Рішення від 01 лютого 2026 р. у справі №460/16328/25 — Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

02 лютого 2026 року м. Рівне№460/16328/25

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Борискіна С.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

доВійськової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Військова частина НОМЕР_2

про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 / відповідач), в якому просить:

- визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016-2022 роки;

- зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за 45 календарних днів невикористаної додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки», як одинокому батьку та такому, що має двох або більше дітей віком до 15 років, за 2016-2022 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу частини 24.03.2025.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що він проходив військову службу у складі ВЧ НОМЕР_1 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні у Військової частини НОМЕР_2 , та, на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 24.03.2025, виключений зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення. Вказав, що під час проходження військової служби додаткова оплачувана відпустка, передбачена частиною восьмою статті 10 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та частиною першою статті 19 Закону України «Про відпустки», йому як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, та як одинокому батьку не надавалась, а тому при звільненні зі служби відповідачем виплачено на його користь компенсацію за 97 днів невикористаної протягом 2017-2025 років соціальної відпустки. Разом з тим, вважаючи проведений відповідачем розрахунок кількості днів відпустки та, відповідно, розмір виплаченої грошової компенсації помилковими (неповними), позивач звернувся до командира ВЧ НОМЕР_1 та командира Військової частини НОМЕР_2 із заявою про внесення змін до наказу від 24.03.2025 в частині донарахування йому компенсації за 66 днів невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки. Однак, в отриманих у відповідь листах військові частини повідомили позивачу про фактичну виплату компенсації згаданої вище відпустки у повному обсязі згідно з наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 24.03.2025, а також про відсутність правових підстав для внесення змін до цього наказу. Такі дії (відмову) відповідача позивач вважає протиправними та такими, що порушують його конституційні права, а тому просить суд позов задовольнити.

Ухвалою суду від 11.09.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі №460/16328/25 та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Цією ж ухвалою суду до участі у справі залучено Військову частину НОМЕР_2 (далі - ВЧ НОМЕР_2 ) як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

22.09.2025, з використанням підсистеми «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - ЄСІТС), представник ВЧ НОМЕР_2 подала до суду пояснення щодо позову, за змістом яких пояснила, що, в силу приписів Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 №280 (зі змінами відповідно до наказу Міністерства оборони України від 22.04.2021 №104), ВЧ НОМЕР_2 здійснює виплати військовослужбовцям ВЧ НОМЕР_1 , виконує рішення судів щодо зобов`язань ВЧ НОМЕР_1 фінансового характеру виключно на підставі наказів командира цієї військової частини; видає довідки лише за наявною у ВЧ НОМЕР_2 інформацією, яка передана на зберігання ВЧ НОМЕР_1 , без надання правової оцінки останній. З огляду на наведене, представник третьої особи на стороні відповідача вказала, що ВЧ НОМЕР_2 , на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 24.03.2025 №83, проведено нарахування наявних виплат при звільненні ОСОБА_1 , в тому числі компенсації відповідної кількості календарних днів додаткової оплачуваної відпустки.

29.09.2025, через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС, до суду надійшов відзив ВЧ НОМЕР_1 на позовну заяву, у якому представник відповідача заперечив щодо задоволення позову. В обґрунтування своїх заперечень зазначив, що на момент звільнення ОСОБА_1 нараховано та виплачено компенсацію за додаткову оплачувану відпустку по догляду за двома або більше дітьми віком до 15 років в повному обсязі, відповідно до копій документів, які надав позивач. Разом з тим, стверджує, що при звільнені ОСОБА_1 не надав копії свідоцтва про народження доньки ОСОБА_2 від 23.02.2019 та не надав довідку про невикористану відпустку по догляду за двома або більше дітьми матері вищевказаної дитини ОСОБА_3 , яка є приватним підприємцем з 2003 року. Крім того, представник ВЧ НОМЕР_1 звернув увагу суду на долучену до відзиву копію рапорта на звільнення ОСОБА_1 , в якому він особисто вказав про відсутність у нього претензій до командування ВЧ НОМЕР_1 та Міністерства оборони України. Враховуючи викладене, на переконання представника відповідача, підстави для виплати позивачу компенсації за 45 календарних днів невикористаної додаткової відпустки, як одинокому батьку та такому, що має двох дітей віком до 15 років, за 2016-2022 роки в розмірі місячного грошового забезпечення відсутні. Просить суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.

В силу приписів частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши наявні у справі матеріали, повно та всебічно з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду й вирішення спору по суті, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учасником бойових дій, що засвідчується копією належного йому посвідчення від 27.06.2015 серії НОМЕР_3 (а.с.25).

У період з 27.10.2016 до 25.01.2022 позивач проходив військову службу у складі Військової частини НОМЕР_4 , а в період з 26.01.2022 до 24.03.2025 - у ВЧ НОМЕР_1 , що не є спірними обставинами у справі та визнається сторонами (а.с.10, 11).

На підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.03.2025 №83, майора ОСОБА_1 , заступника командира військової частини з матеріально-технічного забезпечення - начальника відділення матеріально-технічного забезпечення, звільненого наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (по особовому складу) від 07.03.2025 №198 у запас за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з правом носіння військової форми одягу, вирішено вважати таким, що 24.03.2025 справи та посаду здав, і направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 . З 24.03.2025 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, з продовольчого забезпечення - з 21.03.2025 (а.с.10).

Матеріалами справи підтверджується, що нарахування і виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 у період проходження ним військової служби у складі ВЧ НОМЕР_1 , а також при звільненні зі служби здійснювала фінансово-економічна служба ВЧ НОМЕР_2 на підставі відповідних наказів командира ВЧ НОМЕР_1 , що не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву та підтверджується долученими до матеріалів справи поясненнями ВЧ НОМЕР_2 (а.с.32-34, 41-44).

У зв`язку зі здійсненням відповідачем у наказі від 24.03.2025 №83 невірного, на думку позивача, підрахунку днів додаткової оплачуваної відпустки, що підлягали компенсації йому при виключенні зі списків особового складу частини, 25.04.2025 ОСОБА_1 звернувся до командирів ВЧ НОМЕР_1 та ВЧ НОМЕР_2 із заявою про внесення змін до цього наказу в частині донарахування йому компенсації за 66 днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки та призначення її до виплати на банківський рахунок, реквізити якого долучені до вказаної заяви (а.с.12-15).

У відповідь на згадану вище заяву, ВЧ НОМЕР_2 листом від 06.05.2025 №39/1050 повідомила позивачу, що командир ВЧ НОМЕР_2 жодним чином не може надавати правову оцінку та впливати на діяльність ВЧ НОМЕР_1 , де позивач проходив військову службу. ВЧ НОМЕР_2 , на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 від 24.03.2025 №83, проведено нарахування наявних виплат при звільненні ОСОБА_1 , в тому числі компенсації кількості днів додаткової оплачуваної відпустки. При цьому вказано, що будь-яких змін до згаданого вище наказу ВЧ НОМЕР_1 не подавала (а.с.21).

У свою чергу, ВЧ НОМЕР_1 листом від 20.05.2025 №200/846 повідомила ОСОБА_1 , що на момент звільнення зі служби йому було нараховано та виплачено компенсацію за додаткову оплачувану відпустку по догляду за двома дітьми віком до 15 років в повному обсязі, згідно з копіями документів, які він надав (а.с.22).

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати у належному розмірі компенсації за невикористані протягом 2016-2022 років дні додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки», позивач звернувся до суду з цим позовом з метою захисту своїх прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Стаття 19 Конституції України встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 45 Конституції України гарантує, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).

Частиною першою статті 2 Закону №2232-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (…).

За змістом преамбули Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), цей Закон відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній та політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Положеннями статті 1 Закону №2011-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами (частина перша статті 1-2 вказаного Закону).

Ключовим питанням, яке підлягає вирішенню судом в межах цієї справи, є правильність проведеного відповідачем розрахунку кількості днів невикористаної позивачем протягом 2016-2022 років соціальної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки», які підлягають компенсації позивачу у зв`язку з його звільненням з військової служби.

При цьому, детальний аналіз змісту позовної заяви свідчить про те, що фактично позивач не погоджується із кількістю днів соціальної відпустки, що підлягають компенсації відповідачем на його користь, за 2016 рік та 2019-2022 роки.

В контексті наведеного суд зазначає, що відповідно до статті 10-1 Закону №2011-XII, військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України (абзац перший частини восьмої).

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» (абзац третій частини чотирнадцятої).

Частиною сімнадцятою вказаної статті передбачено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами 1, 6, 8 (у частині надання одноразової відпустки при народженні дитини, передбаченої статтею 19-1 Закону України «Про відпустки»), 9, 10 і 12 цієї статті (…).

Під час дії воєнного стану військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надається частина щорічної основної відпустки загальною тривалістю не більше 30 календарних днів, а також відпустка за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів. Кожна із зазначених відпусток надається без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець (абзац перший частини вісімнадцятої).

Водночас, частиною дев`ятнадцятою означеної статті визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток припиняється, крім відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та в разі якщо дитина потребує домашнього догляду - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку (якщо обоє батьків є військовослужбовцями, - одному з них за їх рішенням); відпустки для лікування у зв`язку з хворобою або для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.

Визначення понять «особливого періоду», «воєнного стану», «мобілізації» та «демобілізації» наведені у законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) та «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII (далі - Закон №1932-XII).

Так, статтею 1 Закону №3543-XII визначено, що:

особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій;

мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;

демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

У свою чергу, за статтею 1 Закону №1932-XII:

особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;

воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Отже, наведені вище норми установлюють право військовослужбовців (крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу), зокрема, на соціальні відпустки, надання яких в особливі періоди, передбачені частинами сімнадцятою та вісімнадцятою статті 10-1 Закону №2011-XII, тимчасово припиняється, за винятком переліку відпусток, визначеного у частині дев`ятнадцятій цієї статті. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини соціальної відпустки, право на яку військовослужбовець набув за період проходження ним військової служби.

При цьому, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому в особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів:

1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін;

2) грошова компенсація відпустки особі.

Такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18, що враховується судом при розгляді цієї справи в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України.

Суд встановив, що особливий період в Україні розпочався 17.03.2014 з виданням Указу Президента України від 17.03.2014 №303/2014 «Про часткову мобілізацію», який 18.03.2014 затверджений Верховною Радою України шляхом прийняття Закону України від 17.03.2014 №1126-VII (набрав чинності 18.03.2014).

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався відповідними указами Президента України та триває дотепер.

Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Отже, спірний у даній справі період охоплюється дією на території України особливих періодів - мобілізації та воєнного стану, передбачених частинами сімнадцятою та вісімнадцятою статті 10-1 Закону №2011-XII.

Спеціальним законом, який встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєвоважливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи є Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР).

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №504/96-ВР установлено такі види соціальної відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону).

Як установлено судом з матеріалів справи, спір між сторонами виник саме з приводу кількості днів соціальної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону №504/96-ВР, невикористаної позивачем за час проходження військової служби у згаданий вище спірний період.

Так, відповідно до статті 19 Закону №504/96-ВР у редакції, що діяла до 09.05.2021, жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України)).

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька у догляді за дитиною» від 15.04.2021 №1401-IX, який набрав чинності 09.05.2021, внесені зміни, зокрема, до частини першої статті 19 Закону №504/96-ВР, а саме: слова «Жінці, яка працює і має» замінено словами «Одному з батьків, які мають», слова «яка усиновила» - словами «які усиновили», а слова «матері особи з інвалідністю» - словами «матері (батьку) особи з інвалідністю».

Аналогічних змін зазнала також і стаття 182-1 КЗпП України.

Таким чином, з 09.05.2021 розширено коло осіб, які мають право на визначену статтею 19 Закону №504/96-ВР додаткову оплачувану відпустку, і за змістом цієї норми до таких осіб, включено, окрім матері, також і батька двох або більше дітей віком до 15 років.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками двох дітей, а саме:

1) ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , свідоцтво про народження від 14.06.2002 серії НОМЕР_5 (а.с.17);

2) ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , свідоцтво про народження від 15.05.2007 серії НОМЕР_6 (а.с.18).

Водночас, свідоцтвом про смерть від 17.05.2007 серії НОМЕР_7 засвідчується факт смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.16).

Крім того, позивач та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 23.02.2019 серії НОМЕР_8 (а.с.19).

Наведені вище обставини, на переконання суду, безумовно свідчать про те, що з настанням смерті дружини позивача ( ОСОБА_4 ) останній набув статусу одинокого батька, і, починаючи з 16.05.2007, самостійно здійснював догляд і виховання двох дітей, а саме ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Доказів протилежного відповідачем не надано та судом не встановлено.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-III, дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Отже, у спірний період з 2016 до 2022 року ОСОБА_1 щорічно мав право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів, передбачену статтею 19 Закону №504/96-ВР, як одинокий батько, який виховував дітей без матері, що відповідачем не заперечується.

У той же час, за змістом позовної заяви ОСОБА_1 стверджує про наявність у нього права на компенсацію 17 календарних днів додаткової оплачуваної відпустки, установленої статтею 19 Закону №504/96-ВР, зокрема, за 2016 рік та за 2019-2022 роки, покликаючись на наявність у нього у вказані періоди також і статусу «одного з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років».

Суд не погоджується із такими доводами сторони позивача та звертає увагу, що аналіз змісту норми частини другої статті 19 Закону №504/96-ВР дає підстави для висновку про самостійний характер кожної із підстав для надання додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. При цьому, законодавцем імперативно визначено, що за наявності в однієї особи декількох (більше однієї) із підстав надання цієї відпустки, загальна тривалість такої відпустки не може перевищувати 17 календарних днів.

Разом з тим, важливо врахувати, що у період до 08.05.2021 право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів щорічно (без урахування святкових і неробочих днів) з підстави наявності двох або більше дітей віком до 15 років мали лише жінки, які працювали.

А тому, суд вважає відсутніми правові підстави для компенсації відповідачем на користь позивача при його звільненні з військової служби та виключенні зі списків частини невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону №504/96-ВР, за 2016, 2019 та 2020 роки у кількості 17 календарних днів.

Що стосується позовних вимог у частині компенсації невикористаної соціальної відпустки за 2021 та 2022 роки, то, як установлено вище судом, починаючи з 09.05.2021, право на додаткову соціальну відпустку відповідно до статті 19 Закону №504/96-ВР отримали не лише жінки, які працюють, а кожен із батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину.

Між тим, суд зауважує, що чинним законодавством не встановлено вичерпного переліку документів, які має надати працівник для підтвердження його права на зазначену вище відпустку. Водночас, такі документи мають бути достатніми для висновку про наявність визначених законом підстав для надання цієї відпустки, а також підтверджувати, що інший з батьків у відповідному періоді не використав право на відпустку, оскільки така відпустка може бути надана лише одному з батьків.

Суд погоджується зі твердженнями позивача про те, що враховуючи наявність у нього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , а також народження 18.02.2019 третьої дочки - ОСОБА_2 , протягом 2021 та 2022 року він був наділений статусом «одного з батьків, які мають двох дітей віком до 15 років», а тому, з урахуванням наявного у нього статусу одинокого батька, міг набути право на максимальний розмір згаданої вище соціальної відпустки за кожен із цих років, за умови підтвердження ним невикористання права на таку відпустку матір`ю ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що учасник судового процесу - суб`єкт владних повноважень повинен доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності виключно в адміністративних справах про їх оскарження. Водночас, інший учасник судового процесу не позбавлений обов`язку довести ті обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги чи заперечення. Тобто, обов`язок доказування в адміністративному процесі не покладено виключно на суб`єкта владних повноважень, а розподілено між сторонами в залежності від їхніх вимог та заперечень.

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджує про наявність у ВЧ НОМЕР_1 на день виключення його зі списків частини [24.03.2025] усіх необхідних документів для визначення розміру компенсації невикористаної ним соціальної відпустки відповідно до статті 19 Закону №504/96-ВР за 2021 та 2022 роки, виходячи з розрахунку 17 днів щорічно. У той же час, позивач не надав суду жодних доказів свого звернення до відповідача як роботодавця із заявою відповідного змісту, з долученням документів, які підтверджують його право на таку відпустку, до дня його звільнення з військової служби та наступного виключення зі списків військової частини.

Суд наголошує, що передбачене частиною першою статті 19 Закону №504/96-ВР право працівника (військовослужбовця) на соціальну відпустку може бути реалізоване такими особами виключно за наявності у них підстав (обставин), визначених цією статтею. При цьому, належна і своєчасна реалізація працівником (в тому числі, військовослужбовцем) вказаного права перебуває у прямому взаємозв`язку із вжиттям ним необхідних для цього дій, а саме щодо належного та своєчасного підтвердження перед роботодавцем факту виникнення (існування) відповідних підстав (обставин). Тобто, реалізація працівником права на відпустку, у даному випадку, поставлена законодавцем у залежність від виконання ним свого так званого «право-обов`язку» щодо своєчасного подання роботодавцю усіх необхідних підтвердних документів. Адже, лише за умови одержання від працівника документів, які належним чином засвідчують факт(-и) існування у нього підстав (обставин), визначених статтею 19 Закону №504/96-ВР, у роботодавця виникає обов`язок з надання (компенсації) такому працівнику соціальної відпустки, передбаченої цією нормою.

Як встановлено вище судом, у період до 24.03.2025 ОСОБА_1 проходив військову службу у складі ВЧ НОМЕР_4 і ВЧ НОМЕР_1 та був виключений зі списків останньої на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.03.2025 №83 (а.с.10).

До позовної заяви ОСОБА_1 долучено належним чином засвідчену копію його заяви від 25.04.2025, адресованої командирам ВЧ НОМЕР_1 і ВЧ НОМЕР_2 , щодо внесення змін до вказаного вище наказу в частині донарахування та виплати йому компенсації за 66 днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за період служби з 2016 до 2025 року, до якої позивач долучив, зокрема, свідоцтво про народження дочки ОСОБА_2 від 23.02.2019 і довідку ФОП ОСОБА_3 від 25.04.2025 щодо невикористання нею як матір`ю ОСОБА_2 права на відпустку, передбачену статтею 182-1 КЗпП України (а.с.19, 20).

Тобто, наявними у справі матеріалами підтверджується факт звернення позивача до командира ВЧ НОМЕР_1 як роботодавця із документами на підтвердження свого права на соціальну відпустку згідно зі статтею 19 Закону №504/96-ВР, як одного з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, через понад місяць з дня його звільнення зі служби та наступного виключення зі списків ВЧ НОМЕР_1 , а також проведення з ним у зв`язку з цим повного розрахунку, в тому числі в частині компенсації невикористаної додаткової відпустки.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача стверджує, що саме неподання позивачем необхідних підтвердних документів до ВЧ НОМЕР_1 послугувало підставою для нарахування та виплати йому компенсації невикористаної відпустки за 2021-2022 роки у кількості 10, а не 17 календарних днів щорічно, що також у згоджується зі змістом листа-відповіді Головного управління захисту прав військовослужбовців Міністерства оборони України від 29.08.2025 №432/6120 (а.с.24).

За встановлених обставин, суд дійшов висновку про несвоєчасне подання позивачем (як працівником та військовослужбовцем) на адресу відповідача (як роботодавця) документів на підтвердження наявності у нього підстав для компенсації додаткової оплачуваної відпустки, визначеної статтею 19 Закону №504/96-ВР, за 2021-2022 роки, з розрахунку 17 календарних днів щорічно.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення закріплено у частині першій статті 83 КЗпП України.

За приписами статті 116 КЗпП України, При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з пунктом 3 розділу ХХХІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (далі - Порядок №260; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Пунктом 6 розділу ХХХІ Порядку №260 визначено, що розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, крім винагород з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.

Долученими до матеріалів справи письмовими доказами підтверджується, що у період 2016-2022 років, під час проходження військової служби у складі Військової частини НОМЕР_4 , ОСОБА_1 набув право на соціальну відпустку, передбачену статтею 19 Закону №504/96-ВР, яка йому не надавалася та не компенсовувалася (лист Військової частини НОМЕР_4 від 21.03.2025 №29/219/2 (а.с.11)).

У свою чергу, за змістом копії витягу з наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.03.2025 №83, за час проходження служби у складі цієї частини додаткова оплачувана відпустка, відповідно до частини восьмої статті 10 Закону №2011-XII та частини першої статті 19 Закону №504/96-ВР, ОСОБА_1 як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, одинокому батьку, не надавалась. Відповідно до вказаних правових норм, вирішено виплатити позивачу компенсацію за 97 днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки, а саме: за 17 днів 2017 року, за 10 днів 2018 року, за 10 днів 2019 року, за 10 днів 2020 року, за 10 днів 2021 року, за 10 днів 2022 року, за 10 днів 2023 року, за 10 днів 2024 року та за 10 днів 2025 року (а.с.10).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідачем правильно визначено кількість днів невикористаної позивачем протягом 2019-2022 років додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 Закону №504/96-ВР, компенсацію якої нараховано та виплачено фінансово-економічною службою ВЧ НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 на підставі згаданого вище наказу командира ВЧ НОМЕР_1 , а тому у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у частині спірного періоду за 2019-2022 роки.

Водночас, що стосується позовних вимог у частині компенсації позивачу невикористаної ним соціальної відпустки за 2016 рік у кількості 10 календарних днів, суд звертає увагу на відсутність у наказі командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.03.2025 №83 вказівки (рішення) щодо виплати такої компенсації ОСОБА_1 , незважаючи на наявність у відповідача належним чином підтверджених відомостей (інформації, документів) про статус позивача як «одинокого батька, який виховує дітей без матері», починаючи з 2007 року, та, відповідно, його права на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів щорічно.

Причини (підстави) невиплати позивачу вказаної вище компенсації не зазначені (не обґрунтовані) представником відповідача також і у відзиві на позовну заяву.

При цьому, суд критично оцінює викладені у відзиві доводи представника відповідача щодо зазначення ОСОБА_1 у рапорті на ім`я командира ВЧ НОМЕР_1 від 25.02.2025 про звільнення зі служби його особистого підтвердження відсутності претензій до командування частини та Міністерства оборони України, оскільки зазначений документ стосується виключно правовідносин щодо звільнення позивача з військової служби, а не проведення з ним повного розрахунку у зв`язку із таким звільненням (а.с.49).

Наведене, на переконання суду, свідчить про порушення відповідачем прав позивача на соціальний захист та оплату праці, що закріплені нормами статей 43 і 46 Конституції України, а також гарантованого йому як військовослужбовцю права на достатнє матеріальне і грошове забезпечення.

Тому, порушені права й інтереси позивача підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону №504/96-ВР, як одинокому батьку, який виховує дітей без матері, за 2016 рік.

Суд враховує, що ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та спосіб, передбачені законодавством.

Таким чином, належним і ефективним способом відновлення порушених прав та інтересів ОСОБА_1 слугуватиме зобов`язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити позивачу грошову компенсацію за 10 календарних днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону №504/96-ВР, як одинокому батьку, який виховує дітей без матері, за 2016 рік, виходячи з розміру його грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 24.03.2025.

Інші доводи та аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи по суті.

Положеннями частини першої статті 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до правової позиції ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Також, згідно з пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

За правилами частини першої статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

На підставі вищевикладеного, зважаючи на встановлені у ході судового розгляду справи обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач як суб`єкт владних повноважень виконав процесуальний обов`язок доказування та частково довів правомірність своєї поведінки у спірних правовідносинах. У той же час, доводи та аргументи позивача, якими останній обґрунтовував заявлені ним позовні вимоги, також знайшли своє часткове підтвердження за наслідками розгляду справи по суті, а тому позов підлягає задоволенню судом частково.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до вимог статті 139 КАС України у суду відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення ним інших судових витрат не надано.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Військова частина НОМЕР_2 , про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР, як одинокому батьку, який виховує дітей без матері, за 2016 рік.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 10 календарних днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР, як одинокому батьку, який виховує дітей без матері, за 2016 рік, виходячи з розміру його грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 24.03.2025.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 02 лютого 2026 року.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_9 )

Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_10 )

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Військова частина НОМЕР_2 Адреса: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_11 .

Суддя С.А. Борискін