Постанова від 02 лютого 2026 р. у справі №346/4639/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 346/4639/25

Провадження № 22-ц/4808/246/26

Головуючий у 1 інстанції Махно Н. В.

Суддя-доповідач Луганська

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Луганської В.М.

суддів - Девляшевського В.А., Мальцевої Є.Є.,

за участю секретаря - Гудяк Х.М.

учасники справи

заявник - ОСОБА_1

заінтересовані особи: Відділ служби у справах дітей Управління соціальної політики Коломийської міської ради, ОСОБА_2 , Військова частина № НОМЕР_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 ,

на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2025 року, постановлену судом у складі судді Махно Н.В.,

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Відділ служби у справах дітей Управління соціальної політики Коломийської міської ради, ОСОБА_2 , Військова частина № НОМЕР_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої доньки,

в с т а н о в и в:

В вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в обґрунтування якої вказала, що вона та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На даний час заявниця разом із донькою проживають в АДРЕСА_1 в орендованій квартирі, що підтверджується договором оренди та Актом проживання особи без реєстрації від 19 серпня 2025 року. Дитина навчається у Коломийській філії №6 імені Героя України Тараса Сенюка Коломийського ліцею №9, що підтверджується характеристикою навчального закладу.

Батько дитини ОСОБА_5 проживає в с. Верхнє Висоцьке Турківського району Львівської області та практично увесь час перебуває на роботі за кордоном. Шлюб між заявницею та ОСОБА_2 розірвано рішенням Турківського районного суду Львівської області 09 жовтня 2020 року. Батько не проживає із дитиною, малолітня ОСОБА_6 перебуває на вихованні матері. Аліменти з ОСОБА_2 на користь заявниці не стягуються, що підтверджується довідкою №100243/40 від 09.09.2025р.

На даний час заявниця є військовослужбовицею військової частини № НОМЕР_1 та проходить військову службу на підставі контракту від 30 листопада 2020 року.

Заявниця має намір звільнитись із військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу», тому в неї виникла необхідність підтвердити факт самостійного виховання нею дитини віком до 18 років.

Встановлення факту самостійного виховання заявницею її малолітньої дитини ОСОБА_4 пов`язане з доведенням існування підстав для визнання за нею певного соціально-правового статусу - матері, яка самостійно виховує дитину, і можливістю у зв`язку з цим звільнитися з військової служби.

Просила суд встановити факт самостійного виховання та утримання нею своєї малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2026 року залишено без розгляду заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2025 року про залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 , справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції в іншому складі суду.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що заявниця є військовослужбовицею за контрактом та має намір звільнитись із військової служби на підставі п. 3 ч. 12 ст.26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу».

Диспозиція ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду, тому у заявниці виникла необхідність підтвердити факт самостійного виховання нею дитини віком до 18 років. Зазначила, що спору із батьком дитини щодо порядку його участі у вихованні та утриманні дитини немає.

Вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про наявність спору про право, оскільки в судовому засіданні 09 грудня 2025 року представник заінтересованої особи - відділу «Служба у справах дітей» в судовому засіданні приступній не був, заперечень щодо встановлення запитуваного юридичного факту до матеріалів справи не подавав, як і не заявляв про наявність обставин, що могли б свідчити про спір про право. Представник військової частини НОМЕР_2 подав пояснення, у якому зазначив, що не може ні підтвердити, ні спростувати факту перебування дитини на самостійному утриманні та вихованні заявниці. Батько дитини ОСОБА_2 також жодних заперечень чи повідомлень про наявність між ним та заявницею спору про батьківські права щодо доньки не подав.

Вважає, що висновок суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 з огляду на те, що наявний спір суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження та роз`яснено учасникам справи право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.

Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 не з`явились, про дату та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином. Від ОСОБА_3 надійшла заява про розгляд справи за її відсутності та відсутності ОСОБА_1 .

У судове засідання представник заінтересованої особи Відділу служби у справах дітей Управління соціальної політики Коломийської міської ради, Військової частини № НОМЕР_1 , ОСОБА_2 не з`явились, про дату та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.

Судова повістка-повідомлення, яка була адресована ОСОБА_2 , повернута до апеляційного суду з відміткою «адресат відмовився», тому відповідно до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України він є такими, що отримав судову повістку-повідомлення.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Залишаючи заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що подана заява про встановлення факту виховання, та утримання дитини не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки зі змісту заяви, та матеріалів справи, вбачається спір про право, щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини.

Колегія суддів вважає, що до такого висновку суд першої інстанції дійшов передчасно, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

За змістом положень п.2 ч.1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.

Залишаючи подану заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з наявності спору про право одного з батьків щодо участі у вихованні й утриманні дитини.

Оскаржуване судове рішення суд обґрунтовував висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 про встановлення факту що має юридичне значення та відповідно до яких Велика Палата ВС виснувала, «що у цій справі наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного із батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, остільки пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за якими мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується змін обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків, та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини».

Між тим, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок за правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3633-IX «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» внесено зміни та пункт 4 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII викладено в такій редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Суд залишив поза увагою, що на час звернення ОСОБА_1 у вересні 2025 року в суд із заявою, була чинною нова редакція статті 23 Закону України № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені з урахуванням правовідносин, які виникли під час дії згаданого Закону у старій редакції.

Так, у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 Верховний Суд дійшов наступних висновків: «Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.

У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.

Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».

У вказаній постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 Верховний Суд зазначив, що « відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав. Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов`язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.

Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону № 2232-XII, чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду».

ОСОБА_1 в заяві, просить встановити факт самостійного виховання та утримання дитини, обґрунтовуючи заяву тим, що шлюб з батьком дитини розірвано, малолітня донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з нею та перебуває на вихованні матері. Заявниця є військовослужбовицею у військовій частині № НОМЕР_1 та проходить військову службу на підставі контракту від 30 листопада 2020 року.

Заявлені вимоги пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за нею певного соціально-правового статусу - матері, яка самостійно виховує дитину, і можливістю у зв`язку з цим звільнитися з військової служби на підставі п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу».

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про те, що із заяви про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини, письмових матеріалів справи вбачається наявність між її батьками спору про право, оскільки суд не з`ясував позицію батька дитини із порушеного матір`ю питання, не з`ясував чи здійснює мати самостійне виховання та утримання дитини, та чи існує спір з даного питання між батьками.

За таких обставин висновок суду першої інстанції щодо наявності спору право є передчасним.

Згідно ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене судове рішення не може вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції то розподіл судових витрат апеляційний суд не здійснює.

Щодо вимоги скаржника про направлення справи для продовження розгляду в іншому складі, ніж було визначено автоматизованим розподілом при одання заяви, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та одинадцятої статті 33 ЦПК України визначення судді, а в разі колегіального розгляду судді-доповідача для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під час реєстрації документів, зазначених у частині другій статті 14 цього Кодексу, а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ. Справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута цим же суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, що унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Апеляційний суд не може вирішувати питання щодо передачі у суді першої інстанції справи на розгляд іншому судді, оскільки визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу здійснюється відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 382, 384, ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник Паламарчук Олена Анатоліївна задовольнити частково.

Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 06 лютого 2026 року.

Головуючий В.М. Луганська

Судді: В.А. Девляшевський

Є.Є. Мальцева