Постанова від 26 січня 2026 р. у справі №523/17895/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3176/26

Справа № 523/17895/24

Головуючий у першій інстанції Далеко К. О.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.01.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кострицького В.В.,

суддів: Назарової М.В., Коновалової В.А.,

за участю секретаря Булацевської Я.В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

представник позивача – ОСОБА_2

відповідач - ОСОБА_3

представник відповідача – ОСОБА_4

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Тищенко Станіслава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Далеко К.О., у приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про визначення місця проживання дітей,-

установив:

Короткий зміст позовних вимог.

28.10.2024 року ОСОБА_1 в особі свого представника – адвоката Тищенко С.Ю. звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, в якій просить:

- визначити місце проживання дітей, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю, ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 ., а також стягнути з відповідача судові витрати, що складаються із судового збору та витрат на правову допомогу.

Позов мотивований тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 13 грудня 2016 року розірвано.

Від шлюбу у сторін є спільні діти: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Діти мають вади здоров`я, страждають на орфанне захворювання, потребують постійної підтримки з боку лікарів та батьків. Діти мають все необхідне для життя, навчання і дозвілля, станом на сьогодні психоемоційний стан дітей стабільний, вони розвиваються гармонійно, проживають у спокої, навчаються.

Разом із тим, між сторонами виник спір з приводу місця проживання дітей, оскільки відповідач намагався самовільно змінити їх місце проживання.

Метою цього позову є офіційна фіксація вже існуючого стану справ, за яким діти фактично проживають з позивачкою, остаточне вирішення спору між батьками у порядку, визначеному чинним законодавством України, за допомогою суду.

Позивач прагне та може забезпечити дітям гідне виховання, освіту та добробут, відтак визначення місця проживання дітей разом з нею буде в першу чергу відповідати інтересам дітей.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Пересипського районного суду м.Одеси від 05 травня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради про визначення місця проживання дітей.

Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що враховуючи досягнення дитиною 14 років, на дату подачі позову, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визначення місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 ..

Суд першої інстанції не приймає в якості підстав для визначення місця проживання дитини з матір`ю, доводи адвоката Тищенко С.Ю., що у сторін є спори по іншим питанням: щодо виїзду дітей за кордон, щодо реєстрації їх місця проживання, які неможливо вирішити без згоди батька, який таку згоду не надає, а рішення суду про визначення місця проживання дітей разом із матір`ю вирішить це питання.

Суд зазначає, що предметом даного спору є визначення місця проживання дітей, а не зміна реєстрації їх місця проживання, виїзд за межі країни, тому існування між сторонами непорозумінь з інших питань виховання дітей, не може вирішуватися в рамках даного позову. У той же час, позивачка не позбавлена можливості захисту прав дітей, у судовому порядку, при виникненні між батьками спору щодо інших питань, пов`язаних із вихованням дітей, зокрема також зі зміною місця їх реєстрації, або виїзду за кордон.

За встановлених обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом з нею, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки батько дітей ОСОБА_3 не вимагав, та не вимагає від матері дитини змінити її місце проживання. Також, відповідач не порушував в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання ОСОБА_8 відповідач участі не приймав, оскільки і так не заперечує проти її проживання із матір`ю.

З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_8 разом із позивачем ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини, та принаймні такий спір повинен існувати на час вирішення справи в суді.

Доводи апеляційної скарги.

Не погодившись із вказаним рішенням 04 червня 2025 року адвокат Тищенко С.Ю. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що з рішенням судом першої інстанції не погоджується, вважає його незаконним, необґрунтованим, з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Вказує, що судом першої інстанції невірно встановлено відсутність спору між сторонами. Попри усні заяви відповідача про те, що він «не заперечує проти проживання дітей з матір`ю, фактично він відмовився укладати нотаріальну угоду про визначення місця проживання дітей, не з`являвся на засідання органу опіки, подавав до суду відзив з вимогою відмовити у позові, чим підтвердив наявність спору між сторонами.

Таким чином, Пересипський районний суд міста Одеси при констатації відсутності спору між сторонами не застосував належної процесуальної норми - закриття провадження, а перейшов до розгляду справи по суті і ухвалив рішення про відмову в позові.

Також скаржник зазначає, що суд неправильно застосував норму ч. 3 ст. 160 СК України щодо неповнолітнього ОСОБА_5 . Хоча ОСОБА_9 виповнилося 14 років, суд не дослідив його думку, не витребував відповідні докази щодо самостійного вибору місця проживання, не з`ясував обставин, які могли впливати на такий вибір. Наявність у дитини орфанного захворювання вимагає посиленого захисту його інтересів та стабільного середовища. Суд не заслухав ОСОБА_9 , не долучив жодних матеріалів, які підтверджують або спростовують його волевиявлення проживати саме з матір`ю.

Суд першої інстанції не встановив дійсну волю дитини, а отже, не міг посилатися на ч. 3 ст. 160 СК України як на підставу для відмови в позові.

Таким чином, суд першої інстанції: формально і однобоко застосував ч. 3 ст. 160 СК України; не з`ясував волевиявлення дитини, не заслухав її, не дослідив відповідні обставини; не виконав обов`язку щодо забезпечення найкращих інтересів дитини відповідно до національного та міжнародного права.

Це є істотним порушенням норм матеріального та процесуального права і самостійною підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Скаржник вказує, що суд безпідставно відхилив висновок органу опіки щодо малолітньої ОСОБА_8 . Орган опіки, діючи як спеціально уповноважений суб`єкт, вказав на доцільність проживання дитини з матір`ю. Висновок був належно вмотивованим, враховував думку дитини та її психологічний стан, чого суд не врахував без належної правової аргументації. Також суд не враховав, що батько неодноразово змінював позицію, подавав суперечливі заяви, подавав відзив з вимогою відмовити в позові, не з`явився до органу опіки, звертався до шкіл і служб з вимогами щодо контактів із дітьми. Це свідчить про: несталість поведінки; ризик виникнення правових і фактичних конфліктів у майбутньому; необхідність фіксації місця проживання дітей судовим рішенням.

Позиція учасників справи.

Не погодившись з доводами апеляційної скарги, представник відповідача подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що вважає дане рішення законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу такою, яка не підлягає задоволенню.

Вказує, що станом на день звернення до суду із позовною завоюю у сторін фактично відсутній спір про місце проживання дітей. Діти проживають із матір`ю, позивачкою по справі за місцем своєї реєстрації. Батько дітей, відповідач по справі не заявляє жодних вимог щодо місця проживання дітей, не заперечує щодо місця їх проживання та не наполягає на зміні місця їх проживання. Наведене відповідач підтвердив органу опіки та піклування, що відображено у висновку та відповідно в судовому засіданні.

Щодо явки сторін.

Учасники справи будучи повідомленими про дату, час і місце розгляду справи не з`явилися до судового засідання, заяв про відкладення не подавали, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Судовою колегією встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 листопада 2007 року.

Рішенням Суворовського районного суду від 13 грудня 2016 року по справі № 523/15244/16-ц, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження.

Після розірвання шлюбу діти ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , залишилися проживати разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягами з реєстрації територіальної громади № 2024/009818054, 20023/009463761, 2023/009463769, та визнається сторонами по справі.

Відповідно до довідок про отримання (неотримання) допомоги від 19.08.2024 № 19.06.07/2880, від 15.10.2024 №19.06-07/3583, наданих Управлінням соціального захисту населення в Пересипському районі, ОСОБА_1 перебуває на обліку в управлінні, та їй призначено допомогу як особі, що доглядає за хворою дитиною (утриманці: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Відповідно до копій довідок № 325 та № 324 від 09.09.2024, виданих Одеським ліцеєм № 13 Одеської міської ради, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 навчаються в 7-б класі закладу за індивідуальною (пед. патронат) формою навчання.

Відповідно до характеристики від сусідів, за місцем проживання: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , засвідченої директором ЖБК «Ленінський-33», ОСОБА_1 проживає за вищевказаною адресою з вересня 1983 року. За період проживання скарг, заяв, вимог до ОСОБА_1 не надходило. ОСОБА_1 виховує двох дітей, характеризується з позитивного боку. Доброзичлива мати, приділяє багато часу вихованню дітей.

Відповідно до довідки, наданої КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров`я» Одеської обласної ради, від 13.09.2024 № 3124, ОСОБА_1 згідно з даними архіву, реєстратури та картотеки Центру не значиться, на психіатричному та наркологічному обліку не перебуває.

Відповідно до наданої відповіді з Суворовського ВДВС у місті Одесі, на заяву ОСОБА_1 вбачається, що на виконанні у відділі перебуває виконавче провадження № 57619112 з виконання виконавчого листа № 523/7461/16-ц виданого Суворовським районним судом м.Одеси про стягнення аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дітей. Заборгованості станом на 18.10.2024 року за вказаним виконавчим провадженням не має.

Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради надав суду висновок від 11.02.2025 року № 01-05-3/71 вх, згідно з яким орган, уповноважений державою здійснювати захист інтересів дітей, вважає доцільним визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

При ухваленні вказаного висновку Орган опіки та піклування врахував як умови проживання дитини за місцем проживання, за яким створено всі належні умови, так і думку дитину, яка була з`ясована в ході розгляду питання надання висновку, згідно якої дитина повідомила про те, що любить свою матір, доброзичливо та з повагою відноситься до неї, а також до бабусі та дідуся, з якими вона на даний час проживає. При спілкуванні з психологом, малолітня ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 неодноразово негативно висловлювалася стосовно свого батька, ОСОБА_3 , зауважила, що батько не підтримує її мрії та бажання, негативно відноситься до її стану здоров`я. В телефонній бесіді батько дітей ОСОБА_3 у грубій формі відмовився приходити до Служби, тричі зателефонував на Урядову гарячу лінію зі скаргами на порушення законодавства спеціалістами Служби, відмовився від відвідування його помешкання та складання акту оцінку потреб сім`ї, повідомив що він не заперечує проти того, щоб його діти проживали разом із матір`ю.

З Витягу з протоколу № 3 засідання комісії з питань захисту прав дітей Пересипської районної адміністрації ОМР від 06.02.2025 року, з питання про визнання місця проживання малолітньої ОСОБА_8 , вбачається те, що комісії розглядалося питання щодо місця проживання дитини ОСОБА_8 , на яке з`явилася заявниця ОСОБА_1 разом із представником, батько дитини ОСОБА_3 не з`явився на розгляд цього питання, оскільки не заперечує проти проживання дітей із матір`ю.

Матеріали справи містять копії заяв, відповідно до яких відповідач звертався до директора Одеського НКВ № 13 та Начальника служби у справах дітей з проханням організації та призначення йому зустрічі із дітьми.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Частинами 6, 8 статті 7 Сімейного кодексу України визначено, що жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.

Згідно із ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті (ч. 1 ст. 157 СК України).

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Частиною 1 ст. 161 Сімейного кодексу України визначено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Одним із проявів принципу диспозитивності у цивільному судочинстві є те, що сторони вільно розпоряджаються наданими їм процесуальними правами, за допомогою яких вони можуть впливати на хід процесу. Зокрема, відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно із ст. 49 ЦПК України, право на збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмови від позову, зміни підстав або предмета позову належить виключно позивачеві.

Згідно зі ст. 175 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст.ст. 49, 265 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

Як слідує з обставин, якими позивач обґрунтувала свій позов, метою цього позову є офіційна фіксація вже існуючого стану справ, за яким діти фактично проживають з позивачкою, остаточне вирішення спору між батьками у порядку, визначеному чинним законодавством України, за допомогою суду.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Надаючи правову оцінку позовним вимогам про визначення місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю, суд зазначає наступне.

На дату подачі позову – 28.10.2024 року, неповнолітній ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг чотирнадцяти років, а тому в силу ст. 160 Сімейного кодексу України, він вправі самостійно обирати своє місце проживання.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 (провадження № 61-990св23) вказано, що «у разі спору місце проживання малолітньої дитини (фізичної особи у віці до чотирнадцяти років) визначається органом опіки та піклування або судом, проте при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, то закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями частини другої статті 29 ЦК України. У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 і на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у суді першої інстанції йому виповнилося 14 років. Отже, в силу вищенаведених норм чинного законодавства він може вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності житлові приміщення. Суд не може визначати місце проживання дитини, яка досягла 14 років за позовом когось із батьків, оскільки таке право вибору місця проживання надано законом самій дитині.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц (провадження № 61-1229св18), від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15 (провадження № 61-10851св20), від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21 (провадження № 61-6611св22)», від 02 листопада 2023 року у справі № 592/7624/22.

З огляду на викладене, враховуючи досягнення дитиною 14 років, на дату подачі позову, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визначення місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Надаючи правову оцінку позовним вимогам про визначення місця проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю, суд зазначає наступне.

По справі встановлено, що фактично спір щодо місця проживання дітей був ініційований матір`ю дітей, з якою діти і так фактично проживають.

Суд констатує, що матеріали справи не містять доказів намагань відповідача самовільно змінити місце проживання дитини ОСОБА_6 , про що позивачем зазначено у позові.

Після звернення матері дітей до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, відповідач хоча і подав до суду відзив на позовну заяву, але не заперечував проти місця проживання дітей, зокрема ОСОБА_6 , із матір`ю, та не виявляв будь якого бажання визначення її місця проживання із ним, що також підтверджував Службі у справах дітей Одеської міської ради, яка готувала до суду Висновок про доцільність проживання дитини із матір`ю.

За таких обставин, поведінка відповідача, зокрема зазначена у Висновку органу опіки та піклування, свідчить лише про риси його характеру, які він також виявляв і під-час розгляду справи судом, а не реальні наміри порушення прав позивача щодо визначення місця проживання дитини із нею.

В судовому засіданні батько дітей ОСОБА_3 зазначив, що не заперечує, та ніколи не заперечував проти того, щоб діти, зокрема ОСОБА_13 , проживала разом із матір`ю, він ніколи не намагався змінити місце проживання дитини, а лише бажає приймати участь у її житті, спілкуватися.

Надаючи правову оцінку Висновку Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 11.02.2025 року № 01-05-3/71 вх, згідно з яким орган, уповноважений державою здійснювати захист інтересів дітей, вважає доцільним визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд зазначає наступне.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 159/2012/23).

У даному випадку, відповідно до ст. 19 Сімейного кодексу України, суд не погоджується із Висновком органу опіки та піклування, оскільки він недостатньо обґрунтований, органом опіки та піклування не враховано, що ОСОБА_3 не заперечував місце проживання дитини з матір`ю, про що повідоми Службі у справах дітей, в свою чергу викладена у Висновку поведінка відповідача ОСОБА_3 , по відношенню до спеціалістів Служби у справах дітей, зокрема не надання витребуваних документів, не явка на засідання комісії, не може достовірно свідчити про оспорювання ним місця проживання дитини.

У будь-якому випадку, наявність в матеріалах справи Висновку органу опіки та піклування, не звільняє суд від обов`язку щодо повного та всебічного розгляду справи, у тому числі встановлення порушеного права позивача, та наявності між сторонами спору.

Суд першої інстанції вірно не прийняв доводи адвоката Тищенко С.Ю. з приводу того, що подача відзиву на позов свідчить про наявність спору між сторонами. Доводи відповідача, зазначені у відзиві, розцінюються судом як такі, що направлені тільки на те, щоб довести суду його позицію про відсутність між сторонами спору, щодо місця проживання дітей, що є процесуальним правом відповідача. Подача відзиву на позов, а не заяви про визнання позовних вимог, не може розцінюватися як наявність між сторонами спору.

Поведінка та пояснення відповідача в судовому засіданні дають суду підстави для висновку про те, що фактично відповідач ніколи не заперечував, та не заперечує, щодо місця проживання дитини із матір`ю. Будь-яких належних доказів, які б свідчили про його бажання і волю щодо зміни місця проживання дитини, позивачем суду не надано.

Також, суд не приймає в якості підстав для визначення місця проживання дитини з матір`ю, доводи адвоката Тищенко С.Ю., що у сторін є спори по іншим питанням: щодо виїзду дітей за кордон, щодо реєстрації їх місця проживання, які неможливо вирішити без згоди батька, який таку згоду не надає, а рішення суду про визначення місця проживання дітей разом із матір`ю вирішить це питання.

Суд зазначає, що предметом даного спору є визначення місця проживання дітей, а не зміна реєстрації їх місця проживання, виїзд за межі країни, тому існування між сторонами непорозумінь з інших питань виховання дітей, не може вирішуватися в рамках даного позову. У той же час, позивачка не позбавлена можливості захисту прав дітей, у судовому порядку, при виникненні між батьками спору щодо інших питань, пов`язаних із вихованням дітей, зокрема також зі зміною місця їх реєстрації, або виїзду за кордон.

За встановлених обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом з нею, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки батько дітей ОСОБА_3 не вимагав, та не вимагає від матері дитини змінити її місце проживання. Також, відповідач не порушував в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання ОСОБА_8 відповідач участі не приймав, оскільки і так не заперечує проти її проживання із матір`ю.

Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.

Таке правозастосування узгоджується із правовими висновками Верховного Суду викладеними зокрема у постанові від 10.07.2024 року по справі №126/16211/23, які суд в силу вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що вимоги про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_8 разом із позивачем ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини, та принаймні такий спір повинен існувати на час вирішення справи в суді.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо поданого клопотання про долучення доказів, які подані разом з апеляційною скаргою представником позивача, а також 04.11.2025, 18.11.2025 поданих позивачем, та 17.11.2025 представником відповідача, колегія суддів не бере до уваги вказані докази виходячи з наступного.

За приписами частини 3 статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційного суду, вважає, що докази долучені на стадії апеляційного перегляду справи, які не були подані до суду першої інстанції, не приймаються судом апеляційної інстанції у зв`язку з порушенням стадійності їх розгляду, крім того клопотання не містить жодних виключних обставин передбачених ст.367 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про наявність спору між сторонами є необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними доказами.

Суд першої інстанції, оцінюючи матеріали справи у їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України, правомірно встановив відсутність реального спору щодо місця проживання дітей, виходячи з фактичних обставин, а саме: діти фактично проживають з матір`ю; відповідач не вчиняв жодних дій, спрямованих на зміну їх місця проживання; відсутні будь-які судові чи позасудові рішення, якими б визначалося інше місце проживання дітей.

Посилання скаржника на те, що відповідач не уклав нотаріальну угоду, подавав відзив, не з`являвся до органу опіки, саме по собі не свідчить про наявність спору про право, оскільки закон не покладає на батьків обов`язку укладати нотаріальну угоду, подання відзиву є реалізацією процесуального права, а не підтвердженням існування спору, неявка до органу опіки не змінює фактичного стану проживання дітей.

Наявність спору у розумінні цивільного процесу - це існування протилежних матеріально-правових вимог, а не формальна незгода чи пасивна поведінка сторони. Таких вимог відповідачем заявлено не було.

Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність спору є обґрунтованим та відповідає фактичним обставинам справи.

Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі. Тому в цій частині доводи апеляційної скарги безпідставні.

Доводи про неправильне застосування ч. 3 ст. 160 СК України стосовно неповнолітнього ОСОБА_5 ґрунтуються на помилковому тлумаченні ч. 3 ст. 160 СК України та всупереч практики Верховного Суду.

Щодо тверджень про не встановлення судом дійсної волі дитини, то апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції не підміняв волю дитини власними припущеннями, а виходив із об`єктивного фактичного стану, який не оспорювався жодною зі сторін, не містив ознак конфлікту або примусу.

Встановлення дійсної волі дитини не є головною метою судового розгляду і не може здійснюватися абстрактно, без наявності спору або заявлених вимог про зміну місця проживання.

Доводи апеляційної скарги в частині тверджень про не дослідження доказів та однобічний розгляд справи є загальними, декларативними та не підтвердженими конкретними обставинами, що прямо суперечить вимогам статей 76–81 ЦПК України щодо обов`язку сторони довести ті обставини, на які вона посилається.

Суд першої інстанції дослідив надані сторонами письмові докази, надав їм оцінку відповідно до ст. 89 ЦПК України, встановив фактичні обставини, достатні для ухвалення рішення.

Скаржник не зазначає, які саме докази не були досліджені, не обґрунтовує, яким чином їх не дослідження могло вплинути на правильність висновків суду.

Посилання сторони на формальну неповноту дослідження доказів без конкретизації таких доказів не є підставою для скасування судового рішення.

Щодо доводів про ігнорування висновку органу опіки та піклування, колегія суддів зазначає таке.

Висновок органу опіки та піклування відповідно до ст. 19 СК України є доказом, а не імперативом для суду.

Суд першої інстанції врахував зміст висновку, оцінив його в сукупності з іншими доказами та дійшов висновку про відсутність необхідності судового втручання. Висновок органу опіки підлягає оцінці судом нарівні з іншими доказами та не має наперед встановленої сили.

Отже, твердження скаржника про обов`язковість такого висновку є юридично хибним.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв вказаний доказ до уваги, оскільки він недостатньо обґрунтований, органом опіки та піклування не враховано, що ОСОБА_3 не заперечував місце проживання дитини з матір`ю, про що повідоми Службі у справах дітей, в свою чергу викладена у Висновку поведінка відповідача ОСОБА_3 , по відношенню до спеціалістів Служби у справах дітей, зокрема не надання витребуваних документів, не явка на засідання комісії, не може достовірно свідчити про оспорювання ним місця проживання дитини.

Скаржник вибірково цитує судову практику, вириваючи окремі фрази з контексту, не враховуючи фактичні обставини конкретної справи.

Доводи скаржника про можливі ризики майбутніх конфліктів є гіпотетичними та припущеними, що прямо заборонено статтею 81 ЦПК України як підстава для судового рішення. Цивільне судочинство спрямоване на вирішення наявного спору, а не на запобігання можливим конфліктам у майбутньому.

Суд першої інстанції правомірно виходив з того, що відсутній реальний спір, права дітей фактично не порушені, юридична визначеність не може створюватися шляхом ухвалення рішень на випередження.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України ЦПК України, апеляційний суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Тищенко Станіслава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

В.А. Коновалова