Рішення від 03 лютого 2026 р. у справі №560/6078/25 — Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 560/6078/25

РІШЕННЯ

іменем України

04 лютого 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Печеного Є.В., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – Позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі – Відповідач), в якому просить: визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання йому відповіді на запити у визначений законом строк; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 надати йому відповідь на його запит.

Ухвалою від 18.04.2025 відкрито провадження в адміністративній справі; ухвалено розглянути справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до позовної заяви та додаткових пояснень, позивач позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити з огляду на таке.

Вказує, що 07.03.2025 склав та направив на адресу військової частини НОМЕР_1 письмовий запит на інформацію, у якому просив надати інформацію щодо: підстав, порядку та правового обґрунтування нарахування йому додаткової грошової винагороди у розмірі 30 000 грн за окремі періоди проходження військової служби; фактичних обставин, з посиланням на які військова частина вважала його таким, що перебував в «інтенсивному періоді підготовки»; конкретних норм законів та підзаконних актів, у яких вживається або визначається поняття «інтенсивний період підготовки».

Зазначає, що запит був надісланий через АТ «Укрпошта», що, на думку Позивача, підтверджується наданими суду копією фіскального чека поштового оператора та копією поштового конверта.

Стверджує, що поштове відправлення повернулося Позивачу без вручення військовій частині.

Посилається на те, що Військова частина НОМЕР_1 не надала жодної відповіді на його запит ані в строки, передбачені Законом України «Про доступ до публічної інформації», ані у більш тривалий строк, чим, на переконання Позивача, порушила його права.

Позивач вважає, що умисне неотримання Відповідачем поштового відправлення зі запитом є формою свідомого ухилення від виконання обов`язків розпорядника інформації та створює йому перешкоди в реалізації права на ефективний судовий захист, у тому числі в іншій справі щодо грошового забезпечення.

У своїх додаткових поясненнях Позивач також наголошує на пропуску Відповідачем строку, встановленого ухвалою суду для подання відзиву, вважає таку поведінку зловживанням процесуальними правами та посилається на ч. 4 ст. 159 КАС України, згідно з якою неподання суб`єктом владних повноважень відзиву без поважних причин може бути розцінене як визнання позову.

У відзиві на позов військова частина НОМЕР_1 заперечує проти його задоволення та зазначає таке.

Вказує, що позивач звернувся до суду з вимогами, пов`язаними з отриманням інформації, яка, на його думку, є необхідною для захисту прав у іншій адміністративній справі щодо грошового забезпечення (справа №560/1308/25).

На переконання Відповідача, у такій ситуації Позивач мав реалізовувати свої права у межах цієї справи, подаючи клопотання про витребування доказів, а не через подання окремого позову про бездіяльність.

Відповідач посилається на статті 80, 161, 166 КАС України, які регулюють порядок подання заяв і клопотань та витребування доказів судом, і робить висновок, що саме ці процесуальні механізми є належним способом отримання Позивачем інформації, пов`язаної з судовою справою №560/1308/25.

У діях Позивача Відповідач вбачає ознаки зловживання процесуальними правами, посилаючись на статтю 45 КАС України.

Зокрема, Відповідач вважає поданий позов таким, що є проявом штучного формування спору та подання позову за відсутності належного предмета спору.

Відповідач зазначає, що військова частина та її посадові особи загалом розглядають звернення громадян та запити на інформацію відповідно до вимог законодавства України, і стверджує, що у разі надходження відповідних заяв (звернень) від Позивача відповідь була б надана у встановлений чинним законодавством строк.

Окремо Відповідач звертає увагу, що у справі №560/1308/25 адміністративний суд першої інстанції вже ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову Позивача, і вважає, що захист своїх прав у цьому спорі Позивач повинен здійснювати шляхом апеляційного оскарження та подання процесуальних клопотань у межах відповідного провадження, а не шляхом ініціювання нового спору про бездіяльність.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.

07.03.2025 Позивач склав письмовий документ, який за змістом містить прохання надати інформацію щодо підстав та порядку нарахування додаткової грошової винагороди, а також щодо використання поняття «інтенсивний період підготовки».

Цей документ Позивач вважає запитом на інформацію.

На підтвердження направлення зазначеного документа на адресу Відповідача через АТ «Укрпошта» Позивач додав до позову копію фіскального чека поштового оператора та копію поштового конверта з позначками про повернення відправлення відправнику.

Будь-якої відповіді на вказаний документ Позивач не отримав, у зв`язку з чим вважає, що Відповідач допустив протиправну бездіяльність.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Також суд вказує на те, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення, вчинення дій або бездіяльності.

Отже, суд, оцінюючи оспорювані рішення, дії або бездіяльність виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень, вчиненні дій або бездіяльності.

Такий підхід неодноразово відображений у практиці Верховного Суду при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема, у постанові від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18.

Так, стаття 34 Конституції України передбачає, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Стаття 40 Конституції України визначає, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Стаття 55 Конституції України встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» №2939-VI (тут і далі - в редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Стаття 20 цього Закону встановлює, що розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Стаття 23 Закону №2939-VI передбачає, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

У постанові Верховного Суду від 04.05.2023 у справі №380/7189/22 судом касаційної інстанції зроблено правовий висновок, що доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами, а обов`язок розпорядника полягає у наданні відповіді в строки та порядку, визначені Законом №2939-VI.

Згідно зі ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У той же час, суд виходить з того, що зазначене вище не звільняє позивача від обов`язку довести фактичні обставини, з якими він пов`язує порушення своїх прав (наприклад, факт належного направлення запиту на інформацію розпоряднику інформації).

Суд вказує на те, що ключове значення для цієї справи має правова позиція Верховного Суду щодо належних доказів направлення документів поштою.

Так, виходячи зі сталої практики Верховного Суду, належними доказами направлення документів адресату відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку є розрахунковий документ (поштова квитанція, поштова накладна з інформацією про поштове відправлення чи фінансовий чек) та опис вкладення у цінний лист з поіменним переліком документів, видані відправникові поштового відправлення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, в постанові від 15.02.2022 у справі №916/1093/21.

Отже, для підтвердження того, що саме певний документ (у нашому випадку – запит на інформацію Позивача від 07.03.2025) був направлений поштовим відправленням на адресу Відповідача, необхідною комбінацією доказів є: розрахунковий документ (квитанція, чек, накладна), опис вкладення у цінний лист із поіменним переліком документів.

За відсутності опису вкладення суд позбавлений можливості однозначно встановити, що у конверті, який надсилався, містився саме той документ, на який посилається Позивач.

Крім того, у постанові Верховного Суду, наприклад, від 30.07.2020 у справі №815/1266/17, сформульовано підхід, згідно з яким суб`єкт владних повноважень не може нести відповідальність за ненадання відповіді, якщо об`єктивно не мав можливості розглянути відповідне звернення, зокрема у випадку, коли документ фактично не був отриманий з незалежних від нього причин.

У той же час, із наданих Позивачем доказів суд встановив таке.

Існує письмовий документ від 07.03.2025 року, який Позивач визначає як запит на інформацію.

Його зміст містить прохання надати відомості щодо порядку та підстав нарахування додаткової грошової винагороди, а також питання щодо використання поняття «інтенсивний період підготовки».

На підтвердження направлення цього документа на адресу військової частини НОМЕР_1 Позивач надав: копію фіскального чека АТ «Укрпошта»; копію поштового конверта з позначками про повернення відправлення відправнику.

Опису вкладення у цінний лист із поіменним переліком документів до матеріалів справи позивачем не надано.

Враховуючи правову позицію Верховного Суду у справі №916/1093/21, суд виходить із того, що наявність лише фіскального чека та конверта з позначкою «повернення» не є достатньою для безсумнівного встановлення факту направлення позивачем саме запиту від 07.03.2025 на адресу військової частини НОМЕР_1 .

За відсутності опису вкладення: доказування обмежується тим, що певне поштове відправлення було прийняте поштовим оператором та згодом повернуте відправнику; проте зміст вкладення у це відправлення залишається недоведеним, а отже, суд не може достеменно встановити, що у конверті знаходився саме той запит, який є предметом спору в цій справі.

Така оцінка безпосередньо випливає із зазначеного правового висновку Верховного Суду, що належним доказом направлення конкретних документів є сукупність розрахункового документа і опису вкладення, а не один із цих елементів окремо.

Отже, перший факт, який має встановити суд, а саме належне направлення Позивачем конкретного запиту Відповідачу, у цій справі не підтверджений належними та допустимими доказами.

Окрім того, суд виходить із таких міркувань.

Навіть якби суд вийшов із припущення, що у відправленні містився саме спірний запит на інформацію, із матеріалів справи вбачається, що відправлення повернулося відправнику.

Водночас матеріали справи не містять: жодної довідки чи інформації від АТ «Укрпошта» про причини повернення листа (відмова в отриманні, закінчення строку зберігання тощо); доказів того, що представникам Відповідача було вручено повідомлення про надходження на їх адресу поштового відправлення; інших документів, які б вказували на те, що Відповідач фактично мав можливість отримати відправлення, але умисно ухилився від прийняття кореспонденції.

За наведених обставин суд позбавлений можливості встановити факт отримання запиту Відповідачем або хоча б того, що Відповідач мав реальну можливість ознайомитися із вмістом конверта.

З урахуванням підходу Верховного Суду у справі №815/1266/17, відповідальність суб`єкта владних повноважень за ненадання відповіді можлива лише за наявності об`єктивної можливості виконати відповідний обов`язок, тобто за умови фактичного надходження до нього звернення/запиту або реальної можливості його отримати.

Такі обставини у цій справі судом не встановлені.

Для визнання бездіяльності Відповідача у спірних правовідносинах протиправною та зобов`язання його надати відповідь на запит суд повинен був встановити сукупність таких фактів: існування запиту на інформацію Позивача; належне направлення цього запиту Позивачем розпоряднику інформації; отримання запиту розпорядником інформації або наявність у нього реальної можливості його отримати; відсутність відповіді у встановлений законом строк; порушення цим прав Позивача.

У даній справі: існування документа від 07.03.2025 – судом встановлена; відсутність відповіді – встановлена; однак належне направлення саме цього документа Позивачем та факт його отримання Відповідачем судом не встановлені.

Отже, склад протиправної бездіяльності Відповідача у спірних правовідносинах не сформований у повному обсязі, а суд не може робити правові висновки на припущеннях чи йти шляхом презумпції отримання запиту на інформацію Відповідачем.

Щодо доводів сторін, то суд зазначає про таке.

Із приводу посилань відповідача на «зловживання процесуальними правами» Позивачем.

Відповідач у відзиві вказує, що Позивач нібито зловживає процесуальними правами, оскільки мав звертатися з клопотаннями в межах іншої справи, а не подавати окремий позов.

Суд із цим не погоджується.

Як зазначено вище, стаття 23 Закону №2939-VI прямо надає запитувачу право оскаржити бездіяльність розпорядника інформації у судовому порядку, а стаття 5 КАС України – право звернутися до адміністративного суду за захистом своїх прав.

Наявність іншої судової справи між тими самими сторонами не позбавляє Позивача права скористатися окремим способом захисту, передбаченим Законом №2939-VI.

Сам по собі факт подання цього позову не свідчить про зловживання процесуальними правами.

Щодо строку подання Відповідачем відзиву на позов.

Позивач звертає увагу на те, що Відповідач подав відзив після закінчення строку, встановленого ухвалою суду, та вважає це зловживанням процесуальними правами.

У той же час, положення ст. 159 КАС України передбачають, що неподання відзиву без поважних причин може бути розцінене судом як визнання позову.

Однак суд звертає увагу, що ця норма має диспозитивний характер.

У даному випадку відзив Відповідачем був поданий, хоч і з пропуском строку, і Позивач реалізував право надати письмові пояснення на відзив.

З огляду на завдання адміністративного судочинства – повно та всебічно з`ясувати обставини справи – суд приймає відзив до уваги, оцінюючи строк його подання як окрему обставину, але не вбачаючи в цьому безумовної підстави для задоволення позову.

За результатами розгляду справи, суд прийшов до таких висновків.

Оскільки судом не встановлений факт направлення Позивачем саме спірного запиту на інформацію Відповідачу, а також не встановлений факт отримання цього запиту Відповідачем або наявності у нього реальної можливості його отримати, суд дійшов висновку, що обов`язок Відповідача розглянути цей запит і надати відповідь відсутній в спірних правовідносинах.

За таких обставин, відсутність відповіді збоку Відповідача на запит на інформацію Позивача від 07.03.2025 не може бути кваліфікована як протиправна бездіяльність у розумінні статті 2 КАС України та статті 23 Закону №2939-VI.

Отже, правові підстави для визнання бездіяльності військової частини НОМЕР_1 протиправними відсутні, у зв`язку з чим у задоволенні цієї частини позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимоги про зобов`язання Відповідача надати відповідь на вказаний запит Позивача, то суд зазначає про таке.

Виходячи з положень статті 245 КАС України, суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, якщо встановлено факт порушення прав позивача та наявність невиконаного обов`язку відповідача.

Оскільки у цій справі, як вже зазначено вище, суд не встановив ні належного направлення Позивачем запиту Відповідачу, ні факту його отримання, відповідно не встановлено й виникнення у Відповідача обов`язку розглядати саме цей запит Позивача.

У такій ситуації суд не має достатніх правових підстав зобов`язувати військову частину НОМЕР_1 надавати відповідь на документ, щодо якого сам факт його надходження до Відповідача не доведений.

При цьому, суд звертає увагу, що відмова в задоволенні цієї позовної вимоги не позбавляє Позивача права: повторно звернутися до військової частини із запитом на інформацію, а також використовувати процесуальні механізми витребування доказів у межах інших судових справ.

Однак у межах цієї конкретної справи з мотивів, вказаних вище, вимога Позивача про зобов`язання надати відповідь на запит також є необґрунтованою.

За таких обставин і правових підстав, у задоволенні позову у цій справі слід відмовити.

Інші аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи, які зазначені вище.

Щодо інших доводів сторін, суд також зазначає, що у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Підстави для розподілу судових витрат у цій справі відсутні.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 )

Відповідач:Військова частина НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 )

Головуючий суддя Є.В. Печений