Постанова від 03 лютого 2026 р. у справі №145/1294/23 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 145/1294/23

Провадження № 22-ц/801/118/2026

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ратушняк І. О.

Доповідач:Рибчинський В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 рокуСправа № 145/1294/23м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати

у цивільних справах:

судді-доповідача Рибчинського В.П.,

суддів Голоти Л.О., Оніщука В.В.,

за участю секретаря судового засідання Литвин Ю.О., представника ОСОБА_1 – адвоката Чернілевської Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання її позбавленою права власності та припинення права власності,

в с т а н о в и в:

У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання її позбавленою права власності та припинення права власності, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 січня 2022 року, який посвідчений нотаріально.

Продавцем по цьому договору була власниця ОСОБА_3 на підставі права власності від 11.10.2019 року, з якою на час придбання будинку він знаходився у сімейних відносинах, як чоловік і жінка, з 2007 року протягом 13 років.

У січні 2021 року він звернувся з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 року, яке набрало законної сили рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2021 року в частині вимог про встановлення факту, визнання права власності, та додаткове рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2021 року скасовано. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у період з 2008 року по вересень 2020 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , житловий будинок АДРЕСА_1 , що складається в цілому з: житлового будинку літ. «А», веранди літ. «а», ганок, прибудова літ. «а1», ганок з козирком, прибудова літ. «а2», веранда літ. «а3», літня кухня і сарай літ. «Б», ганок, погріб літ. «П/Б», сарай літ. «б», веранда літ. «б1», ганок, літня кухня і сарай літ. «В», погріб з шиєю літ. «П/В», веранда літ. «в», гараж літ. «Д», убиральня літ. «Е», сарай літ. «Ж», огорожа № 4, ворота № 5, хвіртка № 6, огорожа № 7, огорожа № 8, колодязь № 9, загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 34,2 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 34,2 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м. В задоволенні решти вимог ОСОБА_2 відмовлено.

ОСОБА_3 з метою уникнути поділу майна, яке придбано за його гроші, прийняла рішення та продала будинок покупцю ОСОБА_1 за 25 тисяч доларів США разом з земельною ділянкою. При цьому, щоб уникнути від сплати податку, в договорі купівлі-продажу ОСОБА_3 відобразила вартість вдвічі меншу, ніж фактично отриману. При цьому, на час відчуження сумісного майна ОСОБА_3 була достеменно обізнана про провадження в Малиновському районному суді міста Одеси, де вона мала статус відповідача.

За таких обставин, просить ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_1 позбавленою права власності і припинення її права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що складається з: житлового будинку літ. «А», веранди літ. «а», ганок, прибудова літ. «а1», ганок з козирком, прибудова літ. «а2», веранда літ. «а3», літня кухня і сарай літ. «Б», ганок, погріб літ. «П/Б», сарай літ. «б», веранда літ. «б1», ганок, літня кухня і сарай літ. «В», погріб з шиєю літ. «П/В», веранда літ. «в», гараж літ. «Д», убиральня літ. «Е», сарай літ. «Ж», огорожа № 4, ворота № 5, хвіртка № 6, огорожа № 7, огорожа № 8, колодязь № 9, загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким витребувати майно з чужого незаконного володіння, припинивши право власності відповідачки ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази в їх сукупності, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 11.01.2022, укладеним між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), продавець передала у власність (продала), а покупець прийняла у власність (купила) наступне майно: житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 0524555700:02:005:0257, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 23-25). Відповідно до п. 3.1. цього договору продаж вказаного в цьому договорі майна вчиняється за 224905 грн, які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору. За домовленістю із вказаної суми грошей 200 000 грн сплачується як розрахунок за проданий будинок, а 24 905 грн - як розрахунок за продану земельну ділянку.

Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Н.В. Циц, якою встановлено особи сторін, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 відчужуваних будинку та земельної ділянки.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 у справі № 947/2230/21 задоволено частково апеляційні скарги ОСОБА_2 та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2021 року в частині вимог про встановлення факту, визнання права власності, та додаткове рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2021 року скасовано. Позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у період з 2008 року по вересень 2020 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , житловий будинок АДРЕСА_1 , що складається в цілому з: житлового будинку літ. «А», веранди літ. «а», ганок, прибудова літ. «а1», ганок з козирком, прибудова літ. «а2», веранда літ. «а3», літня кухня і сарай літ. «Б», ганок, погріб літ. «П/Б», сарай літ. «б», веранда літ. «б1», ганок, літня кухня і сарай літ. «В», погріб з шиєю літ. «П/В», веранда літ. «в», гараж літ. «Д», убиральня літ. «Е», сарай літ. «Ж», огорожа № 4, ворота № 5, хвіртка № 6, огорожа № 7, огорожа № 8, колодязь № 9, загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 34,2 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 34,2 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м. В задоволенні решти вимог ОСОБА_2 відмовлено. В мотивувальній частині цієї постанови апеляційний суд зазначив, що будинок на час вирішення спору належить третім особам (а.с. 13-20).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 947/2230/21 закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 у справі № 947/2230/21. Згідно з висновком касаційного суду з урахуванням того, що оскарженою постановою апеляційного суду не вирішувалось питання про права та обов`язки ОСОБА_1 касаційне провадження за її касаційною скаргою підлягає закриттю (115-120).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позовні вимоги про позбавлення відповідачки права власності, яке вона добросовісно набула відповідно до договору, який не суперечить вимогам закону, не відповідає засадам та завданням цивільного судочинства, за встановлених обставин справи суд вважає, що позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частиною 1, 2 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з ч. 1, 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Підстави припинення права власності визначені ст. 346 ЦК України. Так, право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам`яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до положень ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача. Так, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Вказаний висновок узгоджуються із правовою позицією викладеною Верховним Судом України від 22 лютого 2017 року у справі за № 6-17цс17.

Крім того, Верховний Суд дійшов висновку про те, що з моменту переходу права власності на спірну квартиру до наступного власника, який є добросовісним набувачем, об`єктом спільної сумісної власності подружжя стали вказані грошові кошти (постанова від 18.04.2018 у справі № 487/9384/14-ц).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. У такому разі визнання договору купівлі-продажу майна недійсним не потребується.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду від 22 січня 2026 року у справі № 753/13280/16.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 , на час укладення договору купівлі-продажу була титульним власником спірного будинку та земельної ділянки, у зареєстрованому шлюбі не перебувала, а тому підстав вважати відповідачку недобросовісним набувачем у суду немає.

В подальшому постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 зазначений будинок визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , водночас поділ його не проведено, оскільки будинок на момент прийняття даної постанови перебував у власності третьої особи.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що в позовній заяві ОСОБА_2 посилався на норми, які регулюють витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388 ЦК України), проте в прохальній частині позивач не просить витребувати майно з чужого незаконного володіння, а лише ставить вимогу про визнання ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем за укладеним договором купівлі-продажу, позбавленою права власності та припинення її права власності на житловий будинок.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки заявлені позовні вимоги про позбавлення відповідачки права власності, яке вона добросовісно набула відповідно до договору, який не суперечить вимогам закону, не відповідають засадам та завданням цивільного судочинства.

Водночас, апеляційний суд зауважує, що позивач вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, про витребування майна з чужого незаконного заволодіння, про поділ спільного майна не заявляв, під час розгляду справи про встановлення факту спільного проживання та визнання майна спільною сумісною власністю клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно не подавав, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що права позивача у даному випадку можуть бути захищені шляхом подання позову до співвласника майна, який здійснив його відчуження, про поділ грошових коштів, отриманих від продажу такого майна.

Велика Палата Верховного Суду в п. 5.6 постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 зазначила, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника.

Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону (а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту), то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Захист порушених прав, свобод чи інтересів реалізується через врегульовану процесуальним законом можливість пред`явити до суду позовну заяву, яка є процесуальною формою звернення за захистом порушеного права.

При цьому, право кожної особи на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод чи інтересів слід розуміти у праві такої особи на подання відповідних документів та доказів, певне обґрунтування позовних вимог у тій мірі, в якій вона вважає за необхідне, оскільки одним із визначальних принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, а особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, оскільки ОСОБА_2 , звертаючись з позовом до суду, заявив саме вимогу про визнання ОСОБА_1 позбавленою права власності та припинення її права власності на спірний житловий будинок, що не відповідає засадам та завданням цивільного судочинства, тому даний спосіб захисту є неефективним для захисту даного оспорюваного права позивача.

З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданих судом.

Рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги немає.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції – без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

На підставі викладеного і керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 04 лютого 2026 року.

Суддя-доповідач: В.П. Рибчинський

Судді: Л.О. Голота

В.В. Оніщук