Постанова від 01 лютого 2026 р. у справі №468/319/25 — Миколаївський апеляційний суд

02.02.26

22-ц/812/445/26

Провадження № 22-ц/812/445/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

02 лютого 2026 року м. Миколаїв

справа № 468/319/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Лівінського І.В.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання Шурмою Є.М.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_1

на рішення Баштанського районного суду Миколаївської області, ухвалене 11 листопада 2025 року під головуванням судді Янчука С.В., в приміщенні цього ж суду, повне судове рішення складено 17 листопада 2025 року, у цивільній справі

за позовом

ОСОБА_1 до Інгульської сільської ради Баштанського району Миколаївської області про визнання права власності на земельні ділянки,

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

В лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Інгульської сільської ради Баштанського району Миколаївської області (далі – Інгульська сільська рада) про визнання права власності на земельні ділянки.

Позивач зазначав, що 25 квітня 2002 року на підставі рішення 19 сесії 23 скликання Лоцкинської сільської ради народних депутатів від 07 червня 2001 року отримав Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 11,06 га на території Лоцкинської сільської ради Баштанського району. Акт було зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3003.

У 2010 році він звернувся до відділу Держкомзему у Баштанському районі з заявою про встановлення меж земельної ділянки. Ним було отримано відповідь про те, що в 2006 році спеціалістами Миколаївського науково - дослідного та проектного інституту землеустрою проводилось оновлення планово-картографічного матеріалу земель сільськогосподарського призначення на території Лоцкинської сільської ради. При проведенні робіт було виявлено, що фактична площа його земельної ділянки менша, ніж зазначена у Державному акті. ОСОБА_1 було запропоновано переміщення меж його та сусідніх земельних ділянок, на що він погодився та в результаті чого йому було виділено у власність дві земельні ділянки площею 9,14 га та 2,02 га (загальною площею 11,16 га).

В листопаді 2024 року позивач звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно з питання реєстрації права власності на вищевказані земельні ділянки. Однак, державним реєстратором було відмовлено у реєстрації права власності на вказані земельні ділянки, оскільки площа земельних ділянок, наданих на реєстрацію, є відмінною від площі вказаної в Державному акті серії III-МК №013484. Крім того, на одну з земельних ділянок зареєстровано право оренди, де орендодавцем вказано відповідача. Йому було роз`яснено, що державна реєстрація його права власності на земельні ділянки може бути проведена на підставі рішення суду.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив суд визнати за ним право власності на земельні ділянки на території Інгульської сільської ради Баштанського району: площею 9,14 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 та площею 2,02 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0007.

Узагальненні доводи інших учасників

Під час розгляду справи представник відповідача подала відзив на позовну заяву, у якому просила у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що позивач використав своє право на отримання земельної ділянки, шляхом отримання сертифікату, Акту та передачі йому в натурі земельної частки (паю), на яку він дав згоду та не заперечував, підписуючи акт прийому-передачі земельних часток. Що стосується розбіжності між площею зазначеної в Акті та площею земельної ділянки в натурі, то по діючому на той час законодавству, розмір земельних часток (паїв) в умовних кадастрових гектарах, як і вартість земельної частки (паю), є рівною для всіх членів КСП, але при виділенні земельної частки в натурі (на місцевості) розмір земельної ділянки в фізичних гектарах залежав від якості ґрунтового покрову, капітальних вкладень у покращення плодючості ґрунту тощо, та міг бути різним. Надання додаткових ділянок позивачу порушує права інших членів КСП та є неможливим, так як сертифікат на право на земельну частку (пай) позивачем використаний.

Зазначала, що Законом України від 10 липня 2018 року №2498-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", який набрав чинності 01 січня 2019 року, було внесено зміни, зокрема до статті 5 Закону №899-IV, за змістом якої повноваження щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) були надані лише сільським, селищним, міським радам.

Позивач не звертався до сільради з заявою та сертифікатом про виділ йому в натурі земельної частки (паю) та не скористався пропозицією відділу Держкомзему щодо переміщення меж земельної ділянки та видачі нового Державного акту. Державний акт на ім`я позивача серії III-МК №013484 на право приватної власності на земельну ділянку площею 11,06 га на території Лоцкинської сільської ради Баштанського району не скасований та не визнаний судом недійсним.

Таким чином, відсутні правові підстави для визнання права власності на земельну ділянку площею 9,14 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0099, так як вона належить позивачу, та на додаткову земельну ділянку площею 2,02 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0007 у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на додаткову земельну ділянку, дозвіллів або розпоряджень та у зв`язку з тим, що позивач використав своє право на земельну частку (пай) за рахунок першої ділянки.

Позивач подав відповідь на відзив, в якому зазначав, що вищевказані земельні ділянки були виділені йому органами Держкомзему в межах своїх повноважень, оскільки на момент виділення даних земельних ділянок саме до повноважень відділу Держкомзему у Баштанському районі відносилось виділення в натурі земельних ділянок, на той момент (2010 рік) Інгульська сільська рада, Баштанського району, Миколаївської області не мала жодних повноважень щодо розпорядження землями на її території. Виділення та реєстрація в Державному земельному кадастрі двох вищевказаних земельних ділянок було здійснено в зв`язку з виявленням в 2006 році спеціалістами Миколаївського науково - дослідного та проектного інституту землеустрою того, що фактична площа його земельної ділянки менша, ніж зазначена у його Державному акті. Йому було запропоновано переміщення меж його та сусідніх земельних ділянок, на що він погодився та в результаті чого ним отримано дві земельні ділянки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 11 листопада 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Інгульської сільської ради Баштанського району Миколаївської області про визнання права власності на земельні ділянки відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження законності підстав поділу виділеної йому земельної ділянки загальною площею 11,06 га на дві земельні ділянки площею 9,14 га та 2,02 га.

Статтею 79-1 ЗК України передбачено формування земельних ділянок, серед іншого, шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Тобто, формування земельних ділянок шляхом поділу можливе лише відносно тих земельних ділянок, які уже сформовані (визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру), поділ несформованої земельної ділянки законодавством не передбачено.

В свою чергу позивачем не наведено доказів на підтвердження формування належної йому земельної ділянки площею 11,06 га, право на яку засвідчує Державний акт на право приватної власності на землю серії III-МК №013484 з зазначенням зовнішніх меж земельної ділянки. Наведене свідчить про відсутність законних підстав набуття позивачем права власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 9,14 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 та площею 2,02 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0007.

Матеріали справи не містять відомостей на підтвердження того, що право власності на земельну ділянку площею 9,14 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 зареєстровано, а відтак відсутні підстави вважати, що вона є об`єктом цивільних прав, що в свою чергу свідчить про відсутність підстав для захисту права власності позивача шляхом визнання за ним права власності на дану земельну ділянку.

Щодо земельної ділянки площею 2,02 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0007 слід зазначити, що згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23.10.2024 за №НВ-9951620182024 вбачається, що в ДРРП відносно даної земельної ділянки наявна актуальна інформація, зокрема, відомості про реєстрацію відносно даної земельної ділянки права оренди ОСОБА_2 строком з 13.04.2023 року по 13.04.2038 року. Згідно рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій від 15.11.2024 року за №76110535 вбачається, що на заявлену земельну ділянку зареєстроване право оренди, де орендодавцем вказано Інгульську сільську раду.

Наведене свідчить про належність даної земельної ділянки відповідачу на законних підставах, що в свою чергу унеможливлює визнання права власності на дану земельну ділянку за позивачем, оскільки це порушить право власності відповідача та третіх осіб, що є не припустимими, виходячи з фундаментальних засад цивільного судочинства та інституту права власності.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування всіх обставин, що мають значення для справи, незаконність, необґрунтованість вказаного судового рішення, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд посилається на статтю 79-1 ЗК України щодо можливості формування земельних ділянок шляхом поділу лише тих земельних ділянок, які вже сформовані. Апелянт зазначає, що у даному випадку було здійснено не поділ земельної ділянки, а виділення йому додаткової земельної ділянки площею 2,02 га, оскільки у 2006 році спеціалістами Миколаївського науково - дослідного та проектного інституту землеустрою при проведенні оновлення планово-картографічного матеріалу земель сільськогосподарського призначення було виявлено, що фактична площа його земельної ділянки менша, ніж зазначена у Державному акті. Йому було запропоновано відділом Держкомзему переміщення меж його та сусідніх земельних ділянок, в результаті чого він отримав у власність дві земельні ділянки площею 9,14 га та 2,02 га.

Вважає, що наявність інформації в Державному земельному кадастрі про наявність двох земельних ділянок у його власності вже є належним доказом у справі.

Узагальненні доводи інших учасників справи

На вказану апеляційну скаргу представник відповідача подала відзив, в якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на те, що відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). ОСОБА_1 із заявою та сертифікатом до Інгульської сільської ради не звертався. Пропозицією відділу Держкомзему у Баштанському районі Миколаївської області про переміщення меж земельної ділянки, виготовлення та видачі нового державного акту на землю, позивач скористався частково та не замінив державний акт старого зразка на новий зразок. Нові сертифікати та Державні акти на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 9,14 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 та площею 2,02 га, кадастровий номер 4820683000:03:000:0007 до суду не надав. Державний акт на ім`я ОСОБА_1 , серії П1-МК №013484 на право приватної власності на земельну ділянку площею 11,06 га на території Лоцкинської сільської ради Баштанського району, не скасований, не визнаний судом недійсним.

Таким чином, відсутні правові підстави для визнання права власності на земельну ділянку площею 9,14 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 та земельну ділянку площею 2,02 га кадастровий номер 4820683000:03:000:0007, у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, дозволів або розпоряджень, та у зв`язку з тим що позивач використав своє право на земельну частку (пай) за рахунок ділянки площею 11,06 га.

Отже, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність достатніх підстав для задоволення позову щодо визнання за позивачем права власності на вищевказані спірні земельні ділянки.

2. Мотивувальна частина

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі рішення 19 сесії 23 скликання Лоцкинської сільської ради народних депутатів від 07 червня 2001 року №6 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 11,06 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Лоцкинської сільської ради Баштанського району Миколаївської області. Землю передано для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Державний акт на право приватної власності на землю серії III-МК №013484 було зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3003. Цей Державний акт відображає план зовнішніх меж земельної ділянки, яка представляє собою одну (цілісну) земельну ділянку. Земельна частка (пай) виділена позивачу однією земельною ділянкою (а.с.9-10).

Згідно з копією акту про встановлення меж земельної ділянки в натурі та передачу і прийом межових знаків під охорону та зберігання від 05 липня 2001 року вбачається, що на виконання вказаного рішення Лоцкинської сільської ради було виконано встановлення в натурі меж земельної ділянки переданої ОСОБА_1 загальною площею 11,06 га. (а.с.31).

За повідомленням відділу Держкомзему у Баштанському районі Миколаївської області від 27 грудня 2010 року за №Б-24-04 на ім`я ОСОБА_1 щодо звернення останнього про встановлення меж земельної ділянки, в 2006 році спеціалістами Миколаївського науково - дослідного та проектного інституту землеустрою проводилось оновлення планово-картографічного матеріалу земель сільськогосподарського призначення на території Лоцкинської сільської ради. При проведенні робіт було виявлено, що фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 менша, ніж зазначена у його Державному акті. ОСОБА_1 було запропоновано два варіанти вирішення питання, які передбачали переміщення меж його та сусідніх земельних ділянок з виготовленням нового Державного акту на землю. В результаті чого у власності ОСОБА_1 буде дві земельні ділянки: загальна площа 11,16 га (9,14 га +2,02 га) (а.с.11-12).

20 січня 2011 року розпорядженням Баштанської районної державної адміністрації Миколаївської області від №28-р ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації по відновленню меж земельної ділянки (паю) в натурі (на місцевості) та заміні державного акту старого зразка на новий зразок на земельну ділянку, що перебуває у власності громадян в межах колишнього ВАТ «Перемога» на території Лоцкинської сільської ради Баштанського району Миколаївської області (а.с.34).

За повідомленням Відділу №1 (м. Баштанка) управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 08 квітня 2024 року №939/22-24, у відділі інформація про підстави розподілу виділеної ОСОБА_1 земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) на дві земельні ділянки площею 9,14 га та 2,02 га відсутня за винятком інформації, що міститься на Кадастровому плані існуючого використання земель власниками та користувачами в межах території Лоцкинської сільської ради Баштанського району Миколаївської області, складеному у 2007 році ДП «Миколаївський науково-дослідний та проєктний інститут землеустрою» під час оновлення планово-картографічного матеріалу (а.с.18).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0500931692024, сформованого 21 жовтня 2024 року, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 20 серпня 2024 року було здійснено 21 жовтня 2024 року державну реєстрацію земельної ділянки площею 9,14 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 4820683000:03:000:0099 (а.с.19-24).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-9951620182024, сформованого 23 жовтня 2024 року, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 03 листопада 2021 року було здійснено 01 грудня 2021 року державну реєстрацію земельної ділянки площею 2,02 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 4820683000:03:000:0007. Водночас наявні відомості про реєстрацію відносно даної земельної ділянки права оренди ОСОБА_2 з 13 квітня 2023 року по 13 квітня 2038 року (а.с.16, 25-30).

15 листопада 2024 року державний реєстратор рішеннями №76109942 та №76110535 відмовив позивачу в проведенні реєстраційних дій, оскільки площа земельної ділянки поданої на державну реєстрацію відмінна від земельної ділянки вказаної в державному акті на право приватної власності на землю серії III-МК №013484 від 25 квітня 2002 року, а також на заявлену земельну ділянку зареєстроване право оренди, де орендодавцем вказано Інгульську сільську раду (а.с.13,14).

Позиція апеляційного суду

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Позов про визнання права власності пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна.

Вирішуючи спір про визнання права власності, потрібно враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).

Позивач у позові про визнання права власності - це особа, яка вже є власником, а відповідачем - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес. Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, у вирішенні спорів про право власності установленню підлягає з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 908/236/18).

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини 5 статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов`язаний витребувати такі докази (ч. 1 ст. 84 ЦПК України).

Як вбачається із змісту статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно частини 1 статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини 7 статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

При розгляді справ про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України до предмета доказування (ч. 2 ст. 77 ЦПК України) входить, в тому числі, встановлення таких обставин, як належність спірного майна на праві власності позивачу.

Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Отже суд апеляційної інстанції наділений відповідними повноваженнями, зокрема, щодо реалізації принципу змагальності у цивільному процесі, доказування сторонами тих обставин, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

Оскільки в предмет доказування по даній справі входять обставини належності спірного майна на праві власності позивачу, але в матеріалах справи відповідні відомості з Державного реєстру речових прав відсутні, апеляційний суд, враховуючи вимоги частини 7 статті 81 ЦПК України, сформував інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав щодо спірних земельних ділянок.

Як вбачається з інформаційних довідок з Державного реєстру речових правна нерухоме майно №№ 462204418, 462204983, сформаваних апеляційним судом, на момент подачі позову та розгляду справи в суді першої інстанції за позивачем ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 4820683000:03:000:0099 та 4820683000:03:000:0007 не зареєстроване.

Отже, позивач ОСОБА_1 , який не є власником спірних земельних ділянок, обрав неправильний (неналежний) спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності.

Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 451/1783/18 (провадження № 61-158св25).

Водночас, оскільки відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з безпідставності заявлених вимог, мотивувальну частину оскаржуваного рішення на підставі пунктів 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід змінити в редакції цієї постанови.

Доводи апеляційної скарги про те, що в Державному земельному кадастрі за позивачем зареєстровано право власності на спірні земельні ділянки, є необґрунтованими, оскільки відповідних доказів позивач не надав.

До того ж, це суперечить інформації, яка міститься в Державному реєстрі речових прав.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо судового збору

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для зміни розподілу судових витрат апеляційний суд не вбачає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 11 листопада 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за правилами, передбаченими у статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

ГоловуючийІ.В. Лівінський

Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складене 03 лютого 2026 року.