Рішення від 17 грудня 2025 р. у справі №204/11661/24 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/11661/24

Провадження № 2/204/902/25

ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

49006, м. Дніпро, проспект Лесі Українки 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(повний текст)

18 грудня 2025 року Чечелівський районний суд міста Дніпра у складі:

головуючої судді Чудопалова С.В.

при секретарі Янчук П.П.

представника позивача Горобець Ю.В.

представника відповідача Бровкіної М.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпропетровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради , треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради народних депутатів та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю,

ВСТАНОВИВ :

Позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник адвокат Горобець Ю.В. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Дніпропетровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради народних депутатів та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю. Позов мотивований тим, що 23.01.2001 між ОСОБА_3 , мати позивача та ОСОБА_2 було укладено договір дарування домоволодіння, згідно якого, ОСОБА_2 подарував, а мати позивача прийняла у дар домоволодіння в розмірі 5/100 частин, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розташоване на земельній ділянці площею 1370 кв.м. Згідно договору дарування ОСОБА_3 перейшло: у житловому будинку А-1 приміщення 2-3, 2-4, 2-5, сіни а -1, ганок -а, гараж - Ж, у загальному користуванні N?1-11, 1, житловою площею 17,2 кв. м., що складає 5/100 частини домоволодіння. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 вна, що підтверджуєтьсякопією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 13.04.2021, актовий запис N? 985. Після смерті матері відкрилася спадщина, у зв?язку з чим позивач звернувся до приватного нотаріуса Якуби О. А. для прийняття спадщини. Приватним нотаріусом видано Свідоцтво про право на спадщину на законом на 5/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Також нотаріусом повідомлено про те, що 16.08.2001р. виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради прийнято рішення N? 1905 про передання у приватну власність ОСОБА_2 попередньому власнику будинку земельної ділянки площею 0,0067га. Призначення земельної ділянки - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Зазначене підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ДІ N? 123578 від 04.09.2001 р. Таким чином,наразі склалася ситуація з якої вбачається, що 5/100 частинидомоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 належить позивачу на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, в той же час земельна ділянка для обслуговування цієї частини будинку, господарських будівель та споруд належить на праві приватної власності зовсім іншій людині попередньому власнику цього будинку. При цьому, право власності відповідача на земельну ділянку виникло через вісім місяців після придбання матір?ю позивача будинку - 04.09.2001 р. згідно Державного акту на право приватної власностіна землю серії ІІ-ДІ N? 123578 від 04.09.2001 р., чим порушено принцип цілісності об?єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об?єкт розташований.Таким чином, вважає, що права позивача є порушеними, а тому виникла необхідність у зверненні до суду. Ухвалою суду від 09.12.2024 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження(а.с.27). Ухвалою суду від 05.05.2025 за клопотанням представника позивача виключено з числа відповідачів ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровської областіта залучено їх у якості третьої особи (а.с.83). Ухвалою суду від 11.09.2025 закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до розгляду(а.с.157). 20.03.2025 від ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровської областісуду надіслані письмові пояснення, у яких зазначили, відповідно до Книги записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю станом та на право постійного користування землею, договорів оренди землею, зареєстровано Державний акт від 04.09.2001 серії ІІ-ДП № Д*036734 на земельну ділянку площею 0,0067 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою, АДРЕСА_1 , виданий на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 16.08.2001 № 1905, на ОСОБА_4 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, згідно чинного законодавства, як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на теперішній час, не є розпорядником земель в межах населених пунктів. Відповідно до відомостей з Державного земельного кадастру, земельна ділянка за адресою, АДРЕСА_1 , державна реєстрація земельної ділянки в Державному земельному кадастрі не здійснювалась. Державний акт на право приватної власності на землю від 04.09.2001 серії ІІ-ДП № Д*036734 на ім`я ОСОБА_2 було видано на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1905 від 16.08.2001 на земельну ділянку з площею 0,0067 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а договір дарування домоволодіння, яке розташоване на спірній земельній ділянці, був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 яка набула право власності на нього 23.01.2001, тобто майже на дев`ять місяців пізніше. Представник відповідача виконавчого комітету ДМР Бровкіна М.І. в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та зазначила, що як вбачається з матеріалів справи 23.01.2001 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування домоволодіння в розмірі 5/100 частин, що знаходиться за адресою; АДРЕСА_1 . Відповідно до копії даного договору, він був зареєстрований у БТІ 10.12.2001. Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16.08.2001 N?1905, згідно з Декретом КМУ від 26.12.1992 №15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» на підставі заяв громадян та розглянувши справи кадастрового землеустрою, було передано ОСОБА_2 в приватну власність земельну ділянку, загальною площею 0,0348 га(з них присадибна ділянка-0,0067га; спільна сумісна-0,0281га по АДРЕСА_1 . Враховуючи що ОСОБА_2 звернувся із відповідною заявою до міської ради та Дніпровським МБТІ на той момент договір дарування домоволодіння не був посвідчений, а тому органи місцевого самоврядування не були повідомлені щодо наявності іншого власника нерухомого майна. Тому вважають, що неможливо визнати недійсним рішення виконавчого комітету від 16.08.2001 №1905 протиправним та скасувати в частині, що стосується ОСОБА_2 та визнати недійсним державний акт про право приватної власності на землю серії 11-ДП №123578 від 04.09.2001. Відповідач ОСОБА_2 до судового засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, на адресу суду поверталися чисельні поштові повідомлення з відміткою «за закінченням терміну зберігання». Правом надати відзив не скористався. Преставник третьої особи ГУ Держгеокадастр в судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника. Суд заслухавши думку представників сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку. Частиною першою статті 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом цієї норми, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності (відсутності) цивільних прав в інших осіб.

Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права.

Так, судом встановлено, що 23.01.2001 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування домоволодіння, згідно якого, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_3 прийняла у дар домоволодіння в розмірі 5/100 частин, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розташоване на земельній ділянці площею 1370 кв.м. Згідно договору дарування ОСОБА_3 перейшло: у житловому будинку А-1 приміщення 2-3, 2-4, 2-5, сіни а -1, ганок -а, гараж - Ж, у загальному користуванні N?1-11, 1, житловою площею 17,2 кв. м., що складає 5/100 частини домоволодіння(а.с.13), який було зареєстрований у БТІ 10.12.2001. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 , що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 13.04.2021, актовий запис N? 985(а.с.17). Після смерті матері ОСОБА_3 відкрилася спадщина, та чого приватним нотаріусом видано ОСОБА_1 . Свідоцтво про право на спадщину на законом на 5/100 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 яке належало спадкодавця на підставі договору дарування домоволодіння, посвідченого 21.01.2001(а.с.12). Згідно архівного витягу із додатку до рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16.08.2001 N?1905 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок у Красногвардійському районі м.Дніпропетровська по фактичному розміщенню домоволодінь» ОСОБА_2 було передано в приватну власність земельну ділянку, загальною площею 0,0348 га(з них присадибна ділянка-0,0067га; спільна сумісна-0,0281га по АДРЕСА_1 (а.с.21-22).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано Державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-ДІ N? 123578 від 04.09.2001 площею 0,0067га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а.с.19). Відповідно до ст. 128 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення договору від 23.01.2001р.) було визнаено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якцо інше не передбачено законом або договором. Отже, враховуючи положення законодавства, чинного на день укладення договору дарування домоволодіння право власності на будинок у матері позивача - ОСОБА_3 виникло в день передачі будинку - 23.01.2001. Під час прийняття виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради рішення та видачею державного акту діяли правові норми Земельного кодексу України 2000 року. Відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент спірних відносин) було визначено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об?єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. Проаналізувавши зазначену правову норму, приходимо до висновку, що у разі переходу права власності на будівлю та споруди за цивільно-правовим договором, то до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. У пункті 18 постанови Пленуму Верховного суду України від 16 квітня 2004 N? 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав» судам роз?яснено, що при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та спорули за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до пієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження. Отже, чинним, на момент відчуження житлового будинку, законодавством було передбачено автоматичний перехід земельної ділянки у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Цим доводиться цілісність земельної ділянки і нерухомості. При цьому, у разі якщо земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок, була відведена та передана у встановленому законом порядку в користування, при відчуженні цього будинку до набувача відповідно переходить й право користування земельної ділянкою, в тому числі й на ту частину, яка зайнята будинком (будівлею або спорудою), та на частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Відповідно до статті 22 3К України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Відповідно до статті 23 3К України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективномусільськогосподарськомупідприємству,сільськогосподарськомукооперативу,сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об?єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі абоспоруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, іншихположеннях законодавства. Рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради N?1905 про передання у власність земельної ділянки, розташованої у АДРЕСА_1 було прийнято 16.08.2001, державний акт на право приватної власності на землю серії ПІ-ДІ N? 123578 видано 04.09.2001, яким до відповідача перейшло право власності на земельну ділянку, тобто вже після переходу до матері позивача права власності на нерухоме майно, що розташоване на спірній земельній ділянці. Таким чином право власності у матері позивача на будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1 виникло 23.01.2001 згідно договору дарування домоволодіння від 23.01.2001, тоді як право власності відповідача1 на землю, що знаходиться у АДРЕСА_1 виникло 04.09.2001, згідно з Державним актом на право приватної власності на землю від 04.09.2001р, який було видано на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради N? 1905 від 16.08.2001 . Таким чином, на момент укладення договору дарування домоволодіння 23.01.2001 продавець будинку ОСОБА_2 (відповідач) мав земельну ділянку лише у користуванні, а не у власності, то відповідно до матері позивача як до обдаровуваної перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташований будинок у відповідності до норм ст. 30 Земельного кодексу України (в редакції 2000 року). Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, шо передача земельних ділянок у приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Згідно з ч.1 ст. 59 Закону України «Про місце самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Частиною 10 ст. 59 Закону України «Про місце самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Відповідно до ч. 1 ст. 155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної лії. виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до ч. 1 ст. 393 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди. Підсумовуючи викладене, суд приходить до переконання, що у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16.08.2001 N?1905 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок у Красногвардійському районі м.Дніпропетровська по фактичному розміщенню домоволодінь» що стосується ОСОБА_2 слід відмовити, оскільки в разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб`єктом владних повноважень) ненормативного акта, який застосовується одноразово, після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладення договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту( Постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14). Відповідно до Правової позиції, яка викладена у постанові ВСУ від 22.12.2013 у справі №6-33цс13, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень . У спорах пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнавтися як зазначені рішення так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Таким чином, варто зазначити, що позовна вимога про визнання недійсним державного акту на право приатної власності на землю від 04.09.2001 р. N?123578, дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. Суд зауважує, що під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній будинку,те, що Державний акт про передачу у власність відповідачу ОСОБА_2 спірної земельної ділянки був виданий вже після фактичного переходу до матері відповідача - ОСОБА_3 права власності на частку у будинку, що розташований на спірній земельній ділянці, суд приходить до висновку, що видача Державного акту на право приватної власності, прийнятого на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради порушує право позивача на приватизацію 5/100 частини земельної ділянки під його 5/100 частини домоволодіння, власником якого він є, а тому такий спосіб захисту є ефективним, передбаченим законом і надасть позивачу можливість реалізувати право щодо приватизації земельної ділянки, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 15, 16,21,377,393 ЦК України, ст.ст. 17, 22,23 , 30, 122, 152,155 ЗК

України, ст.ст. 141, 263, 264, 265, 280, 284, 288, 289, 354,355ЦПК України,суд,

УХВАЛИВ :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпропетровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради , треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради народних депутатів та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю, задовольнити частково. Визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії 11-ДП № 123578 від 04.09.2001 виданий на ім`я ОСОБА_2 , зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №036734 . В решті вимог відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя С.В.Чудопалова