Постанова від 20 січня 2026 р. у справі №295/4672/24 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/4672/24 Головуючий у 1-й інст. Зосименко О. М.

Категорія 68 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О.С.,

суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.

з участю секретаря

судового засідання Драч Т.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/4672/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Житомирської міської ради, про визнання переміщення та утримання дитини на території України незаконним, зобов`язання повернути дитину до місця її постійного проживання в Чеській Республіці, відібрання дитини, передачі дитини батьку

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Губін Олександр Тимофійович

на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Зосименка О.М.

в с т а н о в и в :

У березні 2024 року адвокат Губін О.Т., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним переміщення в Україну та утримування на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язати відповідачку повернути малолітню дочку до місця її постійного проживання в Чеській Республіці, протягом десяти днів з дати отримання нею повного тексту рішення. У разі, якщо відповідачка відмовиться повертати малолітню дочку, просив відібрати дитину та передати її батькові ОСОБА_1 , для забезпечення повернення доньки на територію Чеської Республіки.

На обґрунтування позову зазначав, що 26.07.2016 року Міським управлінням м.Брандис над Лабем, Чеська Республіка було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Від шлюбу сторони мають дитину – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася у місті Мнєлнік, Чеська Республіка. Дитина є громадянкою Франції та України, що підтверджується копією посвідчення особи № НОМЕР_1 від 10.08.2018 року та копією паспорта № НОМЕР_2 від 21.09.2021 року. Починаючи з 02.05.2022 року позивач з відповідачем остаточно роз`їхалися, відповідачка разом з дитиною стала проживати за іншою адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, в районному суді Праги 6 розглядається справа між сторонами щодо питань опіки над дитиною за № ОР 156/2022, у якій судом було встановлено порядок побачень з дитиною.

Вказував, що на даний час в районному суді м. Праги розглядається справа у спорі між сторонами щодо опіки на дитиною. Під час судового розгляду чеським судом запроваджені тимчасові розпорядження щодо контактів батька та дитини, згідно з якими мати зобов`язана була, зокрема, з 30 червня 2023 року по 27 серпня 2023 року, передати доньку батькові.

Окрім того, судом застосований попередній захід у вигляді зобов`язання ОСОБА_2 утриматися від виїзду з неповнолітньою донькою за межі території Чеської Республіки, без згоди батька.

Представник позивача стверджував, що вказаний захід не був дотриманий відповідачкою, внаслідок чого батько дитини позбавлений можливості приймати участь у вихованні дитини, бачитися з нею та спілкуватися з донькою.

Зазначав, що 23.06.2023 мати без згоди позивача вивезла дитину до України та незаконно утримує доньку в Україні. Позивачем до Центрального Органу Чеської Республіки за Конвенцією 1980 подано клопотання про повернення дитини від 19.09.2023 року та Чеська Республіка є країною постійного проживання дитини в розумінні Конвенції 1980 року. Одночасно позивач вказує, що згідно постанови Районного суду Праги 6 від 4 січня 2022 року відповідач повинна була утримуватися від виїзду з неповнолітньою за межі території Чеської Республіки без згоди батька неповнолітньої.

Враховуючи вищезазначене, просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Рішенням Богунського районного суду від 19 вересня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції помилково не звернув увагу як визначається постійне або звичайне місце проживання дитини на території тієї чи іншої країни. Вказує, що таке місце не має жодного відношення до того, що чи мало воно певну адміністративну фіксацію у відповідних державних органах у вигляді реєстраційної відмітки чи дозволу на проживання чи будь-якого іншого подібного документа. Наявність чи відсутність реєстрації не може бути підставою для встановлення або не встановлення «постійності» або «звичайності» місця проживання дитини в тій чи іншій країні.

Вказує, що у постанові ВС від 17 серпня 2022 року, справа №613/1185/19 (провадження №61-2286св21) Верховний Суд константує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі». «Постійне проживання (звичайне місце проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави».

На думку скаржника, суд мав встановлювати постійне або звичайне місце проживання дитини сторін не на підставі того, чи мала вона реєстрацію в Чехії та чи мали батьки дитини реєстрацію в Чехії, а на підставі різноманітних доказів, які містяться в матеріалах справи та на які вказував Верховний Суд у своїй постанові. Більше того, із тексту самого рішення вбачається, що суд власне встановив, де дитина відвідувала садок, отримувала медичне обслуговування та відвідувала гурток із спортивної гімнастики - саме на території Чехії.

Зазначає, що позивачем було надано достатньо доказів, які на його переконання свідчать про те, що саме Чехія є країною постійного та звичайного місця проживання дитини в розумінні Конвенції 1980 року та, виходячи із змісту правового висновку Верховного Суду, серед яких, зокрема: копія переліку медичних послуг дитини з 2018 по 2022 рік разом з засвідченим перекладом; копія амбулаторної медичної довідки від 17 березня 2023 року разом з засвідченим перекладом; копія амбулаторної медичної довідки від 29 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом; копія сертифікату про здоров`я та щеплення дитини та підлітка дитини в період з 2018 по 2020 роки разом з засвідченим перекладом; копія договору про надання дошкільного виховання №72/TLM/2021 від 13 жовтня 2021 року разом з засвідченим перекладом; копія договору від 10 травня 2022 року разом з засвідченим перекладом та інші належним чином завірені копії документів.

Вважає, що суд мав можливість встановити тривалість перебування дитини на території Чехії та порівняти її з тривалістю перебування дитини на території України, оскільки в матеріалах справи міститься відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації №91-39383/18/23-Вих від 17 серпня 2023 року, з якого вбачається, що дитина відвідувала територію України до свого незаконного переміщення 25.06.2023 року: у 2018 році - з 28.09.2018 року по 06.10.2018 року; у 2019 році - з 15.06.2019 року по 29.06.2019 року; у 2020 році - з 04.07.2020 року по 01.08.2020 року; у 2021 році - з 16.08.2021 року по 11.09.2021 року.

Разом з тим вказує, що увесь цей час дитина перебувала за межами держави Україна, відповідно в цей час проживаючи на території Чехії. Тому суд першої інстанції, на його думку, мав встановити на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, що саме Чехія є країною постійного або звичайного проживання дитини.

Зазначає, що за правилами Гаазької конвенції 1963 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.

На переконання позивача, визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи не набуття такого місця дитиною.

Крім того, беручи до уваги той факт, що клопотання про повернення дитини в Чехію на підставі Конвенції 1980 року було подано протягом року з моменту неправомірного переміщення на територію України і провадження у цій справі досі триває, саме органи Чехії на підставі Конвенції 1996 року мають юрисдикцію у всіх справах по дитині. Це ще раз підтверджує, що саме Чехія є країною звичайного проживання дитини.

Стверджує, що суд першої інстанції помилково не звернув увагу та не надав жодної правової оцінки встановленню питання належності піклування позивача по відношенню до дитини. Окрім встановлення того факту, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції), суд також повинен встановити: чи було переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала; чи заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання.

Вважає, що обидва ці питання залишилася поза увагою суду. Вказує, що сам факт дії Конвенції 1980 року між Україною та Чехією належним чином свідчить про те, що одноосібне переміщення чи подальше утримування дитини на території України є порушенням прав на опіку позивача.

Звертає увагу, що докази, які містяться в матеріалах справи, дозволяють встановити, що права позивача були порушені внаслідок одностороннього вивезення дитини за межі Чехії та подальшого утримування її в Україні, зокрема, ухвали та рішення чеських судів у справі. Окрім цього, матеріали справи також належним чином свідчать про те, що позивач фактично здійснював свої права на опіку і продовжив би їх здійснювати, якби не переміщення та подальше утримання зі сторони відповідача.

Вказує, що у справі №0Р156/2022 чеським судом вже були запроваджені наступні тимчасові розпорядження щодо контактів батька та дитини: Постановою Міського суду в Празі від 19 грудня 2022 року №18Со368/2022-663, якою в якості апеляційного суду було змінено постанову Районного суду в Празі від 11 листопада 2022 року №0 Р 156/2022-518 та встановлено наступний порядок побачень позивача з дитиною: кожного непарного календарного тижня з 8:30 середи до 18:00 четверга та кожного парного календарного тижня з 08:30 п`ятниці до 18:00 неділі; Постановою Міського суду в Празі від 14 червня 2023 року №18 Со 171/2023-887, якою в якості апеляційного суду було змінено постанову Районного суду в Празі від 12 травня 2023 року № 0 Р 156/2022-kus-107 та встановлено наступний порядок побачень позивача з дитиною в період шкільних літніх канікул: з 30 червня 2023 року по 27 серпня 2023 року мати мала передавати дитину батькові з 18:00 30 червня 2023 року по 18:00 09 липня 2023 року та з 18:00 28 липня 2023 року по 18:00 11 серпня 2023 року. Це тимчасове розпорядження мало перевагу над порядком побачень призначеним судом раніше у 2022 році.

На думку позивача, заслуговує на окрему увагу додаток №17 до Клопотання, що являє собою позицію празьких соціальних служб з приводу заяви батька щодо розширення його порядку побачень з дитиною в період шкільних літніх канікул. Так, соціальні служби підтримали позицію батька.

Зазначає, що з метою унеможливлення провокацій зі сторони матері під час передачі дитини, а також з метою сприяння виконання зазначеного у попередньому пункті тимчасового порядку його побачень з дитиною, батько вирішив звернутися до спеціалізованої установи для супроводжуваного зв`язку батьків з дітьми «Ареа Фауста». Крім того зазначена установа фіксувала належність виконання ним своїх батьківських обов`язків під час перебування дитини разом з ним у встановлені чеським судом часові проміжки.

Вважає, що своїми діями відповідач в односторонньому порядку повністю усунула позивача із життя дитини, порушуючи не тільки його законні права та інтереси як батька, а також законні права та інтереси самої дитини.

Скаржник вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зокрема, порушення вимог статті 263 ЦПК України, а саме в частині неврахування висновків, які містяться в постанові ВС від 17 серпня 2022 року, справа №613/1185/19. Місцевий суд, встановивши фактичні обставини цієї справи, робить висновки, які не відповідають цим же обставинам і, тим більше, положенням Конвенції 1980 року.

Так, суд вважав, що оскільки ніхто із сторін та дитина не мали реєстрації місця проживання в Чехії, тому і таке проживання на цій території не може вважатися в розумінні Конвенції 1980 року постійним або звичайним.

Додає, що перш за все в матеріалах справи містяться належні, достатні, допустимі та достовірні докази того, що позивач є дійсним офіційним членом персоналу Агенства ГНСС. Як наслідок, на нього та його родину розповсюджується дія положень відповідної угоди між Урядом Чеської Республіки та Європейським агенством глобальної навігаційної супутникової системи від 27 січня 2012 року.

Стаття 12 Угоди регламентує порядок в`їзду та перебування персоналу ОСОБА_5 та їхніх родин на території Чехії. Зокрема, вони звільняються від будь-яких імміграційних обмежень та формальностей, передбачених відповідним чеським законодавством щодо реєстрації іноземців, дозволів на проживання та роботу. Більше того, вони мають право на отримання відповідних ідентифікаційних карток у якості дозволу на проживання та підтвердження привілеїв та імунітетів.

Що стосується дитини, то вона як член родини працівника Агенства ГНСС мала повне право проживати на території Чеської Республіки. Більше того, до апеляційної скарги додано юридичний висновок ОСОБА_6 -Нешпорової від 01 жовтня 2025 року, який свідчить про те, що дитина мала звичайне/постійне місце проживання на території Чеської Республіки. Більше того, згідно законів Чехії реєстрація місця проживання для осіб віком до 15 років не вимагається.

Звертає увагу, що відмова відповідачу у наданні статусу постійного резидента Чехії в першу чергу пов`язана з тим, що вона помилково посилалася на відповідні статті місцевого чеського законодавства. Але ці документи належним чином свідчать про те, що дитина постійно проживала в Чехії в розумінні Конвенції 1980 року. Як наслідок, хибний висновок суду першої інстанції є спростовним та не відповідає судовій практиці Верховного Суду. Лише Чехія була та є країною постійного або звичайного проживання в розумінні обох Гаазьких Конвенцій 1980 та 1996 років, які підлягають застосуванню у цій цивільній справі.

Вказує, що суд першої інстанції порушив норми і матеріального права, не застосувавши статті 3,5,12 Конвенції 1980 року, хоча мав всі підстави для цього, оскільки вона є частиною національного законодавства і її положення мають сумлінно дотримуватися в Україні, в тому числі і з боку судових органів.

Враховуючи вищевказане, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. На спростування доводів апеляційної скарги зазначає, що скаржник безпідставно звинувачує суд першої інстанції, зазначаючи «... цілковите нерозуміння з боку суду першої інстанції цілей та завдань Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення від 25 жовтня 1980 року (надалі - Конвенція 1980 року)».

Вказує, що Європейський суд з прав людини вважає, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, найкращі інтереси останніх повинні домінувати. Тому повернення дитини не може відбуватися автоматично на вимогу батька, а можливе лише із урахуванням домінуючих найвищих інтересів дитини. Перебування дитини разом з її матір`ю відповідає найкращим інтересам дитини, незважаючи на те, що воєнний стан продовжується й агресія проти України триває й такий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від і 6 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21.

Звертає увагу, що в постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі №613/1185/19 акцентується увага на тих аспектах, що: Гаазька конвенція 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», захищає дітей (не татусів, а саме дітей ) від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Відповідно до частини 1 статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, у момент переміщення або утримання й ці права ефективно здійснювалися, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити, що:

по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції);

по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або здування, яке здійснювалось ефективно, згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини.

Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Зазначає, що у частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у зверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Вказує, що у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 10 цієї Конвенції.

Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали ефективного права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Вважає, що суд першої інстанції у даній справі № 295/4672/24 саме такі аспекти й перевіряв доказами та таким істотним обставинам спору й надав правову оцінку, ухваливши правильне по суті й законне рішення в інтересах саме дитини, яким відмовив ОСОБА_1 у визнанні переміщення дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та утримання дитини на території України незаконним та повернення дитини в Чеську Республіку до місця її проживання в Чеській Республіці.

Вказує, що ОСОБА_7 має сталий юридичний зв`язок з державою Україна й не має такого ж зв`язку із будь-якою іншою країною, зокрема, із Чеською Республікою. Відомості про ОСОБА_7 містяться в Єдиному демографічному реєстрі громадян України з 2021 року, як стосовно особи, що постійно проживає в Україні. Жодного правового зв`язку із Чеською Республікою Лаура ОСОБА_8 не має, як особа, яка ніколи не була навіть зареєстрованою за будь-яким місцем проживання державними установами Чеської Республіки в цій державі.

Також помилковим є твердження скаржника, що саме органи Чехії на підставі Конвенції 1996 року мають юрисдикцію у всіх справах по дитині.

Вказує, що в апеляційній скарзі позивача немає жодного доводу щодо необхідності врахування інтересів дитини, яким суд першої інстанції можливо не надав належної уваги, а повного захисту, а є лише доводи щодо порушення прав позивача на опіку...

Однак, навіть у поданому ним первинному рішенні чеського суду від 11.04.2024 року (в пункті -7), з яким не погодився позивач, зазначено, що батько (Позивач) є тимчасово відряджений на роботу до Чеської Республіки, а саме до березня 2026 року, і що жоден з батьків не має більш тісного зв`язку з Чехією ніж відрядження батька (Позивача) на роботу. Недоведеність того, що певна держава була місцем постійного проживання дитини на момент її переміщення, є безумовною підставою для відмови у поверненні дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей згідно правової позиції Верховного Суду, укладеної в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 752/24280/17(провадження №61- і2994св18).

Звертає увагу, що першочергова увага у справах стосовно дітей повинна приділятися найкращим інтересам дитини. Суд, вирішуючи спір щодо повернення ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Чеську Республіку встановив, що існують відповідні обставин, які в якості виключення, виправдовують рішення про неповернення дитини (див. рішення ЄСПЛ у справі « Сильвестер проти Австрії» (Sylvester V. Austria), заява № 36812/97 та № 40104/98, пункт 63, від 24 квітня 2003 року).

Акцентує увагу суду на тих обставинах, що з моменту виїзду ОСОБА_2 із донькою з Чеської Республіки у червні 2023 році, дитина постійно проживає зі своєю матір`ю в Україні, окремо від заявника, як це мало місце й в Празі: з травня 2022 року по червень 2023 року дитина постійно проживала зі мною своєю матір`ю - окремо від батька.

Відтак, ОСОБА_1 не здійснював ефективного піклування стосовно дитини в момент переміщення ОСОБА_9 із Чеської Республіки в Україну.

Тому висновок, що дитина добре пристосувалася до проживання в Україні, не є неочікуваним з огляду на значний період часу, який сплинув на цей момент. Й однозначно, що відповідальність за сплив часу, який призводить до такого висновку, несе сам заявник, який був повідомленим 01 липня 2023 року в особистій колишнім подружжям розмові з допомогою телефонного зв`язку, що мав місце з ініціативи позивача, про виїзд відповідача із ОСОБА_9 в Україну та про їх перебування в Житомирі з метою лікування дитини.

Вважає, що саме заявник безумовно зі своєї ініціативи не отримав допомоги органів юстиції у спірному з його ініціативи питанні в поверненні Лаури в Чеську Республіку в період з 01.07.2023 року, а самостійно вирішив подати позов до суду про повернення дитини в Чеську Республіку аж в березні 2024 року. А дитина вже добре пристосувалася до проживання в Україні з огляду на значний період часу, який сплинув на цей момент.

Зазначає, що ОСОБА_9 , навіть тимчасово перебуваючи в Празі, перебувала в україномовному середовищі, в тому числі завдяки електронним засобам спілкування (скайп, відео дзвінки) з родичами і друзями в Україні, що і сформувало її українську ментальність та мову.

В даний час дитина повністю прижилася в Україні і має постійне місце проживання в Житомирі з відповідною реєстрацією. І це не становило для неї жодного дискомфорту чи проблем, тому що ОСОБА_9 від народження була вихована духовно і мовно українкою. Лаура тут в Житомирі відвідувала дитячий садок, школу і на даний час навчається в 2-му класі загальноосвітньої школи ( в матеріалах справи є характеристика дитини зі школи), так само перейшла в другий клас музичної школи, окрім обов`язкових дисциплін школи відвідує театральний гурток, постійно приймає участь в культурно- мистецьких заходах школи.

Дитина має сталі родинні зв`язки зі своєю родиною. За дитиною здійснюється постійний медичний догляд, постійний педіатр у ОСОБА_9 був і є саме Україні ще з 2018 і це підтверджується медичними документами (доводиться декларацією та випискою з медичної карти). Відповідним рівнем медичної допомоги в Чехії Лаура забезпечена не була.

Вважає, що суд першої інстанції ухвалив правильне по суті й законне рішення в інтересах саме дитини, а тому рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року у цивільній справі № 295/4672/24 скасуванню не підлягає за жодних умов.

Також зазначає, що місце проживання в Чеській Республіці у них було тимчасовим, ні вона, ні позивач наміру постійно жити в Чеській Республіці не мали. Доказом цього є наймане житло, відсутність власного житла і вартісного майна; тимчасовий робочий контракт у позивача; відсутність реєстрації, яка є обов`язковою для іноземців, що мають намір проживати в Чеській Республіці.

Позивач податки платить у Франції і саме там має майно. Позивач вивчав німецьку мову, бо до Німеччини збирався переїжджати. Він абсолютно не був і не є інтегрованим в чеське суспільство, чеської мови не знає. Так само вона і її донька теж не були інтегровані в чеське суспільство. Ні друзів ні родичів там у них, як і у позивача не має.

Звертає увагу, що при прийнятті рішення суд повинен прийняти до уваги і ставлення дитини до події можливого відібрання дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від матері, і передання малолітньої доньки батькові ОСОБА_1 для повернення її до Чеської Республіки. Органом опіки та піклування її дитину допитано з даного приводу і її донька, маючи свою сформовану нею особисто без впливу інших осіб, незважаючи на вік, думку, завжди озвучує, що вона українка і бажає жити в Україні з мамою, з родиною, зростати та спілкуватись з українському суспільстві, а не в чужій країні.

Враховуючи вищевикладене, просила рішення місцевого суду залишити без змін.

В судовому засіданні позивач та його представник доводи апеляційної скарги підтримали, просили їх задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач та її представник в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечили, просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник третьої особи - органу опіки та піклування Виконавчого комітету Житомирської міської ради просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року - без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, входячи з наступного.

Судом під час розгляду справи встановлено, що 26 липня 2016 року Міським управлінням м. Брандис над Лабем, Чеська Республіка було зареєстровано шлюб між громадянином Франції ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 (т.1 а.с.49) та з 31 травня 2017 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується Договором про оренду квартири (а.с.63 т.1).

Громадянин Франції ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася у місті Мнєлнік, Чеська Республіка, що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.30 т.1).

Дитина є громадянкою Франції, що підтверджується копією посвідчення особи № НОМЕР_1 від 10.08.2018 року та одночасно є громадянкою України згідно копії паспорта № НОМЕР_2 від 21.09.2021 р. ( а.с. 44 -45 т.1).

Від народження дитина разом з батьками проживала за адресою: АДРЕСА_2 , що не заперечувалося сторонами у справі.

Вже в травні 2022 мати з дитиною стали проживати окремо за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором оренди від 18 липня 2022 року. Батько проживав в АДРЕСА_3 , що підтверджується договором суборенди квартири від 30 травня 2022 року. Сторони у справі працювали на території Чеської Республіки, що підтверджується трудовим контрактом ОСОБА_2 від 01.09.2022р. ( а.с.100 т.1) та трудовим контрактом, рішенням про переведення №2 в службових інтересах ОСОБА_10 ( а.с.114т.1).

Одночасно, як встановлено судом, дитині в країні проживання на платній основі надавалися медичні послуги (забезпечення) у період з 2018 року по березень 2023 року, що підтверджується випискою отриманих послуг, амбулаторними медичними довідками, сертифікатом про здоров`я та щеплення дитини, довідкою клініки Кенедіен Медікел, яка находиться в Празі, Чеська Республіка, що дитина є пацієнткою педіатричного відділення клініки з квітня 2018 року до березня 2023 року (а.с. 143-145 т.1,148-160, а.с. 172 т. 2).

Дитина відвідувала дитячий садок «Зе Литл Молул» з вересня 2021 року, що підтверджується довідкою з дитячого садка, договорами на період з вересня 2021 р. по червень 2023 р. (а.с. 189, 168,178 т.1), з квітня 2023 р. дитина відвідувала дитячий садок ТОВ «Міжнародний дитсадок Праги» Малий кротик» (а.с.180 т.2), відвідувала курси спортивної гімнастики 2022-2023, що підтверджується заявкою до групи фізичного виховання та листом щодо необхідності здійснення оплати (а.с. 212-215 т.1), також дитина відвідувала на території Чеської Республіки школу творчих дітей «Бамбл Бі», що підтверджується листом керівника закладу від 31.05.2023р. (а.с. 218 т.1).

Одночасно судом встановлено, і не заперечувалося сторонами у справі, що в районному суді Праги 6 розглядається справа № О Р 156/2022 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо опіки над малолітньою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Як вбачається з постанови Районного суду Праги 6 від 04.01.2022 у справі, де сторонами є батьки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , донька ОСОБА_3 , за позовом батька про прийняття попереднього заходу про повернення неповнолітньої до місця звичайного проживання, заборону виїзду і визначення контактів та позовом матері про прийняття попереднього заходу про передачу неповнолітньої під її опіку та врегулювання контакту батька з неповнолітньою, суд призначив наступний попередній захід: мати неповнолітньої зобов`язана утриматися від виїзду з неповнолітньою за межі території Чеської Республіки без згоди батька неповнолітньої, матері і батьку неповнолітньої призначається зобов`язання подати позов про початок провадження по справі протягом одного місяця з дня винесенні цієї постанови (а.с.236 т.2). Належних доказів на підтвердження доводів про дію попереднього заходу на час виїзду дитини за межі території Чеської Республіки позивачем суду не надано.

Крім того, як вбачається з постанови Міського суду у Празі від 14.06.2023 як суду апеляційної інстанції, у справі де сторонами є батьки: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , донька ОСОБА_3 , про врегулювання відносин, до позову батька про прийняття попереднього заходу, на апеляційну скаргу батька проти постанови Районного суду Праги 6 від 12.05.2023, реєстр. № О Р 156/2022-804, Міський суд у Празі постановив, що у період з 30.06.2023 до 27.08.2023 мати зобов`язана дозволити батьку контакт з неповнолітньою ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у період з 30.06.2023 з 18:00 годин до 09.07.2023 до 18:00 годин та у період з 28.07.2023 з 18 годин до 11.08.2023 до 18 годин.

Це врегулювання має перевагу над врегулюванням звичайного контакту відповідно до постанови Міського суду в Празі від 19.12.2023, реєстр. № 18 Со 368/2022-663 (а.с. 220 т.2).

25 червня 2023 року ОСОБА_2 разом з донькою в`їхала до України, що не заперечувалось сторонами у справі.

19 вересня 2023 року позивачем до Центрального Органу Чеської Республіки подано клопотання про повернення дитини за Конвенцією 1980 року та до Міністерства юстиції України надійшла заява позивача про повернення його неповнолітньої доньки ОСОБА_9 (а.с.16 -22 т.3).

Як вбачається з рішення Окружного суду Праги 6 від 11.04.2024 року у справі де сторонами є батьки: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_3 (про врегулювання відносин (опіка та утримання) на період до та після розірвання шлюбу, врегулювання зустрічей, суд виніс рішення, яким неповнолітню дитину на період до та після розірвання шлюбу передано під опіку почергово обом батькам таким чином, що неповнолітня дитина буде перебувати під опікою матері протягом календарних місяців лютого, квітня, червня, серпня, жовтня та грудня кожного календарного року, а під опікою батька неповнолітня дитина буде перебувати протягом січня, березня, травня, липня, вересня та листопада кожного календарного року. (а.с.147 на звороті т.4).

Ухвалою Місцевого суду у Празі як суду апеляційної інстанції, де сторонами є батьки: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_3 (про врегулювання відносин (опіка та утримання) на період до та після розірвання шлюбу, врегулювання зустрічей, суд скасував рішення Окружного суду Праги 6 від 11.04.2024 року, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду (а.с.224 на звороті т.4).

На даний час батьки дитини шлюб не розірвали, судове рішення щодо встановлення опіки в матеріалах справи відсутнє, та не заперечувалося сторонами у даній справі.

Як встановлено судом, батько дитини ОСОБА_1 є громадянином Франції та 16.03.2016 року уклав трудовий контракт з Європейським агентством глобальних навігаційних супутникових систем строком на 5 років (а.с.110 т.1).

Згідно листа Керівника відділу кадрів від 21.11.2022 позивач безперервно працює в Агентстві Європейського Союзу з Космічної Програми з 16.01.2013. Спочатку він приєднався до Центру моніторингу безпеки «Галілео» у 2013 році, який є невід`ємною частиною Агентства, спочатку в Брюсселі, а потім у Сен-Жермен-ан-Ле (Франція). У 2016 році він підтримував дві кампанії із запуску системи «Галілео», що вимагало кількамісячних відряджень до ОСОБА_11 . Він приєднався до штаб-квартири Агентства у Празі у 2017 році на посаді старшого інженера з PRS та безпеки, а зараз обіймає посаду офіцера з питань безпеки надання послуг (а.с. 118 т.1).

Як вбачається з рішення Управління з питань міграції та надання притулку Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки від 24.06.2021 року ОСОБА_1 , згідно з даними Інформаційної системи Поліції у справах іноземців, не мав жодним чином офіційно оформлене проживання на території Чеської Республіці, хоча так би мало бути згідно з п. 1 статті 7 Директиви Європейського парламенту і Ради 2004/38/ЄС від 29 квітня 2004 р. «Про право громадян Союзу і членів їхніх сімей вільно переміщатись та перебувати на території країн-членів» (а.с.126 т.5).

Відомостей про право постійного перебування та проживання в Чеській Республіці позивачем суду не надано та матеріали справи таких документів не містять, як і не надано будь-яких відомостей про наявність права тимчасового перебування (вид візи, посвідки). Суд не приймає до уваги право оренди житлового приміщення, оскільки це право на проживання у квартирі, не свідчить про право позивача як громадянина іноземної держави перебувати і проживати на території іншої іноземної держави постійно або тимчасово.

Одночасно мати дитини ОСОБА_2 є громадянкою України та ІНФОРМАЦІЯ_3 отримала посвідку члена родини громадянина Європейського Союзу на тимчасове проживання в Чеській Республіці за № НОМЕР_3 строком до 21.05.2022 року. (а.с. 69,70 т.1) та була працевлаштована з 01.03.2022 згідно договору про виконання робіт (а.с.97 т.1) та трудового контракту (а.с.100 т.1).

Як вбачається з рішення Управління з питань міграції та надання притулку Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки від 24.06.2021 року відсутні підстави для видачі заявниці ОСОБА_2 дозволу на постійне проживання в Чеській Республіці (а.с.127 т.5).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції встановивши, що а ні батько, а ні мати дитини, як іноземні громадяни не мали права на постійне проживання на території Чеської Республіки, як і їх дитина, яка не є громадянкою цієї країни, суд дійшов висновку, що дитина тимчасово проживала на території Чеської Республіки на час законного перебування її батьків як іноземців на території іншої держави, та враховуючи, що на момент виїзду дитини із країни тимчасового проживання, батьки перебували у шлюбі та було відсутнє судове рішення про встановлення опіки (піклування) над неповнолітньою дитиною та/або визначення місця проживання дитини, суд дійшов висновку про відсутність підстав, визначених положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, для визнання незаконним переміщення в Україну та утримування на території України малолітньої дитини, ОСОБА_3 її матір`ю, відповідачем у справі, і повернення її на територію Чеської Республіки.

Проте повністю з такими висновками суду погодитися неможливо виходячи з наступного.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що громадянин Франції ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася у місті Мнєлнік, Чеська Республіка, що підтверджується свідоцтвом про народження ( а.с.30 т.1).

25.06.2023 року ОСОБА_2 разом з донькою в`їхала до України, що не заперечувалось сторонами у справі.

19.09.2023 року позивачем до Центрального Органу Чеської Республіки подано клопотання про повернення дитини за Конвенцією 1980 р. та до Міністерства юстиції України надійшла заява позивача про повернення його неповнолітньої доньки ОСОБА_9 ( а.с.16 -22 т.3).

Таким чином, судом встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Чеської Республіки згідно з правилами Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори» передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за цими договорами.

Згідно із ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Отже, міжнародні договори України по суті ієрархічно розташовуються вище від інших актів законодавства України та мають під собою конституційний статус, оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 8 Конституції України, вона має найвищу юридичну силу.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

За змістом частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою конвенцією, яка набула чинності для України 01 вересня 2006 року.

Згідно зі статтею 1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

Згідно з частиною другою статті 3 Гаазької конвенції права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

Відмова враховувати заперечення проти повернення підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Крім того, у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

Системний аналіз вказаних норм у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що ці положення покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

Аналогічний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №357/17852/15-ц (провадження №14-199цс19).

Європейський суд з прав людини зазначив, що «не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Частиною другою статті 162 СК України визначено, що дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Відповідно до п. 1 ст. 6, ст. ст. 8, 13 Європейської конвенції з прав людини кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Колегія суддів виходить з того, що підстави для повернення дитини, тобто факти, що підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Не є предметом доказування у спорах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей Гаазької конвенції, зокрема наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності, можливості забезпечення належних умов для проживання неповнолітньої дитини, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації батьківських обов`язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в іншій державі.

Вирішуючи позов про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції 1980 року, суд має з`ясувати звичайне місце проживання дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Отже, звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом і не оспорюється сторонами, дитина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з народження і до 25 червня 2023 року проживала в Чеській Республіці разом з батьком ОСОБА_1 та матір`ю ОСОБА_2 .

На підтвердження постійного місця проживання в Чеській Республіці його доньки ОСОБА_9 позивач до позовної заяви долучив копію переліку медичних послуг дитини з 2018 по 2022 рік разом з засвідченим перекладом; копію амбулаторної медичної довідки від 17 березня 2023 року разом з засвідченим перекладом; копію амбулаторної медичної довідки від 29 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом; копію сертифікату про здоров`я та щеплення дитини та підлітка дитини в період з 2018 по 2020 роки разом з засвідченим перекладом; копію договору про надання дошкільного виховання №72/TLM/2021 від 13 жовтня 2021 року разом з засвідченим перекладом; копію договору від 10 травня 2022 року разом з засвідченим перекладом та інші належним чином завірені копії документів.

З відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації №91-39383/18/23-Вих від 17 серпня 2023 року вбачається, що дитина відвідувала територію України до свого переміщення 25.06.2023 року: у 2018 році - з 28.09.2018 року по 06.10.2018 року; у 2019 році - з 15.06.2019 року по 29.06.2019 року; у 2020 році - з 04.07.2020 року по 01.08.2020 року; у 2021 році - з 16.08.2021 року по 11.09.2021 року.

В поданій апеляційній скарзі позивач заявив клопотання про долучення до матеріалів справи наступних документів: 1) Ідентифікаційне посвідчення відповідача №23511 від 24.03.2017 року; 2) Рішення Департаменту з питань політики надання притулку та міграції у справі №ОАМ-14930-8/ТР-2020 від 08.01.2021 року; 3) Рішення Комісії у справах поживання іноземців у справі №МV-56511-4/SO-2021 від 27.04.2021 року; 4) Рішення Комісії у справах проживання іноземців у справі №ОАМ-14930-17/ТР-2020 від 24.06.2021 року; 5) Угода з Приймаючою стороною про розміщення та підтримку, привілеї та імунітети між Урядом Чеської Республіки та Європейським агенством глобальної навігаційної супутникової системи від 27 січня 2012 року; 6) Ідентифікаційне посвідчення позивача № НОМЕР_4 від 14.07.2016 року; 7) Ідентифікаційне посвідчення позивача № НОМЕР_5 від 19.06.2020 року; 8) Ідентифікаційне посвідчення позивача № НОМЕР_6 від 30.05.2022 року; 9) Ідентифікаційне посвідчення позивача № НОМЕР_7 від 14.05.2024 року; 10) Підтвердження Європейського Агенства ГНСС від 03.06.2020 року; 11) Юридичний висновок ОСОБА_6 , адвоката в Чехії від 01 жовтня 2025 року.

Вказував, що не подавав ці докази разом із позовною заявою, оскільки на його переконання встановлення питання реєстрації не є застосовним в цій категорії спорів, і оскільки судом першої інстанції було відмовлено в позові, просить їх долучити та врахувати їх під час апеляційного провадження.

Згідно з ч. 8 ст. 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Отже, єдиний винятковий випадок, коли є можливим прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом строку, – це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи, у цьому випадку на позивача.

У п. 6 ч. 2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційний скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що долучені до апеляційної скарги докази не були подані до суду першої інстанції, при цьому наведені скаржником у апеляційній скарзі причини не подання вказаних доказів до суду першої інстанції, є поважними, колегія суддів приймає ці докази до розгляду.

Зважаючи на вказані обставини та долучені до апеляційної скарги та позовної заяви документи, зокрема:

1) Копія переліку медичних послуг Дитини з 2018 по 2022 рік разом з засвідченим перекладом (а.с. 138-146 т. 1);

2) Копії амбулаторних медичних довідок від 17 березня 2023 року, від 29 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом (а.с. 147-154 т. 1);

3) Копія сертифікату про здоров`я та щеплення дитини та підлітка Дитини в період з 2018 по 2020 роки разом з засвідченим перекладом (а.с.155-160 т. 1);

4) Копія договору про надання дошкільного виховання № 72/TLM/2021 від 13 жовтня 2021 року разом з засвідченим перекладом (а.с. 161-170 т. 1);

5) Копія договору від 10 травня 2022 року разом з засвідченим перекладом (т.1, а.с. 171-180);

6) Копія заявки на участь у програмі «Зухвалі Мавпочки» від 20 вересня 2021 року разом з засвідченим перекладом (а.с. 181-187 т.1);

7) Копії листів дитячого садка «Зе Литл Моул» разом з засвідченим перкладом (а.с. 188-194 т. 1);

8) Копія листа ОСОБА_12 від 31 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом;

9) Копія договору про надання соціальних послуг від 09 листопада 2022 року разом з засвідченим перекладом;

10) Копія заявки від 27 вересня 2022 року разом з засвідченим перекладом;

12) Копії електронних листів пані Ленки Безстарості від 01 лютого 2023 року, від 03 жовтня 2022 року разом з засвідченим перекладом (а.с. 195-197 т.1);

13) Копія підтвердження переказу від 21 листопада 2022 року разом з засвідченим перекладом;

14) Копії квитків до цирку від 26 лютого 2023 року, у кіно від 23 квітня 2023 року, до театру від 12 лютого 2023 року, в аквапарк від 25 березня 2023 року, від 19 травня 2023 року, від 17 червня 2023 року, на майстер-клас від 24 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом;

15) Копія квитанцій в парк розваг від 04 червня 2023 року, в Тобога Фантазі від 11 лютого 2023 року, від 11 березня 2023 року разом з засвідченим перекладом;

16) Копія абонементу на 2023 рік в парк розваг Міракулум разом з засвідченим перекладом;

17) Копія квитанцій від 08 квітня 2023 року разом з засвідченим перекладом;

18) Світлини та відео Дитини та Позивача в Чеській республіці на флеш- накопичувачі;

19) Копії платіжних доручеь від 16 січня 2023 року, від 05 лютого 2023 року, від 15 лютого 2023 року, від 15 березня 2023 року, від 17 квітня 2023 року, від 15 травня 2023 року, від 15 червня 2023 року разом з засвідченим перекладом;

20) Копії сертифікатів на дитячий садок «Зе Литл Моул», на школу «Ріверсайд» разом з засвідченим перекладом;

21) Копії звітів «Ареа Фауста» від 14 листопада 2022 року та з листопада 2022 року по червень 2023 року разом з засвідченим перекладом;

22) Копія висновку судово-медичної експертизи від 30 травня 2023 року разом з засвідченим перекладом (т.3, а.с. 66-111), підтверджують факт постійного проживання в Чеській Республіці малолітньої доньки сторін.

Отже, на переконання колегії суддів заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, що у період з 04 лютого 2018 року до 25 червня 2023 року постійним (звичайним) місцем проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була країна Чеська Республіка. Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, відмовляючи в задоволенні позову з підстав відсутності відомостей про право постійного проживання відповідача та дитини на території Чеської Республіки та відомостей про реєстрацію дитини для тимчасового або постійного проживання на території Чеської Республіки.

Проте, позовні вимоги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

На доведення того, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, можуть наводитися такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад – садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулася зміна мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 Гаазької конвенції 1980 року може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави (тобто в якій дитина фактично перебуває) в галузі захисту прав людини й основних свобод, про що йдеться у статті 20 цієї Конвенції.

Статтею 13 Гаазької конвенції 1980 року передбачено, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла відповідного віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

При вирішенні цієї категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі – Конвенція про права дитини 1989 року), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція 1950 року).

Відповідно до статті 8 цієї Конвенції 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

Стосовно питання про співвідношення між Конвенцією про права дитини 1989 року та Гаазькою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (справа «Ignaccolo-Zenide», § 95; «Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії», № 56673/00, § 51; та «Maumousseau та Washington», § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи «Maire», § 72; «Maumousseau та Washington», і «Neulinger та Shuruk», § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами (справа «Demir та Baykara проти Туреччини», № 34503/97, § 67).

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа «Maumousseau та Washington», § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження та негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини». Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції 1980 року. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи.

У пункті 31 рішенні ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) суд звернув увагу, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазькій конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазькій конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31).

У рішенні ЄСПЛ від 26 листопада 2013 року (заява № 27853/09) у справі «Х проти Латвії», зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції 1980 року може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної Конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції 1950 року (справа «Neulinger та Shuruk», § 133) (§ 106).

Відповідно до висновків ЄСПЛ, викладених у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Апеляційний суд зазначає, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Колегія суддів констатує, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 з території Чеської Республіки в Україну, а саме з червня 2023 року і на даний час пройшло більше двох років, а тому апеляційний суд оцінює наявність даних про те, що дитина із врахуванням свого віку та часу проживання в Україні вже прижилася у своєму новому середовищі.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів враховує, що на момент виїзду з Чеської Республіки малолітній ОСОБА_3 було п`ять років, а на час ухвалення рішення апеляційним судом виповнилось майже вісім років.

При цьому, апеляційний суд бере до уваги рівень розвитку п`ятирічної дитини та сприйняття нею навколишнього світу, в тому числі батьків, та осіб, які оточують дитину, на момент коли дитина покинула місце проживання в Чеській Республіці та рівень розвитку восьмирічної дитини, а також сприйняття нею оточуючого світу та місця свого проживання.

Судом встановлено, що 26.07.2016 року Міським управлінням м. Брандис над Лабем, Чеська Республіка було зареєстровано шлюб між громадянином Франції ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 (а.с. 49 т.1) та з 31.05.2017 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується Договором про оренду квартири (а.с.63 т.1).

Від шлюбу сторони мають дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася у місті Мнєлнік, Чеська Республіка, що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.30 т.1).

Згідно витягу з реєстру територіальної громади, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 30 т.4).

Відповідно до довідки про реєстрацію особи громадянином України №61313/19-536-236 від 12 квітня 2018 року, виданої Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чеській Республіці Є.П. Перебийніс, слідує, що ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована громадянкою України (а.с.33 т.4).

З довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру №1517631-2023 слідує, що ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою України та має унікальний номер запису в Реєстрі 20180204-02320 (а.с. 34 т.4).

Відповідно до висновку спеціаліста за результатами проведення психологічного дослідження та корекційної роботи стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період листопад 2023 року-липень 2024 року, на даний час ОСОБА_3 проживає з мамою, дідусем та бабусею. Дитина повністю адаптована до проживання в Україні: відвідує садочок та гуртки, розмовляє лише українською мовою, має достатній словарний запас відповідно до її віку, знає багато віршів та пісень українською мовою, що завжди демонструє при зустрічі. ОСОБА_9 має позитивний емоційний зв`язок з мамою, бабусею та дідусем, про що свідчать її висловлювання щодо рідних. Дівчинка часто розповідає про те, де вона гуляє з мамою, дідусем та бабусею, в які грається ігри, чому її вчать близькі. Варто зазначити, що ОСОБА_9 має розвинену пам`ять та мислення, гарні комунікативні здібності. Дитина гарно вихована та завжди охайна. Середовище, в якому на даний час перебуває дитина є здоровим, комфортним та сприятливим для її повноцінного розвитку.

Рекомендовано: не переміщувати дитину до іншої країни, тому що дитина добре знає і володіє лише українською мовою, а також враховуючи, що будь-яке переміщення дитини і виривання її із її звичного життєвого середовища, в якому вона має достатні соціальні зв`язки, а також розлучення з мамою, яка проживає в Україні, призведе до негативного, руйнівного впливу на психічне та фізичне здоров`я ОСОБА_7 ; виключити травмуючі дитячу психіку події, зокрема травмуючі зустрічі з батьком. Зважаючи на сімейний анамзес зі сторони батька та його поведінку стосовно дитини, існує ризик патологічного характеру дитини при неправильному вихованні (а.с. 36-37 т.4).

З висновку спеціаліста ОСОБА_14 за результатами проведення психологічного дослідження та корекційної роботи від 10.03.2024 року стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається серед іншого, що ОСОБА_9 має ознаки гарного виховання, що виявляється у привітності, позитивному відношенні до оточуючих, широким колом різноманітних інтересів - на даний час дівчинка повністю адаптована до проживання в Україні, відвідує дитячий садочок та музичну школу, з мамою проводить вихідні, часто ходить на прогулянки, спілкується на різні теми, багато грається з дідусем та друзями. Враховуючи вік дитини та лякаючу для ОСОБА_9 поведінку батька, мамі було надано рекомендації спостерігати за ОСОБА_9 та забезпечити утримання від травмуючих подій. Рекомендовано не розлучати маму та дитину, бо ОСОБА_9 має з мамою гарні відносини та високий емоційний контакт (а.с. 38-39).

Згідно висновку психолога за результатами проведення психологічного дослідження та корекційної роботи стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до результатів роботи з ОСОБА_9 було виявлено, що дитина відчуває страх до «злого дядька», «монстра». Досить часто під час роботи із «злим дядьком», «монстром» дитиною асоціюється батько Вінсент. Враховуючи даний аспект можна припустити, що дитина потребує захисту від «злого дядька», «монстра». Результати роботи дають можливість припустити, що спогади впливають стресуюче на дитину та постійно її лякають, що призводить до повторної травматизації (а.с. 40-41 т.4).

Як вбачається з епікризу ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , остання перебувала на обстеженні та лікуванні в Дитячому центрі психічного здоров`я вперше з 04.08.2023 по 17.08.2023 (а.с. 50).

Відповідно до консультаційного висновку спеціаліста ДЦПЗ від 21.08.2024 року, ОСОБА_3 потребує динамічного нагляду, лікування у психіатра, психологічної корекції за місцем проживання (а.с. 51 т.4).

Також доказами, що за ОСОБА_3 здійснюється постійний медичний догляд, постійний педіатр у ОСОБА_9 був і є саме Україні ще з 2018, є виписка з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 24.07.2024 року, консультаційний висновок спеціаліста від 06.11.2023 року, консультаційний висновок дитячого отоларинголога (ЛОР) від 01.08.2023 року, виданих на ім`я (а.с.52,53,54 т.4).

Відповідно до довідки №96, виданої закладом «Музична школа імені Лесі Українки» Житомирської міської ради 28.08.2024 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , навчається у закладі «Музична школа імені Лесі Українки» ЖМР в групі естетичного розвитку «Веселі чомучки» (а.с. 57 т.4).

Згідно акту обстеження умов проживання від 30 жовтня 2023 року, складеного головним спеціалістом служби управління у справах дітей Бабиком М.М. та фахівцем із соціальної роботи Черепанським С.М., ОСОБА_2 разом з дочкою ОСОБА_9 проживає за адресою: АДРЕСА_4 , з червня 2023 року. При цьому мати створила належні умови для виховання та розвитку дочки ОСОБА_9 (а.с. 27 т.3).

Відповідно до характеристики від 10.04.2025, виданої директором Ліцею №16 м. Житомира, ОСОБА_3 навчається в ліцеї від початку навчального року. За час навчання зарекомендувала себе як здібна, розумна, старанна дитина. Проявляє інтерес до всіх предметів. Лаура повністю адаптувалася в шкільному дитячому колективі, має багато друзів. До вчителів та дорослих ставиться з повагою. Дівчинка звикла до стабільного внутрішнього розпорядку класу, до вчителів. На уроки приходить з гарним настроєм, хоча є дуже чутливою до змін та зауважень. Вчителем специфічна індивідуальність дитини враховується. Лауру в ліцей приводить і забирає мама або бабуся, дідусь (а.с. 154 т.5).

Таким чином, колегією суддів встановлено, що дитина проживає в сім`ї відповідача, за дитиною здійснюється належний побутовий та медичний догляд, дитина має сталі сімейні зв`язки, комфортне та звичне для неї місце проживання, що сформувалося за достатньо тривалий період перебування дитини в Україні, а відтак вказане свідчить про те, що дитина уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться з червня 2023 року, тобто вже два з половиною роки.

Апеляційний суд звертає увагу, що дитина знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, тому вона не повинна розлучатися з матір`ю. Можлива розлука дитини із матір`ю і зміна місця проживання з України на Чеську Республіку, де дитина не знає нікого із родини батька, буде для неї стресовою, фруструючою ситуацією, яка негативно вплине на її як психологічний, так і на фізичний розвиток. З огляду на вік дитини розлучення з матір`ю створить для дитини нетерпиму обстановку.

При цьому у своєму віці ОСОБА_3 має коло значущих для неї людей, це люди, які становлять її сімейне оточення, у процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності: мати та її родина.

Отже, існують реальні ризики того, що повернення дитини до Чеської Республіки негативно вплине на неї, спричинить їй психічну шкоду та створить для неї нетерпиму обстановку (пункт b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року), що не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі №308/1403/20.

Колегія суддів приходить до висновку, що лише прагнення батька до здійснення піклування і реалізацію своїх батьківських прав не є достатнім для твердження про найкращі інтереси дитини для повернення її за місцем проживання батька.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду апелянтом не надано.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Таким чином, оскільки районний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Виконавчий комітет Житомирської міської ради про визнання переміщення та утримання дитини на території України незаконним, зобов`язання повернути дитину до місця її постійного проживання в Чеській Республіці, відібрання дитини, передачі дитини батьку, однак помилився щодо мотивів такої відмови, у зв`язку з чим оскаржене судове рішення в даній частині підлягає зміні, з урахуванням мотивів викладених у цій постанові.

Керуючись ст. 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Губін Олександр Тимофійович, задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 03 лютого 2026 року.

Головуючий Судді