Рішення від 04 лютого 2026 р. у справі №120/3112/25 — Вінницький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Вінниця

05 лютого 2026 р. Справа № 120/3112/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Крапівницької Н.Л.,

розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3

до Управління соціальної політики Козятинської міської ради

про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до Управління соціальної політики Козятинської міської ради про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю відмови відповідача, яка полягає у ненадані статусу «Члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни» відповідно до п.1 ст.10 Закону України « Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Ухвалою від 14.03.2025 позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення недоліків.

Ухвалою від 21.03.2025 судом відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін (у письмовому провадженні). Крім того, встановлені сторонам строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення.

Відповідач не скористався своїм правом щодо подання відзивів на позовну заяву, заяв/клопотань суду не направлено, а відтак враховуючи положення частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд вирішує справу за наявними матеріалами у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин.

Розглянувши позов, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є дітьми ОСОБА_4 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження, наявних в матеріалах справи.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 14.05.2021, ОСОБА_4 мав статус учасника бойових дій.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_2 №384 від 20.03.2020, ОСОБА_4 , в період з 01.09.2019 по 19.12.2019, з 03.01.2020 по 21.03.2020 брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганських областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та період здійснення зазначених заходів.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_3 №45/101 від 05.02.2023 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, ОСОБА_4 дійсно в період з 30.12.2022 по 31.12.2022 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України м. Бахмут, Донецької області.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_3 про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) №45/342 від 20.02.2023, старший солдат ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав вогнепальне осколкове сліпе поранення м`яких тканин правої гомілки. За обставин: 31.12.2022, виконуючи бойовий наказ командира військової частин НОМЕР_3 , особовий склад військової частини проводив відбиття атак противника неподалік м.Бахмут Донецької області. Внаслідок артилерійського обстрілу зі сторони збройних формувань російської федерації 31.12.2022 в районі м. Бахмут Донецької області, отримав поранення старший солдат ОСОБА_4 . Після надання першої медичної допомоги був доставлений до військового спеціалізованого закладу.

В цій довідці також вказано, що бойова травма старшим солдатом ОСОБА_4 отримана під час ведення бойових дій, пов`язаних із захистом Вітчизни, збройної агресії з боку росії та незаконних збройних формувань російської федерації на території Донецької області. Під час отримання бойового поранення старший солдат ОСОБА_4 перебував в засобах захисту, не перебував під дією алкоголю, наркотичних чи психотропних речовин та не мав наміру заподіяти собі навмисну шкоду.

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №681531 від 14.11.2023 ОСОБА_4 встановлено Першу «Б» групу інвалідності, захворювання, ТАК пов`язане з проходження військової служби.

Відповідно до свідоцтва про хворобу №507 від 25.04.2023, захворювання, так пов`язані з проходженням військової служби (наслідки вогнепальних уламкових сліпих поранень м`яких тканин правої гомілки 31.12.2022, лівого плеча (02.09.2022) у вигляді зміцнілих післяопераційних рубців, металевого уламку в м`яких тканинах лівого плеча. Визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку.

Згідно з витягом з протоколу засідання штатної військово-лікарської комісії 11 Регіональної військово-лікарської комісії №483 від 08.02.2024, захворювання особи, звільненої з військової служби старшого солдата у відставці ОСОБА_4 , захворювання, яке призвело до смерті, та причина смерті, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діє в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 звернулись до Управління соціальної політики Козятинської міської ради з заявою про надання правового статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни на підставі п. 1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Управління соціальної політики Козятинської міської ради листом №1640 від 10.10.2024 повідомило ОСОБА_1 , що 08.08.2024 відповідачем надіслано запит до Міністерства у справах ветеранів України щодо правомірності встановлення статусу «Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни», на що Управління 08.01.2024 отримало лист від Міністерства у справах ветеранів України, в якому вказано, що згідно з наданим документами, причиною смерті ОСОБА_4 є «захворювання, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби», вказане формулювання не відповідає вимогам Закону.

Управління соціальної політики Козятинської міської ради листом №1638 від 09.10.2024 повідомило ОСОБА_2 , яка діє в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , що 08.08.2024 відповідачем надіслано запит до Міністерства у справах ветеранів України щодо правомірності встановлення статусу «Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни», на що Управління 08.01.2024 отримало лист від Міністерства у справах ветеранів України, в якому вказано, що згідно з наданим документами, причиною смерті ОСОБА_4 є «захворювання, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби», вказане формулювання не відповідає вимогам Закону.

Водночас, як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відповідачем видано посвідчення члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни на підставі пункту 4 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Позивачі не погоджуються із відмовою відповідача щодо ненадання статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та невидачі відповідного посвідчення на підставі пункту 1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», у зв`язку з чим звернулись з цим позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини п`ятої статті 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551-XII).

Статтею 1 Закону №3551-XII визначено, що він спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров`я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров`я.

Відповідно до статті 4 Закону №3551-ХІІ ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Згідно зі статтею 5 Закону №3551-ХІІ учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

У силу абзацу першого пункту 19 частини першої статті 6 Закону №3551-ХІІ учасниками бойових дій визнаються: військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані, добровольці Сил територіальної оборони) Збройних Сил України, (...), які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону №3551-ХІІ до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни належать сім`ї осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

За змістом частини третьої статті 10 Закону №3551-ХІІ до членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначених у цій статті, належать, зокрема: один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні; діти, які не мають (і не мали) своїх сімей.

Відповідно до пункту 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі Положення №302; у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 4 Положення №302 передбачено, що членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначеним у статті 10 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, видаються посвідчення з написом Посвідчення члена сім`ї загиблого, а членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, зазначеним у статті 10-1 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, видаються посвідчення з написом Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України.

Дітям загиблих осіб, зазначених у пункті 1 статті 10 і статті 10-1 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, до досягнення ними 14-річного віку передбачені законодавством пільги надаються на підставі довідки, що видається матері (або іншому повнолітньому члену сім`ї загиблої особи, або опікуну) за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання (перебування) або адресою фактичного місця проживання (для внутрішньо переміщених осіб) дитини. Після досягнення такими дітьми 14-річного віку їм видаються посвідчення з написом Посвідчення члена сім`ї загиблого, Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України відповідно, а після досягненням ними 18-річного віку їм у посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, який продовжує строк дії посвідчення на наступний рік за умови їх належності до категорій осіб, зазначених у пункті 1 статті 10 і статті 10-1 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту.

Абзацом другим пункту 7 Положення №302 визначено, що Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Посвідчення учасника війни і відповідні нагрудні знаки, Посвідчення члена сім`ї загиблого, Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України видаються структурними підрозділами районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад, на які покладено функції з питань ветеранської політики (далі - місцеві структурні підрозділи з питань ветеранської політики), за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання (перебування) або адресою фактичного місця проживання (для внутрішньо переміщених осіб) особи.

Як було зазначено судом вище, відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 14.05.2021, ОСОБА_4 мав статус учасника бойових дій.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_2 №384 від 20.03.2020, ОСОБА_4 , в період з 01.09.2019 по 19.12.2019, з 03.01.2020 по 21.03.2020 брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганських областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та період здійснення зазначених заходів.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_3 №45/101 від 05.02.2023 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, ОСОБА_4 дійсно в період з 30.12.2022 по 31.12.2022 брав участь у заходах забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України в м. Бахмут, Донецької області.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_3 про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) №45/342 від 20.02.2023, старший солдат ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав вогнепальне осколкове сліпе поранення м`яких тканин правої гомілки. За обставин: 31.12.2022, виконуючи бойовий наказ командира військової частин НОМЕР_3 , особовий склад військової частини проводив відбиття атак противника неподалік м. Бахмут Донецької області. Внаслідок артилерійського обстрілу зі сторони збройних формувань російської федерації 31.12.2022 в районі м. Бахмут Донецької області, отримав поранення старший солдат ОСОБА_4 . Після надання першої медичної допомоги був доставлений до військового спеціалізованого закладу.

В цій довідці також вказано, що бойова травма старшим солдатом ОСОБА_4 отримана під час ведення бойових дій, пов`язаних із захистом Вітчизни, збройної агресії з боку росії та незаконних збройних формувань російської федерації на території Донецької області. Під час отримання бойового поранення старший солдат ОСОБА_4 перебував в засобах захисту, не перебував під дією алкоголю, наркотичних чи психотропних речовин та не мав наміру заподіяти собі навмисну шкоду.

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №681531 від 14.11.2023 ОСОБА_4 встановлено Першу «Б» групу інвалідності, захворювання, ТАК пов`язане з проходження військової служби.

Згідно з витягом з протоколу засідання штатної військово-лікарської комісії 11 Регіональної військово-лікарської комісії №483 від 08.02.2024, захворювання особи, звільненої з військової служби старшого солдата у відставці ОСОБА_4 , захворювання, яке призвело до смерті, та причина смерті, ТАК, пов`язане з проходженням військової служби.

Відтак, враховуючи, що ОСОБА_4 помер внаслідок захворювання, пов`язаного з проходження військової служби, що підтверджується наявними у матеріалах справи належними й допустимими доказами, суд доходить висновку, що норми Закону України №3551-XII поширюють свою чинність на членів його сім`ї, а саме на дітей.

За таких обставин, звужене трактування відповідачем змісту пункту 1 частини першої статті 10 Закону України № 3551-XII, відповідно до якого дія цього Закону поширюється на вказаних осіб, які померли внаслідок захворювання, виключно за умови, що це "захворювання, пов`язане з перебуванням на фронті або одержане в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів", суд вважає помилковим і таким, що не відповідає фактичному змісту релевантних норм матеріального права, а тому при вирішенні справи відхиляє як безпідставне.

Протокол засідання штатної військово-лікарської комісії 11 Регіональної військово-лікарської комісії №483 від 08.02.2024 однозначно підтверджує причинний зв`язок смерті ОСОБА_4 з проходженням військової служби. Аналогічно і довідки військових частини засвідчують, що смерть настала саме в період служби.

Отже, жодних сумнівів у належності позивачів до категорії осіб, на яких поширюється дія вказаної норми, не виникає.

Натомість відповідач, замість аналізу підтверджених фактів та оцінки наданих документів у межах пункту 1 статті 10, формально послався на лист Міністерства у справах ветеранів України, не наводячи жодного нормативного обґрунтування відмови, та не мотивуючи правову підставу для не задоволення поданої заяви.

Посилання відповідача на лист Міністерства у справах ветеранів України судом до уваги не беруться, оскільки даний лист не є нормативно-правовим актом, за своєю природою він носить інформаційний та рекомендаційний характер та не встановлює правових норм.

Відтак суд констатує, що Управління, яке відповідно до пункту 7 Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 № 302, є компетентним органом для видачі посвідчень членам сім`ї загиблих, фактично ухилилось від вирішення звернення по суті та надало формальну відмову без належної правової оцінки.

Окремо суд бере до уваги, що позивачі неодноразово намагались вирішити питання у досудовому порядку, звертаючись із скаргами до різних органів влади, уповноважених на розгляд звернень, однак марно. У відповідь на усі такі звернення позивачі отримували формальні роз`яснення, а питання по суті жодного разу не було розглянуто компетентним органом, як того вимагають положення Закону України №3551-XII та Положення №302. Така поведінка державних органів не свідчать про належне виконання публічно-правового обов`язку, а також дотримання принципу належного адміністративного провадження.

Суд вважає, що невиконання відповідачем встановленого законодавством обов`язку розглянути заяву позивачів, не надання мотивованої відмови із чітким посиланням на норми права, а також ігнорування правової природи звернення, яке стосувалося саме пункту 1 частини 1 статті 10 Закону України №3551-XII, у своїй сукупності доводить протиправний характер його дій (бездіяльності).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що відповідачем не надано належних та достатніх доказів правомірності прийнятого рішення про відмову у видачі посвідчення члена сім`ї загиблого, суд доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими і такими, що підтверджуються документально, а тому підлягають до задоволення.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача надати позивачам посвідчення члена сім`ї загиблого, то суд виходить з такого.

Згідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 (далі Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, треба зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, суть наведених рішень зводиться до вимоги надати заявникові такі заходи правового захисту на національному рівні, які би дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб спосіб захисту був "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та до забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття та зазначеній нормі міжнародного права. Відсутність "бажаного" результату виключає можливість визначення ефективності правового захисту, оскільки "бажаний результат" встановлює межі (кінцеву мету) правового захисту, який полягає у використанні передбачених законом можливостей для поновлення порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права саме в цих межах. Ефективний засіб захисту має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, оскільки вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто, дискреційні повноваження це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, позаяк саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним.

Відповідно до абзацу 1 частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача ? суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З огляду на викладене, та враховуючи час, що минув з моменту отримання позивачкою неправомірної відмови, суд доходить висновку, що ефективним способом захисту порушених прав позивача у цьому випадку буде ухвалення судом рішення у спосіб зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 та ОСОБА_5 статус члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни, відповідно до п. 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати відповідне посвідчення.

Отже, адміністративний позов належить задовольнити.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відтак судові витрати позивачів на сплату судового збору у розмірі 2422,40 грн. стягуються на їх користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Управління соціальної політики Козятинської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в наданні статусу та видачі посвідчення «Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни».

Зобов`язати управління соціальної політики Козятинської міської ради надати ОСОБА_1 та ОСОБА_5 статус члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни, відповідно до пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати відповідні посвідчення.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціальної політики Козятинської міської ради.

Стягнути на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1211,20 (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціальної політики Козятинської міської ради.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 )

Позивач: ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 )

Відповідач: Управління соціальної політики Козятинської міської ради Вінницької області (вул. Незалежності, 57, м. Козятин, Вінницька область, код ЄДРПОУ 40527315)

Суддя підпис Крапівницька Н. Л.

Згідно з оригіналом

Суддя:

Секретар: