Постанова від 04 лютого 2026 р. у справі №727/16059/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 лютого 2026 року м. Чернівці Справа № 727/16059/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Гавалешка П.С., дата виготовлення повного тексту рішення суду незазначена,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди (а.с.1-9).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 грудня 2025 року справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди передано до Приморського районного суду м. Одеси для розгляду за територіальною підсудністю.

Не погодившись із ухвалою суду позивач оскаржив її в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Апеляційна скарга мотивована тим, що предметом даного позову є компенсація моральної шкоди, завданої позивачу внаслідок невиплати йому додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань в розмірі 30 000 грн. під час служби, тобто під час трудових правовідносин. Тому позов був пред`явлений за зареєстрованим місцем проживання позивача, що узгоджується з ч.1 ст.28 ЦПК України.

Також судом неповно з`ясовано обставини справи, оскільки частина позовних вимог у справі є позовними вимогами про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, то відповідно ч.3 статті 28 ЦПК України

Провадження №22-ц/822/292/26

зазначена справа повинна розглядатися за зареєстрованим місцем проживання позивача у м. Чернівці.

Відзив до суду апеляційної інстанції не надходив.

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою “апеляційне провадження”.

Згідно із ч.2 ст.369 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про передачу справи на розгляд іншого суду (п.9 ч.1 ст.353 ЦПК України) розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України судове засідання не проводиться.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог, приходить до наступного.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції послався на ч. 1, 3 ст. 28 ЦПК України та вважав, що на зазначені правовідносини не поширюється правила альтернативної підсудності, а тому справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Чернівці. В обґрунтування зазначеного судом першої інстанції встановлено, що у вказаній справі не вбачається трудових відносин, факту заподіяння такої шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та в межах доводів апеляційної скарги приходить до наступних висновків.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Аналогічні положення закріплені у ч. 1ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Підсудність – це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ. Тобто підсудність – це коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Територіальна підсудність – це компетенція із розгляду справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція.

Основними видами територіальної підсудності є, зокрема, загальна, альтернативна та виключна.

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших - створення найсприятливіших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються судами за встановленими Законом правилами підсудності, а їх порушення є ознакою незаконності рішення.

Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року Закону України «Про виконання рішень, застосування практики Європейського суду з прав людини», інститут підсудності безпосередньо пов`язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, який закріплений у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу.

Недотримання правил територіальної юрисдикції (підсудності) є порушенням процесуального закону, який є підставою для скасування рішення з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю (ч. 1 ст. 378 ЦПК України).

Згідно ч.1 ст.8 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Частиною 1 ст.23 ЦПК України встановлено, що усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами, як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті.

Вирішуючи питання про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд повинен перевірити належність справ до його юрисдикції (предметної та суб`єктної) та підсудності (територіальної юрисдикції).

Територіальна юрисдикція визначається колом цивільних справ у спорах, вирішення яких віднесено до повноваження суду першої інстанції.

Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду (п.1 ч.1 ст.31 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 27 Цивільного процесуального кодексу України, позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

У справі, що розглядається, ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Чернівці з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначав, що предметом даного позову є компенсація моральної шкоди, завданої позивачу внаслідок невиплати йому додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань в розмірі 30000 грн під час служби.

У позові, між іншого, послався на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2025 року, яким визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» у розмірі 30000 грн в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань за період з 30 по 31 січня 2024 року та за період з 01 по 20 лютого 2024 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати, а ІНФОРМАЦІЯ_1 виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, встановлену Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 30000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань за період з 30 по 31 січня 2024 року та за період з 01 по 20 лютого 2024 року.

Отже, спір виник між військовослужбовцем ОСОБА_1 та Військовою частиною НОМЕР_1 з приводу невиплати додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань під час проходження військової служби, а тому норми КЗпП не поширюються на зазначені правовідносини.

Колегія суддів зазначає, що правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».

Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

У цьому випадку пріоритет у правозастосуванні мають абзац 1 пункту 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 2 Розділу ХХХІІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.

Наведені висновки узгоджуються з позицією Верховного суду, викладеної у постанові від 08.03.2023 року, справа № 540/7751/21.

Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є наслідком помилкового тлумачення норм права, а отже, в даному випадку у позивача відсутні підстави керуватися положеннями ч. 1 ст. 28 ЦПК України при виборі підсудності.

Не заслуговують на увагу доводи апелянта, що саме Шевченківським районним судом повинна розглядатися справа, оскільки ним подано позов про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, який може пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Положення статті 28 ЦПК України передбачають правила альтернативної підсудності за вибором позивача. Відповідно до ч. 3 вказаної статті позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди.

Тобто, законодавець передбачив юридичну можливість для особи, яка звертається до суду із позовом про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, обрати на власний розсуд якими правилами територіальної підсудності керуватися при зверненні до суду за захистом своїх порушених прав. У процесуальному законодавстві запроваджено для такої категорії справ правило альтернативної підсудності, що надає право саме позивачу обирати уповноважений суд з-поміж тих, що визначені або загальними правилами підсудності цивільних справ, або спеціальним правилом альтернативної підсудності.

Відповідно до статті 1167 ЦК України під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Статтею 23 ЦК України (пункти 1, 2 частини другої) передбачено, що моральна шкода може полягати у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом, іншим ушкодження здоров`я; в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Тлумачення вказаних положень закону вказує на те, що законодавцем розмежовано, зокрема, причини завдання моральної особі внаслідок порушення її прав, що знайшло своє відображення у нормах цивільного процесуального закону та спеціального Закону України «Про судовий збір».

Обґрунтування вимог позову та матеріали позовної заяви не містять будь-яких даних щодо ушкодження здоров`я внаслідок діянь посадових осіб відповідача.

Таким чином, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень ч. 3 ст. 28 ЦПК України.

На час постановлення ухвали суд першої інстанції діяв у межах процесуального закону, а тому посилання апелянта, що суд дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для передачі справи іншому суду, не знайшли свого підтвердження.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині ухвали, а зводяться незгоди заявника з висновком суду.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і підстав для скасування ухвали по доводам апеляційної скарги не має.

Керуючись ст.ст.367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк