Постанова від 03 лютого 2026 р. у справі №204/5620/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1627/26 Справа № 204/5620/25 Суддя у 1-й інстанції - Крамар О. М. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу у справі №204/5620/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог - служба у справах дітей Сихівського району управління служби у справах дітей Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, про розірвання шлюбу, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Михалевського Юрія Романовича на рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року,ухвалене у складі судді Крамара О.М., -

ВСТАНОВИВ:

До Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області, за підсудністю, надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про розірвання шлюбу, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що 10 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, актовий запис №644, виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Будьонівського районного управління юстиції у м.Донецьку.

Від даного шлюбу сторони мають спільну неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка станом на день подання позовної заяви, проживає разом з позивачем.

Зі слів позивача, сторони не проживають однією сім`єю близько чотирьох років, після початку повномасштабного вторгнення.

Відповідач проживає у АДРЕСА_1 , а позивач із донькою у АДРЕСА_2 .

З початку 2022 ріку шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично припинені.

Позивач влаштувала своє особисте життя у м.Львові. Вважає, що подальше спільне сімейне життя з відповідачем є неможливим. Спілкування між сторонами не відбувається, відповідач зрідка контактує із спільною донькою.

Таким чином, шлюбні відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 фактично припинені, а подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить інтересам сторін.

З 2022 року позивач з донькою проживає за адресою АДРЕСА_2 та отримали статус внутрішньо переміщених осіб.

Згідно із довідкою №13 53-5003612187 від 18 лютого 2025 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Сихівському відділі соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної полити ЛМР як внутрішньо переміщена особа, фактичним місцем проживання якої є АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки №1333-5003612215 від 18 лютого 2025 року ОСОБА_3 перебуває на обліку в Сихівському відділі соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної полити ЛМР як внутрішньо переміщена особа, фактичним місцем проживання якої є АДРЕСА_2 , законним представником, яка супроводжує останню с ОСОБА_1 .

Тобто понад 3 роки позивач самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 .

Водночас, як вбачається з довідки Комарської військової адміністрації Волноваського району Донецької області №97 від 12 лютого 2025 року, ОСОБА_2 , фактично мешкає з вересня 2022 року по теперішній час на території Комарської сільської територіальної громади, а саме: АДРЕСА_1 та працює на КП «Олімп» Комарської сільської територіальної громади, яке забезпечує життєдіяльність громади. Зазначене місце проживання відповідача також підтверджується довідкою №12 від 14 січня 2025 року.

Відповідач не бере жодної участі у вихованні доньки, не забезпечує матеріально та практично не спілкується з ОСОБА_3 .

При цьому позивач самостійно здійснює утримання та виховання доньки вже понад 3 роки.

Із характеристики виданої директором ліцею №2 ЛМР, де навчається ОСОБА_3 , слідує, що навчанням дитини цікавиться тільки мати, веде комунікацію з класним керівником, відвідує батьківські збори тощо. Мати і дочка мають хороші стосунки, мати користується повагою у дитини, ОСОБА_3 виконує всі поради та рекомендації матері та вчителів.

Згідно із актом обстеження умов проживання, виданим Відділом «Служби у справах дітей» Сихівського району ЛМР від 01 травня 2025 року: за адресою АДРЕСА_2 проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (співмешканець, цивільний чоловік ОСОБА_1 ).

Створено належні умови для проживання, виховання, навчання та розвитку дитини, забезпечено усім необхідним.

Тобто позивач забезпечила доньку, ОСОБА_3 , всіма необхідними житлово - побутовими умовами. Позивач працює у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України, посада стрілець та отримує постійний дохід.

Рішенням Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, встановлення факту самостійного виховання дитини - задоволено частково. Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстрований 10 листопада 2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану Будьонівського районного управління юстиції у місті Донецьку, актовий запис №644 - розірвано. У задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Михалевський Ю.Р. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що рішення суду першої інстанції необґрунтоване та незаконне в частині відмови суду у встановленні факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки.

Зазначає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.

Суд у своєму рішенні дійшов помилкового висновку, що для встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини має значення, чи батько умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав. Іншими словами, якщо батько не бере участі у вихованні і утриманні дитини через життєві обставини і воєнний стан, це не усуває той факт, що позивач самостійно виховує і утримує дитину.

Зазначає, що уцій справі предметом позову є не позбавлення чи обмеження прав батька, а лише встановлення юридичного факту, який відображає реальний стан речей - що дитина фактично виховується і утримується одним із батьків, без участі іншого. Тому вимога суду довести умисність дій або бездіяльності батька є виходом за межі предмета спору.

Суд мав би оцінювати не "вину" чи "намір" батька, а фактичний стан виконання батьківських обов`язків, який підтверджується сукупністю доказів - довідками характеристикою зі школи, актом обстеження житлових умов, довідкою про доходи позивачки та відсутністю будь-якої участі батька у вихованні дитини. Наслідком цього стало ухвалення рішення, яке не відповідає фактичним обставинам справи та суперечить правовій природі позову про встановлення юридичного факту.

Вказує, що предметом позову ОСОБА_1 є встановлення факту самостійного виховання з метою фіксації фактичних сімейних обставин, що мають юридичне значення для реалізації соціальних і службових прав (зокрема звільнення з військової служби). Втім, із контексту висновків суду вбачається, що суд помилково ототожнив факт самостійного виховання та утримання дитини з фактом позбавлення або обмеження батьківських прав, чого в позові не заявлялося.

Зауважує, що суд першої інстанції неправильно витлумачив та застосував ст.157 СК України, зробивши помилкові висновки про те, що встановлення факту самостійного виховання дитини нібито впливає на права іншого з батьків.

Крім того, судом першої інстанції не враховано, що відповідач ніколи не згадував про будь-які перешкоди з боку позивача, а навпаки - він письмово визнав позовні вимоги повністю та не заперечував проти розірвання шлюбу та встановлення факту.

Також суд у рішенні вказав, що позиція позивача направлена не на захист прав та інтересів дитини, а здебільшого на реалізацію своїх власних прав, що стосується звільнення з військової служби. Позивач не приховувала факт проходження військової служби, а навпаки повідомила про це суд і додала офіційні підтверджуючі документи, зокрема довідку про доходи №289, видану Національною гвардією України, яка була подана не з метою "реалізації власних прав", як безпідставно зазначив суд, а для підтвердження матеріального становища, джерела доходу та стабільності позивача як матері, що самостійно забезпечує дитину всім необхідним. Факт проходження служби має безпосереднє значення для справи, оскільки підтверджує необхідність встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини.

Звертає увагу апеляційного суду, що судом не враховано очевидної обставини, що за існуючих умов, коли відповідач проживає за 1000 км від доньки, а позивач несе військову службу, і паралельно вимушена виховувати і утримувати дитину, непомірно порушуються права та законні інтереси саме дитини. Отже, встановлення даного факту є не лише законним правом позивача, але й насамперед способом захисту прав та інтересів дитини, оскільки забезпечує можливість її повноцінного догляду, виховання та психологічної підтримки з боку матері.

У зв`язку з чим просить рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року в частині відмови у задоволенні вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким встановити юридичний факт самостійного виховання та утримання матір`ю ОСОБА_1 її неповнолітньої доньки ОСОБА_3 .

Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористався.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Позивач та її представник в судовому засіданні апеляційного суду підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом установлено, що 10 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, актовий запис №644, виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Будьонівського районного управління юстиції у м. Донецьку.

Від даного шлюбу сторони мають спільну неповнолітню доньку - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка станом на день подання позовної заяви проживає разом з позивачем.

Сторони не проживають однією сім`єю близько чотирьох років, після початку повномасштабного вторгнення. Відповідач проживає у АДРЕСА_1 , а позивач із донькою у АДРЕСА_2 .

З початку 2022 ріку шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично припинені.

Позивач влаштувала своє особисте та побутове життя у м. Львові.

Таким чином, шлюбні відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 фактично припинені, а подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить інтересам сторін.

З 2022 року позивач з донькою проживає за адресою АДРЕСА_2 та отримали статус внутрішньо переміщених осіб.

Згідно із довідкою №13 53-5003612187 від 18 лютого 2025 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Сихівському відділі соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної полити ЛМР як внутрішньо переміщена особа, фактичним місцем проживання якої є АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки Комарської військової адміністрації Волноваського району Донецької області №97 від 12 лютого 2025 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично мешкає з вересня 2022 року по теперішній час на території Комарської сільської територіальної громади, а саме: АДРЕСА_1 та працює на комунальному підприємстві «Олімп» Комарської сільської територіальної громади, яке забезпечує життєдіяльність громади. Зазначене місце проживання відповідача також підтверджується довідкою №12 від 14 січня 2025 року.

Відповідач не бере жодної участі у вихованні доньки, не забезпечує матеріально та практично не спілкується з ОСОБА_3 , і вона самостійно здійснює утримання та виховання доньки вже понад 3 роки.

Відповідно до характеристики виданої директором ліцею №2 ЛМР, де навчається ОСОБА_3 , слідує, що навчанням дитини цікавиться тільки мати, веде комунікацію з класним керівником, відвідує батьківські збори тощо. Мати і дочка мають хороші стосунки, мати користується повагою у дитини, ОСОБА_3 виконує всі поради та рекомендації матері та вчителів.

Згідно із актом обстеження умов проживання, виданим Відділом «Служба у справах дітей» Сихівського району ЛМР від 01 травня 2025 року за адресою АДРЕСА_2 проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (співмешканець, цивільний чоловік ОСОБА_1 ). Створено належні умови для проживання, виховання, навчання та розвитку дитини, забезпечено усім необхідним.

Позивач працювала у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України на посаді стрільця. На час перегляду справи в апеляційному порядку, позивач пояснила, що працює в цій же частині на посаді діловода. Отримує постійний дохід.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з тих підстав, що сторони, припинивши шлюбні стосунки, поновлювати їх наміру не мали, спільне господарство не ведуть, позивач у своєму позові наполягала на розірванні шлюбу, відповідач не заперечує проти позовних вимог, а тому є всі підстави вважати, що їхня сім`я розпалась остаточно та зберегти її неможливо.

Також, судом не встановлено наявності фактів того, що батько не бере жодної участі в житті дитини, не спілкується з нею, відсутність доказів того, що будь-яка особа порушує, не визнає чи оспорює права позивача, як і про те, що є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, а також не вбачає наявності реального спору між сторонами.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду наступне.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлювальних документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Такими же самими критеріями керувалась Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18 (провадження №14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 (провадження №11-150апп23).

У справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт перебування на її самостійному утриманні неповнолітньої доньки.

Метою встановлення факту заявник визначила захист прав та інтересів дитини, а також своїх прав та інтересів як матері, що займається вихованням та утриманням дитини.

Крім цього, встановлення цього факту потрібно заявникові для зняття з військового обліку на Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу".

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання нею дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для батька дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини матір`ю пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину.

Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру та майнового припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

Отже, для підтвердження самостійного утримання дитини матір`ю необхідне існування (настання) обставин, на підставі яких обсяг прав батька обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо утримання дитини.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У справі яка переглядається, заявник звернулась до суду із заявою, в якій просить встановити факт, що вона самостійно виховує та утримує свою неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Встановлення факту самостійного виховання доньки позивачем обумовлено необхідністю набуття права належного захисту прав дитини та реалізації своїх соціальних прав, пов`язаних із самостійним вихованням дитини.

На підтвердження заяви подала суду письмову заяву відповідача ОСОБА_2 , в якій останній позовні вимоги визнає повністю, не заперечує щодо їх задоволення.

Надані суду письмові докази лише свідчать про факт проживання неповнолітньої дочки разом з матір`ю, що ніким не заперечується, та не підтверджують факту ухилення батька від участі у вихованні дитини та її утриманні.

Інших доказів, які б свідчили про припинення відповідача ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків щодо утримання дитини, які висвітлені в ст.150 Сімейного кодексу України, матеріали справи не містять.

Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, правильно виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення факту самостійного виховання та утримування дитини, оскільки заявником не надано належних та допустимих, достатніх доказів, що батько не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві є необґрунтованою, оскільки таке не буде відповідати якнайкращим інтересам дитини.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Доводи апеляційної скарги, що у заявника та заінтересованої особи відсутній спір щодо виховання та утримання їх спільних малолітніх дітей, тому що всі ці питання ними були погоджені разом як батьками дітей відхиляються колегією суддів, оскільки жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов`язує підтверджувати актом факт відсутності участі батьків у вихованні дитини, або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні.

Доводи апеляційної скарги та фактично зводиться до незгоди з правовими висновками суду першої інстанції, що відповідно до статті 376 ЦПК України не є підставою для скасування судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом першої інстанції, то суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди заявника з рішенням суду першої інстанції та не спростовують висновки суду першої інстанції і не впливають на їх правильність.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Дніпровського районного суду міста Кам`янського Дніпропетровської області від 11 серпня 2025 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Михалевського Юрія Романовича -залишити без задоволення.

Рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2025 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 09.02.2026р.

Головуючий суддя О.В. Агєєв