Постанова від 03 лютого 2026 р. у справі №554/4365/25 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/4365/25 Номер провадження 22-ц/814/934/26Головуючий у 1-й інстанції Чуванова А. М. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Лобов О.А.

судді: Дорош А.І., Триголов В.М.

за участю секретаря судового засідання Грицак А.Я.

розглянув у відкритому судовому засіданні у м.Полтаві справу за апеляційною скаргою адвоката Кулішова Володимира Петровича, представника ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м.Полтави від 19 вересня 2025 року (час ухвалення судового рішення з 11:05:11 до 11:13:04, дата виготовлення повного текста судового рішення – 29 вересня 2025 року) у справі за позовом адвоката Кулішова Володимира Петровича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за недійсними договорами, відшкодування збитків та моральної шкоди; третя особа: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Кривенко Наталія Валентинівна.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд

у с т а н о в и в :

У березні 2025 року адвокат Кулішов В.П. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, просив ухвалити рішенням, яким стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти в розмірі 334 035,00 грн, з яких: 183 000,00 грн – договірна вартість за нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , що сплачені за недійсними договорами купівлі-продажу від 10.05.2018 року та від 11.05.2018 року; 51 035,00 грн – сплачена сума на правову допомогу у справі №554/9234/20; 100 000,00 грн – відшкодування моральної шкоди; стягнути з відповідачки на його користь сплачені судові витрати у справі.

В обгрунтування заявлених вимог посилався на те, що постановою Полтавського апеляційного суду від 20.04.2023 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11.12.2024 року, визнані недійсними два договори купівлі-продажу 1/2 частин нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , які укладені 10.05.2018 року і 11.05.2018 між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ; скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на придбане нежитлове приміщення; зобов`язано ОСОБА_1 здійснити демонтаж нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ; вирішено питання розподілу судових витрат: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 6 535 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Суд апеляційної інстанції не застосував правові наслідки недійсності договору, відповідачка добровільно не повернула отримані нею грошові кошти від позивача на виконання договорів купівлі-продажу від 10.05.2018 року і 11.05.2018 року.

З наведених підстав позивач вважає, що має право вимоги на повернення грошових коштів, які сплачені за недійсними договорами в розмірі 183 000,00 грн, з яких 91 500,00 грн – за договором від 10.05.2018 року і 91 500,00 грн - за договором від 11.05.2018 року, а також на відшкодування завданих збитків: надання правової допомоги у справі №554/9234/20 у сумі 51 035,00 грн.

Після відкриття провадження по справі №554/9234/20 про визнання договорів недійсними позивач перебував у постійному стресі, за чотири роки судових розглядів справи наймав адвокатів, брав участь у судових засіданнях у справі, яка ініційована не ним, постійно нервував. Судовими рішеннями його зобов`язано здійснити демонтаж нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , тобто приміщення, яке він купив за власний рахунок, але в подальшому визнано договори недійсними не з його вини, а з вини продавця, про що вказано в постановах апеляційного та Верховного Суду, тому позивач втратив свій заробіток, втратив бізнес, погано спав і погано спить до цього часу, що вплинуло на його стан здоров`я. Крім того, позивач є інвалідом ІІ групи, а тому довготривалі стреси та переживання ускладнюють фізичний та психологічний стан. Завдану моральну шкоду за 4-ри річні судові розгляди, визнання договорів недійсними, що призвело до втрати коштів та понесених додаткових витрат, та зобов`язання знести нежитлові приміщення, в узаконення яких позивач участі не приймав, позивач оцінив в 100 000, 00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Полтави від 19 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено за недоведеністю.

В апеляційній скарзі адвокат Кулішов В.П., представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги стверджується, що висновок суду про те, що у власності ОСОБА_1 залишилося нежитлове приміщення АДРЕСА_1 є необгрунтованим і суперечить офіційним відомостям Державного реєстру речових прав… Суд проігнорував те, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, скасовано право власності ОСОБА_1 на вказане нежитлове приміщення і його зобов?язано демонтувати це приміщення.

Наголошується, що відмова у позові ставить ОСОБА_1 у вкрай невигідне фінансове становище, оскільки він сплатив кошти за двома договорами купівлі-продажу, які судом визнані недійсними не з його вини, зазнав збитків у виді витрат на правову допомогу у справі №554/9234/20.

На позивача судовим рішенням покладено обов?язок здійснити демонтаж нежитлового приміщення, тобто фактично знищити його, тому повернення отриманого за недійсними договорами є неможливим.

В апеляційній скарзі з посиланням на висновки, викладені у постанові ВС від 29 травня 2025 року у справі № 922/3727/19, стверджується, що позивач має право на отримання сплачених за недійсними договорами коштів.

Правом подачі відзиву інші учасники справи не скористалися.

Колегія суддів, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 10.05.2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення (кафетерій) за адресою: АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Кривенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 690 (а.с.15-18).

Згідно договору купівлі-продажу від 10.05.2018 року продаж вчинено за 91 500 грн, які покупець ( ОСОБА_1 ) сплатив, а продавець ( ОСОБА_2 ) прийняла після узгодження проекту договору та його підписання (пункт 5 договору купівлі-продажу від 10.05.2018 року).

11.05.2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення (кафетерій) за адресою: АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Кривенко Н.В., зареєстрований в реєстрі за № 698 (а.с.20-23).

Згідно договору купівлі-продажу від 11.05.2018 року продаж вчинено за 91 500 грн, які покупець ( ОСОБА_1 ) сплатив, а продавець ( ОСОБА_2 ) прийняла після узгодження проекту договору та його підписання (пункт 5 договору купівлі-продажу від 11.05.2018 року).

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20.04.2023 року у справі №554/9234/20, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10.05.2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Кривенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 690, та скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 26089798 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього нежитлового приміщення, реєстраційний номер об`єкта 255426453101, закрито розділ № 255426453101;

визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 11 травня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Кривенко Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 698, та скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 26070070 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього нежитлового приміщення, реєстраційний номер об`єкта 255426453101 та закрито розділ №255426453101;

Зобов`язано ОСОБА_1 здійснити демонтаж нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 6 535 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн (а.с.44-51, 52-56).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Грошові кошти, які вимагає повернути позивач, були фактично сплачені на виконання договорів купівлі-продажу від 10.05.2018 року та 11.05.2018 року, які визнані судом недійсними.

Відповідно до постанови Полтавського апеляційного суду від 20.04.2023 року, згідно матеріалів справи та пояснень, наданих позивачем ОСОБА_3 , ОСОБА_1 вдалося зареєструвати право власності на самочинне будівництво, тобто узаконити його в обхід визначеної законодавством процедури (а.с.54).

Відповідно до постанови Верховного Суду від 11.12.2024 року у даній справі ОСОБА_1 зобов`язано здійснити демонтаж нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , та констатовано, що покладення такого обов`язку на особу, яка хоча і не здійснювала самочинне будівництво та не є особою, яка самовільно зайняла спірну земельну ділянку, але набувши у власність нежитлове приміщення кафетерію ОСОБА_1 набув усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому вимоги щодо демонтажу нежитлового приміщення не буде надмірним тягарем і не призведе до порушення прав відповідача.

Отже, матеріали справи свідчать про те, що у ОСОБА_1 у власності залишилося нежитлове приміщення та про неможливість повернення об`єкта нерухомості іншій стороні.

В результаті демонтажу нежитлового приміщення, конструкції і матеріали від розбирання належатимуть позивачу.

Таким чином, позивач ОСОБА_1 фактично вимагає не поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), а односторонньої реституції, яка чинним законодавством не передбачена.

З цих же підстав не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення 51 035,00 грн – сплачена сума на правову допомогу у справі №554/9234/20, та 100 000,00 грн – відшкодування моральної шкоди.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною четвертою ст.263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних відносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Наведеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Згідно із частиною першою статті 216 ЦК України в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яка може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

У кожній справі за змістом обґрунтування позову та наданих позивачем пояснень суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах сформульованих ним позовних вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18).

У межах розгляду цієї справи встановлено, що позивач сплатив відповідачці кошти у загальній сумі 183 000 грн на виконання двох договорів купівлі-продажу частин нерухомого об?єкта. У подальшому обидва договори купівлі-продажу визнані недійсними з тих підстав, що відповідачка не мала права розпоряджатися спірним нежитловим приміщенням, оскільки не набула у встановленому порядку право власності на це майно з огляду на те, що воно (нежитлове приміщення) є самочинно збудованим.

Враховуючи на зміст судових рішень у справі № 554/9234/20 і відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 не набув права власності на спірне нерухоме майно, тому висновок суду першої інстанції про те, що у власності ОСОБА_1 залишилося спірне нерухоме майно є необгрунтованим.

Як зазначено вище за змістом ст.216 ЦК України двостороння реституція допускається (є можливою) тоді, якщо майно отримане за недійсним правочином мається в наявності у сторони такого правочину.

Приймаючи до уваги встановлені у цій справі фактичні обставини, на які посилається позивач, слід враховувати, що останнім заявлена вимога (переслідується мета) повернути кошти, сплачені за недійсними правочинами, за результатами виконання яких він фактично не отримав нічого, тобто слід вважати встановленим, що визнані недійсними договори купівлі-продажу у справі № 554/9234/20 були виконані лише однією стороною - ОСОБА_1 як покупцем.

Вирішуючи цей спір, апеляційний суд відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України визнає можливим врахувати висновки, викладені у постанові ВС від 08 серпня 2025 року у справі № 761/18760/22, у межах якої вирішувався спір про стягнення із продавця (ДВС) коштів, сплачених покупцем на електронних торгах, які визнані недійсними. Оскільки електронні торги є особливим видом договору купівлі-продажу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року (справа № 910/856/17), то слід виходити з того, що спірні правовідносини є подібними – стягнення із продавця на користь покупця коштів, сплачених (отриманих) за договором купівлі-продажу майна, який визнаний судом недійсним.

У справі № 761/18760/22 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанції, які задовольнили позов, виклав такі висновки.

«Системне тлумачення змісту абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України.

…

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) вказано, що «Разом із тим, як убачається з висновків Касаційного цивільного суду у постановах від 11 серпня 2021 року у справі № 344/2483/18 та від 12 квітня 2023 року у справі № 461/4066/21, зобов`язання повернути майно, отримане за недійснім оспорюваним правочином, виникає в особи з моменту набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним. Враховуючи презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), можна зробити висновок, що особа отримала майно на підставі укладеного правочину, але ця підстава згодом відпала з визнанням судом цього правочину недійсним. Отже, Касаційний цивільний суд у наведених справах зробив правильний висновок про виникнення у особи обов`язку повернути майно з моменту визнання судом відповідного правочину недійсним».

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Обов`язок з повернення коштів на підставі оспорюваного правочину виникає з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 344/2483/18 (провадження № 61-14496св19)).

У справі, що переглядається установлено, що продавцем спірного майна на торгах був орган державної виконавчої служби, за рішенням суду визнано недійсними результати проведення електронних торгів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням висновків касаційного суду в подібних відносинах, зробив обґрунтований висновок про те, що обов`язок повернути кошти за встановлених у справі обставин покладається саме на ДВС.»

З наведених міркувань вимога про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 183 000 грн, сплачених за недійсними договорами, є обгрунтованою і підлягає задоволенню.

Перевіряючи обгрунтованість вимоги про стягнення із ОСОБА_2 на користь Артюха 51 035 грн, сплачених останнім на правову допомогу у межах розгляду справи № 554/9234/20, апеляційний суд враховує, що за своєю правовою природою витрати на правову допомогу, що ґрунтуються на договірних відносинах, можуть бути відшкодовані виключно у спосіб, передбачений процесуальним законодавством.

Витрати, зокрема, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката є такими, що понесені особою у зв`язку із реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді певної справи у суді. Такі витрати процесуальним законом віднесено до судових витрат, вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом; їх не можна визнати збитками чи шкодою у розумінні положень цивільного законодавства України й вони не можуть бути стягнуті за позовною вимогою в іншому провадженні.

Тобто, витрати, пов`язані із наданням правової допомоги (оплата послуг адвоката) не є тотожними реальним збиткам (грошовій вартості втраченого майна та додаткових витрат на його відновлення) та не набувають відповідних ознак унаслідок нереалізації права на їх відшкодування у передбаченому законом порядку (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 462/6473/16-ц, від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц, від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18).

Вимога про відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Обгрунтовуючи наявність моральної шкоди, позивач посилається не умисні неправомірні дії відповідачки, проте матеріали справи не містять належних і допустимих доказів у підтвердження цієї обставини. Укладаючи договори купівлі-продажу, позивач, діючи обачно і сумлінно, не був позбавлений можливості з?ясувати «історію» створення спірного нежитлового приміщення і підстави реєстрації права власності на нього за відповідачкою. Судові рішення у справі № 554/9234/20 не містять висновків про те, що відповідачка під час укладення оспорюваних договорів свідомо діяла незаконно і ввела в оману позивача як покупця.

Отже, слід визнати, що вимога про відшкодування моральної шкоди не доведена належними і допустимими доказами.

Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції слід скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково, а саме сягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 183 000 грн сплачених за недійсними договорами купівлі-продажу.

Частиною 13 ст.141 ЦПК України визначено, що суд апеляційної чи касаційної інстанціях, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 1 та п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача у разі задоволення позову.

Згідно ч.8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , подаючи позовну заяву та апеляційну скаргу, був звільнений від сплати судового збору відповідно п.9 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір».

За подачу позову до суду необхідно було сплатити 3 340,35 х 0,8 = 2 672,28 грн (пп.2 п.1 ч.1 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» з врахуванням ч.3 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» станом на час подачі апеляційної скарги).

За подачу апеляційної скарги необхідно було сплатити 3 340,35 х 150% х 0,8 = 4 008,42 грн (пп.2 п.1 ч.1 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» з врахуванням ч.3 ст.4 ЗУ «Про судовий збір» станом на час подачі апеляційної скарги).

Позовні вимоги задоволено на 54,78 %.

Таким чином з відповідачки на користь держави необхідно стягнути (2 672,28 + 4 008,42) = 6 680,7 х 54,78% = 3 659,69 грн судового збору а суму у розмірі 3 021,01 грн віднести за рахунок держави.

Звертаючись до суду з позовом та апеляційною скаргу, позивачем заявлено клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу.

Стаття 137 ЦПК України регулює порядок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, визначаючи їх як частину судових витрат, що підлягають розподілу

Проте відшкодування можливе лише за наявності детального опису робіт, підтвердження реальності та співмірності витрат із складністю справи, а також за умови, що допомогу надавав саме адвокат пов?язаних з розглядом конкретної справи.

Однак, позивачем надано докази понесених витрат, а саме: копія акту виконаних робіт адвокатом (а.с.12, 66, 68), копія розрахунку вартості правничої допомоги (а.с.13, 65, 67), копія квитанції про оплату послуг (а.с.25), які були понесені при розгляді іншої справи (554/9234/20), що унеможливлює їх відшкодуванню в рамках розгляду цієї справи.

На підтвердження витрат у межах розгляду цієї справи, позивачем надано копію договору про надання правової допомоги від 24 січня 2025 року (а.с.28-29) та копію квитанції про оплату послуг адвоката у розмірі 10 000 грн (а.с.30), однак не надано детального розрахунку, за які саме послуги адвоката було сплачено кошти, що позбавляє можливості встановити реальність, співмірність та розумність понесених витрат позивачем на правничу допомогу.

Таким чином, ОСОБА_1 слід відмовити в задоволенні вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу, понесену в суді першої інстанції.

Керуючись ст.367, ст.374 ч.1 п.2, ст.376 ч.1 п.4, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Кулішова Володимира Петровича, представника ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м.Полтави від 19 вересня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення по суті заявлених вимог.

Позов адвоката Кулішова Володимира Петровича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 183 000 гривень, сплачених за недійсними договорами купівлі-продажу від 10 травня 2018 року і 11 травня 2018 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити за недоведеністю.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 3 021,01 грн судового збору за подачу позову до суду та апеляційної скарги.

Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 04 лютого 2026 року.

Головуючий суддя О.А. Лобов

Судді: А.І.Дорош

В.М.Триголов