Рішення від 04 лютого 2026 р. у справі №200/5819/25 — Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 лютого 2026 року Справа№200/5819/25

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

До Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі – позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач), надісланий через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 01 серпня 2025 року, в якому позивач просила:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 в періоди з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01 січня 2020 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі – Постанова КМУ № 704), з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, (далі – Порядок № 44);

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01 січня 2020 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704, з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 № 44.

Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.

05 серпня 2025 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановив строк для подання заяв по суті справи, витребував у відповідача докази.

Питання дотримання позивачем строку звернення до суду, а в разі якщо такий строк пропущений – поважності причин його пропуску, вирішив розглянути на стадії розгляду справи після з`ясування відповідних фактичних обставин.

Цією ж ухвалою суд задовольнив клопотання позивача та витребував у відповідачів докази.

Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС).

З клопотанням про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін учасники справи до суду не зверталися, а тому на підставі ч. 5 ст. 260 КАС справа розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Як на час прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі, так і на час розгляду справи по суті триває широкомасштабна військова агресія російської федерації проти України, яка слугувала підставою для введення в Україні з 24 лютого 2022 року 05 години 30 хвилин воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану».

Указом Президента України від 12 січня 2026 року № 40/2026 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 14 січня 2026 року № 4757-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», строк дії воєнного стану продовжений з 05 години 30 хвилин 03 лютого 2026 року строком на 90 діб.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що проходила військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_1 , де і перебувала на грошовому забезпеченні.

Позивач доводила, що Військова частина НОМЕР_1 нараховувала і виплачувала грошове забезпечення не в повному обсязі внаслідок того, що розрахунок посадового окладу та окладу за військовим званням здійснювався з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, в той час як належало застосовувати прожитковий мінімум, встановлений законом на 01 січня календарного року, в якому проводилось нарахування та виплата грошового забезпечення, як того вимагає п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі – Постанова КМУ № 704) в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року.

Вважаючи протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у ненарахуванні та невиплаті в періоди з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, шляхом визначення їх розміру, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01 січня 2020 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704, з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку № 44, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Просила задовольнити позов.

Відповідач позов не визнав; доводив, що у спірних правовідносинах діяв в межах повноважень, в порядку та у спосіб, що визначені законодавством.

Відповідач наголошував на тому, що п. 4 Постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній на час проходження позивачем військової служби), було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, а тому вважає, що нараховував і виплачував позивачу грошове забезпечення відповідно до вимог законодавства.

Просив відмовити в позові.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.

На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Ухвалою від 05 серпня 2025 року суд витребував у відповідача такі докази: наказ про зарахування ОСОБА_2 до списків особового складу та на всі види забезпечення до Військової частини НОМЕР_1 ; наказ про виключення ОСОБА_2 зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Військової частини НОМЕР_1 ; архівні довідки грошове забезпечення ОСОБА_2 за 2020 рік із зазначенням сум грошового забезпечення (в розрізі його окремих складових), які були нараховані та фактично виплачені позивачці; відомості про те, яка військова частина здійснювала нарахування позивачці грошового забезпечення, а яка військова частина проводила його виплату в період з січня 2020 року по березень 2020 року включно; відомості про те, коли позивач набула достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер нарахованих і виплачених їй сум грошового забезпечення за спірний період, а також докази на підтвердження цих обставин; відомості про те чи перебувала (перебуває) Військова частина НОМЕР_1 в період з січня 2020 року по березень 2020 року на фінансовому забезпеченні інших військових частин, якщо так, то у якій саме, на якій підставі, а також надати докази на їх підтвердження цих пояснень, включаючи положення про спільне фінансове господарство.

В повному обсязі витребувані докази відповідач суду не надав, а тому справа розглянута по суті за наявними у ній матеріалами.

З`ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив таке.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України № НОМЕР_3 .

Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни – учасників бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_4 , виданого ІНФОРМАЦІЯ_2 15 листопада 2023 року.

Відповідач – Військова частина НОМЕР_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_6 ).

З приводу проходження позивачкою військової служби суд встановив такі обставини.

Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 27 листопада 2019 року № 300, що виданий на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 27 листопада 2019 року № 95-РС, солдат ОСОБА_2 , яка прибула з військового комісаріату (територіального центру комплектування і соціальної підтримки) і прийнята на військову службу за контрактом, зарахована на продовольче забезпечення у 3 навчальну роту зв`язку НОМЕР_7 навчального батальйону зв`язку з вечері 27 листопада 2019 року.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26 березня 2020 року № 77 солдат ОСОБА_2 , курсант навчального взводу зв`язку 3 навчальної роти зв`язку НОМЕР_7 навчального батальйону зв`язку, яка у березні 2020 року пройшла фахову підготовку і наказом першого заступника Генерального штабу Збройних Сил України від 25 березня 2020 року № 40-РС призначена на посаду радіотелефоніста відділення управління реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи Військової частини НОМЕР_8 , 26 березня 2020 року виключена зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .

Наказ від 26 березня 2020 року № 77 передбачав виплату позивачці по 26 березня 2020 року:

надбавки за особливості проходження служби в розмірі 65% до посадового окладу, окладу за військове звання та надбавки за вислугу років у залежності від складності та важливості виконуваних обов`язків;

щомісячної премії відповідно до особистого внеску в загальні результати служби в розмірі 210% посадового окладу.

Як свідчить наказ від 26 березня 2020 року № 77 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 та 2020 роки позивач не отримувала; щорічна основна відпустка за 2019 та 2020 роки їх не надавалась; грошову допомогу на оздоровлення за 2019 і 2020 роки вона не отримувала.

Період проходження позивачкою військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 також підтверджений відповідними записами у її військовому квитку серії НОМЕР_9 .

Отже, в період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року ОСОБА_2 проходила військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_1 , де і перебувала на грошовому забезпеченні.

На підставі наданої Військовою частиною НОМЕР_1 довідки від 20 серпня 2020 року № 1218 про грошове забезпечення ОСОБА_3 за період з 27 листопада 2019 року по 26 березня 2020 року суд встановив такі обставини щодо нарахування нею грошового забезпечення ОСОБА_2 за спірний період з січня 2020 року по березень 2020 року:

в січні 2020 року нараховано грошове забезпечення, в тому числі посадовий оклад – 2 470,00 грн, оклад за військовим званням – 530,00 грн, надбавка за особливості проходження служби – 1 950,00 грн, премія – 5 187,00 грн, індексація – 216,51 грн;

в лютому 2020 року нараховано грошове забезпечення, в тому числі посадовий оклад – 2 470,00 грн, оклад за військовим званням – 530,00 грн, надбавка за особливості проходження служби – 1 950,00 грн, премія – 5 187,00 грн, індексація – 216,51 грн;

в березні 2020 року нараховано грошове забезпечення, в тому числі посадовий оклад – 2 071,61 грн, оклад за військовим званням – 444,52 грн, надбавка за особливості проходження служби – 1 635,48 грн, премія – 4 350,39 грн, індексація – 181,59 грн.

Отже, впродовж спірного періоду Військова частина НОМЕР_1 нараховувала позивачці грошове забезпечення, виходячи з того, що посадовий оклад та оклад за військовим званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704.

У відповідь на адвокатський запит представника позивача – адвоката Єрьоміної В.С. від 17 квітня 2025 року листом від 28 квітня 2025 року № 601/2919 Військова частина НОМЕР_1 повідомила про те, що:

- ОСОБА_2 проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 27 листопада 2019 року по 26 березня 2020 року;

- за цей період їй нараховано і виплачено грошове забезпечення згідно з чинним на той час законодавством, зокрема, шляхом визначення посадового окладу та окладу за військовим званням на підставі п. 4 Постанови КМУ № 704 із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1 762,00 грн);

- на момент виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 відповідно до законодавства отримала всі належні види виплат;

- належним чином оформлений грошовий атестат виданий позивачці 25 грудня 2022 року, що вона засвідчила власним підписом;

- з огляду на наказ командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25 грудня 2022 року № 353 про виключення ОСОБА_2 зі списків особового складу військової частини позивач була ознайомлена зі всіма належними до отримання та отриманими видами виплат при переведенні до іншої військової частини (звільненні).

За наслідками розгляду заяви ОСОБА_2 від 17 квітня 2025 року Військова частина НОМЕР_1 відмовила у проведенні перерахунку та виплати грошового забезпечення за спірний період, покликаючись на відсутність правових підстав для такого перерахунку, про що повідомила листом від 15 травня 2025 року № 601/3419.

Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Висновки суду по суті позовних вимог.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Ч. 4 ст. 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011) передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

П. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі – Постанова КМУ № 704) затверджені, зокрема, тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, а також схема тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.

П. 2 Постанови КМУ № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

П. 4 Постанови КМУ № 704 (в первинній редакції) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови КМУ № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим особам» (далі – Постанова КМУ № 103), п. 6 якої внесені зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, в Постанові КМУ № 704 пункт 4 викладено в такій редакції:

«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Постанова КМУ № 103 набрала чинності 24 лютого 2018 року.

Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 Постанови КМУ № 704 не був приведений у відповідність з нормою п. 4 цієї ж постанови.

Згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції Постанови КМУ № 103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина – розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови КМУ № 103, яким, зокрема, були внесені зміни в п. 4 Постанови КМУ № 704.

Отже, зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, внесені на підставі п. 6 Постанови КМУ № 103, з 29 січня 2020 року не підлягають застосуванню.

Таким чином, відповідно до п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, яка діяла до внесення змін п. 6 Постанови КМУ № 103, та правил, наведених в п. 1 Приміток до додатку 1 та в п. 1 Приміток до додатку 14 до Постанови КМУ № 704, розміри посадового окладу та окладу за військовими званнями з 29 січня 2020 року мають визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Закон України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі – Закон № 2017) визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, згідно із положеннями ст. 1 якого державні соціальні стандарти – це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти (ст. 6 Закону № 2017).

Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (п. 1) та порядок встановлення державних стандартів (п. 3).

Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів (окладів за військове (спеціальне) звання) із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.

При цьому, п. 8 Прикінцевих положень Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.

У свою чергу, Закони України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі – Закон № 294), від 15 грудня 2020 року № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (далі – Закон № 1082), від 02 грудня 2021 року № 1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (далі – Закон № 1928), від 03 листопада 2022 року № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (далі – Закон № 2710) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема, грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020, 2021, 2022, 2023 роки відповідно, не містять.

Тобто, положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року до 01 січня 2020 року – набрання чинності Законом № 294 не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.

У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський суд з прав людини наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п. 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії – це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Відповідно до ст. 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19).

Отже, з огляду на визначені в ч. 3 ст. 7 КАС правила, а також враховуючи те, що з 01 січня 2020 року положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу – Закону № 294, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Верховний Суд в постанові від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 навів такі висновки:

(1) з 01 січня 2020 року положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

[…]

(3) встановлене положеннями п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою – для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

Наведена вище правова позиці підтримана Верховним Судом і в постановах від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 380/18850/21, від 28 березня 2024 року у справі № 160/8290/23, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/16735/21 та інших.

При цьому під час розгляду справи № 380/18850/21 Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18) положень п. 4 Постанови № 704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинною до набрання чинності Постановою КМУ № 103.

12 травня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704» (далі – Постанова КМУ № 481).

Постанова КМУ № 481 набрала чинності 20 травня 2023 року.

На підставі п. 2 Постанови КМУ № 481 внесені зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, шляхом викладення абзацу 1 в такій редакції:

«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Таким чином, в період з 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року включно розмір посадового окладу та окладу за військове званням військовослужбовців мав визначатися відповідно до п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та з урахуванням правил, наведених в п. 1 Приміток до додатку 1 та в п. 1 Приміток до додатку 14 до цієї постанови, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704.

Суд встановив, що в спірний період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року ОСОБА_2 проходила військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_1 , де і перебувала на грошовому забезпеченні.

Аналіз відомостей про нараховане позивачу грошове забезпечення дозволяє дійти висновку про те, що в спірний період посадовий оклад ОСОБА_2 був визначений шляхом множення тарифного коефіцієнта, визначеного згідно з додатком 1 до Постанови КМУ № 704, на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 07 грудня 2017 року № 2246-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2018 рік» (далі – Закон № 2246) на 01 січня 2018 року, та з урахуванням правил заокруглення, наведених в п. 1 Примітки до додатку 1 Постанови КМУ № 704.

Оклад позивача за військовим званням був визначений шляхом множення тарифного коефіцієнта, визначеного згідно з додатком 14 до Постанови КМУ № 704, на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом № 2246 на 01 січня 2018 року, та з урахуванням правил заокруглення, наведених в п. 1 Примітки до додатку 14 Постанови КМУ № 704.

Згадані вище складові грошового забезпечення були визначені із застосуванням п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, яка діяла з 24 лютого 2018 року по 29 січня 2020 року, тобто до набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18.

З огляду на встановлені фактичні обставини та правове регулювання спірних правовідносин з урахуванням висновків Верховного Суду, діючи на підставі ч. 2 ст. 9 КАС, суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у незастосуванні п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та п. 1 Приміток до додатку 1 та п. 1 Приміток до додатку 14 до цієї постанови при обчисленні ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням в період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, підлягає визнанню протиправною.

Протиправна бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 мала наслідком не лише неправильне визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, а й інших щомісячних основних і додаткових видів грошового забезпечення, які обчислюються з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням.

За вказаних обставин відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача на отримання грошового забезпечення в повному розмірі, визначеному відповідно до законодавства, є зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких вона мала відповідно до законодавства за період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, (далі Порядок № 44).

Щодо компенсації сум податку на доходи фізичних осіб суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Ст. 40 Закону № 2232 визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються, зокрема, відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічний, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За визначенням, наведеним у ст. 1 Закону № 2011, соціальний захист військовослужбовців діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Гарантії соціального і правого захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає ст. 1-2 Закону № 2011.

Одна з таких гарантій полягає у тому, що у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації, які не можуть бути скасовані чи призупинені без їх рівноцінної заміни.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону № 2011 до складу грошового забезпечення входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Ч. 4 ст. 9 Закону № 2011 визначено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Справляння податку на доходи фізичних осіб регламентує розділ ІV Податкового кодексу України (далі – ПК).

Так, відповідно до пп. 162.1.1 п. 162.1 ст. 162 ПК фізична особа резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи, є платником податку.

В силу положень пп. пп. 163.1.1, 163.1.2 п. 163.1 ст. 163 ПК об`єктом оподаткування резидентів є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).

Згідно з абз. абз. 1-2 п. 164.1 ст. 164 ПК базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.

Загальний оподатковуваний дохід будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Відповідно до пп. 164.1.2 п. 164.1 ст. 164 ПК загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового періоду.

До загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, серед іншого, включаються доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту), що передбачено пп. 164.2.1 пп. 164.2 ст. 164 ПК.

П. 167.1 ст. 167 ПК встановлено, що ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у п. п. 167.2-167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.

Порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету регламенту ст. 168 ПК.

Відповідно до пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 ПК податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в ст. 167 цього Кодексу.

Згідно з п. 168.3 ст. 168 ПК розрахунок податкових зобов`язань з оподатковуваного доходу платника податку, нарахованого у джерела його виплати, проводиться податковим агентом (у тому числі роботодавцем, органами Пенсійного фонду України).

Відповідно до п. 168.4 ст. 168 ПК податок, утриманий з доходів резидентів та нерезидентів, зараховується до відповідних бюджетів згідно з Бюджетним кодексом України.

П. 168.5 ст. 165 ПК установлено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, а також визначених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» членами сім`ї, батьками, утриманцями загиблого (померлого) військовослужбовця, у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (далі – Порядок № 44).

Відповідно до п. 1 Порядку № 44 цей Порядок визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі грошова компенсація).

Згідно з абз. 1 п. 2 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

П. 3 Порядку № 44 передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Відповідно до п. 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.

П. 5 Порядку № 44 установлено, що грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Аналіз наведених вище норм ПК та Порядку № 44 зумовлює висновок, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат їх доходів; виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення та виплачується установами, що утримують військовослужбовців за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку на доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Крім того, за висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 26 березня 2020 року у справі № 813/189/18, компенсація податку на доходи фізичних осіб належить до компенсаційних платежів і має характер окремих гарантій держави щодо соціального захисту військовослужбовців.

Отже, застосований судом спосіб захисту забезпечує повне та ефективне поновлення права позивача на належне грошове забезпечення, оскільки на виконання цього рішення Військова частина НОМЕР_1 має здійснити перерахунок не лише посадового окладу та окладу за військовим званням ОСОБА_1 , а й в с і х інших щомісячних основних і додаткових видів грошового забезпечення, право на отримання яких позивач мала відповідно до законодавства, та провести їх виплату з урахуванням фактично виплачених сум.

Разом з цим не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 в частині, яка стосується грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а також покладання на Військову частину НОМЕР_1 обов`язку здійснити перерахунок та виплату цих одноразових видів грошового забезпечення, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, оскільки належні докази, які б свідчили, що в період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року позивачці нараховувалась і виплачувалась грошова допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, суду не надані.

Більш того, зміст наказу Військової частини НОМЕР_1 від 26 березня 2020 року № 77 та довідки від 20 серпня 2020 року № 1218 свідчить про те, що в період з січня 2020 року по березень 2020 року ні грошова допомога на оздоровлення, ні матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань позивачці не нараховувались і не виплачувались.

При цьому правомірність бездіяльності Військової частини НОМЕР_10 щодо ненарахування та невиплати позивачці грошової допомоги на оздоровлення та/або матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно не є предметом спору у справі, що розглядається.

Суд відхиляє заперечення відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, оскільки такі заперечення не відповідають правовому регулюванню спірних правовідносин з урахуванням актуальних висновків Верховного Суду, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Суд надав оцінку основним доводам і запереченням сторін. Решта доводів і заперечень сторін не спростовують висновків суду по суті позовних вимог.

Щодо строку звернення до адміністративного суду.

Спірні правовідносини виникли з приводу перерахунку грошового забезпечення за період 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно.

Строк звернення до адміністративного суду визначений ст. 122 КАС.

Так, згідно з ч. 1 ст. 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 122 КАС для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За правилами ч. 5 ст. 122 КАС для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Водночас положення ст. 122 КАС не містять норм, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.

У той же час ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України надав офіційне тлумаченні цієї норми в рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 та № 9-рп/2013.

Так, в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України навів висновок про те, що положення ч. 2 ст. 233 КЗпП у системному зв`язку з положеннями ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з п. 2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 КЗпП, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Ст. 43 Конституції України визначено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язана із захистом Вітчизни. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Таким чином, до 19 липня 2022 року в силу положень ч. 2 ст. 233 КЗпП право позивача на звернення до адміністративного суду з приводу перерахунку грошового забезпечення не було обмежено будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі – Закон № 2352) внесені зміни до КЗпП.

Відповідно до п. 1 розділу ІІ Закону № 2352 цей Закон набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, а саме з 19 липня 2022 року.

На підставі пп. 18 п. 1 розділу І Закону № 2352 назва та частини 1 і 2 ст. 233 КЗпП викладені в такій редакції:

«Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

На підставі пп. 19 п. 1 розділу І Закону № 2352 текст ст. 234 КЗпП викладений в такій редакції:

«У разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (ст. 116), минуло не більше одного року».

Отже, внаслідок набрання чинності Законом № 2352, яким внесені зміни до ст. ст. 233, 234 КЗпП, зазнало змін правове регулювання правовідносин, які виникли у зв`язку із стягненням заробітної плати.

Зокрема, з 19 липня 2022 року в КЗпП відсутня норма, яка б передбачала право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату, без обмеження будь-яким строком.

При цьому, ст. 233 КЗпП в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, окремо взагалі не врегульовує питання щодо строку звернення до суду працівника з позовом про стягнення заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці.

Натомість, ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, був встановлений загальний строк звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору, який становить три місяця з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Порядок із цим ч. 2 ст. 233 КЗпП, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, встановлені спеціальні строки звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору:

у справах про звільнення працівника – місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення;

у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, – у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Закон № 2352 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії у часі.

Норми цього Закону є нормами прямої дії, що поширюються тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, тобто з 19 липня 2022 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1/99-рп, ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно зміст суб`єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.

Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності.

З огляду на викладене тривалість і правила обчислення строку звернення особи до суду визначаються за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідного строку.

Тобто, тривалість строку звернення до суду не змінюється в разі подальших змін законодавства, яке регулює відповідні відносини. Тому строк звернення до суду розпочинається і закінчується з урахуванням тієї тривалості, яка передбачалася на момент початку перебігу відповідного строку. При цьому тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов.

Таке правозастосування узгоджується з нормою ч. 4 ст. 3 КАС, відповідно до якої закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Таким чином, при вирішені питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду в частині позовних вимог за період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно застосуванню підлягає норми ч. 2 ст. 233 КЗпП, в редакції до внесення змін Законом № 2352, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин і передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

До того ж Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (далі – Рішення КСУ № 1-р/2025) визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ч. 1 ст. 233 КЗпП в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

В мотивувальній частини цього рішення Конституційний Суд України, з-поміж іншого, зазначив:

«[…]

9. […]

Строк звернення до суду відіграє ключову роль у забезпеченні юридичної визначеності: він створює передбачувані часові межі для оскарження дій чи бездіяльності.

Конституційний Суд України зазначає, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо.

Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об`єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону. Отже, строки звернення до суду мають забезпечувати ефективний судовий захист та застосовуватися пропорційно, не позбавляючи особу реальної можливості реалізувати своє право на судовий захист та захистити порушене право. Строки звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відповідають вимогам Конституції України лише за умови, що вони не позбавляють сутності права на своєчасне одержання винагороди за працю; вони повинні бути вмотивовані легітимною метою юридичної визначеності й ефективності судочинства, залишати працівникові реальну і достатню можливість для звернення до суду, забезпечувати баланс інтересів працівника, роботодавця та суспільства.

Застосовуючи ці критерії до оспорюваних приписів Кодексу, Конституційний Суд України констатує: законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеності та організації правосуддя, однак тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким.

Конституційний Суд України також зазначає, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.

Конституційний Суд України вважає, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих ст. ст. 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих ст. ст. 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить ч. 1 ст. 8, ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України.

[…]».

З наведених вище мотивів суд відхиляє заперечення відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, і констатує, що позивач не потребує поновлення судом такого строку.

Розподіл судових витрат.

В силу положень п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору.

Докази здійснення позивачем інших судових витрат суду не надані, а тому відповідно до ст. 139 КАС судові витрати розподілу не підлягають.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_11 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у незастосуванні п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та п. 1 Приміток до Додатку 1 та п. 1 Приміток до Додатку 14 до цієї постанови при обчисленні ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням в період з 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких вона мала відповідно до законодавства за період 29 січня 2020 року по 26 березня 2020 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

4. В іншій частині позовних вимог – відмовити.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

7. Повне судове рішення складено 05 лютого 2026 року.

Суддя Т.О. Кравченко