Постанова від 26 січня 2026 р. у справі №522/23905/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2457/26

Справа № 522/23905/21

Головуючий у першій інстанції Чернявська Л.М.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.01.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,

з участю секретаря Громовенко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2025 року, постановленого під головуванням судді Чернявської Л.М., повний текст судового рішення складений 25 березня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , товариства з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Пром-Строй ЛТД», Інженера з інвентаризації нерухомого майна товариства з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс» Кравчука Валентина Івановича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Тиквенко Марина Олексіївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Дишлева Тетяна Володимирівна, Міністерство оборони України про визнання недійсним висновку, скасування рішення державного реєстратора, скасування договору купівлі-продажу квартири, -

в с т а н о в и в:

У грудні 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом, який згодом був уточнений та остаточно поданий до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , товариства з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс» (далі товариства ТОВ «Бюро Консалт Сервіс»), товариства з обмеженою відповідальністю «Пром-Строй ЛТД» (далі ТОВ «Пром-Строй ЛТД»), Інженера з інвентаризації нерухомого майна товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) «Бюро Консалт Сервіс» Кравчука В.І. (далі Інженера з інвентаризації нерухомого майна ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» Кравчука В.І.), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Тиквенко М.О., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Дишлева Т.В., Міністерство оборони України про визнання недійсним висновку, скасування рішення державного реєстратора, скасування договору купівлі-продажу квартири, в якому, уточнивши позовних вимог просили:

- визнати причини пропуску позовної давності поважними та поновити строк позивачам для звернення до суду з вказаним позовом;

- визнати недійсним та скасувати висновок ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» (видавник: Кравчук В.І., сертифікат серії АЕ №002722) від 05.04.2018 року, вих. №1304-18, у частині поділу комунальної власності квартири АДРЕСА_1 та залишення окремої АДРЕСА_1 загальною площею - 98,0 кв.м., житловою площею - 37,1 кв.м., у користуванні ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним та скасувати довідку, серія, номер: 1304-18, видана 05.04.2018 року, виданої ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» та Інженер з інвентаризації нерухомого майна - Кравчук В.І., ОСОБА_4 19.04.2018 року;

- припинити за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , яка набута на підставі висновку ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» (видавник: Кравчук В.І., сертифікат серії АЕ №002722) від 05.04.2018 року, вих. №1304-18 та довідки, серія, номер:1304-18, видана 05.04.2018 року, виданої ТОВ «Бюро Консалт Сервіс» та Інженер з інвентаризації нерухомого майна - Кравчук В.І., ОСОБА_4 19.04.2018 року;

- визнати недійсним договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 19.10.2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О., серія і номер: 1510, виданий 19.10.2018 року;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43577511 від 19 жовтня 2018 року, державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О., якою проведено державну реєстрацію права власності, форми власності: приватна квартира з реєстраційним номером 1534985751101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , за суб`єктом ОСОБА_3 , податковий номер серія, номер паспорту НОМЕР_1 , та припинити право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним та скасувати довідку ТОВ «Пром-Строй ЛТД» вих. № 187814 від 20.08.2019 року виданої власнику квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 в результаті якої збільшена загальна площа квартири АДРЕСА_4 до 115,5 кв.м. в процесі самовільно проведення самочинно будівельних робіт пов`язаних з добудовою, перебудовою, переплануванням, зміною плану приміщень цій квартири з одного приміщення до п`яти приміщень, чим завдається шкоди пам`ятці культурної спадщини;

- скасувати Рішення про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №48363160 від 22 серпня 2019 року державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Одеської області Дишлевої Т.В., якої внесені зміни до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1534985751101.

В обґрунтування свого позову позивачі зазначили, що будівля по АДРЕСА_5 є пам`яткою історії місцевого значення.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5 є власністю Міністерства оборони України.

ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в рівних частках належало право власності на квартиру АДРЕСА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01.12.2008 року № НОМЕР_2 .

Відповідно до договору дарування частини квартири від 04.06.2012 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_6 .

Таким чином на сьогодні власниками квартири АДРЕСА_7 є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які є співвласниками житлового будинку, АДРЕСА_5 .

Також позивачі зазначили, що ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності від 16.02.1996 р. № 5 було видано свідоцтво на 156/1000 часток квартир АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , загальною площею 52,19 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

Відповідно до договору дарування від 20.03.2018 року ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар 29/1000 частки від належних йому 156/1000 частки квартири під номером АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

ОСОБА_4 отримала в дар від ОСОБА_7 , відповідно до договору дарування 558/3000 частки квартири АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5

19.10.2018 року ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачі зазначили, що вони є співвласниками багатоквартирного будинку та зареєстрували за собою право власності на майно, що є спільною сумісною власністю співвласників багатоквартирного будинку, проте вважають, що квартира АДРЕСА_4 була придбана незаконно, а площа квартири збільшена за рахунок приміщень, які входять до спільної сумісної власності багатоквартирного будинку, 11 у тому числі допоміжні.

Судом до участі у справі, в якості третьої особи було залучено Міністерство оборони України.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2025 року позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 залишений без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності співвласниками багатоквартирного будинку», яка передбачає, що спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку, проте лише на підставі висновку від 05.04.2018 року комунальні квартири АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_8 загальною площею 338 кв.м. були перетворені на сім новоутворених квартир АДРЕСА_9 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_8 , загальна площа яких збільшилась з 338 кв.м. на 638 кв.м., зокрема загальна площа квартири АДРЕСА_4 збільшилась з 54,7 кв.м. на 98 кв.м., а потім на 115,5 кв.м. за рахунок приміщення спільної сумісної власності багатоквартирного будинку АДРЕСА_5 , у зв`язку з самочинно проведеними будівельними роботами пов`язаних з добудовою, перебудовою, переплануванням, зміною та збільшення плану приміщень цій квартири з одного приміщення до п`яти приміщень.

Також апелянт вважає помилковими висновки суду про те, що позивачами неправильно обраний спосіб захисту.

У відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Тарановський Д.С., представник ОСОБА_3 просить у задоволені апеляційної скарги відмовити у повному обсязі, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів апеляційної скарги.

В судове засідання, призначене на 27 січня 2026 року учасники справине з`явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 38, 39, 39зв.б., 40, 40 зв.б., 41, 42-51 т. 4).

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов`язковою.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що будівля по АДРЕСА_5 є пам`яткою історії місцевого значення. Наказом Міністерства культури і туризму України №728/0/16-08 від 20.06.08 року зазначений будинок занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка архітектури та містобудування, історії місцевого значення, охоронний № 175-Од.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5 , в тому числі і приміщення загального користування перебуває на бухгалтерському обліку та балансі державного підприємства «Будинкоуправління №1 10 відділення морської інженерної служби» Західного Морського району Військово-Морських Сил України, який є державним підприємством Міністерства оборони України. Даний будинок входить до складу військового містечка № НОМЕР_3 і є власністю Міністерства оборони України.

Також судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в рівних частках належало право власності на квартиру АДРЕСА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01.12.2008 р. № НОМЕР_2 .

Відповідно до договору дарування частини квартири від 04.06.2012 року ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар 1/2 частину квартири АДРЕСА_6 .

Таким чином станом на дату звернення до суду із позовом квартира АДРЕСА_6 належала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності в рівних частках.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 16.02.1996 р. № 5 ОСОБА_6 було видано зазначене свідоцтво на 156/1000 часток квартир АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , загальною площею 52,19 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

Відповідно до договору дарування від 20.03.2018 року ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар 29/1000 частки від належних йому 156/1000 частки квартири під номером АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 .

Відповідно до акту про встановлення фактичного користування будівлями та спорудами було встановлено, що у ОСОБА_4 в користуванні кв. АДРЕСА_8 : 1-кухня, 4,4 кв.м., 2-житлова - 7,3 кв.м., 3 - санвузол, 1,5 кв.м.; кв. 39: 1- коридор - 9,9 кв.м., 2-кухня 34,5 кв.м., 3 - санвузол - 2 кв.м., 4 - санвузол - 2,3 кв.м., 5 - кладова - 12,2 кв.м., 6 - житлова - 37,1 кв.м. Кв. 39-А: 1-коридор - 128,1 кв.м., 2- житлова - 43,6 кв.м., 3 - житлова - 49,2 кв.м., 4 - кухня - 42,1 кв.м., 5- санвузол - 11,5 кв.м.

Відповідно до листа КП «БТІ» ОМР від 09.06.2017 р. № 485692.72.17 загальна площа квартир 38,39,40,41,42,43 складає 338,3 кв.м.

Враховуючи те, що площа комунальних квартир складає 338,3 кв.м., то 156/1000 = 56 кв.м.

Окрім цього, ОСОБА_4 отримала в дар від ОСОБА_7 відповідно до договору дарування 558/3000 частки квартири АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 338 кв.м.

Враховуючи те, що площа комунальних квартир складає 338 кв.м., то 558/3000 = 67 кв.м.

30.01.2018 року ОСОБА_4 передала безоплатно у дар ОСОБА_8 558/3000 частки квартири АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 що знаходяться за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 338 кв.м.

Відповідно до технічного паспорту від 05.04.2018 року, виданий на ім`я ОСОБА_8 , їй належить квартира АДРЕСА_13 , яка складається з 2 поверху та антресолі. Загальна площа квартири складає 136,6 кв.м., в тому числі площа антресолі 51,7 кв.м.

19.10.2018 року ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 98 кв.м.

Відповідно до технічного паспорту від 20.08.2018 року, виданий на ім`я ОСОБА_3 , їй належить квартира АДРЕСА_4 , яка складається з 2 поверху та мансарди. Загальна площа квартири складає 115,5 кв.м., в тому числі площа мансарда 57,9 кв.м.

Залишаючи позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно ч. 3 ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Згідно ч. 2 ст. 358 ЦК України співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Судом вірно встановлено, що станом на 2018 рік за адресою: АДРЕСА_5 існувала квартира АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_8 , яка знаходилась у спільній частковій власності, при цьому позивачі не були співвласниками зазначеної квартири.

При цьому, судом враховано, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27.07.2023 року по справі № 522/11920/19 було визнано протиправними дії державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Шушулкова М.Д. (індексний номер рішення 40719027 від 19.04.2018 року) про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за ОСОБА_4 об`єкту нерухомого майна, а саме: квартири, загальною площею 98 кв.м. (житлова площа 37,1 кв.м.), яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 та скасовано рішення державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Шушулкова М.Д. (індексний номер рішення 40719027 від 19.04.2018 року) про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за ОСОБА_4 об`єкту нерухомого майна, а саме: квартири, загальною площею 98 кв.м. (житлова площа 37,1 кв.м.), яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 07.03.2024 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.07.2023 року залишено без змін та набрало законної сили.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Істотною передумовою для реалізації особою наданого законом права на судовий захист є наявність у неї відповідного порушеного суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу, оскільки відсутність права або інтересу унеможливлює його судовий захист. З урахуванням викладеного, суд повинен першочергово встановити факт наявності порушеного права або інтересу позивача, що випливає із спірних правовідносин.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інші).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148))

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)), від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 152), від 29 листопада 2023 року (провадження № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 55).»

Належнии? спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальноі? норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієі? норми у і?і? практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландіі?» Європеи?ськии? суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективнии? засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежнии? підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великоі? Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16).

Судом вірно зазначено, що позивачами у позові ставиться питання про припинення права власності за відповідачем ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 , однак як станом на дату звернення до суду, так і на момент ухвалення судом рішення, власником квартири АДРЕСА_4 є ОСОБА_3 , проте позивачами не ставиться питання про припинення права власності за ОСОБА_3 .

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 19.10.2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О., серія і номер: 1510, виданий 19.10.2018 року судом вірно зазначено наступне.

Судом встановлено та не заперечувалось позивачами, що частина квартири АДРЕСА_1 була набута правомірно, однак до складу зазначеної квартири було також включено допоміжні приміщення.

Судом вірно зазначено, що як позивачами так і відповідачами до суду не були надані належні і допустимі докази того, яка саме площа та які саме приміщення у складі квартири АДРЕСА_1 є допоміжними.

При цьому, суд звернув увагу на те, що сторони не зверталися до суду з клопотаннями про призначення у справі експертизи або, також не надали будь-які інші належні і допустимі докази з метою встановлення площі допоміжних приміщень.

Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 січня 2025 року по справі № 446/478/19 де зазначила, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору.

Віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У пункті 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 року у справі № 910/8413/21).

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 без задоволення, оскільки позивачі не довели належними і допустимими доказами того, що відповідач ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності співвласниками багатоквартирного будинку», яка передбачає, що спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку, проте лише на підставі висновку від 05.04.2018 року комунальні квартири АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_8 загальною площею 338 кв.м. були перетворені на сім новоутворених квартир АДРЕСА_9 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_8 , загальна площа яких збільшилась з 338 кв.м. на 638 кв.м., зокрема загальна площа квартири АДРЕСА_4 збільшилась з 54,7 кв.м. на 98 кв.м., а потім на 115,5 кв.м. за рахунок приміщення спільної сумісної власності багатоквартирного будинку АДРЕСА_5 , у зв`язку з самочинно проведеними будівельними роботами пов`язаних з добудовою, перебудовою, переплануванням, зміною та збільшення плану приміщень цій квартири з одного приміщення до п`яти приміщень, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки вказані доводи спростовуються встановленими обставинами справи та наявними в матеріалах справи доказами, а належних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог позивачами до суду надано не було.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 02 лютого 2026 року.

Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева

Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький

______________________________________ С.М. Сегеда