Постанова від 02 лютого 2026 р. у справі №646/162/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

03 лютого 2026 року

м. Харків

справа № 646/162/25

провадження № 22-ц/818/903/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Тичкової О.Ю., Мальованого Ю.М.

за участю секретаря: Шнайдер Д.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Курилівської сільської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області про визнання права власності, -

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Романової Ганни Вячеславівни на рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року, постановлене суддею Янцовською Т.М.

в с т а н о в и в :

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Рішенням Основ`янського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Романова Г.В. просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Посилається на незаконність та необґрунтованість судового рішення, а також порушення норм матеріального та процесуального права. Вказує, що через військову агресію Російської Федерації, введення режиму воєнного стану, активну фазу бойових дій на території України. На теперішній час вона позбавлена можливості зареєструвати право власності на належний їй будинок, що суттєво порушує його права та позбавляє можливості отримати компенсацію за пошкоджене/зруйноване житло.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст.367ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що визнання права власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 не є єдиним можливим та належним способом захисту в судовому порядку. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту права є неналежним, а тому позов не підлягає задоволенню.

Такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що 22 листопада 2000 року брокерська контора № 1024 в особі брокера ОСОБА_2 , який діяв на підставі договору-доручення від імені Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Петровського (на далі - продавець) та ОСОБА_1 (на далі - позивач, покупець) уклали договір купівлі-продажу № КФ-ІІ-103-Н, відповідно до умов якого продавець (Приватне сільськогосподарське підприємство ім. Петровського) продав, а покупець ( ОСОБА_1 ) купив житловий будинок, шлакоблоковий, обкладений цеглою, з надвірними спорудами - два сараї, погріб, вбиральня, огорожа, загальна площа складає 82,2 кв. м., житлова площа складає 53,4 кв. м., місцезнаходження будинку - АДРЕСА_1 .

Договір підписаний та зареєстрований в Куп`янському філіалі «А.О. Харківська універсальна біржа» 22 листопада 2000 року під № КФ-ІІ-103-Н у відповідності з брокерською угодою № БС-КФ-ІІ-103-Н від 22 листопада 2000 року.

Житловий будинок, який зазначений в договорі купівлі-продажу № КФ-ІІ-103-Н від 22 листопада 2000 року зареєстрований Куп`янським бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за позивачем та записаний в реєстрову № 60 за реєстровим № 8642 13 грудня 2000 р. Цей реєстровий напис на правовстановлюючому документі засвідчено печаткою Куп`янського бюро технічної інвентаризації.

У відповідності до технічного паспорта на житловий будинок по АДРЕСА_1 , має загальну площу 82,2 кв. м, житлову площу 53,4 кв. м., та складається з: житлового будинку літ. «А», сарай літ. «Б», вбиральня літ. «В», погріб літ. «Г», сарай літ. «Д», № 1 ворота, № 2 огорожа. Технічний паспорт виготовлений Куп`янським бюро технічної інвентаризації 07.12.2000 р., реєстровий номер 60/8642. З 10.10.2012 року позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України ОСОБА_1 , також зазначена обставина підтверджується довідкою від 31.01.2023 року № 6328-5002545807 внутрішньо-переміщеної особи.

У вересні 2022 року, 24.08.2024 року та 29.08.2024 року в результаті бойових дій на території України було пошкоджено нерухоме майно, а саме: будинок АДРЕСА_2 (було пошкоджені вікна, дах, стеля).

10.09.2024 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості за № 22024220000000992 у зв`язку з тим, що у 2024 році військовослужбовцями зс рф чи інших незаконних збройних формувань порушено закони та звичаї війни шляхом здійснення обстрілу з невстановленого виду озброєння, із застосуванням невстановленого типу снарядів території населеного пункту, в наслідок чого за адресою: АДРЕСА_1 , було пошкоджено домоволодіння, що на праві приватної власності належить ОСОБА_1 17.07.2024 року позивач звернулась до Департаменту реєстрації Харківської міської ради з заявою (реєстраційний номер 62039614) про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

19.07.2024 року за результатами розгляду цієї заяви державний реєстратор прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Прокопенко О.О. винесла рішення № 74189938 про відмову в проведенні реєстраційних дій. Підставою відмови зазначено, що подані позивачем документи не надають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно.

У мотивувальній частині вищевказаного рішення державного реєстратора міститься інформація про відсутність результатів після здійснення під час розгляду заяви позивача консолідованого пошуку інформації в Державному речових прав та реєстрах до 2013 року щодо реєстрації прав на заявлений об`єкт нерухомого майна. Крім того, згідно з п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор зобов`язаний перевірити факт проведення державної реєстрації прав, що виникли до 1 січня 2013 року, для чого запитує відповідну інформацію від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав.

За інформацією, яка отримана від Куп`янської міської військової адміністрації (від 21.07.2023 №1924), зберігачем інвентаризаційних справ на об`єкти нерухомого майна, розташовані на території куп`янської громади, було визначено КП «Куп`янське БТІ» (Харківська обл., м. Куп`янськ, пл. Центральна, 23), будівля якого внаслідок збройної агресії російської федерації була зруйнована, а база даних, архівні справи, комп`ютерна техніка та інше знищені. Отже, через обставини, які виникли не з вини Позивача - руйнування будівлі КП «Куп`янське БТІ» знищення баз даних, архівних справ, комп`ютерної техніки та інше та не здійснення КП «Куп`янське БТІ» господарської діяльності, можна зробити висновок про відсутність можливості у позивача підтвердження свого права власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 та внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка наголошувала, що рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 74189938 від 19 липня 2024 року унеможливлює отримання позивачем компенсації для відновлення свого будинку, а також позбавляє іншим чином можливості розпоряджатися своїм майном.

Стаття 392 ЦК України визначає, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У цій справі позивач був вимушений звернутися до суду з позовом, оскільки держава фактично не визнає за ними права власності на нерухоме майно, про що свідчить відмова державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій.

Так, згідно з ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч.4 ст.3 цього Закону).

Положення п.3 ч.3 ст.10 Закону передбачають, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

На момент отримання позивачем свідоцтва про набуття права власності спірного нерухомого майна у листопаді 2000 року діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації такого права.

Так, правова норма статті 128 Цивільного кодексу Української РСР визначала, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Укладення угод як одну з підстав набуття права власності передбачалося і статтею 12 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII «Про власність».

В подальшому з 2002 року по 1 січня 2013 року державна реєстрація прав власності на нерухоме майно здійснювалася відповідними бюро технічної інвентаризації згідно з нормами Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07.02.2002.

Пунктом 1.3 цього Тимчасового положення передбачалося, що реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації.

Пункт 1.4 положення визначав реєстрацію прав власності на нерухоме майно як внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв`язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об`єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів, за рахунок коштів особи, що звернулася до БТІ.

У вказаний період часу був прийнятий Цивільний кодекс України, який введений в дію з 01.01.2004 року.

Так, відповідно до ч.1,2,4 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Крім того, 03.08.2004 набрав чинності Закон України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сферою регулювання якого є відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості.

Вказаний Закон № 1952-IV надав визначення державній реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень як офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону).

Нормами ст.4 Закону № 1952-IV було встановлено принцип обов`язковості державної реєстрації прав, за яким обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема, право власності на нерухоме майно.

Згідно з п.5 Прикінцевих положень Закону № 1952-IV реєстрація об`єктів нерухомості проводилася комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації до створення єдиної системи органів реєстрації прав, до якої за ст.5 Закону входять місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру.

У цій справі державний реєстратор позбавлений можливості перевірити інформацію щодо фактів оформлення та/або реєстрації права власності на спірне майно за період з листопада 2000 року, коли позивач набув право власності на спірне майно, до 01.01.2013, коли повноваження з державної реєстрації прав власності на нерухоме майно були передані місцевими органами державної реєстрації прав.

Проте, відсутність об`єктивної можливості підтвердити факт оформлення та/або реєстрації права власності за позивачем на спірне майно у зв`язку зі знищенням будівлі, бази даних та документації КП «Куп`янське БТІ», а також відмова (незалежно від її правомірності) державного реєстратора провести реєстрацію права власності на спірне майно за позивачем, створили ситуацію, при якій позивач не може реалізовувати свої правомочності як власник майна, зокрема, щодо розпорядження цим майном, отримання передбаченої законом компенсації за знищення або пошкодження майна внаслідок збройної агресії російської федерації проти України тощо.

В той же час, Конституція України у статті 41 гарантує непорушність права власності та усі три правомочності власника: володіти, користуватися та розпоряджатися.

Невизнання державою права власності позивача на спірне майно є втручанням у це право, яке не переслідує легітимну мету та не є необхідним у демократичному суспільстві, а отже порушує гарантії, закріплені у статті 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У постанові від 19.05.2020 у справі №916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

У вищевказаній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правило за аналогією закону (а саме, статті 392 ЦК України) має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою.

У справі за позовом ОСОБА_1 не було встановлено обставин, які б свідчили про наявність реєстрації права власності на спірне майно за будь-якою іншою особою.

При цьому у позивача наявний договір купівлі-продажу на брокерській біржі домоволодіння, але з причин, які зазначені вище, цей документ не надає змоги позивачу беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, наслідком чого має бути державна реєстрація такого права.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки під час розгляду справи були підтверджені обставини, на які позивач посилається як на підставу свого позову.

Рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Романової Ганни Вячеславівни - задовольнити.

Рішення Основ`янського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року - скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 , жилою площею 53,4 кв.м., загальною площею 82,2 кв.м., рік побудови 1992 р.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: О.Ю. Тичкова

Ю.М. Мальований