Постанова від 01 лютого 2026 р. у справі №127/11252/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/11252/25

Провадження № 22-ц/801/135/2026

Категорія: 56

Головуючий у суді 1-ї інстанції Березовська О. А.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2026 рокуСправа № 127/11252/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Сопруна В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 ,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Березовської О. А. за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін в м. Вінниця,

у цивільній справі № 127/11252/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про стягнення грошових коштів, набутих без достатньої правової підстави,

встановив:

Короткий зміст вимог

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 , про стягнення грошових коштів, набутих без достатньої правової підстави.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 в порядку пошуку виробника меблів (стільців) за індивідуальним замовленням поза торгівельним майданчиком - в мережі інтернет, було здійснено підбір виробника меблів, за наслідком телефонних переговорів із яким було здійснено оплату в сумі 13 192, 00 грн на рахунок ФОП ОСОБА_2 . В подальшому між позивачем та ФОП ОСОБА_2 договір на виготовлення меблів (стільців) не був укладений, сплачені кошти у сумі 13 192, 00 грн остання позивачу не повернула, позивач вимушена звернутися з позовом до суду.

Посилаючись на положення статті 1212 Цивільного кодексу України, позивачка зазначає, що правові підстави для набуття відповідачкою грошових коштів у сумі 13 192,00 грн відсутні, у зв`язку з чим просить суд стягнути з ФОП ОСОБА_2 зазначену суму та судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 жовтня 2025 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти в сумі 13 192, 00 грн та судові витрати в сумі 1 211, 20 грн.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 19.05.2025 судом залучено до участі у цивільній справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 .

Рішення суду мотивовано тим, що між позивачем та третьою особою ОСОБА_3 був укладений договір побутового підряду на виготовлення меблів, умовами якого передбачено авансову оплату та остаточний розрахунок перед поставкою товару. Позивач належним чином виконала умови договору, перерахувавши 30.09.2024 аванс у сумі 28 700,00 грн, а 13.12.2024 - остаточний платіж у розмірі 13 192,00 грн, який було здійснено на рахунок відповідача.

Факт перерахування спірних коштів сторонами не заперечується та підтверджується платіжними документами. Водночас договірні відносини між позивачем та відповідачем відсутні, а доказів правомірності одержання відповідачем зазначеної суми суду не надано.

Також суд першої інстанції зазначив, що посилання відповідача на недобросовісну поведінку позивача та на постанову Верховного Суду від 17.04.2024 у справі №127/12240/22 є безпідставними, оскільки зазначена постанова стосується інших фактичних обставин. Перераховуючи кошти, позивач діяла добросовісно з метою виконання зобов`язань за договором побутового підряду з третьою особою.

Відповідно до статті 1212 ЦК України, за відсутності правової підстави для набуття майна, таке майно підлягає поверненню потерпілому. Оскільки у відповідача відсутні правові підстави для утримання грошових коштів у сумі 13 192,00 грн, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У листопаді 2025 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий - суддя Войтко Ю. Б., судді: Матківська М. В., Сопрун В. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2025 року апеляційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 05 грудня 2025 року, після усунення недоліків відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 16 грудня 2025 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, неправильно застосував норми статті 1212 ЦК України та не врахував правову природу зобов`язань із безпідставного збагачення.

Апелянт зазначає, що такі зобов`язання виникають за наявності сукупності умов: набуття або збереження майна за рахунок іншої особи та відсутності правової підстави для такого набуття, а предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Скаржник посилається на положення статті 1215 ЦК України та загальні засади цивільного законодавства, зокрема принцип добросовісності, зазначаючи, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знала про відсутність у неї обов`язку щодо сплати коштів, однак здійснила платіж добровільно, а згодом вимагає його повернення, поводячись суперечливо. На підтвердження цього апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.08.2021 у справі №185/446/18, від 11.01.2023 у справі №548/741/21 та від 17.04.2024 у справі №127/12240/22.

На думку апелянта, позивач, перераховуючи відповідачеві грошові кошти 13.12.2024, усвідомлювала відсутність між ними договірних зобов`язань, здійснила платіж добровільно, зазначивши призначення платежу «доплата замовлення №3447», та звернулася з вимогою про повернення коштів лише через шість місяців.

За таких обставин, як вважає апелянт, поведінка позивача є суперечливою та недобросовісною, а тому спірні грошові кошти не підлягають поверненню на підставі положень глави 83 ЦК України.

Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу

Сторони не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що 30.09.2024 між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір побутового підряду №3447 на виготовлення меблів за індивідуальним замовленням, за умовами якого виконавець зобов`язувався організувати виготовлення та передати замовнику меблі, а замовник - оплатити та прийняти їх. Договором передбачено сплату авансу у розмірі 70 % вартості замовлення та остаточний розрахунок не пізніше ніж за два дні до поставки товару (п. 2.1. - 2.3.) (а.с. 13).

Зі специфікації та рахунку на оплату №ТН-3447 від 30.09.2024 вбачається, що предметом замовлення були стільці моделі «Берген» у кількості 6 штук ціна за одиницю - 7 350, 00 грн на загальну суму 41 892,00 грн, з яких аванс становив 28 700,00 грн, а залишок - 13 192,00 грн. Строк виготовлення меблів визначено 2-2,5 місяці з дати оплати. Якщо замовлення оформлено і передплата внесена у вихідний день, відлік робочих днів починається з початку робочого тижня. Спосіб оплати: розрахунковий рахунок/ безготівковий. Доставка - догруз, адресна, потрібен занос (а. с. 21).

З рахунку на оплату №ТН-3447 від 30.09.2024, вбачається, що постачальником вказана ФОП ОСОБА_3 , покупцем - ОСОБА_1 , замовлення 3447, стілець Берген, опора - дуб, тонування - Hafn Schilf, тканина - Монреаль 12, в кількості 6 штук, ціна за одиницю - 6 982, 00 грн, загальна сума - 41 892, 00 грн. Рахунок підготовлений та підписаний ОСОБА_3 (а.с. 22).

З електронного доказу - переписки в месенджері «Телеграм» вбачається надання пропозиції оплатити на інший ФОП, бо в ОСОБА_3 переліміт та надання інформації про оплату залишку в сумі 13 192, 00 грн ФОП ОСОБА_2 на рахунок IBAN НОМЕР_1 РНОКПП НОМЕР_2 , призначення платежу: доплата за замовлення 3447 (а.с. 23-24).

З акту-приймання передачі виконаних робіт, рахунок №9572 (без дати) вбачається поставка стільців «Джим» кількістю 6 штук за ціною без ПДВ - 3 519, 00 грн, сума без ПДВ - 21 114, 00 грн. Товар передає ФОП ОСОБА_5 . Факт передачі засвідчено підписом та печаткою ФОП ОСОБА_5 . Отримувачем товару вказана ОСОБА_1 , підпис відсутній отримувача відсутній (а. с. 25).

Платіжною інструкцією від 30.09.2024 підтверджується перерахування коштів в сумі 28 700, 00 грн ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_3 , призначення платежу: оплата за товар, замовлення №3447 (а. с. 26).

Платіжною інструкцією від 13.12.2024 підтверджується перерахування коштів в сумі 13 192, 00 грн ОСОБА_1 на вище зазначений рахунок ОСОБА_2 , призначення платежу: оплата замовлення №3447 (а. с. 27).

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно положень частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям судове рішення відповідає в повній мірі.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з статтею 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України договір є правочином.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України). Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Так, предметом спору у даній справі є вимоги ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_2 безпідставно отриманих грошових коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

За правовою природою конструкція зобов`язання, що виникає з безпідставного набуття майна (безпідставного збагачення), є формою реалізації охоронного правовідношення та виконує компенсаторну функцію. Зобов`язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення є протилежністю до зобов`язання з правочинів (договорів). Правочин, зокрема договір, як належна правова підстава встановлює зобов`язання з передання речі, виконання робіт (надання послуги), сплати коштів. Відповідно, за відсутності (або у подальшому відпадіння) правової підстави в особи виникає зобов`язання повернути те, що було отримано безпідставно (кондикція). Отримання майна, набутого без підстави, призводить до реституційного ефекту, прямо протилежного тому, що передбачено договором. Загальною ознакою кондикції є відсутність (або відпадіння у подальшому) правової підстави для утримання майна, набутого особою, до якої потерпілий звертається з кондикційним позовом.

Зі змісту статті 1212 ЦК України можна зробити висновок, що особа, яка внаслідок правомірних або неправомірних дій або подій безпідставно збагатилася в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов`язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. Будь-яке збагачення визнається безпідставним, якщо особа, що збагатилася, не мала права на збагачення за рахунок потерпілого, або в разі, коли потерпілий не погоджувався на настання не вигідних для себе наслідків. Не має права на збагачення особа, що отримала його за недійсним актом, судовим рішенням або недіючою нормою права. Збагачення є безпідставним, і якщо потерпілий сам надав його для мети, що не була досягнута, або з очікуванням, яке не справдилося.

Про виникнення зобов`язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення або збереження майна можна говорити у тому разі, коли дії особи або події призводять до протиправного результату, що юридично не обумовлений виникненням майнових вигод на стороні однієї особи за рахунок іншої. Саме цей протиправний результат у вигляді юридично безпідставних майнових вигод, що перейшли до набувача, є фактичною підставою для виникнення зобов`язань з повернення безпідставного збагачення.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що такий вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи-набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування ст.1212 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року по справі №910/1531/18, від 28 січня 2020 року у справі №910/16664/18.

Набуття майна однією особою за рахунок іншої полягає у збільшенні обсягу майна в однієї особи з одночасним зменшенням його обсягу в іншої особи. Набуття передбачає кількісний приріст майна, збільшення його вартості без понесення відповідних витрат набувачем. Безпідставне збереження майна полягає у тому, що особа мала витратити власні кошти, але не витратила їх через понесені втрати іншою особою або в результаті невиплати винагороди, що належить іншій особі.

Для виникнення зобов`язань із повернення безпідставно набутого майна необхідно, щоб майно було набуте або збережене безпідставно. Безпідставним є набуття або збереження, що не ґрунтується на законі, іншому правовому акті або правочині.

Набуття (збереження) майна визнається безпідставним, якщо його правова підстава відпала згодом. Відпадіння правової підстави полягає у зникнення обставин, на яких засновувалась юридична обґрунтованість набуття (збереження) майна.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язання довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом установлено, що 30 вересня 2024 року між ОСОБА_1 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 було укладено письмовий договір №3447 на виготовлення меблів за індивідуальним замовленням.

Відповідно до пункту 1.1 договору, виконавець зобов`язувався за індивідуальним замовленням організувати виготовлення та передати у власність замовника меблі, кількість, ціна та технічні характеристики яких визначені у специфікації та/або рахунку, а замовник - зобов`язувався оплатити та прийняти такі меблі. Специфікація та/або рахунок на оплату відповідно до умов договору надсилались виконавцем замовнику засобами електронного зв`язку.

Згідно з пунктами 2.1-2.3 договору, загальна вартість замовлення визначається у специфікації та/або рахунку та складається із сукупної вартості кожного окремого предмета меблів. Оплата за договором здійснюється у два етапи: шляхом сплати замовником авансу у розмірі 70 % від загальної вартості меблів та шляхом сплати остаточного платежу у розмірі неоплаченої вартості меблів. Аванс підлягає сплаті не пізніше трьох банківських днів з моменту підписання договору та/або отримання рахунку у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця.

Підпунктом 2.5.2 пункту 2.5 договору встановлено, що остаточний розрахунок у розмірі неоплаченої вартості меблів замовник зобов`язаний здійснити шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця не пізніше ніж за два дні до запланованої дати поставки меблів.

Відповідно до пункту 3.1 договору орієнтовна дата готовності меблів до доставки, кінцевий строк поставки та адреса доставки зазначаються у специфікації та/або рахунку, при цьому строк виготовлення меблів не може перевищувати 60 робочих днів з дати здійснення передоплати.

Як убачається з матеріалів справи, на виконання умов договору № 3447 від 30.09.2024, укладеного між позивачкою та ФОП ОСОБА_3 , позивачка здійснила оплату вартості замовлення у передбаченому договором порядку. Зокрема, 30.09.2024 нею було перераховано на рахунок ФОП ОСОБА_3 авансовий платіж у розмірі 28 700,00 грн, що становить 70 % від загальної вартості замовлення, визначеної специфікацією у сумі 41 892,00 грн.

Надалі, з метою належного виконання зобов`язання щодо сплати остаточної вартості меблів, позивачка перерахувала грошові кошти у сумі 13 192,00 грн. Зазначений платіж був здійснений на рахунок ФОП ОСОБА_2 , що, як убачається з матеріалів справи, було зумовлено наданням позивачці відповідних платіжних реквізитів у процесі виконання договору з ФОП ОСОБА_3 , про що свідчать надані електронні докази.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачка належним чином та у повному обсязі виконала свої зобов`язання за договором № 3447 у частині оплати вартості меблів, дотримавшись погодженого сторонами порядку та строків здійснення платежів.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договір є домовленістю сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а згідно зі статтею 628 ЦК України його зміст становлять погоджені сторонами умови. Таким чином, для виникнення договірних зобов`язань необхідною є взаємна воля сторін та погодження істотних умов правочину.

Згідно з пунктом 7 частини першої Закону України «Про захист прав споживачів» договір між споживачем і виконавцем може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі, а факт укладення усного правочину підтверджується розрахунковими або іншими документами, що свідчать про досягнення домовленості щодо предмета, ціни, строків та інших істотних умов.

Разом із тим матеріали справи не містять жодних доказів укладення між позивачкою та відповідачем будь-якого договору, ані письмового, ані усного. Відсутні докази погодження сторонами істотних умов правочину, прийняття відповідачем на себе зобов`язань як виконавця, а також документи, які б підтверджували виникнення між ними споживчих правовідносин у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Натомість встановлено, що перерахування позивачкою грошових коштів на користь відповідача було здійснено не як наслідок домовленості між цими особами, а у зв`язку з виконанням зобов`язань за договором, укладеним позивачкою з третьою особою ФОП ОСОБА_3 . Сам по собі факт здійснення платежу, навіть із зазначенням призначення, не свідчить про укладення договору між платником та отримувачем коштів за відсутності взаємної згоди сторін на встановлення цивільних прав та обов`язків.

Водночас судом встановлено та не заперечується відповідачем, що грошові кошти у розмірі 13 192,00 грн були фактично отримані ним від позивачки. При цьому відповідач визнає, що зазначені кошти були отримані як доплата за замовлення, однак жодних доказів наявності правової підстави для їх отримання та утримання суду не надано.

Суд звертає увагу, що всі договірні зобов`язання позивачки щодо оплати виготовлення меблів виникали виключно на підставі договору № 3447, укладеного з ФОП ОСОБА_3 , та підлягали виконанню шляхом перерахування коштів саме на рахунок цієї особи. Отже, отримання відповідачем спірної суми не ґрунтувалося ані на договорі, ані на іншій передбаченій законом правовій підставі.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Факт отримання відповідачем грошових коштів підтверджується платіжними документами, а дата їх зарахування 13.12.2024 сторонами не оспорюється.

З огляду на це суд обґрунтовано дійшов висновку, що з моменту зарахування коштів відповідач дізнався або повинен був дізнатися про відсутність правових підстав для їх отримання, у зв`язку з чим обов`язок щодо повернення безпідставно набутого майна виник 14.12.2024.

При цьому у діях позивачки відсутні ознаки недобросовісності чи зловживання правом у розумінні статей 3, 13 ЦК України. Натомість саме відповідач, отримавши та утримуючи грошові кошти без достатньої правової підстави, набув майно за рахунок іншої особи, що утворює склад зобов`язання з безпідставного збагачення.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що грошові кошти у сумі 13 192,00 грн були отримані відповідачем без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим підлягають поверненню позивачу в повному обсязі як безпідставно набуте майно.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, надав належну оцінку доказам у справі та обґрунтовано визнав обов`язок відповідача повернути безпідставно отримані грошові кошти.

Скаржник в апеляційній скарзі, обґрунтовуючи вимоги про скасування рішення суду першої інстанції, посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22. На думку скаржника, позивач усвідомлювала відсутність у неї зобов`язання зі сплати грошових коштів на користь відповідача, однак попри це здійснила відповідний платіж, у зв`язку з чим така поведінка, як стверджує відповідач, є суперечливою та недобросовісною, а отже безпідставно набуті кошти не підлягають поверненню. Таким чином, відповідач фактично визнає відсутність правової підстави для набуття ним спірних грошових коштів, однак вважає, що наслідки, передбачені статтею 1212 ЦК України, не підлягають застосуванню у зв`язку з нібито недобросовісною та суперечливою поведінкою позивача.

Оцінюючи зазначені доводи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про їх безпідставність, а посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22 - нерелевантним до спірних правовідносин, оскільки наведена правова позиція була сформульована за інших фактичних обставин, які істотно відрізняються від обставин цієї справи.

Так, зі змісту вказаної постанови Верховного Суду вбачається, що у справі № 127/12240/22 позивач протягом тривалого часу близько шести місяців систематично та регулярно здійснював перерахування грошових коштів на користь відповідача, загалом здійснивши 37 окремих платежів різними сумами. У призначенні кожного з платежів позивач зазначав «поповнення карткового рахунку», що свідчило про усвідомлений характер таких дій та відсутність будь-якого зв`язку з виконанням конкретного разового зобов`язання.

При цьому Верховний Суд встановив, що між сторонами у тій справі були відсутні договірні або інші зобов`язальні правовідносини, зокрема щодо створення спільного бізнесу, однак, незважаючи на це, позивач протягом тривалого часу добровільно та послідовно здійснював платежі. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що подальша вимога про повернення сплачених коштів суперечить попередній поведінці позивача та є проявом недобросовісності, що виключає можливість застосування положень про повернення безпідставно набутого майна.

Натомість фактичні обставини у даній справі є принципово іншими.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач ОСОБА_1 здійснила одноразове перерахування грошових коштів у сумі 13 192,00 грн на рахунок відповідача, при цьому у призначенні платежу чітко зазначила: «оплата замовлення № 3447», тобто прямо вказала на виконання грошового зобов`язання за договором, укладеним не з відповідачем, а з третьою особою ФОП ОСОБА_3 .

Судом також встановлено, що перерахування коштів на рахунок відповідача було здійснено позивачем на прохання ФОП ОСОБА_3 , висловлене через менеджера, що підтверджується наданими позивачем електронними доказами, яким суд першої інстанції надав належну та допустиму оцінку відповідно до вимог статей 76-82 ЦПК України.

Отже, на відміну від справи № 127/12240/22, у даній справі перерахування коштів мало разовий характер, здійснювалося в межах виконання договору, укладеного з третьою особою, при цьому супроводжувалося конкретним та чітким призначенням платежу, яке виключає довільність або усвідомлену безпідставність дій позивача, а також було зумовлене інформацією, отриманою від контрагента за договором, а не власною ініціативою позивача.

За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у діях позивача ознак суперечливої або недобросовісної поведінки, а відтак відсутні підстави для застосування виключень із загального правила про повернення безпідставно набутого майна.

Доводи відповідача щодо застосування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22, були предметом дослідження та оцінки суду першої інстанції, якому надано обґрунтовану та вмотивовану правову оцінку, з якою суд апеляційної інстанції погоджується.

Також, не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що між позивачем та відповідачем як фізичною особою відсутнє зобов`язання щодо повернення коштів з огляду на добровільність їх сплати.

Відсутність між сторонами договірних відносин сама по собі не виключає виникнення зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна, оскільки відповідно до статті 1212 ЦК України таке зобов`язання виникає саме у разі набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, незалежно від наявності чи відсутності договору між сторонами.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, спірні грошові кошти були перераховані позивачем відповідачу не в якості добровільного надання майна без зобов`язань, а з конкретною метою виконання умов договору побутового підряду, укладеного позивачем із третьою особою, що прямо підтверджується зазначеним у платіжних документах призначенням платежу. Відповідач при цьому не довів наявності будь-якого правового титулу, який би надавав йому право на отримання та утримання зазначених коштів.

Посилання апелянта на добровільний характер платежу є юридично неспроможним, оскільки добровільність перерахування коштів не тотожна існуванню правової підстави для їх одержання. Добровільно сплачені кошти підлягають поверненню у разі відсутності правових підстав для їх набуття, якщо інше прямо не встановлено законом. Винятки, передбачені статтею 1215 ЦК України, на спірні правовідносини не поширюються та відповідачем не доведені.

Інші доводи апеляційної скарги спрямовані на переоцінку встановлених судом фактичних обставин та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду скаржником не надано.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції розглядаючи зазначений спір, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із положеннями ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року. Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга не підлягає задоволенню, то понесені судові витрати покладаються на учасника справи, який звернувся з апеляційною скаргою.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

В. В. Сопрун