплаті надбавки до пенсії за період з 01.05.2022 по 31.01.2024 у розмірі 42 000.00 грн.

Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення на її користь з ГУ ПФУ в Полтавській області за рахунок коштів Державного Бюджету України моральної шкоди у розмірі 450 000.00 грн, яка була завдана їй протиправними діями та бездіяльністю ГУ ПФУ в Полтавській області, колегія судді зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Прецедентною практикою Європейського суду з прав людини і на законодавчому рівні в України, у тому числі частиною другою статті 1166 ЦК України, згідно з якою особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини, закріплено дію презумпції моральної шкоди. Тобто, моральна шкода вважається завданою позивачу, якщо відповідач не довів належними доказами відсутність його вини у завданні такої шкоди.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10.02.2021 у справі № 761/24143/19 (провадження № 61-17538св20), від 03.02.2022 у справі № 607/678/20 (провадження № 61-14991св21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 750/1591/18-ц вказано, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

У постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).

Як наведено у постанові Верховного Суду від 07.02.2023 у справі № 823/2108/18: відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Водночас, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, а також зваживши на згадані вище роз`яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 450 000 грн. позивач пов`язує з незаконними діями пенсійного органу, що полягали в регулярній невиплаті частини пенсійного забезпечення та відмові у виплаті суми пенсії уже після набрання рішенням суду законної сили, що спричинило позивачу моральні страждання, які проявляються у вигляді постійно підвищення тиску, головних болей, через протиправні дії та бездіяльність посадових осіб ГУ ПФУ в Полтавській області позивач вимушена нервувати та через суди відстоювати своє право на чесно зароблену свою військову пенсію. Позивач вважає, що відносно неї тривалий час, системно ГУ ПФУ в Полтавській області застосовує психічне, психологічне катування та дискримінацію, через те, що вона являється військовим пенсіонером.

Однак вищевказані аргументи не є безумовною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки не доводять, що порушення мали наслідки, які досягли рівня страждань чи приниження.

Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений ст. 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

При цьому сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Однак, позивачем у даній справі не обґрунтовано наявності страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями відповідача, відповідно до яких заподіяно шкоду, яку саме заподіяно шкоду та в чому вона полягає. Тобто, позивач повинна довести факт завдання їй моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації її життя.

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише про борг пенсійного органу щодо її військової пенсії та невиконання рішень суду, що й завдало їй моральної шкоди.

Разом з тим, позивачем, ані у позовній заяві, ані в апеляційній скарзі жодним чином не наведено належних мотивувань для стягнення моральної шкоди, у тому числі у заявленому розмірі, не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім`ї душевних страждань, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок дій або бездіяльності відповідача.

Відсутні у розпорядженні суду і докази настання у позивача інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, які у розумінні статті 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди.

Слід зауважити, що для вирішення питання щодо відшкодування шкоди обов`язково необхідно встановити наявність одночасно трьох складових : підтвердження факту заподіяної шкоди правам заявника саме внаслідок протиправного діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведений факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 17.01.2024 по справі № 580/1015/21, від 21.02.2024 по справі № 203/4419/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права.

Посилання позивача на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 216/3521/16-ц є необґрунтованими, оскільки постанова від 01.09.2020 прийнята Великою Палатою Верховного Суду з метою забезпечення єдності практики у застосуванні норм матеріального права щодо захисту прав споживачів та стягнення банківського вкладу, вказаною постановою не надавалась оцінка та не вирішувались правовідносини сторін у сфері соціального захисту громадян, зокрема, у сфері призначення, перерахунку та здійснення пенсійних виплат.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на рішення Дніпровського апеляційного суду від 25.04.2023 у справі № 243/3242/22, Чернігівського апеляційного суду від 27.02.23 у справі № 751/3267/22, Деснянського районного суду м. Чернігова від 05.10.23 у справі № 750/12995/23 є не обґрунтованим. Дане судове рішення не є рішенням, яке є обов`язковим до врахування, та таким що має преюдиційне значення для вирішення справи в розумінні положень ч. 5 ст. 242 КАС України.

Інші доводи і заперечення сторін, з урахуванням наведеного, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог оскаржуваного рішення суду.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

На підставі викладеного колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.09.2025 по справі № 554/4879/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко І.С. Чалий