Постанова від 04 лютого 2026 р. у справі №570/2034/25 — Рівненський апеляційний суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 лютого 2026 року

м. Рівне

Справа № 570/2034/25

Провадження № 22-ц/4815/90/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого судді Гордійчук С. О.

суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С..,

секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2 , Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в місті Рівне апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бруснік І.А. на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2025 року, дата складання повного тексту рішення відсутня, ухвалене в складі судді Кушнір Н.В., у справі № 570/2034/25

в с т а н о в и в :

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, технічної документації із землеустрою та припинення державної реєстрації права власності на земельні ділянки

Позов обґрунтований тим, що з 1985 року вказані спірні ділянки у розмірі 0,49 га перебували в користуванні її чоловіка ОСОБА_4 , оскільки перейшли йому у користування від матері ОСОБА_5 та ніколи не належали ОСОБА_6 підтвердження чого є довідки Городоцької сільської ради від 27.08.1976 року №653 та від 27.08.1976 №654.

У 1991 році ОСОБА_5 померла, а у 2000 році помер ОСОБА_7 котрий проживав разом із їх сім`єю.

Рішенням Городоцької сільської ради від 26 березня 2004 року №315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність», передано у приватну власність ОСОБА_4 - 0,25 га для будівництва житлового будинку та господарських споруд та 0,30 га для ведення особистого селянського господарства; ОСОБА_2 - 0,25 та для будівництва житлового будинку та господарських споруд та 0,082 га для ведення особистого селянського господарства.

Стверджує, що набуття відповідачем права власності на спірні земельні ділянки відбулося з порушенням закону, оскільки під час обстеження та погодження меж земельної ділянки не відбулося погодження меж між суміжними землекористувачами: ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , відсутнє рішення про затвердження сільською радою технічної документації, а також в технічній документації замість підпису сільського голови Городоцької сільської ради наявний підпис секретаря сільської ради ОСОБА_8 , що є порушенням законодавства.

Оскільки відповідач незаконно отримала у власність земельні ділянки, що належали її чоловіку вона як спадкоємець не може оформити право власності на належні йому земельні ділянки, так як фактично земельні ділянки в тих розмірах відсутні.

За наведеного, просила суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Городоцької сільської ради Рівненського району від 26 березня 2004 року №315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,25 га, цільового призначення для будівництва житлового будинку та господарських споруд, та земельної ділянки площею 0,082 га, цільового призначення для ведення особистого селянського господарства;

- визнати не чинною та незаконною технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_2 , жительки с. Карпилівка Рівненського району від 2004 року;

- визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку серія ЯА №036048 від 06.12.2004, земельна ділянка площею 0,083 га, кадастровий номер земельної ділянки 56 246 833 00 10 041 0009, цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, та серія ЯА №036049 від 06.12.2004, земельна ділянка площею 0,249 га, кадастровий номер земельної ділянки 56 246 833 00 10 041 0008, цільового призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд;

- скасувати в Державному земельному кадастрі записи про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровим номером 56 246 833 00 10 041 0009 та номером 56 246 833 00 10 041 0008;

- стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2025 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, технічної документації із землеустрою та припинення державної реєстрації права власності на земельні ділянки відмовлено.

Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу її у власність ОСОБА_2 . Городоцька сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень, а тому підстав для визнання незаконними оскаржуваних рішень немає.

Не погодившись з означеним рішенням суду представник позивача, подав апеляційну скаргу, в якій покликаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд безпідставно не врахував, що з 1985 року спірні земельні ділянки належали її чоловіку ОСОБА_4 так як перейшли йому в користування від матері, оскільки він постійно мешкав із матір`ю, вів спільне господарство і прийняв право користування вказаною земельною ділянкою від матері. Вказує, що у сільської ради на момент прийняття оскаржуваного рішення були відсутні підстави для її передачі у власність ОСОБА_2 ,оскільки вона ніколи нею не користувалася.

Суд не врахував, що матеріали справи не містять доказів котрі підтверджують факт перебування спірних земельних ділянок у користуванні ОСОБА_2 станом на 2004 рік. Покликається на ряд порушень при складанні технічної документації, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_2 .

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі вказують, що рішення суду прийняте у відповідності до ст. 263 ЦПК України, є законним та обґрунтованим, а доводи викладені у апеляційній скарзі такими, що не заслуговують на увагу.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_1 успадкувала житловий будинок в АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 07.07.1988 року.

Житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_2 належав на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 16.11.1992 №154, відповідно до якого ОСОБА_7 подарував ОСОБА_9 належний йому на праві особистої власності будинок, що знаходиться в АДРЕСА_2 , житлова площа якого становила 16,9 кв.м.

У березні 2004 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 звернулися до Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявами про передачу у приватну власність земельних ділянок.

Рішенням Городоцької сільської ради від 26 березня 2004 року №315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність», передано у приватну власність ОСОБА_4 - 0,25 га для будівництва житлового будинку та господарських споруд та 0,30 га для ведення особистого селянського господарства; ОСОБА_2 - 0,25 та для будівництва житлового будинку та господарських споруд та 0,082 га для ведення особистого селянського господарства.

31 серпня 2004 року в присутності голови Городоцької сільської ради та суміжних землевласників обстежені та погоджені межі земельної ділянки на плані, про що складений протокол.

За заявою ОСОБА_2 . Приватне підприємство фірма "Рельєф" розробило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку площею 0,332 га.

25 жовтня 2004 року протоколом узгоджувальної комісії встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2 на плані від Б,Г до В,Д, яка проходить по суміжності із землями ОСОБА_4 по суходолу у північно-західному напрямку, по суходолу у змінних напрямках загальною протяжністю 116,58 м в присутності представників в натурі встановлена вірно.

26 листопада 2004 року рішенням Городоцької сільської ради №422 "Про затвердження протоколу земельної комісії" затверджений протокол земельної узгоджувальної комісії від 26.10.2004 щодо поділу земельної ділянки між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

06.12.2004 ОСОБА_2 видано державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯА №036048 на земельну ділянку площею 0,083 га, кадастровий номер земельної ділянки 56 246 833 00 10 041 0009, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства та на земельну ділянку площею 0,249 га, кадастровий номер земельної ділянки 56 246 833 00 10 041 0008, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Підстава рішення Городоцької сільської ради від 26.03.2004 №315.

14 грудня 2004 року державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Кутецькою В.В. посвідчений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар безоплатно житловий будинок з надвірними будівлями, розташований по АДРЕСА_2 , житловою площею 72,0 кв.м. та земельні ділянки кадастровий номер 56 246 833 00 10 041 0009 та 56 246 833 00 10 041 0008.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність фізичній особі земельної ділянки, що належить іншій фізичній особі, може призвести до позбавлення особи, яка первинно набула право власності на земельну ділянку, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об`єктом власності, позбавляє особу загалом правомочностей власника землі у повному обсязі, а отже, є втручанням у право на мирне володіння майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Згідно статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваним рішенням прав ОСОБА_1 як спадкоємця ОСОБА_4 .

Відповідно до вимог статей 13, 16 ЗК УРСР від 8 липня 1970 року земля в Українській РСР надається в користування, зокрема громадянам СРСР, яке здійснюється в порядку відведення, що провадиться на підставі рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Згідно зі статтею 22 ЗК УРСР від 8 липня 1970 року приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.

Пункт 5 Постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР» передбачав, що громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (статті 22 і 23 ЗК України від 18 грудня 1990 року).

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх порушених прав посилається на те, що належним землекористувачем спірної земельної ділянки з 1985 року і станом на 2004 рік був її чоловік ОСОБА_4 , а тому вважає, що оскаржуване рішення органу місцевої влади порушує її права та законні інтереси, зокрема, щодо права набуття у власність / користування спірної земельної ділянки.

Разом із цим, ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, належних та допустимих доказів правомірності переходу права користування ОСОБА_4 у 1985 році земельної ділянки (0.49 га), позивач суду не надала.

Убачається, що відповідне рішення компетентного органу місцевої ради згідно положень Земельного Кодексу УРСР 1970 року про закріплення ділянок та їх розмір відсутнє. Крім того ОСОБА_4 і після 15 березня 1991 року не отримував державний акт про право користування землею у розмірі 0,49 га.

Доводи апеляційної скарги проте, що саме її чоловік мав право на отримання у власність земельні ділянки площею 0,332 га надані відповідачу, так як він довгий час на законних підставах нею користувався не заслуговують на увагу, оскільки з аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування.

З урахуванням вищенаведених норм законодавства суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не довів, що оспорюванні правові акти органу місцевого самоврядування порушують її права/законні інтереси, зокрема, щодо правомірного переходу права користування спірною земельною ділянкою до спадкодавця ОСОБА_4 у 1985 році.

Встановивши відсутність порушення прав позивача, врахувавши наведені норми матеріального права, суд першої інстанції, з яким погоджується й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Витрати за подання апеляційної скарги слід віднести за рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бруснік І.А. залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2025 року залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 05.02.2026 року.

Головуючий : Гордійчук С.О.

Судді : Боймиструк С.В.

Шимків С.С.