Постанова від 21 січня 2026 р. у справі №301/1606/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 301/1606/24 Головуючий у суді першої інстанції - Ткач М.М.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/1670/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Сілан» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 червня 2025 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілан» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року ТОВ «Сілан» звернулося до Іршавського районного суду Закарпатської області із вказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір оренди дробильно-сортувального комплекса №1 від 14.05.2002, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Сілан» на майбутнє.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 14.05.2002 між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ «Сілан» в особі директора Феєр М.С. (орендар) укладено Договір оренди дробильно-сортувального комплексу №1, відповідно до умов якого орендодавець зобов`язується передати в оренду та оперативне управління орендарю майно - техніку: дробильно-сортувальний комплекс - 30, у складі: загрузочний бункер із конвеєром (1 агрегат); дробилка щокова (1 агрегат); дробилка конусна (1 агрегат); грохотно-сортувальний пристрій (1 агрегат); конвеєр (5 агрегатів в т.ч. запасний). Згідно із акта прийому-передачі, який не містить відомостей про дату його складення, орендодавець передав, а орендар прийняв вищевказану техніку.

Вказував, що договір оренди від 14.05.2002 укладений без додержання вимог, передбачених нормами законодавства, діючого на момент його укладення та порушує права ТОВ «Сілан».

Так, станом на дату укладення спірного договору, керівником ТОВ «Сілан» був ОСОБА_2 , який є рідним братом відповідача ОСОБА_1 .

ОСОБА_3 , діючи від імені ТОВ «Сілан» при укладенні договору, вступив в зловмисну домовленість з ОСОБА_1 та уклав такий договір, який суперечить інтересам позивача та порушує їх.

Наявність такої домовленості підтверджується тим, що орендодавцем за оспорюваним договором оренди був брат директора ТОВ «Сілан», про що ОСОБА_3 на час укладення договору було достеменно відомо. Метою укладення договору було виключно створення передумов та правових підстав для заволодіння майном товариства шляхом створення неіснуючої заборгованості товариства за користування майном, яке фактично в користування позивача передано не було.

Також, жодних дій чи виконання такого договору з боку орендаря ніколи не вчинялось з часу його укладення і по даний час.

Вказане підтверджується умовами договору, якими передбачено, що оплата за користування майном проводиться за вимогою орендодавця, що не відповідає звичаям ділового обороту та типовим умовам договорів оренди майна, а також положенням законодавства, яке діяло на той час.

Реалізація зловмисної домовленості представника позивача та відповідача підтверджується також тим, що ОСОБА_1 до листопада 2019 року ніяких вимог про стягнення заборгованості за договором оренди від 14.05.2002 чи використання виробничого обладнання до ТОВ «Сілан» не заявляв, жодних претензій щодо позивача не виставляв, щодо орендованого майна жодних заходів не вживав, та лише у листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Іршавського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до ТОВ «Сілан» про стягнення боргу за договором оренди.

Позивач стверджував, вказаний договір оренди укладено з порушенням ст. 57 ЦК УРСР, чинного на день укладення договору, оскільки такий правочин не відповідає волі саме юридичної особи, а виражав волю виключно представника, який усвідомлював протиправність своїх дій, які суперечили інтересам товариства як суб`єкта господарювання.

Також окремою підставою є приписи ст. 58 ЦК УРСР, якою визначено, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Мнимість такого договору оренди полягає в тому, що предмет оренди позивачу, як орендарю, в користування не передавався, представниками сторін такий договір був тільки складений та підписано сам договір та акт приймання-передачі. На балансі позивача таке майно не обліковувалось, в користуванні не перебувало, фактично в господарській діяльності не використовувалось. Тобто сторони, укладаючи такий договір про людське око тільки створили видимість існування правовідносин оренди між сторонами спірного договору, усвідомлюючи, що фактичного та дійсного виконання такого договору не буде.

Весь час позивач користується іншим обладнанням, яке є відмінним від зазначеного в Договору оренди, що підтверджується проектною документацією та іншими показами, які долучені до даного позову.

Таким чином, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 57 ЦК УРСР.

Позивач оспорює дійсність Договору оренди з підстав його фіктивності, оскільки спірний Договір оренди обладнання укладено без наміру створення правових наслідків щодо передачі позивачу в користування обладнання, які обумовлені договором.

Ухвалою Іршавського районного суду Закарпатської області від 01.05.2024 позовну заяву ТОВ «Сілан» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди направлено до Оболонського районного суду міста Києва для розгляду за підсудністю.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 18.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 05 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням суду, позивач ТОВ «Сілан» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 червня 2025 року скасувати, увалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивач оспорює дійсність Договору оренди з підстав його фіктивності, оскільки спірний Договір оренди обладнання укладено без наміру створення правових наслідків щодо передачі позивачу в користування обладнання, які обумовлені договором.

Однак, між сторонами крім підписання акту приймання-передавання спірного майна без зазначення дати в такому акті, жодних інших дій, які б свідчили про реальне виконання сторонами умов спірного договору протягом майже двадцяти років не вчинялись: не перевірявся стан обладнання за участі сторін договору; акти приймання-передавання послуг по наданню майна в користування не складались, хоча за звичайних умов такі акти складаються в орендних правовідносинах.

Тому спірний договір оренди порушує права позивача та підлягає визнанню недійсним з підстав наведених вище, відповідно до положень ст.57 та ст.58 ЦК УРСР, а висновки суду першої інстанції про недоведеність заявлених позовних вимог, не ґрунтуються на матеріалах справи та фактичних обставинах, за яких виник спір.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 адвокат Павлишин І.М. проти задоволення апеляційної скарги заперечив. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник відповідача адвокат Павлишин І.М., який просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 14.05.2002 між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ «Сілан» в особі директора Феєра М.С. (орендар), укладено Договір оренди дробильно-сортувального комплексу №1.

Відповідно до п.1.1. Договору, орендодавець зобов`язується передати в оренду та оперативне управління Орендарю майно - техніку: дробильно-сортувальний комплекс - 30 (ДСУ-30), що складається з: завантажувального бункера із конвеєром (1 агрегат); дробилки щокової (1 агрегат); дробилки конусної (1 агрегат); грохотно-сортувального пристрою (1 агрегат); конвеєру (5 агрегатів в т.ч. запасний). Усі агрегати в робочому стані, встановлені на автомобільних рамах, без коліс. Для здійснення робіт з дроблення та сортування базальтових порід, пов`язаних з виробничою діяльністю орендаря.

Орендодавець зобов`язався передати обладнання укомплектованим і технічно справним у строк до 20.05.2002 (п.3.1.1. Договору).

Передача майна орендодавцем орендарю здійснюється шляхом складання та підписання уповноваженими представниками сторін акта приймання-передачі, що є невід`ємною частиною цього договору (п.5.2. Договору).

Орендна плата за оренду майна за один місяць встановлюється в розмірі 1000,00 грн. Розрахунки за даним договором проводяться за письмовою вимогою орендодавця, відповідно до фактичного терміну оренди комплексу ДСУ-30 (п.п. 4.1, 4.4. договору).

Відповідно до пунктів 2.1-2.2 Договору, сторони набувають прав та обов`язків за цим договором, а договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін. Строк дії - до 31.12.2022.

Згідно з актом прийому-передачі обладнання, орендодавець передав, а орендар прийняв вищевказану техніку (а.с.118, том 1).

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно із п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу лише щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Оскільки оспорюваний Договір оренди дробильно-сортувального комплексу було укладено 14 травня 2002 року, спір щодо визнання зазначеного договору недійсним підлягає вирішенню відповідно до діючого законодавства, яке було чинним на момент його укладення, тобто ЦК Української РСР.

За змістом статті 4 ЦК Української РСР цивільні права і обов`язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Згідно з частиною першою статті 256 ЦК Української РСР за договором майнового найму наймодавець зобов`язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Відповідно до статті 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» судам роз`яснено, що за правилами статті 48 ЦК Української РСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК Української РСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановленні особливі правила визнання угод недійними (статті 45-47, 49-58 ЦК Української РСР). Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена. У разі визнання угоди недійсною за статтею 48 ЦК Української РСР суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

Відповідно до статті 57 ЦК Української РСР, угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст.57 ЦК суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Статтею 58 ЦК Української РСР визначено, що недійсною є угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки, та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли.

Отже, підставою для визнання договору оренди з мотивів його мнимості, є його укладення без створення юридичних наслідків.

Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч.1 ст.58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.

З відкритих джерел - Єдиного державного реєстру судових рішень, за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/116862648, судом першої інстанції встановлено, що рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 30.03.2021, яке залишено без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 10.10.2023 та постановою Верховного Суду від 07.02.2024, у справі № 301/431/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілан» до ОСОБА_1 про визнання договору оренди недійсним, у задоволенні позову ТОВ «Сілан» відмовлено.

Під час розгляду вказаної справи судами було, зокрема, встановлено, що Договір оренди дробильно-сортувального комплексу від 14 травня 2002 року №1 від імені ТОВ «Сілан» укладено уповноваженою особою - директором Феєром М.С. Укладення вказаного договору директором ОСОБА_3 відповідало вимогам статей 62, 64 ЦК Української РСР та положенням пункту 10.10. Статуту товариства. Тому оспорюваний договір відповідає вимогам статей 42, 44, 151, 153, 154 ЦК Української РСР (який діяв на час укладення спірного договору), як щодо змісту, так і форми договору. Зміст правочину не суперечить Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а особа, яка вчинила правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Нормами частини 1 статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Суд першої інстанції також звернув увагу на те, що сам лише факт укладання спірного договору між ТОВ «Сілан» в особі директора ОСОБА_3 (орендар) та ОСОБА_1 (орендодавець), який перебував з генеральним директором орендаря у родинних стосунках, не свідчить автоматично про наявність зловмисної домовленості, умислу чи переслідування особистих інтересів всупереч інтересам орендаря та є таким, що укладений без наміру створити сторонами договору юридичні наслідки.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного суду від 24.02.2025 у справі 504/3085/20 Верховний суд відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17 (провадження № 61-14937св19) та висловив правову позицію, відповідно до якої укладення договору купівлі-продажу/оренди у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця.

За вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Виходячи з вищевикладеного, оцінивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у матеріалах справи відсутні докази у розумінні статей 76-81 ЦПК України на підтвердження обставин, на які посилається позивач як на підставу позовних вимог, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи апелянта про те, що спірний Договір оренди обладнання укладено без наміру створення правових наслідків щодо передачі позивачу в користування обладнання, які обумовлені договором, ґрунтуються на припущеннях та є безпідставними.

Слід також зауважити, що обставини укладення оспорюваного договору було детально досліджено судами під час розгляду справи № 301/431/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілан» до ОСОБА_1 з аналогічним предметом позову.

Доводи апеляційної скарги позивача в цілому повторюють доводи позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Сілан» залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 02 лютого 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома