Рішення від 14 січня 2026 р. у справі №592/20067/24 — Ковпаківський районний суд м. Суми

Справа №592/20067/24

Провадження №2/592/113/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2026 року м.Суми

Ковпаківський районний суд м. Суми у складі:

головуючого: судді Бичкова І. Г. ,

за участю секретаря судового засідання: Глазько С. О. ,

представника позивача: адвоката Супруна Д. В. ,

представника відповідача: адвоката Шпакова А. О. ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в приміщенні Ковпаківського районного суду м. Суми цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування квартири недійсним, -

В С Т А Н О В И В :

04.12.2024 представник позивача ОСОБА_1 адвокат Супрун Дмитро Володимирович звернувся до Ковпаківського районного суду м. Суми з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування квартири недійсним, із змісту якого вбачається, що 14.06.1975 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, про що було зроблено актовий запис № 823. Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_2 . 30.10.1989 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла. Позивач фактично проживав з 1976 року до 2003 року за адресою: АДРЕСА_1 , а з 2003 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_2 . При цьому, реєстрація місця проживання по АДРЕСА_3 відбулась 06.12.1996, а на АДРЕСА_8 була змінена 12.07.2016. Відповідач від народження до 17.12.1998 фактично проживав за адресою: АДРЕСА_1 , а з 17.12.1998 до 2016 року за адресою: АДРЕСА_2 , а на даний час за адресою: АДРЕСА_4 . Тобто позивач з відповідачем проживали однією сім`єю тривалий час і за час коли позивач не досяг пенсійного віку, до виходу на пенсію, утримував сина до повноліття та всіляко матеріально його підтримував. Позивач працював на різних посадах, в тому числі на заводі ім. Фрунзе, де і отримав ордер на вселення у спірну квартиру, яку в подальшому, у 2008 році приватизував. Крім того, позивач працював і в АТ "Укрзалізнинця" та інших підприємствах та мав стабільний дохід. Відповідач на даний час працює в АТ "Укрзалізнинця" на посаді керівника потягу та має стабільний офіційний дохід, після вирахування податків та зборів, приблизно 20000 грн. на місяць. Крім того, у власності відповідача 4 квартири: 1. Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 . 2. Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_4 . 3. Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . 4. Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5 , з яких він одну здає квартирантам та отримує додатково ще близько 10000 грн. доходу на місяць. Відповідач проживає разом з дружиною - ОСОБА_4 , яка є працездатного віку та не перебуває на його утриманні. Вона працює у КНП "Міська клінічна лікарня № 5". У неї у власності є свої 2 квартири, які також здаються квартирантам орієнтовно на суму до 10000 грн. на місяць. Тобто, орієнтовний дохід сім`ї відповідача становить 50000 грн. на місяць. Відповідач має доньку ОСОБА_5 від першого шлюбу, якій зараз 21 рік. Вона на даний час перебуває закордоном разом з матір`ю, є працездатною, має свій дохід та утримання не потребує. Інших дітей відповідач не має. Позивач же на даний час є пенсіонером і отримує звичайну пенсію за віком в розмірі 3314,91 грн. . Одному на дану пенсію жити нормальним життям неможливо, а лише виживати. У зв`язку з цим між позивачем та відповідачем в 2021 році було досягнуто угоду, відповідно до якої відповідач зобов`язується забезпечити позивача місцем проживання у своїй квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_2 , буде матеріально його підтримувати та надавати догляд в разі необхідності, а позивач подарує йому замість цього свою квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Крім цього, на квартиру, в якій позивач був зареєстрований, тобто в АДРЕСА_2 , було оформлено субсидію на компенсацію сплати комунальних послуг, що давало відповідачу додаткову фінансову вигоду. Як результат домовленостей, 27.05.2021 між позивачем та відповідачем було укладено договір дарування квартири під номером АДРЕСА_6 . Відчужувана за даним договором квартира належала дарувальнику на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом Сумської міської ради Сумської області від 12.12.2008, на підставі подання управління обліку, розподілу та приватизації житла Сумської міської ради від 08.12.2008 за № 1849, зареєстрованого в КП "Сумське БТІ" 13.05.2009 за р. № 720, в р. кн. № 50, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за № 22706860 від 13.05.2009. Квартира має загальну площу 21,8 м ? та складається з 1-ї жилої кімнати, жилою площею 11,4 м ? . Цей дар сторони оцінили в 120000,00 грн. . Однак, укладаючи 27.05.2021 договір дарування квартири, позивач помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, у зв`язку із тим, що на момент укладення указаного договору усі його істотні умови позивач вважав непринциповими, оскільки не було підстав недовіряти єдиному рідному сину, який забезпечений житлом в достатній кількості і рідного батька не залишить доживати старість на вулиці. Крім того, на момент укладання договору була ще й тристороння домовленість. Між позивачем, відповідачем та колишньою дружиною позивача - матір`ю відповідача про те, що кожен має бути забезпечений житлом в достатній мірі і що вона не заперечує проти довічного проживання позивача за адресою: АДРЕСА_2 , а відповідач ніколи не буде цьому перешкоджати. Однак, на даний час, позивач не має можливості проживати як у спірній квартирі, так і за адресою: АДРЕСА_2 . Коли укладали договір дарування, нотаріус надавала позивачу до прочитання зміст договору. Позивач формально розумів, що він підписує договір дарування квартири, однак був переконаний, що, по суті, укладається договір довічного утримання, оскільки між ним та відповідачем була така домовленість. Була домовленість на такий "дар" в обмін на довічне проживання у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_2 , та надання від відповідача всілякої матеріальної підтримки по мірі необхідності. Однак, відповідач 25.09.2024 надіслав повідомлення у Вайбер наступного змісту: "Я тебе сьогодні виписав з квартири і відмовився від субсидії! До маминих роковин (ІНФОРМАЦІЯ_4) звільни квартиру! В іншому випадку я тебе виселю з поліцією!" . Згідно витягу з реєстру територіальної громади позивача дійсно було знято з реєстрації 26.09.2024. Відповідач дійсно змінив замки до квартири, в якій фактично мешкав і був зареєстрований позивач та повідомив останньому, що має намір здати її квартирантам. Оскільки він порахував, що це йому вигідніше. Позивач вважає, що договір дарування квартири має бути визнаний недійсним, виходячи з наступного. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. В той же час, відповідно до ч. 1 ст. 744 ЦК України, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) доглядом довічно. Відповідно до ч. 2 ст. 749 ЦК України, якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувана іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Відповідно до ст. 750 ЦК України набувач може бути зобов`язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі) , який йому переданий за договором довічного утримання (догляду) . При цьому, договір є правочином. Загальні вимоги, додержання яких є необхідними умовами для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. ч. 1. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ст. 203 вказаного Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) . У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України) . Відповідно до ст. ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України) , мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Тлумачення ст. 230 ЦК України свідчить про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК України) . Таким чином, у зв`язку з похилим віком, незадовільним станом здоров`я позивач потребував сторонньої допомоги, яку йому обіцяв надавати і фактично надавав син, тому між ними мала місце домовленість про укладання договору довічного утримання, а не договору дарування, і саме позивач вважав, що між ними було укладено договір довічного утримання. Договір дарування він підписав, до кінця не усвідомлюючи різницю між ними і будучи переконаним в тому, що ті домовленості, які були раніше досягнуті між ними та колишньою дружиною позивача, матір`ю відповідача, ніколи не будуть порушені. В той же час, слід виходити з того, що правовим наслідком укладання договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом договору, та виникнення права власності на нього в обдарованої особи. Особливість договору дарування полягає у тому, що цей договір є безоплатним, а тому дарувальник не набуває права на зустрічні дії майнового чи немайнового характеру з боку обдарованої особи. В той же час, позивач був забезпечений тривалий час житлом відповідача й отримував від нього регулярну матеріальну підтримку. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України, враховуючи складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) , ціною позову та значенням справи для сторони, вартість наданих послуг складає 6000 грн. на момент подачі позову та буде збільшено залежно від кількості судових засідань з розрахунку 1000 грн. за участь в одному засіданні. Це підтверджується додатком до угоди про надання правничої (правової) допомоги та розрахунковою квитанцією на суму 4000 грн. . На виконання п. 10 ч. 3 ст. 175 ЦПК України позивач підтверджує, що ним не було подано іншого позову (позовів) до відповідача до будь-яких судів з тим самим предметом та з тих самих підстав, визначених в цій позовній заяві. На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 203, 215, 216, 229-233 ЦК України; ст. ст. 4, 12, 19, 76-81, 89, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, він просив: 1. Договір дарування квартири під номером АДРЕСА_6 , укладений 27.05.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталією Борисівною в реєстрі під номером 693, визнати недійсним. 2. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати на професійну правову допомогу в сумі 6000 грн. (вхідний № 46681/24 від 04.12.2024) (а. с. 1-5) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 06.12.2024 у справі № 592/20067/24, провадження № 2/592/3204/24 позовну заяву ОСОБА_1 було постановлено залишити без руху, надавши заявнику строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення заяви без руху, для усунення вказаних недоліків. Якщо позивач не усунуть недоліки заяви у строк, встановлений судом, позовна заява буде вважатися неподаною і повернута позивачеві. Про прийняте рішення повідомити позивача ОСОБА_1 , виславши йому копію ухвали для відома і виконання. Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили з моменту її підписання суддею. Ухвала набрала законної сили 06.12.2024 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/123611774) (а. с. 28) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 18.12.2024 у справі № 592/20067/24, провадження № 2-з/592/51/24 заяву ОСОБА_1 адвоката Супруна Дмитра Володимировича про забезпечення позову було задоволено. Було ухвалено забезпечити позов шляхом накладення заборони на відчуження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 , на підставі договору дарування від 27.05.2021, що зареєстрований приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталією Борисівною в реєстрі під номером 693, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним, до набрання законної сили рішенням суду по справі. Ухвала підлягає негайному виконанню. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення до Сумського апеляційного суду. Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Ухвала набрала законної сили 02.01.2025 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/123888731) (а. с. 43) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 18.12.2024 у справі № 592/20067/24, провадження № 2/592/3204/24 було відкрито провадження в цивільній справі за вищевказаним позовом за правилами загального позовного провадження. Було ухвалено призначити підготовче засідання на 17.01.2025 на 13:30 в залі судових засідань № 5 Ковпаківського районного суду м. Суми, за адресою: м. Суми, вул. Маґістратська, буд. 12. Строк для подання відповідачем відзиву на позов - п`ятнадцять днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив у строк п`ять днів з дня його отримання. Копія відповіді на відзив відповідачу повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відповіді на відзив до суду. Відповідач має право подати до суду заперечення на відповідь у строк п`ять днів з дня її отримання. Копія заперечення на відповідь позивачеві повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) заперечень на відповідь до суду. Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи, що розглядається, на веб-сайті http://kv.su.court.gov.ua. Було ухвалено надіслати позивачам копію ухвали про відкриття провадження у справі, а іншим учасникам справи - одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі надіслати копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Ухвала суду оскарженню не підлягає. Ухвала набрала законної сили 19.12.2024 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/123888840) (а. с. 44) .

14.01.2025 представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Шпаков Анатолій Олександрович надав до канцелярії Ковпаківського районного суду м. Суми відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що в провадженні Ковпаківського районного суду м. Суми знаходиться цивільна справа № 592/200067/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним. 30.12.2024 відповідач отримав позовну заяву з додатками. Ознайомившись із її змістом, він вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Згідно позовної заяви позивач просить суд визнати недійсним договір дарування квартири від 27.05.2021. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає про те, що фактично між ним та відповідачем було досягнуто домовленості на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування, тому позивач вважав що між ними було укладено саме договір довічного утримання. На думку позивача, вказаний договір довічного утримання був наслідком досягнутих домовленостей між сторонами, згідно яким позивач відчужує спірну квартиру на користь відповідача, а останній "зобов`язується забезпечити позивача місцем проживання у своїй квартирі в АДРЕСА_2 , буде матеріально його підтримувати та надавати догляд у разі необхідності" . Отже, позиція позивача у даній справі зводиться до того, що ними було укладено правочин під впливом помилки та наступного невиконання взятих на себе зобов`язань зі сторони відповідача. Проте, вказана позиція не відповідає дійсним обставинам справи та спростовується наявними в матеріалах справи доказами. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. В свою чергу, правове регулювання договору довічного утримання здійснюється відповідно до ч. 1 ст. 744 ЦК України, згідно якій за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) доглядом довічно. Відповідно до ст. 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно ст. 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду) , відповідно до ст. 334 цього Кодексу. Згідно ч. ч. 1, 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за поговором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Відповідно до ст. 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувану, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом. Так, 27.05.2021 між позивачем та відповідачем було укладено договір дарування квартири, який було посвідчено приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Н. Б. . Відповідно до п. 1 дарувальник (батько, позивач) подарував, а обдаровуваний (син, відповідач) прийняв в дар по даному договору квартиру під номером АДРЕСА_6 . Відповідно до п. 6 договору сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладання договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Відповідно до п. 7 договору сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються дарування квартири. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення. Згідно п. 9 договору сторони підтверджують, що договір цей не носить характеру мнимої та удаваної угоди, не приховує іншу угоду між сторонами і відповідає дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. Крім того, у договорі міститься заява самого позивача про те, що "мені, дарувальнику - ОСОБА_1 роз`яснено нотаріусом різницю між договорами дарування, купівлі-продажу, спадкового та довічного утримання. Також мені роз`яснено, що договір дарування за своєю природою є безоплатним, а тому вимагати від обдарованого вчинення на мою користь будь-яких дій майнового чи немайнового характеру я не маю права. Своїм підписом під даним договором, я підтверджую той факт, що я бажаю саме подарувати зазначену вище квартиру обдарованому - ОСОБА_2 " . Таким чином, на момент укладення договору (27.05.2021) позивачу достеменно було відомо про укладання саме договору дарування, а не договору довічного утримання, було роз`яснено відмінності між ними, правові наслідки кожного з них. Вказане спростовує позицію позивача про те, що укладений ним правочин, а саме: договір дарування квартири від 27.05.2021 було вчинено ним під впливом помилки. Також не відповідає фактичним обставинам та спростовується доказами і те, що позивач вважав що між сторонами фактично укладається договір довічного утримання замість договору дарування. Додатково на спростування позиції позивача щодо укладення правочину під впливом помилки, також можна зазначити те, що в позовній заяві ним зазначається "укладаючи 27.05.2021 договір дарування квартири, позивач помилився щодо обставин, які мають істотне значення, у зв`язку із тим, що на момент укладення указаного договору усі його істотні умови позивач вважав непринциповими, оскільки не було підстав недовіряти єдиному рідному сину..." . З цього слідує, що на момент укладення договору дарування квартири від 27.05.2021 позивач розумів усі істотні умови договору дарування, проте з власних міркувань вважав їх не суттєвими, що вказує не на помилковість дій позивача під час вчинення правочину, а на суб`єктивне ставлення до зрозумілих умов і наслідків договору дарування. Крім того, він звертає увагу суду на інші невідповідності в позиції позивача. Так, в позовній заяві позивач зазначає про те, що між позивачем та відповідачем в 2021 році було досягнуто угоду, відповідно до якої відповідач зобов`язується забезпечити позивача місцем проживання у своїй кватирі в АДРЕСА_2 , буде матеріально його підтримувати та надавати догляд у разі необхідності, а позивач подарує йому взамін свою квартиру в АДРЕСА_1 . Одночасно позивач в позовній заяві зазначає про те, що, починаючи з 12.07.2016, позивач був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 . Проте, право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , відповідач набув на підставі свідоцтва про спадщину лише 23.04.2024, що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав наданих позивачем, тобто майже через три роки після укладення договору дарування квартири. До того часу вказана квартира належала матері відповідача - ОСОБА_3 (померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ) , з якою і проживав позивач. Вказане свідчить про те, що, не будучи власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , про що не міг не знати позивач, відповідач об`єктивно не міг забезпечити позивача проживанням у даній квартирі, що в, свою чергу, свідчить про надуманий характер домовленостей, про які зазначає позивач. Більше того, за версією позивача, в результаті домовленостей з відповідачем та укладення договору довічного утримання від 27.05.2021 відповідач мав його матеріально підтримувати та надавати догляд у разі необхідності. Відтак, вказаний "договір довічного утримання" є чинним починаючи з 2021 року і позивач не заявляв про його порушення до часу коли його було знято з реєстрації 26.09.2024. Таким чином, за версією позивача в межах досягнутих домовленостей відповідач мав "матеріально підтримувати та надавати догляд" позивачу протягом більше трьох років. Проте, матеріали справи не містять жодного доказу як того що між сторонами було погоджено розмір матеріальної допомоги, так і того, що відповідач взагалі надавав позивачу будь-яку матеріальну допомогу. Не містить позовна заява і жодного доказу на підтвердження того, що на момент укладання договору існувала ще й тристороння домовленість між позивачем, відповідачем та колишньою дружиною позивача - матір`ю відповідача ( ОСОБА_3 ) , про яку зазначає позивач. Натомість, відповідач зняв позивача з реєстрації у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_2 через те, що останній протягом останніх 6 місяців вкрав з вказаної квартири майже все майно, в тому числі техніку, меблі, та інше, що належало матері відповідача та ці гроші спрямував на вживання алкогольних напоїв. Проте, враховуючи те, що позивач мав судимість, що підтверджується копією його трудової книжки, та небажанням відповідача створювати позивачу додаткові проблеми з правоохоронними органами, відповідач не звертався до поліції із заявою про вчинення злочину, а вирішив обмежити йому доступ до квартири своєї матері. Крім того, не відповідає дійсності зазначена позивачем обставина про відсутність у нього житла. Зі слів позивача, про що він особисто розповідав відповідачу, він проживає однією сім`єю з жінкою ( ОСОБА_6 , прізвище позивач не називав) у її житлі. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Так, матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження позовних вимог, що свідчить про необґрунтованість позовної заяви, що має наслідком відмову у задоволенні позовних вимог. Згідно даних, які містяться в позовній заяві, 26.11.2024 позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним договору дарування квартири. Враховуючи те, що оскаржуваний договір дарування квартири був укладений 27.05.2021, що не заперечується сторонами, то позивач звернувся до суду за захистом свого права після спливу строку позовної давності, що є підставою для відмови в його задоволенні. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Як зазначається в позовній заяві позивачу було відомо про порушення його права з 27.05.2021, а звернувся до суду позивач лише 26.11.2024. Жодних клопотань про поновлення строку звернення до суду позивачем не надавалось. Тому у відповідача наявні підстави для заявлення клопотання про застосування строків позовної давності, що він і реалізує. На виконання вимог п. 8 ч. 3 ст. 178 ЦПК України він заявляє про попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат відповідача при розгляді справи № 592/20067/24 в Ковпаківському районному суді м. Суми. Витрати, пов`язані з розглядом справи: - витрати на професійну правничу допомогу: 10000 грн. , які ОСОБА_2 очікує понести у зв`язку із розглядом справи в Зарічному районному суді м. Суми; - витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведення експертизи: відомості відсутні на час подання відзиву на позовну заяву; - витрати, пов`язані з витребуванням доказів, проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів: відомості відсутні на час подання відзиву на позовну заяву; - витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду: відомості відсутні на час подання відзиву на позовну заяву. У зв`язку з тим, що на даний час об`єктивно неможливо визначити точний обсяг послуг адвоката, що будуть надані в межах даної справи, докази на підтвердження понесених відповідачем судових витрат будуть надані Ковпаківському районному суду м. Суми додатково в межах передбаченого ЦПК України строку. Таким чином, проаналізувавши позовну заяву ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири, очевидним є те, що вона є необґрунтованою, твердження викладені в ній суперечать дійсним обставинам справи, є надуманими та спростовуються доказами, які містяться в матеріалах справи, що зумовлює відсутність підстав для задоволення позовних вимог. На підставі викладеного вище та керуючись ст. ст. 43, 178 ЦПК України, він просив: 1. Відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири. 2. Застосувати до вказаних правовідносин вимоги позовної давності за клопотанням ОСОБА_2 , та у разі наявності підстав до задоволення позову - відмовити у його задоволенні у зв`язку з пропуском позивачем строків позовної давності. 3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати (вхідний № 1552/25 від 14.01.2025) (а. с. 49-52) .

07.02.2025 представник позивача ОСОБА_1 адвокат Супрун Дмитро Володимирович надав до канцелярії Ковпаківського районного суду м. Суми заяву про поновлення процесуального строку, із змісту якої вбачається, що в провадженні Ковпаківського районного суду м. Суми знаходиться цивільна справа № 592/20067/24. Представник відповідача у відзиві просить застосувати до вказаних правовідносин вимоги позовної давності за клопотанням ОСОБА_2 та у разі наявності підстав до задоволення позову - відмовити у його задоволенні у зв`язку з пропуском позивачем строків позовної давності. Він вважаємо, що строк позовної давності для позивача розпочався від дня коли його право було порушено. Тобто від дня коли відповідач повідомив останнього, що він його виписав з квартири та те, що він має її звільнити. Тобто від 25.09.2024. Крім того, відповідно до положення ст. 19 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Враховуючи те, що спірну угоду було укладено 27.05.2021, то загальний строк позовної давності від дати укладення (якщо припустити, що позивач дізнався про порушення свого права в день укладення угоди) спливав 27.05.2022, тобто під час діє воєнного стану, є зупиненим та не може бути застосованим. На підставі вищевикладеного, керуючись положення ст. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, він просив поновити процесуальний строк, встановлений законом для подання позовної заяви про визнання договору дарування квартири недійсним (вхідний № 4543/25 від 07.02.2025) (а. с. 67) .

07.02.2025 представник позивача ОСОБА_1 адвокат Супрун Дмитро Володимирович надав до канцелярії Ковпаківського районного суду м. Суми додаткові пояснення у справі, із змісту яких вбачається, що в провадженні Ковпаківського районного суду м. Суми знаходиться цивільна справа № 592/20067/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним. Представником відповідача було подано до суду відзив, в якому, серед іншого, зазначено наступне: "Натомість, відповідач зняв позивача з реєстрації у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 через те, що останній протягом останніх 6 місяців вкрав із вказаної квартири майже все майно, в тому числі, техніку, меблі, та інше, що належало матері відповідача та ці гроші спрямував на вживання алкогольних напоїв. Проте, враховуючи те, що позивач мав судимість, що підтверджується копією його трудової книжки, та небажанням відповідача створювати позивачу додаткові проблеми з правоохоронними органами, відповідач не звертався до поліції із заявою про вчинення злочину, а вирішив обмежити йому доступ до квартири своєї матері. Крім того, не відповідає дійсності зазначена позивачем обставина про відсутність у нього житла. Зі слів позивача, про що він особисто розповідав відповідачу, він проживає однією сім`єю з жінкою ( ОСОБА_6 , прізвище позивач не називав) у її житлі. " . Позивач категорично заперечує вказані факти та у зв`язку з цим хоче зазначити наступне. Позивач проживав у квартирі, яка дійсно спочатку належала його колишній дружині, а потім їх спільному сину досить тривалий час і в ній були його особисті речі. В тому числі і меблі і техніка. Позивач стверджує те, що нічого він звідти не вивозив, а навіть якщо й захотів би, то має на це повне право, так як то його особисті речі. В той же час, коли відповідач, без попередження, змінив замки у квартирі, то позивач лише із залученим поліції зміг забрати мінімальний набір речей першої необхідності. Щодо вживання спиртних напоїв, то позивач регулярно проходив медичні огляди та не перебуває на обліку у відповідних медичних установах. Посилання представника відповідача про наявність судимості взагалі вказує на бажання відповідача хоч якось виправдати свою поведінку щодо недотримання раніше укладених домовленостей, оскільки мова йде про 1984 рік. Тобто 40 років тому! В той же час представник відповідача слушно посилається на те, що відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Вказані вище обставини свідчать про те що саме ці доводи відповідача у відзиві не підтверджені жодними доказами та не заслуговують на увагу суду. Враховуючи вказані вище обставини, він вважає, що вимоги позивача, що були пред`явлені в позові до відповідача, слід задовольнити повністю, оскільки відповідачем не було наведено жодних доказів, що б вказували на причини чому саме позивач вирішив подарувати належну йому єдину квартиру без очікування жодних матеріальних благ, утримання та забезпечення житлом, від відповідача (вхідний № 4615/25 від 07.02.2025) (а. с. 70, 71) .

26.03.2025 представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Шпаков Анатолій Олександрович надав до канцелярії Ковпаківського районного суду м. Суми заперечення на заяву про поновлення пропущеного процесуального строку, із змісту яких вбачається, що в провадженні Ковпаківського районного суду м. Суми знаходиться цивільна справа № 592/20067/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним. 25.03.2025 представник відповідача ознайомився з матеріалами справи, зокрема, із заявою представника позивача про поновлення процесуального строку. Він вважає вказану заяву необґрунтованою з огляду на наступне. У вказаній заяві вказується, що позивач вважає, що строк позовної давності розпочався від дня коли його право було порушено, тобто від дня коли відповідач повідомив останнього, що він виписав з квартири та, що він має її звільнити (25.09.2024) . Одночасно з цим в заяві зазначається, що враховуючи, що спірну угоду укладено 27.05.2021, то загальний строк позовної давності спливав під час дії воєнного стану, тому вказаний строк є зупиненим та не може бути застосованим. Отже, вказані два твердження суперечать одне одному, адже якщо позивач вважає, що строк позовної давності почав свій відлік з 25.09.2024, то у позивача не має необхідності подавати заяву про поновлення строку позовної давності. В іншому випадку, якщо позивач виходить з того, що строк позовної давності закінчився в період дії воєнного стану і є зупиненим, то очевидно надуманою є позиція позивача щодо початку перебігу строку позовної давності з моменту порушення права позивача з 25.09.2024. Натомість, твердження позивача про зупинення перебігу строку позовної давності є необґрунтованим з огляду на наступне. Так, спірний договір було укладено 27.05.2021, саме з цього часу позивачу було відомо про порушення його права, адже предметом спору є визнання недійсним договору дарування. Згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. "Право на суд" , одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007) . Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Згідно ч. 1 ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Доступ до суду, як елемент права на справедливий судовий розгляд, не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута. При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає про те, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Дія 97" проти України" від 21.10.2010) . Аналогічний правовий висновок виклав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06.02.2019 у справі № 361/161/13-ц, провадження № 61-37352сво18. В позовній заяві та заяві про поновлення пропущеного процесуального строку позивач не зазначив про пропуск строку позовної давності саме внаслідок виникнення обставин непереборної сили і доказів на підтвердження таких обставин не надав. Посилання на дію воєнного стану в Україні не є беззаперечною підставою для поновлення строку, оскільки введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2022 у справі № 990/115/22, провадження № 11-107заі22. Позивачем не заперечується те, що йому було відомо про укладений спірний договір дарування квартири від 27.05.2021. Між тим, впродовж більше трьох років з дня його укладення позивач до суду не звертався. За таких обставин відсутні підстави вважати, що строк на звернення до суду було пропущено внаслідок обставин непереборної сили. На підставі викладеного очевидним є необґрунтованість заяви про поновлення процесуального строку. У зв`язку з викладеним він просив суд врахувати дані заперечення на заяву про поновлення пропущеного процесуального строку та застосувати до вказаних правовідносин вимоги позовної давності за клопотанням ОСОБА_2 , та у разі наявності підстав до задоволення позову - відмовити у його задоволенні у зв`язку з пропуском позивачем строків позовної давності (вхідний № 11619/25 від 26.03.2025) (а. с. 120, 121) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 26.03.2025 у справі № 592/20067/24, провадження № 2/592/647/25 було постановлено залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталію Борисівну. Ухвала оскарженню не підлягає. Ухвала набрала законної сили 26.03.2025 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/126126332) (а. с. 129) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 26.03.2025 у справі № 592/20067/24, провадження № 2/592/647/25 було постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування недійсним, до судового розгляду на 17.04.2025 на 15:00 у приміщенні Ковпаківського районного суду м. Суми, розташованого за адресою: м. Суми, вул. Маґістратська, буд. 12, про що повідомити сторін по справі. Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення. Ухвала набрала законної сили 26.03.2025 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/126126340) (а. с. 128) .

На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв`язку із звільненням судді Ковпаківського районного суду м. Суми ОСОБА_7 у відставку було визначено головуючого у справі суддю Ковпаківського районного суду м. Суми Бичкова Ігоря Геннадійовича (а. с. 136) .

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 25.08.2025 у справі № 592/20067/24, провадження № 2/592/647/25 було постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування недійсним до судового розгляду по суті на 15.10.2025 на 11:00. В судове засідання викликати сторони. Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Ухвала набрала законної сили 25.08.2025 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129706030) (а. с. 152) .

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Супрун Дмитро Володимирович надали пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві. Вони просили постановити рішення, яким визнати недійсним договір дарування двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_7 , укладений 27.05.2021 між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Шпаков Анатолій Олександрович надав пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву. Він категорично заперечував проти задоволення позову.

В судове засідання відповідач ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування квартири недійсним, не прибули. Про місце, дату та час судового засідання були повідомлені належним чином. Їхнє не прибуття не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ознайомившись з позовною заявою, відзивом на позовну заяву, вислухавши пояснення та думки позивача та його представника, пояснення та думку представника відповідача, дослідивши та перевіривши документи та копії документів, доданих до позовної заяви, до відзиву на позовну заяву, які містяться в матеріалах судового провадження, враховуючи наявність судових рішень, які містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, суд дійшов наступного висновку.

У відповідності до ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Дана стаття встановлює головні засади здійснення цивільних прав, під якими мається на увазі можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов`язаної особи. Суб`єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов`язки. Суб`єктивне право конкретне й означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; правоздатність невідчужувана, а суб`єктивне право може бути передане іншій особі; правоздатність є органічною властивістю суб`єкта цивільних правовідносин, а суб`єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів) . Традиційно суб`єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для уповноважено особи: 1) можливість поводитися певним чином; 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо. Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо. Принциповим положенням даної статті є те, що особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що особа може на власний розсуд як здійснювати суб`єктивне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі. Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб`єктивного цивільного права. Здійснення суб`єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія) , що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія) . Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права є положення ч. 2 цієї статті, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, установлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володіння особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК України передбачає викуп пам`ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам`ятки історії та культури загрожує пошкодження або знищення. Слід звернути увагу на те, що в ч. 2 даної статті вживається термін "закон" , а не "акти законодавства" . Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб`єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише в законах, але не у підзаконних нормативних актах. Спеціальні правила передбачені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести "непотрібність" для неї такого права, виражено відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов`язані з необхідністю документального оформленні права на окремі види об`єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб`єктом права власності. Вона зберігає суб`єктивні права так само, як і пов`язані з цими правами обов`язки (наприклад, обов`язок сплати податку на транспортні засоби, тощо) . Відмова від права може бути "безадресною" , якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Разом з тим, допускається не лише відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (окрім випадків, встановлених законом) . Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні) . Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва, і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб`єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов`язків) від однієї особи до іншої (правонаступника) . Важливою гарантією здійснення права на свій розсуд є презумпція добросовісності та розумності його здійснення, яка діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто, щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність" має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" - як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) , не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог: 1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК України та інших актах цивільного законодавства; 2) щодо цивільної дієздатності суб`єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності. Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним; 3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб`єкта (суб`єктів) правочину. Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення суб`єкта (суб`єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб`єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилася під впливом погрози, обману, тощо) , такі правочини визнаються недійсними; 4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов`язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної) . Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків; 5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду; 6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей) , то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним.

У відповідності до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Ст. ст. 229-231 ЦК України об`єднує те, що вони передбачають наслідки правочинів, укладених з так званими "вадами волі" , тобто за умов, що перешкоджають вільному формуванню волі сторони, яка вчинила правочин, а, отже, тягнуть невідповідність волі та волевиявлення. Цими обставинами зумовлені й деякі спільні риси та особливості наслідків визнання таких правочинів недійсними. Ст. 229 ЦК України визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки. Помилка - це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Як роз`ясняв Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови "У справах про визнання правочинів недійсними" № 3 від 28.04.1978 (із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.12.1992, № 15 від 25.05.1998) (Постанова втратила чинність на підставі Постанови Верховного Суду "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" № 9 від 06.11.2009) під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним. Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України, істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину. Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо. Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція (ст. 216 ЦК України) . Додаткові негативні майнові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Якщо у визнанні правочину недійсним є винною особа, яка помилилася (проявила недбальство) , то вона зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов`язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки. Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Окрім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їхнє існування. Отже, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину) . Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину. Основними наслідками правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція: сторони поновлюється у попередньому становищі (ст. 216 ЦК України) . Додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК України, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з учиненням цього правочину (ст. 22, 23 ЦК України) . Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася невільно. Під насильством мається на увазі психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому) . При цьому необов`язково, щоб насильство здійснювалося саме іншою стороною правочину. Достатньо, щоб він знав про насильство з боку інших осіб і використав цю обставину у своїх інтересах. Основними наслідками визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція (ст. 216 ЦК України) . Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з учиненням цього правочину (ст. ст. 22, 23 ЦК України) . Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства іншої особи, якщо, навіть, результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правове регулювання договору дарування суттєво відрізняється від регулювання цього договору в ЦК УРСР 1963 року, де даруванню було присвячено лише дві статті (ст. 243 та 244 ЦК УРСР) , договір розглядався як реальний і вважався укладеним в момент передання майна. Дана стаття передбачає, крім реального, також консенсуальний договір дарування, за яким одна сторона (дарувальник) зобов`язується передати іншій стороні (обдарованому) дарунок в майбутньому. Крім речей, об`єктом договору дарування можуть бути майнові права. Таким чином, момент укладання договору дарування може не співпадати з переходом права власності. Тоді він породжує обов`язкове правове відношення, змістом якого є обов`язок дарувальника збагатити обдарованого за рахунок зменшення свого майна. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдаровуваний є рівноправними суб`єктами. Договір дарування направлений на безповоротне припинення права власності у дарувальника та виникнення права власності у обдарованої особи, при цьому обдаровуваний набуває право на майно, якого раніше у нього не було. Дарувальник повинен бути власником майна, що відчужується. Договір дарування є узгодженим волевиявленням обох сторін і являє собою не тільки акт розпорядження майном власником (дарувальником) , але й акт прийняття подарунку обдаровуваним. Для здійснення договору дарування необхідно як воля дарувальника, так і згода обдаровуваного, який має право відмовитися від прийняття дарунку в силу певних причин. При відсутності згоди на прийняття майна, яке не виражено ні в якій формі, такий договір не можна визнати укладеним. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному або передачі його у майбутньому, і тому він може належати як до реальних, так і до консенсуальних договорів. Момент укладання правочину не пов`язаний з моментом передачі майна у власність. За таких умов договір дарування з обов`язком передати майно обдаровуваному у майбутньому вважатиметься чинним до його фактичної передачі, а тому має ознаки консенсуальної угоди. Договір дарування є односторонньо зобов`язувальним. З його укладанням у сторін, як правило, не виникають взаємні або односторонні обов`язки. Щодо прав, то їх набуває лише обдаровуваний у виді повноважень власника стосовно прийнятого майна. Належність дарування до односторонніх договорів не позбавляє його ознак двостороннього правочину, для укладання якого необхідне волевиявлення двох сторін (дарувальника і обдаровуваного) . Це означає, що дарування вважається здійсненим (тобто договір укладений) за наявності волевиявлення обдарованої особи, висловленого у будь-якій формі. Як правило, воно виявляється у відповідній поведінці, зумовленій певними подіями або обставинами. Безпосередня згода особи, якій дарується майно, вимагається за тими угодами, які потребують спеціального оформлення. Якщо дарунок не прийнято, договір дарування вважається не укладеним. З укладанням договору дарування фактично припиняється юридичний зв`язок між сторонами. Таким чином, дарування є договором, тобто двостороннім правочином, що заснований на взаємному узгодженні. Воно передбачає згоду обдарованого прийняти пропоноване йому майнове право. Цією ознакою дарування відрізняється від прощення боргу, яке відноситься до односторонніх угод. Характерною ознакою дарування є його безоплатність. Будь-які причини, мотиви дарувальника (глибока вдячність до обдаровуваного або інші особисті почуття) не мають значення. Не виключає безоплатності покладання на обдаровуваного певних обов`язків, пов`язаних з використання речі, та інші умови. Однак при зустрічних обов`язках обдаровуваного у відношенні до дарувальника - передати річ, оказати послугу - договір не визнається даруванням, а буде визначатися нормами, що стосуються договору міни, та інше, в залежності від умов договору. Договір дарування завжди є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Це характеризує дарування як договір, що не терпить яких-небудь зустрічних домагань і спрямований винятково на надання майнової вигоди лише одній стороні. Тобто у даному випадку законодавець встановлює, що любе зустрічне майнове надання стороною, що набуває майно у власність, свідчить про відсутність дарування. Не суперечить безоплатному характеру договору дарування факт здійснення обдарованим згодом дарунка на користь дарувальника, але за самостійним договором. ЦК України не визнає дарування на випадок смерті. Розпорядження про передачу майна після своєї смерті оформлюється заповітом, від якого дарування відрізняється тим, що майно передається при житті дарувальника, а тому, майно дарувальника зменшується, тоді як заповіт не відображується на майнових правах при житті особи. Крім того, заповіт може бути відмінено у будь-який час, тоді як дарування, як правило, безповоротне. Дарування є договором, а заповіт - односторонім правочином. Договір дарування, укладений з порушенням вимог закону про безоплатність передачі іншій стороні майна у власність, є недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, що також встановлено ст. 12 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27.05.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталією Борисівною, зареєстрований в реєстрі за № 693 (а. с. 12, 13) .

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України) .

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ст. 203, ч. 1 ст. 229, ст. 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 16.03.2016 у справі № 6-93цс16 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/56815956) та у постанові Верховного суду України від 20.03.2019 2019 у справі № 758/463/15-ц, провадження № 61-48695св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/80751455) .

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19 викладений висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (https://reyestr.court.gov.ua/Review/84152558) .

У постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 759/17065/14-ц, провадження № 61-2779св18 було зроблено висновок щодо застосування ст. 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування) ; б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/77037112) .

Таким чином, позивач, укладаючи оспорюваний договір, діяв під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки ніколи не збирався відчужувати та передавати квартиру у власність, у якій проживає та іншого житла він не має; після підписання спірного договору, від особистих речей квартиру не звільняв та залишився проживати у ній. Позивач погоджувався на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання, оскільки такий був похилого віку та потребував сторонньої допомоги, яке йому обіцяв відповідач, та укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про наявність у позивача іншого нерухомого майна (житла) , а показаннями позивача підтверджується, що він, внаслідок свого віку потребував сторонньої допомоги, однак наміру відчужувати квартири в нього не було.

Враховуючи вищенаведене, дослідивши матеріали справи, судом було встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 продовжував проживати у спірній квартирі; передача квартири фактично не відбулася, в силу свого похилого віку та за станом здоров`я він потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги.

Крім того, суд бере до уваги також висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі № 6-1124цс15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/53498262) , від 02.12.2015 у справі № 6-2087цс15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/54156760) , від 03.02.2016 у справі № 6-1364цс15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/55609645) , від 20.04.2016 у справі № 6-372цс16 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/57463802) ; у постановах Верховного Суду від 03.05.2018 у справі № 755/21068/14-ц, провадження № 61-9109св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73902384) , від 10.01.2019 у справі № 489/4535/16-ц, провадження № 61-34071св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/79214700) , від 10.04.2019 у справі № 522/9562/16-ц, провадження № 61-38432св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81234647) , від 22.01.2020 у справі № 360/939/17, провадження № 61-40370св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/87115377) , від 01.10.2020 у справі № 585/2413/19, провадження № 61-8097св20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92065896) , від 14.07.2021 у справі 552/7241/17, провадження № 61-1142св20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98482806) , оскільки правовідносини у вказаних справах є подібними.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України) .

Ст. 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів) , який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України) .

Ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 судам було роз`яснено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України) , мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09#Text) .

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту ст. ст. 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ст. 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого не має обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 645/10160/15-ц, провадження № 61-13652св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73157247) , від 03.05.2018 у справі № 465/826/13-ц, провадження № 61-745св17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/74158169) , від 03.05.2018 у справі № 334/7904/15-ц, провадження № 61-4417св18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73902504) , від 18.11.2020 у справі № 202/2578/19, провадження № 61-2626св20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93171204) ) .

Аналогічні правові висновки зазначені в постановах Верховного Суду від 05.03.2025 у справі № 442/1932/23, провадження № 61-15634св24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/125673380) , від 28.08.2025 у справі № 212/4739/23, провадження № 61-13427св24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129836250) , від 03.09.2025 у справі № 303/5688/20, провадження № 61-10093св24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129961765) , від 06.10.2025 у справі № 643/14662/18, провадження № 61-1304св25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/130860146) .

Так в постанові від 28.08.2025 у справі № 212/4739/23, провадження № 61-13427св24 Верховний Суд вказав, що кваліфікація договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки, можлива за умови неправильного сприйняття дарувальником обставин вчинення ним цього правочину, які вплинули на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Для цього суд бере до уваги не тільки те, що сторони прочитали текст оспорюваного договору дарування й отримали роз`яснення його суті від нотаріуса, а й вік позивача, його стан здоров`я, потребу у догляді та сторонній допомозі, відсутність фактичного передання майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваним, продовження користування ним цим майном після укладення договору дарування тощо (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129836250) .

Судовим розглядом було встановлено, що ОСОБА_1 на час укладення спірного правочину був зареєстрований та проживав у спірній квартирі, належна йому квартира була єдиним його житлом, після укладення договору дарування він продовжував проживати в квартирі, тобто передача квартири фактично не відбулася, що підтверджує реальні наміри ОСОБА_1 на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Крім того на час укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 був особою похилого віку, що безумовно впливало на його можливість правильно та в повній мірі сприймати і розуміти зміст оспорюваного правочину, роз`яснення нотаріуса.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про те, що на час укладення договору дарування, а саме: станом на 27.05.2021 позивач в дійсності не мав намір укласти саме договір дарування, доказів, які б свідчили про досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов такого договору, відповідач суду не надав. Вік дарувальника на момент укладення оспорюваного договору становив майже 70 років, а відомостей про те, що на час укладання договору дарування позивач не потребував опіки відповідачем суду надано не було. Позивач не усвідомлював правову природу правочину та не мав наміру подарувати свою квартиру відповідачу, своєму сину. Існування неприязних стосунків з обдарованою особою свідчить про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення ним правочину 27.05.2021.

Європейський суд з прав людини вказав про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" ("Seryavin And Others v Ukraine" ) від 10.02.2010, заява № 4909/04, § 58) .

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що у позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування квартири недійсним, слід задовольнити частково. Слід визнати недійсним договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 27.05.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталією Борисівною в реєстрі № 693. Слід стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на сплату судового збору в сумі 4337,65 грн. . Слід стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6000,00 грн. .

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 259, 265, 267, 268, 272 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Скоробогатько Наталія Борисівна про визнання договору дарування квартири недійсним, задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 27.05.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Скоробагатько Наталією Борисівною в реєстрі № 693.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на сплату судового збору в сумі 4337,65 грн. .

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6000,00 грн. .

Рішення може бути оскаржене.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Сумського апеляційного суду.

Головуючий: Ігор БИЧКОВ