Рішення від 15 січня 2026 р. у справі №160/32438/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2026 рокуСправа №160/32438/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Озерянської С.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін в письмовому провадженні у м. Дніпрі адміністративну справу № 160/32438/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

12.11.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 стосовно ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень 2025 року; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошове забезпечення ОСОБА_1 за січень 2025 року та компенсувати втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців по 21.07.2025 рік; визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2025 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 21 січня 2025 року; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію відпустки як учаснику бойових дій за період з 2022 року по 2025 рік, у загальній кількості 56 (п`ятдесят шість) календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 21 січня 2025 року; визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік в розмірі місячного грошового забезпечення; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік в розмірі місячного грошового забезпечення.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що при звільненні зі служби відповідачем не проведено повного розрахунку, а саме не виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки та грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік. Також вказує, що за січень 2025 року позивачу не виплачено грошове забезпечення та з порушенням строків розрахунку при звільненні відповідачем нараховано додаткову винагороду, а тому відповідач повинен компенсувати втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення по день фактичного розрахунку. Вказані обставини слугували підставою для звернення до суду із цим позовом.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 160/32438/25. Розглядати справу постановлено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

04.12.2025 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, який обґрунтований тим, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Вказує, що довідкою військової частини НОМЕР_1 від 11.11.2025 підтверджується, що грошове забезпечення позивачу за січень місяць 2025 року було виплачено в січні 2025 року. Зазначає, що додаткова грошова винагорода за минулий місяць виплачується в поточному на підставі наказу командира військової частини, який видається до п`ятого числа поточного місяця. Таким чином, нарахування додаткової грошової винагороди за січень 2025 року здійснюється на підставі наказу, який має бути прийняти з 01.02.2025 по 05.02.2025 року. Таким чином виплата нарахованої додаткової грошової винагороди за січень 2025 року, виплачується в 20-их числах лютого 2025 року. Вказує, що підставою для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, є наявність у військовослужбовця статусу учасника бойових дій, який підтверджується відповідним посвідченням. В той же час позивач, зокрема при поданні рапорту на звільнення та при підписанні обхідного листа не надав копію свого посвідчення учасника бойових дій відповідачу. Вказує, що підставою для виникнення права на виплату грошової допомоги на оздоровлення є виникнення права на щорічну основну відпустку. Зазначає, що позивач у січні 2025 року перебував на військовій службі не повний календарний місяць, а лише 21 день, а тому не набув права на основну щорічну відпустку за 2025 рік, що в свою чергу свідчить про відсутність права на грошову виплату грошової допомоги для оздоровлення на 2025 рік.

08.12.2025 року до суду позивачем надано відповідь на відзив, в якій позивач вказує, що згідно чинного законодавства має право на грошове забезпечення, про яке зазначено у позовній заяві.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, суд приходить до наступних висновків.

ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується матеріалами справи.

Позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 12.06.2015 року.

У Військовій частині НОМЕР_1 позивач проходив службу з жовтня 2024 року.

З витягу із наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 21 від 21.01.2025 року старшого лейтенанта ОСОБА_1 , заступника командира танкової роти танкового батальйону військової частини НОМЕР_1 звільненого з військової служби у відставку за підпунктом «а» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” (за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі) вважати таким, що справи та посаду здав. З 21 січня 2025 року виключено зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення та направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вислуга років у Збройних Силах України становить: календарна - 05 років 04 місяці 23 дні, пільгова - 00 рік 00 місяців 00 днів, загальна - 05 років 04 місяці 23 дні. Наказано виплатити щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 412% посадового окладу; надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, за період з 01 по 21 січня 2025 року, виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2022 рік за 20 календарних днів, виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2023 рік за 20 календарних днів, виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2024 рік за 20 календарних днів. Згідно пункту 2 розділу XXIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік в розмірі місячного грошового забезпечення не отримував. Згідно розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік не отримував. Виплатити одноразову грошову допомогу у разі звільнення відповідно до Порядку та умов виплати деяким категоріям військовослужбовцям одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 № 460, за 34 повних місяців календарної служби у розмірі 4 % місячного грошового забезпечення за кожен місяць, але не менш як, 25 відсотків місячного грошового забезпечення.

10.07.2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою про надання довідки щодо обчислення грошового забезпечення, до якої було додано, зокрема копію посвідчення учасника бойових дій.

05.08.2025 відповідачем було виготовлено довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення та інші виплати за жовтень 2024 року-січень 2025 року, з якої вбачається, зокрема нарахування складових: наявність нарахування та виплати за січень 2025 року щомісячних основних видів грошового забезпечення; щомісячних додаткових видів грошового забезпечення; одноразових додаткових видів грошового забезпечення, окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливі умови проходження служби 65%, премії, грошової компенсації за невикористану відпустку – 60 днів, одноразову грошову допомогу при звільненні за 34 повних місяців у розмірі 117 387,46 грн., до виплати з урахуванням утримання податків у розмірі 115 626,65 грн. та відсутність нарахування позивачу грошової допомоги на оздоровлення за січень 2025 року; у лютому 2025 року нарахування додаткової винагороди, 30 тисяч у розмірі 20322,58 грн., до виплати з урахуванням утримання податків у розмірі 20017,74 грн.

Згідно виписки з карткового рахунку позивачу Військовою частиною НОМЕР_1 , 30.01.2025 року виплачено грошові кошти у розмірі 115 626,65 грн (коментар: грошове забезпечення), 26.02.2025 року у розмірі 20 017,74 грн. (коментар: грошове забезпечення).

22.09.2025 року позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із заявою про проведення нарахування та перерахунку грошового забезпечення за січень 2025 року та виплати компенсації за несвоєчасні виплати при звільненні у розмірі середньомісячного грошового забезпечення за шість місяців.

Не отримавши від Військової частини НОМЕР_1 жодної відповіді за своєю заявою від 22.09.2025 року, вважаючи протиправними дії щодо не нарахування та невиплати грошового забезпечення за січень 2025 року, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2022 – 2025 роки, грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи позовні вимоги по суті спору, суд враховує наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2022 – 2025 роки, суд зазначає наступне.

Правовий статус ветеранів війни визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", який забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.

Згідно з пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про відпустки" передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону України «Про відпустки», учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі, якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

За визначенням статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону України «Про оборону України» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, у статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Проаналізувавши викладене, в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.

Однак, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки».

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Саме така правова позиція викладена в рішенні Верховного Суду у зразковій справі № 620/4218/18 від 16.05.2019 року, залишеному в силі постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року.

Відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Так, відповідно до частини 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Доказів проведення розрахунку з позивачем щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за спірний період до суду не надано, а судом не встановлено.

Наведене свідчить про допущену відповідачем протиправну бездіяльність щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій.

За наведених обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022 – 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення, а належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022 - 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

Щодо тверджень відповідача про те, що позивач, при поданні рапорту на звільнення та при підписанні обхідного листа не надав копію свого посвідчення учасника бойових дій відповідачу, у зв`язку з чим відповідачу було невідомо про наявність у позивача статусу учасника бойових дій, суд зазначає наступне.

Згідно частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Разом з тим, відповідач не надав суду жодного доказу про відсутність обізнаності щодо наявності у позивача статусу учасника бойових дій.

Суд зазначає, що саме посилання про на ненадання копії посвідчення учасника бойових дій не є доказом відсутності відповідної інформації в особовій справі військовослужбовця.

Крім того, суд звертає увагу, що чинне законодавство не містить вимоги про обов`язкове подання копії посвідчення учасника бойових дій разом із рапортом про звільнення, як умови для нарахування грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки.

Суд звертає увагу, що сама по собі відсутність копії посвідчення учасника бойових дій при поданні рапорту про звільнення не є доказом відсутності у відповідача інформації про наявність у позивача статусу учасника бойових дій, оскільки така інформація могла та повинна була бути встановлена відповідачем у межах його службових повноважень під час проходження позивачем військової служби.

Таким чином, суд не приймає до уваги твердження відповідача про відсутність обізнаності щодо наявності у позивача статусу учасника бойових дій.

Щодо грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.

Згідно з частиною 3 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям виплачуються, зокрема, грошова допомога на оздоровлення в порядку і розмірах, що визначаються законодавством України.

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затверджено наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (далі - Порядок №260).

Згідно з пунктом 2 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать, зокрема, грошова допомога для оздоровлення.

Виплата грошової допомоги для оздоровлення встановлена розділом XXIII Порядку №260, пунктами 1 та 2 якого передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги.

Військовослужбовцям, звільненим з військової служби, які мали право на грошову допомогу для оздоровлення та не отримали її протягом року, виплата цієї допомоги здійснюється на підставі наказу командира військової частини про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, в якому оголошується про її виплату.

З огляду на вище викладене, суд приходить до висновку, що грошова допомога для оздоровлення належить до одноразових додаткових видів грошового забезпечення та надається військовослужбовцям, які набули право на отримання щорічної основної відпустки. Підставою для виплати допомоги на оздоровлення є або рапорт військовослужбовця, або подія вибуття військовослужбовця у щорічну основну відпустку повної тривалості (у другу частину основної щорічної відпустки). При цьому грошова допомога на оздоровлення може надаватися військовослужбовцю без вибуття у відпустку. Саме в такому випадку грошова допомога на оздоровлення надається за рапортом військовослужбовця протягом поточного року.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів подання позивачем рапорту про виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік.

Також суд враховує, що відповідно абзацу 2 пункту 3 розділу ХХХІ Наказу №260

іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Аналіз пунктів 1 розділу ХХІІІ та абзацу 2 пункту 3 розділу ХХХІ Наказу №260 свідчить про те, що підставою для виникнення права на виплату грошової допомоги на оздоровлення є виникнення права на щорічну основну відпустку. В той час як право на основну щорічну відпустку військовослужбовець набуває якщо він прослужив не менше одного повного календарного місяця.

Оскільки позивача звільнено з військової служби 21 січня 2025 року суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік в розмірі місячного грошового забезпечення.

Щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за січень 2025 року та компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців по 21.07.2025 рік.

Так, суд звертає увагу, що позивач обґрунтовуючи позовні вимоги, в позовній заяві зазначає, що відповідачем протиправно не здійснено виплати грошового забезпечення за січень 2025 року та з порушенням строків розрахунку при звільненні відповідачем нараховано додаткову винагороду, яку було виплачено 26.02.2025 року, проте позивача було звільнено з військової служби 21.01.2025 року, у зв?язку з чим відповідач повинен здійснити виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців по 21.07.2025 рік.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".

Згідно із статтями 1, 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Статтею 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" передбачено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Детально це питання врегульовано Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.

Використане у статті 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статті 1-3 Закону, окремих положень наведеного Порядку дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року в справі № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19, від 16 грудня 2020 року у справі №521/21718/16-а, від 29 квітня 2021 року у справі №240/6583/20.

Водночас, суд зауважує, що необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації на підставі Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", за наслідками розгляду якої власник чи уповноважений ним орган (особа) може (1) або задовольнити таку заяву та виплатити відповідну компенсацію, (2) або відмовити у її виплаті. А тому тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов`язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року по справі № 240/186/20.

Також, у постанові від 11 грудня 2020 року у справі № 200/10820/19-а Верховний Суд дійшов висновків, що за змістом статті 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. З огляду на те, що у цій справі позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації відповідно до Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159, а відповідач не відмовляв позивачу у виплаті відповідної компенсації, то право позивача ще не було порушено суб`єктом владних повноважень і звернення його до суду з цим позовом є передчасним.

Застосовуючи зазначений правовий висновок, а також маючи на меті його уточнити, колегія суддів Верховного Суду у справі №240/186\20 зазначила, що необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації на підставі Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159, за наслідками розгляду якої власник чи уповноважений ним орган (особа) може (1) або задовольнити таку заяву та виплатити відповідну компенсацію, (2) або відмовити у її виплаті. А тому тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов`язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.

Однак, з матеріалів справи не встановлено звернення позивача про виплату грошового забезпечення з виплатою компенсації втрати частини доходу, або про виплату компенсації.

Тобто, судом не встановлено дотримання позивачем визначеної Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" умови щодо звернення до відповідача із заявою про виплату відповідної компенсації.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовна вимога позивача щодо зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати належного до виплати грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159, є передчасною та задоволенню не підлягає.

В обґрунтування вказаної вимоги позивач зокрема посилається на положення статті 117 КЗпП України фактично вказуючи на наявність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд враховує, що нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Оскільки, ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні

Суд звертає увагу на те, що стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні; - факту проведення з працівником остаточного розрахунку.

Відповідачем нарахування і виплата грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022 – 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення, на виконання цього рішення не здійснена, а тому позовна вимога про нарахування і виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку є передчасною, а тому не підлягає задоволенню.

Також не підлягають задоволенню вимоги про нарахування і виплату грошового забезпечення за січень 2025 року, оскільки як було встановлено судом 05.08.2025 відповідачем було виготовлено довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення та інші виплати за жовтень 2024 року-січень 2025 року, з якої вбачається, наявність нарахування та виплати за січень 2025 року щомісячних основних видів грошового забезпечення; щомісячних додаткових видів грошового забезпечення; одноразових додаткових видів грошового забезпечення, окладу за військовим званням, посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за особливі умови проходження служби 65%, премії, грошової компенсації за невикористану відпустку – 60 днів, одноразову грошову допомогу при звільненні за 34 повних місяців у розмірі 117 387,46 грн., до виплати з урахуванням утримання податків у розмірі 115 626,65 грн.

Згідно виписки з карткового рахунку позивачу Військовою частиною НОМЕР_1 , 30.01.2025 року виплачено грошові кошти у розмірі 115 626,65 грн (коментар: грошове забезпечення).

Враховуючи зазначене матеріалами справи підтверджується виплата позивачу грошового забезпечення за січень 2025 року, що свідчить про необгрунтованість позовних вимог в цій частині та відсутність підстав для їх задоволення.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, та з урахуванням того, що позивачем частково доведено обґрунтованість пред`явленого позову, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Позивачем заявлено до відшкодування витрати на правничу допомогу у розмірі 16000 грн.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду надано: договір про надання правової (правничої) допомоги №03/08-25 від 22.08.2025 року, додаток №2 до договору від 22.08.2025 року, акт приймання-передачі наданих послуг від 04.11.2025 року.

Так, 22.08.2025 року між позивачем (клієнт) та адвокатом Борисенко Сергієм Миколайовичем укладено договір про надання правової (правничої) допомоги №03/08-25 від 22.08.2025 року, відповідно якого клієнт доручає, а адвокат бере на себе зобов`язання надати клієнту правову (правничу) допомогу, а саме: надання консультацій з питань, пов`язаних з цивільним законодавством, складання документів (заяв, позовів, договорів, тощо), представництво в судах загальної юрисдикції всіх ланок чи інших органах влади, місцевого самоврядування, установах, організаціях, зокрема військових частинах, а клієнт зобов`язується прийняти все виконане адвокатом та оплатити гонорар за надану правову (правничу) допомогу.

Відповідно до пункту 5. договору за надану правничу допомогу (послуги) клієнт виплачує адвокату гонорар, розмір та порядок сплати якого визначається за домовленістю сторін згідно додатку №1 до даного договору, а також компенсує фактично понесені і документально підтверджені витрати.

Додатком №2 до договору про надання правової (правничої) допомоги №03/08-25 від 22.08.2025 року сторони дійшли домовленості щодо розміру та порядку оплати за надану правничу допомогу, зокрема клієнт сплачує адвокату за надану правничу допомогу/юридичну консультацію, складання процесуальних документів, представництва інтересів в суді у (фіксованому) розмірі 16000,00 грн.

Згідно акту приймання-передачі наданих послуг від 04.11.2025 року узгоджено надання в період з 22 серпня 2025 року по 04 листопада 2025 року правничої допомоги/юридичної консультації, складання процесуальних документів, представництва інтересів в суді загальної юрисдикції. Гонорар адвоката за надану правничу допомогу за договором складає 16000,00 грн.

З досліджених судом доказів наданих для підтвердження витрат на правничу допомогу не вбачається, що їх понесено саме у зв`язку з розглядом даної справи, оскільки жоден наданий документ не містить посилання а ні на предмет оскарження, а ні на справу в межах якої такі витрати понесено.

Враховуючи відсутність доказів понесених витрат на правничу допомогу, їх недоведеність належними доказами, саме в рамках даної справи, суд не знаходить підстав для стягнення таких витрат з відповідача.

Правові підстави для застосування положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України в частині стягнення судового збору відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення інших судових витрат він не надав.

Керуючись статтями 2, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022 – 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2022 - 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.І. Озерянська