Вирок від 29 січня 2026 р. у справі №700/866/25 — Лисянський районний суд Черкаської області

Справа № 700/866/25

Провадження № 1-кп/700/63/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2026 р. Лисянський районний судЧеркаської області в складі головуючого – судді: ОСОБА_1 , за участю секретаря: ОСОБА_2 , прокурора: ОСОБА_3 , захисника: ОСОБА_4 , обвинуваченого: ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Лисянка кримінальне провадження відносно:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Рубаний Міст, Лисянського району, Черкаської області зареєстрованого за адресою АДРЕСА_1 , українця, громадянина України, з середньою освітою, депутатом не являється, на утриманні має двох неповнолітніх дітей, інвалідів та осіб похилого віку на утриманні не має, не працюючого, інвалідом, учасником бойових дій та ліквідатором аварії на ЧАЕС не являється, не судимого, який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,

встановив:

ОСОБА_5 , являючись військовозобов`язаним, відповідно до довідки військово – лікарської комісії № 27/44 від 30.05.2024 визнаний придатним до проходження військової служби та підлягав призову на військову службу під час загальної мобілізації.

Указом Президента України "Про введення воєнного стану" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб. У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України строк дії воєнного стану в Україні постійно продовжувався Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 15 квітня 2025 року №235/2025, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 16 квітня 2025 року №4356-ІХ, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 09 травня 2025 року строком на 90 діб.

Указом Президента України "Про загальну мобілізацію" від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" від 03 березня 2022 року № 2105-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України оголошено загальну мобілізацію строком на 90 діб. У зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України строк проведення загальної мобілізації постійно продовжувався Указом Президента України "Про продовження строку проведення загальної мобілізації" від 15 квітня 2025 року № 236/2025, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку проведення загальної мобілізації" від 16 квітня 2025 року № 4357-ІХ, з 09 травня 2025 року продовжено строк проведення загальної мобілізації на 90 діб.

Як вбачається з довідки військово-лікарської комісії №2025-0514-1004-1259-7 від 14.05.2025, медичний огляд ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проведений 14.05.2025.

Відповідно до довідки військово-лікарської комісії, яка є додатком 4 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 за №402 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за №1109/15800, ОСОБА_5 , перебуваючи на військовому обліку, будучи військовозобов`язаним, у зв`язку із оголошенням загальної мобілізації і призовом на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією пройшов військово-лікарську комісію, за наслідками якої його визнано придатним до військової служби.

ОСОБА_5 , будучи військовозобов`язаним та за станом здоров`я придатним для проходження військової служби, не маючи правових підстав для відстрочки від призову на військову службу під час оголошеної мобілізації, перебуваючи на військовому обліку військовозобов`язаних у ІНФОРМАЦІЯ_2 , 14 травня 2025 року, знаходячись в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 , за адресою: АДРЕСА_2 , в присутності військовослужбовців, запропоновано ОСОБА_5 отримати під підпис повістку про його виклик на 11:00 годину 14 травня 2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , для призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до лав Збройних Сил України, останній відмовився від отримання даної повістки про що було складено акт про відмову від отримання повістки ОСОБА_5 від 14.05.2025. Також останній в письмові формі із заявою звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 якою повідомив про те, що він відмовляється від отримання повістки про відправку на військову службу.

Крім того, всупереч ст. 65 Конституції України, п.10 ст.1 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" від 03 березня 2022 року № 2105-ІХ, Указу Президента України "Про продовження строку проведення загальної мобілізації" від 15 квітня 2025 року № 236/2025, затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку проведення загальної мобілізації" від 16 квітня 2025 року № 4357-ІХ, п.1 додатку 1 "Правил військового обліку призовників і військовозобов`язаних" Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921, ОСОБА_5 , достовірно знаючи та розуміючи, що 14 травня 2025 року о 11:00 годині йому потрібно з`явитись до ІНФОРМАЦІЯ_2 для проходження військової служби у зв`язку з призовом за мобілізацією, з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, умисно не з`явився за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , не повідомивши причин своєї поважних причин неявки та не наддавши підтверджуючих документів, тим самим, маючи злочинний умисел направлений на ухилення від призову на військову службу до Збройних Сил України під час мобілізації, ухилився від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період.

Таким чином, ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України – ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.

Допитаний у судовому засіданні ОСОБА_5 свою визнав повністю та щиро розкаявся у вчиненому пояснивши, що з 2003 року є віруючим та членом церкви Євангельських християн-баптистів, а тому не може зрадити присягу дану Богу. Він не може через свої релігійні переконання брати до рук зброю, але розуміє, що в державі війна і готовий нести будь-яке покарання. В той же час, просить його суворо не карати і призначити покарання не пов`язане з позбавленням волі.

Крім визнання вини обвинуваченим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, його вина підтверджується доказами, що перевірені та оцінені з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності кожен окремо та у взаємозв`язку для ухвалення даного процесуального рішення, які суд враховує та бере до уваги.

Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 суду пояснили, що є службовцями ІНФОРМАЦІЯ_2 і в їх присутності ОСОБА_5 відмовився від проходження військової служби, у зв`язку релігійними переконаннями.

Згідно витягу з ЄРДР від 30 липня 2025 року, до чергової частини надійшло повідомлення, що ОСОБА_5 відмовився отримувати повістку про призов на військову службу під час мобілізації.

Рапортом оперативного чергового стверджується, що 08 липня 2025 року зі служби 102 надійшло повідомлення, що від ТЦК надійшли матеріали про відмову від мобілізації ОСОБА_5 .

Повідомленням Т.в.о начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 12 червня 2025 року підтверджується, що ОСОБА_5 вчинив злочин передбачений ст. 336 КК України та не прибув до ТЦК для відправки по мобілізації.

Вказане вбачається і з рапорту старшого лейтенанта ОСОБА_6 від 14 травня 2025 року.

Актом про відмову військовозобов`язаного від отримання повістки на призов по мобілізації від 14 травня 2025 року та копією повістки стверджується, що ОСОБА_5 відмовився від отримання повістки за мобілізацією. Вказаний акт підписаний ОСОБА_5 без зауважень.

Вказану відмову ОСОБА_5 підтвердив також власноручно написаною заявою від 28 липня 2025 року.

Відповідно довідки ВЛК від 14 травня 2025 року № 15/3 та картки обстеження та медичного огляду, ОСОБА_5 визнаний придатним до військової служби.

Оцінюючи вище досліджені в судовому засіданні докази, вина ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст. 336 КК України є доведеною.

Надані стороною обвинувачення і досліджені безпосередньо в суді докази взаємопов`язані і в сукупності підтверджують всі обставини, що підлягають доказуванню, ними встановлено подію злочину, винуватість обвинуваченого та інші обставини зазначені у ст. 91 КПК України, та вони зібрані у порядку, встановленому ст. 93 КПК України, жодних обставин, передбачених ст. 87 КПК України, з якими закон пов`язує недопустимість доказів як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, судом не встановлено, у зв`язку з чим підстави для визнання цих доказів недопустимими відсутні.

При встановлених обставинах суд вважає, що винуватість обвинуваченого у вчиненні вищезазначеного кримінального правопорушення в судовому засіданні доведена повністю, а його дії слід кваліфікувати за ст. 336 КК України, як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Згідно ст. 12 КК України кримінальне правопорушення, вчинене обвинуваченим і передбачене ст. 336 КК України, класифікується як нетяжкий злочин.

Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_5 у відповідності зі ст. 65 КК України, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Обставинами, які пом`якшують покарання ОСОБА_5 згідно ст. 66 КК України, суд визнає щире каяття, активне сприяння у розкритті злочину шляхом послідовного і повного визнання вини, наявність тривалих, щирих і послідовних релігійних переконань.

Обставин, що обтяжують покарання ОСОБА_8 згідно ст. 67 КК України, судом не встановлено.

На обліку у лікаря нарколога та психіатра обвинувачений не перебуває, офіційно не працевлаштований, раніше не судимий, орган місцевого самоврядування компрометуючими матеріалами не володіє.

Згідно довідки та характеристики Лисянської церкви Християн-бабтистів, брат ОСОБА_9 з 27 липня 2003 року є відданим і ревним членом Церкви ЄХБ, сумлінно несе дияконське служіння, виконуючи обов`язки з глибокою вірою, щирістю та бажанням служити Богові і ближнім. Він активно долучається до організації та проведення богослужінь, допомагає у розподілі Святого Причастя, підтримує порядок під час зібрань, а також бере участь у служінні милосердя. Також є водієм церковного автобуса, є шанованим та авторитетним членом громади. (а.с. 118-119).

Обираючи вид покарання суд приймає до уваги, що ЄСПЛ у своїй практиці дійсно сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби за релігійними переконаннями, які є щирі, глибокі та послідовності, є важливою, та поширення встановлених ст. 9 ЄКПЛ гарантій на такі випадки, однак, це повністю не оправдовує обвинуваченого, оскільки жодна з країн Європейського Союзу не зазнавала такого широкомасштабного агресивного нападу на свою державу з метою повного її знищення, як зазнала держава Україна, а тому жодне з рішень ЄСПЛ не окреслює бодай подібної ситуації.

Ненадання можливості громадянину України відмовитися від військової служби за призовом під час мобілізації на підставі релігійних переконань та совісті є свідомим та послідовним вибором законодавця та має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава Україна. Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її території. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєнням, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувані та виключні обставини (до прикладу, рішення ЄСПЛ «Cristian-Vasile Terhesagainst Romania» від 13.04.2021, № 49933/20).

Разом з тим, суд не може не звернути увагу на фундаментальне право людини мати, приймати та змінювати релігійні або світоглядні переконання, сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної.

Згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком кожного громадянина.

Відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Наведена конституційно-правова норма не містить жодних застережень, які б передбачали можливість обмеження в умовах воєнного стану права на заміну військової служби альтернативною (невійськовою).

Отже, одним із аспектів права, гарантованого цією статтею, є право на сумлінну відмову від військової служби осіб, для яких її проходження може вступати у гострий непереборний конфлікт з міркуваннями сумління людини, зумовленими її віросповіданням.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» № 1906-IV, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.10.1973 (далі - Пакт), кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та віровчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Україною 17.07.1997 року кожному гарантовано свободу сповідувати свою релігію або переконання. Зазначене право підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, право людини сповідувати свою релігію або переконання може бути обмежене виключно за сукупності таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення наведених вище законних цілей.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими переконаннями (зокрема, рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27.10.2009, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15.09.2016, заява № 66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» (Mushfig Mammadov et Autres c. Azerbaidjan) від 17.10.2019, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатлі проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12.03.2024, заява № 18382/15, пункт 42).

Згідно із пунктом 4.2 Рішення Конституційного Суду України № 4-р/2022 від 27 грудня 2022 року, гарантоване приписами статті 35 Конституції України право на свободу світогляду і віросповідання - це індивідуальне право, що є відмінним від інституційних прав релігійних організацій (об`єднань). Виходячи зі змісту статті 35 Конституції України держава, гарантуючи зазначене право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зобов`язана створити умови для реалізації цього права, а саме: забезпечити свободу світогляду і віросповідання (релігії) та можливість сповідувати релігію; запобігти посяганням на цю свободу третіми особами; не посягати на цю свободу самостійно. Крім того, держава має право застосувати заходи, що обмежують право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зокрема, з міркувань громадського порядку (частина друга статті 35 Конституції України). Втручання у право на свободу світогляду і віросповідання (релігії) в аспекті його реалізації зазвичай має форму зобов`язань, що їх держава покладає на конкретного суб`єкта, які спрямовані на досягнення мети, визначеної у законі.

Повномасштабна військова агресія з боку російської федерації стала підставою для введення на всій території нашої держави воєнного стану. Збройна агресія становить реальну небезпеку, що загрожує існуванню нації і згідно зі ст. 15 Конвенції дозволяє договірній стороні у певних межах відступати від її зобов`язань за цим міжнародно-правовим актом.

Згідно зі ст. 15 ЄКПЛ під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи (далі - Генеральний секретар) про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря про час, коли такі заходи перестали вживатися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Враховуючи те, що у ст. 64 Конституції України, де визначено перелік прав, що не можуть бути обмежені, зокрема, під час дії воєнного стану, відсутня ст. 35 Основного Закону, очевидним є те, що таке право може бути обмежене.

Відповідно до ст. 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів осіб, передбачені ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» № 389.

Нотою від 28.02.2022 Постійне представництво України при Раді Європи на підставі ст. 15 Конвенції повідомило Генерального секретаря про тимчасовий відступ нашої держави від своїх міжнародних зобов`язань за статтями 3, 8 (3), 9, 12, 13, 17, 19, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27 Пакту, а також статтями 4 (3), 8, 9, 10, 11, 13, 14, 16 Конвенції, статтями 1, 2, 3 Додаткового протоколу до Конвенції, ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Отже, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантованого ст. 35 Конституції нашої держави.

Відповідно, у порядку ст. 15 ЄКПЛ Україна не відступала від своїх міжнародних зобов`язань за ст. 18 Пакту і ст. 9 Конвенції щодо захисту права на свободу совісті та релігії.

Відступ за ст. 9 ЄКПЛ стосувався лише права на свободу думки, що відповідає конституційному праву за ст. 34 Конституції України.

Надалі нотою від 05.04.2024 Постійне представництво України при Раді Європи поінформувало Генерального секретаря про скорочення переліку міжнародних зобов`язань, від яких Україна відступила у зв`язку із введенням воєнного стану. З відповідного переліку було виключено ст. 9 Конвенції в аспекті права на свободу думки.

Таким чином, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантовані ст. 35 Конституції України. Україна не відступала у порядку ст. 15 Конвенції від своїх міжнародних зобов`язань за ст. 9 Конвенції в частині захисту права на свободу совісті та релігії.

Заходи правового режиму воєнного стану, перелік яких наведено у ст. 8 Закону № 389, також не передбачають втручання у право людини на свободу віросповідання.

Отже, в умовах зазначеного вище правового режиму чинне законодавство не дає жодних підстав для обмежень прав людини за ст. 35 Конституції України, і Держава не інформувала Раду Європи про відповідні обмеження за ст. 18 Пакту і ст. 9 Конвенції у частині права на свободу совісті та релігії за процедурою, визначеною ст. 15 ЄКПЛ.

До того ж, Європейська комісія за демократію через право (Венеційська комісія) 18.03.2025 року опублікувала висновок № CDL-AD(2025)006 щодо реалізації в Україні в умовах воєнного стану права на альтернативну (невійськову) службу, за яким йдеться про те, що сама природа такої відмови передбачає, що вона не може бути повністю виключена навіть у воєнний час, хоча держави мають обмежену свободу розсуду, особливо в умовах загальної мобілізації. При цьому, за жодних обставин відмовник за переконаннями не може бути змушений носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни (п. 72).

Акцентовано увагу у висновку і на тому, що обов`язок усіх громадян із захисту Вітчизни, передбачений статтею 65 Конституції України, на практиці не вимагає користування військовою зброєю кожним із громадян чи їх включення у систему військового командування; тобто сумлінні відмовники можуть, будучи солідарними із співгромадянами, виконувати цей обов`язок в інший спосіб (п. 53).

За таких умов, у даній справі неможливо призначити особі покарання, пов`язане з реальним позбавленням волі.

Згідно статті 50 КК України встановлено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а згідно статті 65 КК України встановлено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Покарання є засобом примусу, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов`язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Мета покарання є кара засудженого, яка повинна відповідати принципу справедливості; виправлення засудженого - такі зміни його особистості, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття; запобігання вчиненню засудженим нового злочину; запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь та спроможності виконати його обвинуваченим.

Виходячи з вищанаведеного, обираючи вид та міру покарання обвинуваченому ОСОБА_5 , виходячи з принципу індивідуалізації покарання, суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого ним кримінального правопорушення та його особу, а саме те, що він раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно, щиро кається та визнає вину, має глибокі та послідовні релігійні переконання, тому суд вважає за можливе призначити покарання із застосуванням ч.1 ст.69 КК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України, за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цьогоКодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Обираючи ОСОБА_5 інший, більш м`який вид покарання, не зазначений в санкції ст. 336 КК України, суд враховує також наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Санкцією ст. 336 КК України, в редакції закону, який діяв на момент вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, та і на даний час, передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від трьох до п`яти років.

Законодавець при встановленні альтернативних видів покарання, ніж позбавлення волі, також неодноразово відмічав, що однією з причин застосування найсуворішого виду покарання з ізоляцією особи від суспільства є те, що перебування засудженої особи у суспільстві становить небезпеку для суспільства. Водночас, сам по собі встановлений судом факт ухилення особи від призову на військову службу не свідчить про те, що перебування такої особи в суспільстві становить небезпеку для суспільства, для оточення, для окремих людей. Тому, застосування інших видів покарань (замість позбавлення волі) дозволить зекономити бюджетні, матеріальні та людські ресурси держави, спрямовуючи вивільнені у такий спосіб ресурси, зокрема, на забезпечення обороноздатності і Національної безпеки України. Адже, застосування покарання у виді позбавлення волі зобов`язує державу створювати відповідні умови для виконання покарання: мати необхідну кількість установ виконання покарань; мати необхідну кількість вільних місць і вільного простору у цих установах для розміщення засуджених до позбавлення волі; витрачати ресурси на направлення засуджених до місць відбування покарань і, в разі необхідності, на переміщення під вартою; нести різноманітні витрати на утримання засуджених (створення відповідних житлово-побутових умов, санітарно-гігієнічних умов, витрати на електроенергію, опалення, водопостачання, водовідведення, харчування, одяг, взуття, медичне забезпечення) тощо. Також після відбування покарання засуджена особа потребуватиме соціалізації, допомоги із працевлаштуванням (можливо, зокрема, також і перекваліфікації) та, цілком ймовірно, лікування – це також може призвести до витрачання додаткових ресурсів держави у зв`язку з засудженням особи до позбавлення волі (а не до іншого виду покарання).

Застосування ж інших видів покарань (замість позбавлення волі) – це додаткові надходження до державного та місцевих бюджетів в період воєнного стану та після його завершення. Адже застосування таких видів покарань як штраф, виправні роботи, матиме наслідком додаткові надходження до бюджету. Застосування покарання у виді громадських робіт – це виконання суспільно корисних робіт безоплатно (тобто додаткова економія бюджетних грошей та сприяння вирішенню питання дефіциту кадрів для виконання певних необхідних робіт). Застосування покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, - це можливість для засудженого працювати та заробляти доходи, з яких сплачуються податки, збори, єдиний соціальний внесок (що забезпечить додаткові бюджетні надходження в період воєнного стану та після нього); це сприяння вирішенню питання дефіциту кадрів в різних галузях економіки в період воєнного стану (оскільки засуджений до покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, може працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а не відбувати покарання у виді позбавлення волі з ізоляцією від суспільства), що забезпечить додаткові бюджетні надходження, посилить економічну стійкість держави та, як наслідок, посилить обороноздатність України. Трудова діяльність таких засуджених на підприємствах в різних галузях економіки (замість відбування покарання у виді позбавлення волі з ізоляцією від суспільства) допоможе зберегти економічну активність вітчизняних підприємств та українську економіку (чимало підприємств зараз відчуває дефіцит кадрів), а ізоляція від суспільства таких засуджених може лише поглибити проблему дефіциту кадрів у різних галузях економіки.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2025 року у справі №585/3430/23 суд вважає за можливе на підставі ч. 1 ст. 69 КК перейти до більш м`якого виду покарання, не зазначеного в санкції ст. 336 КК, яке слід відбувати реально.

В застосуванні ст. 75 КК України суд не вбачає підстав, оскільки це не буде повною мірою слугувати меті покарання.

У даному випадку немає законодавчих заборон з урахуванням ч. 1 ст. 69 КК України, призначити ОСОБА_5 покарання у виді виправних робіт, але у максимальному розмірі яке слід відбувати реально за місцем роботи, що також буде альтернативою військовій службі.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Тому, саме покарання у виді виправних робіт у даному випадку буде необхідним і достатнім для досягнення мети покарання.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 349, 370, 371, 373, 374, 376, 395 КПК України суд,

ухвалив:

Визнати винним ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України та призначити йому покарання з урахуванням ч. 1 ст. 69 КК України у виді двох років виправних робіт з відрахуванням в дохід держави двадцять відсотків його заробітку.

Вирок може бути оскаржений до Черкаського апеляційного суду через Лисянський районний суд Черкаської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору.

Суддя - ОСОБА_1