Рішення від 27 червня 2024 р. у справі №761/43951/23 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/43951/23

Провадження № 2/761/4447/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

28 червня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Юзькової О.Л.,

при секретарі Марінченко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави російської федерації в особі посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди завданою збройною агресією, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Посольства російської федерації в Україні, відповідно до вимог якої просить стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 2 360 112 грн., що є еквівалентом 60 000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання позову. В обґрунтування вимог позову зазначено про те, що Позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Невинномиськ Ставропольського краю. Зареєстрований та проживаю за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 в шлюбі з ОСОБА_2 , народили сина ОСОБА_3 . 09.07.2014 відповідно до наказу Головного управління МВС України №605 о/с ОСОБА_3 був прийнятий на військову службу в Органи внутрішніх справ України, де його було призначено на посаду міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» рядового міліції. Відповідно до наказу ГУ від 17.07.2014 року №652 дск о/с ОСОБА_3 було відправлено у відрядження на територію Луганської та Донецької області у складі БПСМОП «Миротворець», і в період з 11.07.2014 по 29.08.2014 безпосередньо брав участь в захисті незалежності суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. Позивачем зазначено, що 24.08.2014 за наказом командира батальйону його сина ОСОБА_3 разом зі своїми побратимами прибув до м. Іловайськ Донецької області, де перед ними стояло завдання тримати оборону залізничного депо станції «Іловайськ». Їхні позиції постійно перебували в оточенні російських регулярних військ і піддавалися обстрілам з усіх видів артилерії та важкого озброєння. До 28.08.2014 року з російською стороною було обговорено маршрут виходу українських військових, що опинилися в оточенні, по «зеленому коридору» двома колонами. Однак, 29.08.2014 року о 6 год. 00 хв. ранку російська сторона повідомила, що вихід має відбуватися без зброї. О 8 год. 15 хв. ранку українські військові організованими колонами почали рух з міста за попередньо обговореними маршрутами. Коли колона, в складі якої знаходився син позивача ОСОБА_3 , наближалася до населеного пункту Старобешеве неподалік села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області, їхній автобус було обстріляно російськими військами. Як наслідок, син отримав вогнепальне осколкове поранення, пов`язане з виконанням службових обов`язків. Його побратими, перебуваючи під постійними обстрілами, намагалися надати йому першу медичну допомогу, але внаслідок сильної кровотечі син позивача помер. Факт загибелі сина позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , при виконанні обов`язку військової служби 29.08.2014 на території Донецької області в районі села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, встановлений в рішенні Голосіївського районного суду міста Києва від 19.12.2018 у справі №752/3337/17. Позивач зауважує, що саме внаслідок збройної агресії російської федерації проти України на території Донецької області України було порушено невід`ємне право на життя його сина - ОСОБА_3 , передбачене ст. 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (ратифікована законом України №475/75- ВР від 17.07.1997 року. В лютому 2014 року розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України. Внаслідок загибелі сина в результаті військової агресії російської федерації, позивач відчуває безперервний, невгамовний душевний біль та страждання, втратила душевний спокій, постійно почуває незахищеність та розчарування. Позивач через загибель сина втратив сенс життя та віру в майбутнє, а важка втрата позбавляє можливості нормально спілкуватись з оточуючими, працювати, підтримувати нормальний спосіб життя, отже діями відповідача позивачу завдано непоправну моральну шкоду.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29.11.2023 відкрито провадження по справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

25 січня 2024 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.

В судове засідання позивач не з`явився, до суду подано заяву про розгляд справи за його відсутності, а також зазначив, що не заперечує проти ухвалення заочного рішення в справі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про розгляд справи в суді повідомлявся належним чином, зокрема шляхом розміщення оголошення про виклик до суду на офіційному сайті «Судова влада України», при цьому відзиву на позовну заяву до суду не надходило.

Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з`явились, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Оскільки відповідач про розгляд справи повідомлявся належним чином, відзив на позовну заяву не подав та не повідомив причини його неподання, а також те, що зі сторони позивача не надійшло заперечень щодо розгляду справи в порядку заочного провадження, суд вважає можливим розглянути спір відповідно до ст. ст. 280-282 ЦПК України та на підставі матеріалів справи постановити заочне рішення.

За таких обставин, зважаючи на положення ст. ст. 223, 280 ЦПК України, за відсутності заперечень сторони позивача, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін на підставі наявних доказів, провести заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення.

Дослідивши наявні в справі докази, та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , актовий запис № 8 від 09.01.1982, яке міститься в матеріалах справи.

Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 20.09.2014 Відділом реєстрації смерті у м. Києві, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 32 роки.

09 липня 2014 року ОСОБА_3 відповідно до Наказу Головного управління МВС України № 605о/с був призначений на посаду міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець», з присвоєнням спеціального звання - рядового міліції.

Згідно із довідки від 15.12.2014 № 4831 виданої Головного управління МВС України в Київській області, молодший сержант міліції ОСОБА_3 , в період з 11.07.2014 по 29.08.2014 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, згідно наказу Головного управління МВС України в Київській області від 17.07.2014 №652 дск о/с та наказом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 08.10.2014 №30.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19.12.2018, встановлено, що 24.08.2014 ОСОБА_3 прибув до м. Іловайськ Донецької області. Під час виходу з м. Іловайськ поблизу Старобешеве, неподалік Новокатеринівки, автобус з військовими було обстріляно та ОСОБА_3 отримав поранення, внаслідок отриманих поранень помер.

У відповідності з ч. 4 та ч.6 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрала законної сили, є обов`язковою для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалена постанова суду, в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Факт смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , підтверджується свідоцтвом про смерть, видане Відділом реєстрації смерті у м. Києві, серії НОМЕР_2 .

Відповідно до Постанови Військово-лікарської комісії ГУ МВС України в Київській області від 17.10.2014 № 14 встановлено, що поранення ОСОБА_3 , 1981 року народження: вогнепальне, уламкове поранення лівого стегна, крововтрата, шок, що призвело до смерті. Пов`язане з виконанням службових обов`язків.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та стаття 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).

Суд враховує, що пункт 120 Резолюції нагадує про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву.

Пункт 122 Резолюції підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Частиною 1 статті 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Згідно із ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Відповідно до п.9 ч. 2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно із ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.

Відповідно до ст. 1-3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації з 20.02.2014.

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія російської федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України, а тому не підлягають доказуванню вказані обставини згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії російської федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення рф до України 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.

Отже російська федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.

Зокрема, п.1 Будапештського меморандуму передбачено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Виходячи із викладеного вище держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, Договір між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон, російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

При цьому, оскільки вчинення російською федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, російська федерація заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Оскільки російська федерація вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування.

Аналогічну позицію щодо непоширення на російську федерацію судового імунітету при розгляді справ щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією російської федерації проти України, викладено в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року в справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, що згідно приписів ч. 4 ст. 263 ЦПК України має бути враховано при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до частини першої та четвертої статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно із Постановою Пленуму Верховного Суду України (п.3, 9) N 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Стаття 1167 ЦК України регламентує, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: зокрема, у випадках, встановлених законом.

Згідно із ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме російська федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються ЄСПЛ при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема підпунктом 15 пункту 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який уважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Конвенцією порушення.

При вирішенні позовних вимог про компенсацію завданої позивачу моральної шкоди, а також розміру цієї шкоди, суд застосовує практику ЄСПЛ та керується розміром задоволених вимог заявників по схожим спорам, що розглядалися ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Хачукаєви проти Росії», «Сагаєва та інші проти Росії», «Ісламова проти Росії», «Султигов та інші проти Росії», а також зокрема рішення у справі «Лоізіду проти Турецької Республіки», згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію заявнику, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

З огляду на це, суд вважає належним, обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені російською федерацією відносно ОСОБА_1 .

Як убачається із матеріалів справи ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до російської федерації про відшкодування шкоди, завданої останньому в зв`язку з загибеллю його рідного сина внаслідок збройної агресії російської федерації на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю в результаті збройної агресії російської федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

Згідно із статтею 8 Європейської Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

російська федерація, внаслідок збройної агресії проти України, позбавлено життя ОСОБА_3 , який є рідним сином позивача, а отже грубо порушено його право на повагу до сімейного життя, завдавши тяжких моральних страждань.

Внаслідок збройної агресії російської федерації було порушено невід`ємне право на життя рідного сина, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (ратифікована Законом України № 475/75-ВР від 17.07.1997, далі - Європейська Конвенція).

Стаття 2 Конвенції встановлює, що право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Суд погоджується із доводами позивача про те, що порушивши його основоположні права і свободи, російська федерація завдала йому тяжких моральних страждань. З огляду на особливий цинізм, з яким російською федерацією порушуються основоположні права й свободи людини в Україні, позивачка відчуває душевні страждання, що не дають йому можливості проживати повноцінним життям та життям, яким він проживав до збройної агресії російської федерації проти України.

Внаслідок вказаних обставин, позивач зазнав безперервний, невгамовний душевний біль та страждання, втратив душевний спокій, постійно відчуває невпевненість і незахищеність. Також позивач постійно знаходиться в пригніченому стані, оскільки назавжди втратив свого рідного сина.

У відповідності до ч. 2 ст. 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала особа, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вказаний висновок висловлений, у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 591/4825/17 (провадження № 61-1188св18).

При оцінці обґрунтованості вимог про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об`єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд враховує обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер втрат, зокрема, безперервний, невгамовний душевний біль і страждань та тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення бажання продовжувати жити, а тому суд приходить до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 2 360 112 грн. 00 коп., що є еквівалентним 60 000,00 євро.

Таким чином, враховуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги слід задовольнити повністю та стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 2 360 112 грн. 00 коп., що є еквівалентним 60 000,00 євро.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до ст. 4, 6 Закону України «Про судовий збір» станом на час подання позову позивач повинна був сплатити з урахуванням ціни позову судовий збір у розмірі 1% від ціни позову. При цьому максимальний розмір судового збору станом на дату звернення до суду 28.11.2023 становив 13 420,00 грн., що перевищує 1 відсоток від розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням часткового задоволення позовних вимог, на підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 13 420,00 грн.

Керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 41, 55, 56, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст. 1-11, 16, 22, 23, 1166, 1195 ЦК України, ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 ЦП України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до держави Російської Федерації в особі Посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди завданою збройною агресією задовільнити.

Стягнути з російської федерації в особі посольства РФ в Україні (03049, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 27) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 2 360 112 грн. 00 коп.

Стягнути з російської федерації в особі посольства РФ в Україні (03049, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 27) в дохід держави судовий збір у розмірі 13 420 грн. 00 коп.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подано протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ст.ст. 353-357 ЦПК України до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень ЦПК України , у цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Суддя: