Постанова від 02 лютого 2026 р. у справі №686/33645/24 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 686/33645/24

Провадження № 22-ц/820/369/26

Хмельницький апеляційний суд у складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Янчук Т.О. (суддя-доповідач),

Грох Л.М., Ярмолюка О.І.,

секретар: Шевчук Ю.Г.,

за участю представника апелянта адвоката Фанди Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 листопада 2025 року (суддя Чевилюк З.А.) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: виконавчий комітет Хмельницької міської ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, виселення та визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, виселення та визнання договору оренди недійсним.

Позовні вимоги мотивувала тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 10 січня 2001 року Відділом приватизації Хмельницького міськвиконкому, відповідно до розпорядження № 27590, позивачу на праві власності належить 1/5 частка у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Крім того, на підставі рішення Хмельницького міськрайонного суду від 03 липня 2024 року у цивільній справі № 686/19210/23 за позивачем в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_6 визнано право власності на 1/10 частку у праві власності на вказану квартиру. Відтак, на даний час позивачу належить 3/10 частки (1/5 + 1/10 = 3/10) у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Інші 7/10 часток у праві власності на вказану квартиру належать батькові позивача ОСОБА_3 - 1/5 частка; брату ОСОБА_7 - 1/5 частка та сину позивача ОСОБА_8 - 1/5 частка. При цьому належна покійній матері 1/5 частка у вказаній квартирі успадкована в рівних частках позивачем та братом ОСОБА_7 - по 1/10 частці кожному.

Після смерті матері батько позивача одружився із ОСОБА_9 , з якою вони разом проживають за адресою: АДРЕСА_2 .

Разом з тим, у квартиру АДРЕСА_1 в 2022 році батько без згоди позивача та незважаючи на її заперечення, вселив сім`ю сина ОСОБА_10 - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та їх малолітню доньку ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - відповідачів у справі.

Після вселення до квартири відповідач ОСОБА_1 змінив замки на вхідних дверях до квартири, чим позбавив позивачку можливості користуватися власним житлом.

Такі дії відповідачів змусили ОСОБА_2 звертатися до правоохоронних органів з питання порушення житлових прав та прав власності на вказану квартиру. Однак такі звернення не дали результату, а відповідачі продовжують проживати у квартирі, займаючи усі 3 її кімнати, чим позбавили ОСОБА_2 можливості користуватися власним житлом.

Наведені обставини змушують позивачку звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користування вказаною квартирою шляхом вселення до неї.

Укладений ОСОБА_3 із ОСОБА_1 договір оренди квартири від 10 вересня 2023 року та договір оренди житлового приміщення від 18 вересня 2022 року за своєю правовою природою є нікчемним правочином, оскільки їх нікчемність прямо встановлена законом, а саме ст.ст.319, 358,383,405,761 ЦК України, та укладені всупереч волі усіх співвласників зазначеної квартири.

З урахуванням вищевикладеного позивачка просила суд усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення її у вказану квартиру; виселити із вказаної квартири ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , малолітню ОСОБА_5 ; визнати недійсним договір оренди від 10 вересня 2023 року.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 листопада 2025 року позов задоволено частково.

Усунуто перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_2 у вказану квартиру.

Відмовлено у задоволені позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та визнання недійсним договору оренди від 10 вересня 2023 року.

Стягнуто з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 судовий збір 1211,20 грн., з кожного по 605,60 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог- 3334 грн.

Суд першої інстанції встановивши, що відповідачі чинять перешкоди ОСОБА_2 , як співвласнику у користуванні спірною квартирою, дійшов висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод у користуванні позивачкою спірною квартирою, шляхом вселення її до вказаної квартири.

Також суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог про виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї із спірної квартири, зважаючи на те, що ОСОБА_1 на момент розгляду справи є співвласником квартири, а тому його виселення та виселення членів його сім`ї, зокрема малолітньої дитини, є недопустимим і таким, що суперечить праву власності та інтересам дитини. Вимоги про визнання договорув оренди недійсними суд визнав неефективним способом захисту, оскільки строк його дії закінчився.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, неповне та неправильне встановлення обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду від 19 листопада 2025 року скасувати в частині усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення ОСОБА_2 до спірної квартири та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволені позову і в цій частині.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд формально виходив із наявності у ОСОБА_2 часток 1/10 та 1/5 у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , однак не врахував, що вона тривалий час не проживає у квартирі, не бере участі в утриманні майна, не сплачує комунальні платежі, не здійснює ремонт, має інше постійне житло за адресою: АДРЕСА_3 , а також не вчиняла жодних дій, які б свідчили про реальний намір користуватися спірною квартирою. Фактичні обставини справи свідчать, що ОСОБА_2 мала доступ до квартири, самостійно входила до неї, а конфліктні ситуації створювала власними діями, що підтверджується наявністю інших судових спорів між сторонами. Самі по собі звернення до поліції не є належними та допустимими доказами створення перешкод.

Відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників по справі до апеляційного суду не надходило.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Фанда Н.М. підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Представник ОСОБА_2 адвокат Рохов О.В. в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Інші учасники по справі в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Згідно з частиною 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника апелянта, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог учасниками по справі не оскаржується, тому в цій частині апеляційним судом не переглядається.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що позивачка та ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується зібраними у справі доказами, в т.ч. інформацією з Державного реєстру речових прав.

ОСОБА_1 належить 1/5 частки у праві власності на вказану квартиру, що підтверджується договором дарування від 24 січня 2025 року та витягом з державного реєстру речових прав №409612996 від 24 січня 2025 року.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 липня 2024 року визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на 1/10 частку квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 .

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 10.01.2001 року ОСОБА_2 належить 1/5 частка спірної квартири.

Відповідно довідки №В-03-50968 від 05 листопада 2024 року у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_4 зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками малолітньої ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 та фактично проживають в квартирі АДРЕСА_1 .

За договором оренди від 10.09.2023 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , орендодавець здає, а орендатор приймає в тимчасове користування трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Строк оренди з 10.09.2023 року по 10.09.2025 рік.

Виконавчим комітетом Хмельницької міської ради як орган опіки та піклування надано висновок №1110/01-31 від 08 травня 2025 року про недоцільність виселення малолітньої ОСОБА_5 зі спірної квартири.

Щодо перешкод у користуванні ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 мали місце неодноразові звернення до відділення поліції №1 Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області: 30.05.2024 р., 04.06.2024 р., 08.07.2024 р., 11.07.2024 р., 14.08.2024 р., 01.11.2024 р., 01.11.2024 р.

Задовольняючи позов в частині вселення ОСОБА_2 до спірної квартири, суд керувався тим, що сторони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 і, відповідно, позивачці належить право володіння, користування цим майном, у чому відповідачі чинять їй перешкоди.

Колегія суддів погоджується із таким висновку суду.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України).

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення від 21 лютого 1990 року в справі Powell and Rayner v. the U. K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21.

Відповідно до частин першої і третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (частини перша-третя статті 358 ЦК України).

За вимогами статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, співвласника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї правової норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав(див. постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 759/26865/21).

За вимогами частин другої, третьої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі судом встановлено і це не заперечується сторони, що між ними існує конфлікт щодо користування спірною квартирою.

ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , які фактично проживають у спірній квартирі, перешкоджають позивачці потрапити до належної їй частини вказаної квартири, що підтверджено зверненнями до органів поліції, а доводи представника останньої зводяться до того, що належна позивачці частка не визначена та є незначною, вона має та користується іншим жилим приміщення, а тому вселити ОСОБА_2 в спірну квартиру без визначення конкретної частини, якою може користуватись позивачка, неможливо.

Водночас з вимогами про визначення порядку користування житловим приміщенням відповідачі до суду не зверталася.

Отже, судом правильно констатовано, що порушене право власності позивачки (складовими якого є право користування та володіння) підлягає судовому захисту в порядку, визначеному статтею 391 ЦК України, шляхом усунення перешкод в здійсненні права власності у спосіб вселення в квартири АДРЕСА_1 в яку позивачка, внаслідок незаконних дій відповідачів, не може потрапити.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, зробив обґрунтований висновок в частині задоволення позовних вимог про вселення позивачки в квартиру АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції ухвалив рішення в оскаржуваній частині з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд –

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09 лютого 2026 року.

Судді: Т.О. Янчук

Л.М. Грох

О.І. Ярмолюк