Постанова від 04 лютого 2026 р. у справі №460/14370/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 460/14370/24 пров. № А/857/25349/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :

головуючого судді : Кухтея Р.В.,

суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Первинної профспілкової організації ВПМПУ Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року про закриття провадження (постановлену головуючим-суддею Максимчуком О.О., час ухвалення судового рішення 11 год 28 хв у м. Рівне, повний текст судового рішення складено 02 червня 2025 року) у справі за адміністративним позовом Первинної профспілкової організації ВПМПУ Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради, ОСОБА_1 до Рівненської обласної ради, Міністерства охорони здоров`я України (за участі третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради, Департаменту цивільного захисту та охорони здоров`я Рівненської обласної державної адміністрації, Кабінету міністрів України, Державної установи “Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України”, Рівненської обласної державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в :

Первинна профспілкова організація ВПМПУ Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради (далі - ППО ВПМПУ КП “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка”, позивач) та ОСОБА_1 звернулися в суд із адміністративним позовом до Рівненської обласної ради та Міністерства охорони здоров`я України (за участі третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради, Департаменту цивільного захисту та охорони здоров`я Рівненської обласної державної адміністрації, Кабінету міністрів України, Державної установи “Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України”, Рівненської обласної державної адміністрації), в якому просили визнати протиправним та скасувати рішення Рівненської обласної ради №947 від 28.06.2024 “Про передачу цілісного майнового комплексу КП “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради у державну власність”.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 05.05.2025 клопотання представника відповідача Рівненської обласної ради Строкової О.В. про закриття провадження по справі задоволено. Закрито провадження по даній справі.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ППО ВПМПУ КП “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” подала апеляційну скаргу, в якій через порушення норм процесуального права просить її скасувати, а справу передати на розгляд суду першої інстанції.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд обґрунтував своє рішення висновками Великої Палати Верховного Суду, від яких така відступила, не застосувавши при цьому чинну правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 24.07.2024 по справі №910/700/23, яка прямо вказує на адміністративну юрисдикцію аналогічних спорів.

У відзиві на апеляційну скаргу представниця Рівненської обласної ради Сторокова О.В. просить залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.

Згідно п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати та передати справу на розгляд суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що Рівненська обласна рада у спірних правовідносинах діяла не як суб`єкт владних повноважень, а як засновник юридичної особи - комунального закладу охорони здоров`я, а тому оспорюване рішення в цьому випадку не є рішеннями суб`єкта владних повноважень в розумінні КАС України, а є рішенням власника корпоративних прав (засновника), комунальної установи, необхідним для здійснення передачі права власності на цілісний майновий комплекс такої комунальної установи у державну власність. Суд вважав, що спори з приводу оскарження рішень ради як власника корпоративних прав (засновника) комунальної установи є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.05.2020 по справі №813/1232/18, від 09.09.2020 по справі №260/91/19 та у постанові Верховного Суду від 22.10.2020 по справі №694/1174/16-а. Суд дійшов висновку, що враховуючи суть спору та суб`єктний склад учасників спірних правовідносин у справі, що розглядається, цей спір має вирішуватися судами за правилами Господарського процесуального кодексу України в порядку господарського судочинства.

Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно дефініції, наведеній у п.7, 2 ч.1 ст.4 КАС України, вжитий у цій процесуальній нормі термін “суб`єкт владних повноважень” означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень; публічно-правовий спір - спір, у якому : хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Отже, за змістом приведених вище процесуальних норм, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома або більше визначеними суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б одним суб`єктом виступає законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, водночас на цих суб`єктів покладено обов`язок виконувати вимоги та приписи. При цьому, необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Водночас, обов`язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом в порядку адміністративного судочинства, є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб`єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, які повинні здійснюватися цим суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

При цьому, єдиною та необхідною правовою підставою для віднесення спору до публічно-правового є одночасна сукупність наступних умов : 1) однією із сторін є суб`єкт владних повноважень, тобто орган державної влади або орган місцевого самоврядування чи установа, якій державою делеговано виконання відповідних владно-розпорядчих функцій; 2) спірні правовідносини виникли у зв`язку із здійсненням ним владно-управлінських функцій; 3) перебування сторін спору у відносинах влади-підпорядкування.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Предметом спору у цій справі протиправність та скасування рішення Рівненської обласної ради “Про передачу цілісного майнового комплексу комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради” у державну власність, тобто рішення, прийняте органом місцевого самоврядування, що стосується передачі медичного закладу.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що спір у цій справі не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Такий висновок, на думку колегії суддів, є наслідком неправильного визначення як правового статусу відповідача у спірних правовідносинах, так і самого характеру спору, що прямо суперечить нормам КАС України.

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).

Згідно ч.1, 3-5 ст.140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування : сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад

Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” №280/97-ВР від 21.05.1997 (далі - Закон №280/97-ВР).

Відповідно до ст.2 Закону №280/97-ВР, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно ч.2 ст.10 Закону №280/97-ВР, обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до ст.43 Закону №280/97-ВР, до повноважень районних і обласних рад віднесено вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно ч.1, 4 ст.60 Закону №280/97-ВР, територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на заклади охорони здоров`я. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Відповідно до ч.2 ст.169 Цивільного кодексу України, територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

Згідно ст.49 Конституції України, кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

На підставі ст.14 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров`я” №2801-XII від 19.11.992 (далі - Закон №2801-ХІІ) реалізація державної політики охорони здоров`я покладається на органи виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в сфері охорони здоров`я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров`я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров`я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в сфері охорони здоров`я.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в сфері охорони здоров`я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров`я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення сфери, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в сфері охорони здоров`я.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самоврядування реалізують державну політику у сфері охорони здоров`я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Відповідно до ч.1, 5, 7 та 11 ст.16 Закону 2801-ХІІ, органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють розвитку закладів охорони здоров`я усіх форм власності. Органи місцевого самоврядування здійснюють планування розвитку мережі закладів охорони здоров`я комунальної форми власності, приймають рішення про створення, припинення, реорганізацію чи перепрофілювання закладів охорони здоров`я з урахуванням затвердженого у встановленому порядку плану розвитку госпітального округу. Заклад охорони здоров`я провадить свою діяльність на підставі статуту (положення), що затверджується власником закладу (уповноваженим ним органом). За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров`я комунальної власності можуть утворюватися та функціонувати як комунальні некомерційні підприємства або комунальні установи. Заклади охорони здоров`я комунальної власності можуть утворюватися та функціонувати шляхом здійснення співробітництва територіальних громад у формах, передбачених законом, у тому числі як спільне комунальне підприємство.

З огляду на вищевикладене, ППО ВПМПУ КП “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” є закладом охорони здоров`я, юридичною особою публічного права, засновником та органом управління якого виступає саме Рівненська обласна рада.

При цьому, колегія суддів зазначає, що однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.

За змістом ст.ст.7, 8 Закону 2801-ХІІ, держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров`я шляхом : а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров`я; б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров`я; в) надання всім громадянам гарантованого рівня медичної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров`я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров`я.

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров`я і забезпечує його захист. Кожен громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров`я медичної допомоги, до якої належать : екстрена медична допомога; первинна медична допомога; спеціалізована медична допомога; паліативна допомога.

Враховуючи предмет спору та визначені позивачем підстави позову, а також характер порушених, на думку позивача, його прав та інтересів, що підлягають судовому захисту, колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини у цій справі за своїми суттю та характером спрямовані на вирішення питань організації медичного обслуговування населення.

Позивач зазначив, що оспорюване рішення впливає на права та інтереси територіальної громади, з огляду на що він діє на захист публічного інтересу, з метою судового контролю за публічними завданнями відповідного органу влади. Вказує, що рішення прийняте органом місцевого самоврядування з порушенням встановленої законом процедури, всупереч конституційній забороні на скорочення мережі закладів охорони здоров`я (ст.49 Конституції України) та без урахування інтересів територіальної громади, трудового колективу та пацієнтів.

Наведене свідчить про те, що метою вирішення питань у межах цих спірних правовідносини є захист передусім публічного, а не приватного інтересу.

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 16.04.2009 по справі №7-рп/2009 в Основному Законі передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (ч.1 ст.144 Конституції України). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (ч.1 ст.59 Конституції України). Проаналізувавши врегульовані Конституцією України та іншими законами України функції та повноваження органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ст.55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.

Отже, Рівненська обласна рада є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки здійснює публічно-владні управлінські функції у сфері управління закладами охорони здоров`я, зокрема, Комунальним некомерційним підприємством “Обласний медичний центр спортивної медицини”, шляхом прийняття відповідних нормативних актів, оспорюване рішення якої у цій справі прийнято радою на виконання владних управлінських функцій і є таким, що зачіпає права та інтереси члена територіальної громади, а тому правовідносини, що виникли у справі, є публічно-правовими і справа підсудна адміністративному суду.

При цьому, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.08.2023 по справі №925/1741/21 відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, викладених у попередніх постановах Великої Палати від 27.05.2020 по справі №813/1232/18 та від 09.09.2020 по справі №260/91/19, а також у постановах Верховного Суду від 28.01.2021 по справі №140/434/19, від 22.10.2020 по справі №694/1174/16-а, зазначивши, що такі спори належать до адміністративної юрисдикції та мають вирішуватися судами за правилами КАС України. З цих же підстав, колегія суддів не приймає доводи про чинну постанову суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу про відмову у відкритті позовного провадження, оскільки вона була прийнята до постанови Великої Палати Верховного Суду та не могла бути ним врахована.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.08.2023 по справі №925/1741/21 сформовано такі висновки (пункти 8.22, 8.24 - 8.26) : необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватися суб`єктом саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. Під владними управлінськими функціями, що здійснюються на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень, слід розуміти будь-які владні повноваження в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя; до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення; з норм п.1, 2, 7 ч.1 ст.4, п.1 ч.1 ст.19 КАС України вбачається, що до адміністративної юрисдикції належить справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує її права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин; визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Крім того, позивач зазначив про порушення оспорюваним рішенням права працівників Комунального підприємства на працю (статті 43 Конституції України).

Наведене також виключає приватно-правовий характер спору між сторонами та свідчить про спір у публічно-правових відносинах.

Отже, спір у даній справі, не є господарським ані за суб`єктним складом правовідносин, ані за підставами і предметом позову, ані за характером спірних матеріальних правовідносин.

Вказана позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 24.07.2024 по справі №910/700/23.

Враховуючи наведене вище, характер спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, колегія суддів дійшла висновку, що розглядуваний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте, вказані обставини залишились поза увагою суду першої інстанції.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини”, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України” (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України” ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії” (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження у даній справі.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Первинної профспілкової організації ВПМПУ Комунального підприємства “Обласна психіатрична лікарня с. Орлівка” Рівненської обласної ради задовольнити повністю.

Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 05 травня 2025 року про закриття провадження по справі №460/14370/24 скасувати та передати справу на розгляд суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей

судді С. П. Нос

С. М. Шевчук