Постанова від 02 лютого 2026 р. у справі №160/30741/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

03 лютого 2026 року справа 160/30741/25

Третій апеляційний адміністративний суду складі колегії:

головуючий суддя Суховаров А.В.

судді Головко О.В., Ясенова Т.І.,

розглянувши у письмовому провадженні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2025 (суддя Озерянська С.І.) про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про виплату надбавки за вислугу років

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 20.10.2025 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому просить визнати протиправним і скасувати наказ №237-к від 08.05.2025 про встановлення надбавок за вислугу років на державній службі в частині встановлення їй надбавки за вислугу років на 01.01.2025 в розмірі 30 процентів посадового окладу; зобов`язати здійснити перерахунок і виплачувати надбавку за вислугу років з 01.01.2025 в розмірі 50 процентів посадового окладу відповідно до частини 1 статті 52 Закону України «Про державну службу».

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.10.2025 позовна заява залишалась без руху. Суд вказав, що відповідно до частини 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. В позовній заяві ОСОБА_1 зазначала що з оскаржуваним наказом ознайомлена 21.07.2025. Позивачці надавалось 10 днів для подання заяви про поновлення строку звернення до суду та сплати судового збору в сумі 1211гр20к.

ОСОБА_1 14.11.2025 подала заяву, в якій посилалась на частину 1 статті 233 КЗпП України, відповідно до якої працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права. Вона звільнена від сплати судового збору оскільки предметом позову є виплата заробітної плати.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2025 позовна заява повернута в зв`язку з неусуненням недоліків. Суд, з посиланням на постанову Верховного Суду від 07.09.2023 у справі №160/914/23, вказав, що до спірних правовідносин має застосовуватись частина 5 статті 122 КАС України. Також суд першої інстанції зазначив що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Предметом спору є скасування наказу, а тому судовий збір має сплачуватись на загальних підставах.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу про повернення позовної заяви. Наполягає на тому, що у справах про виплату заробітної плати встановлений тримісячний строк звернення до суду та по таких справах позивачі звільнені від сплати судового збору.

Надаючи оцінку законності оскаржуваної ухвали, колегія суддів виходить з наступного:

Відповідно до частини 2 статті 50 Закону України «Про державну службу», заробітна плата державного службовця складається з: 1) сталої заробітної плати: посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця; 2) варіативної заробітної плати: премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, місячної або квартальної премії. Стала заробітна плата державного службовця є фіксованою виплатою та основною винагородою за виконання посадових обов`язків, яка гарантується цим Законом.

Отже, надбавка за вислугу років входить до сталої заробітної плати позивачки та є обов`язковою щомісячною фіксованою виплатою. Метою звернення позивачки з позовом та предметом позову є зобов`язання виплачувати надбавку за вислугу років з 01.01.2025 в розмірі 50 процентів посадового окладу. Таким чином предметом позову є виплата заробітної плати в належному розмірі.

Відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України в редакції до 19.07.2022, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України в редакції до 19.07.2022, в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України №2352 від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022, частини 1, 2 статті 233 КЗпП України викладені в такій редакції: « 1. Працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті. 2. З заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутись до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, в тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23 дійшла висновку що правовідносини, які мали місце до 19.07.2022 підлягали правовому регулюванню відповідно до статті 233 КЗпП України у попередній редакції. Правовідносини, які мали місце після 19.07.2022 підлягали правовому регулюванню відповідно до статті 233 КЗпП України у новій редакції та відлік тримісячного строку звернення до суду почався з 01.07.2023.

Рішенням Конституційного Суду України №1-рп від 11.12.2025 визнана неконституційною частина 1 статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Конституційний Суд зазначив: Згідно з частиною 7 статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищене законом. Роботодавець зобов`язаний регулярно й своєчасно виплачувати заробітну плату та інші належні працівникові виплати протягом всього періоду трудових відносин. Конституційна гарантія своєчасного одержання винагороди за працю охоплює весь період трудових відносин. До моменту припинення трудових відносин зобов`язання роботодавця щодо виплати заробітної плати є таким, що триває. Невиплата звільненому працівникові всіх сум є триваючим правопорушенням та працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Отже, порушення зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим та кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати означає незавершене правопорушення, таке, що триває. Законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця стосовно виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб`єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині 7 статті 43 Конституції України. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію. У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця, що може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці.

З огляду на викладене, суд першої інстанції безпідставно повернув позовну заяву з тих підстав що ОСОБА_1 пропущений строк звернення до суду.

Також окружний суд безпідставно вимагав сплати судового збору оскільки, як зазначалось вище, предметом позову є виплата заробітної плати в належному розмірі.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції безпідставно посилався на постанову Верховного Суду від 07.09.2023 у справі №160/914/23. Предметом спору у тій справі було стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно з правовою позицією, сформованою в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/458/16, від 08.02.2022 у справі №755/12623/19, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця та не входить до структури заробітної плати.

Керуючись статтями 241 – 245, 315, 317, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Скасувати ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2025 про повернення позовної заяви.

Справу направити для продовження розгляду до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів.

Головуючий суддя А.В. Суховаров

судді О.В. Головко

судді Т.І. Ясенова