Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №554/11464/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

справа № 554/11464/19

провадження № 61-15206св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 грудня 2022 року в складі судді Гольник Л. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року в складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Карпушина Г. Л., Лобова О. А.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Міністерства внутрішніх справ України, Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Державної казначейської служби України, треті особи: Головне управління Національної поліції в Полтавській області, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування та прокуратури,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Міністерства внутрішніх справ України, Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, Головного управління державної Казначейської служби України у Львівській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування та прокуратури.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що слідчий відділ Трускавецького відділення поліції Дрогобицького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області здійснює досудове розслідування кримінального провадження № 12018170040001563, за ч. 2 ст. 140 КК України, повідомлення про підозру в якому досі нікому з винних осіб не пред`явлено.

18 квітня 2017 року медичні працівники Міжнародної клініки відновлювального лікування за адресою: Львівська область, м. Трускавець, вул. Помірецька, 22 неналежно виконували свої професійні обов`язки, внаслідок недбалого та несумлінного до них ставлення, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому пацієнту ОСОБА_2 (2003 року народження),

а саме тілесні ушкодження у вигляді перелому головки правої стегнової кістки зі зміщенням фрагментів правої ноги.

Позивач зазначає, що кримінальне провадження здійснюється із чисельними порушеннями норм чинного законодавства, однобічно, необ`єктивно, внаслідок чого суттєво порушуються права позивача ОСОБА_1 як потерпілого та його неповнолітньої дочки ОСОБА_2 .

Крім цього, зазначає, що клопотання та скарги позивача орган досудового розслідування та прокуратура залишали без задоволення.

Як працівники клініки, які неналежним чином виконували медичні обов`язки, так і працівники органу досудового розслідування та прокуратури неналежним чином виконують свої службові обов`язків, їх протиправні дії завдали позивачу та його дочці моральні та матеріальні збитки в розмірі

724 700 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 28 грудня 2022 року, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду

від 21 вересня 2023 року,відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів наявність неправомірних дій органу досудового розслідування та прокуратури, а також не довів наявність між шкодою та діями органу досудового розслідування причинно-наслідкового зв`язку.

Крім цього, ОСОБА_1 не надав доказів бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури, натомість органом досудового розслідування та прокуратурою надано детальні пояснення з приводу проведення досудового розслідування, яке на даний час триває та обумовлене складністю даного кримінального провадження та необхідністю проведення експертиз.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 жовтня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду

м. Полтави від 28 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року.

У касаційній скарзі просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

12 січня 2024 року справанадійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Октябрського районного суду

м. Полтави від 28 грудня 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме, застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 03 вересня 2019 року

у справі № 916/1423/17, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17,

у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі

№ 522/22008/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 638/14009/17,

від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19, від 23 вересня 2020 року

у справі № 638/14007/17, від 02 грудня 2020 року у справі № 638/14008/17,

від 14 лютого 2022 року у справі № 550/336/21.

Позиція інших учасників справи

23 листопада 2023 року Офіс Генерального прокурора засобами поштового зв`язку подав відзив до Верховного Суду та просив суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

27 листопада 2023 року Головне управління Національної поліції у Львівській області подало відзив до Верховного Суду та просило суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

30 листопада 2023 року Міністерство Внутрішніх Справ України подало відзив до Верховного Суду та просило суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

04 грудня 2023 року Львівська обласна прокуратура подала відзив до Верховного Суду та просила суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 травня 2018 року до Єдиного реєстру досудового розслідування № 12018170040001563 внесено відомості за частиною другою статті 140 КК України за заявою ОСОБА_1 , а саме: «18 квітня 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 , медичний працівник Міжнародної клініки відновлювального лікування неналежно виконував свої професійні обов`язки, внаслідок недбалого та несумлінного до них ставлення, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому пацієнту

ОСОБА_2 , 2003 року народження, у вигляді перелому головки правої стегнової кістки зі зміщенням фрагментів правої ноги».

За вказаним фактом Слідчим відділом Полтавського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області розпочате досудове розслідування кримінального провадження № 12018170040001563 від 18 травня 2018 року за частиною другою статті 140 КК України.

Постановою прокурора Полтавської місцевої прокуратури від 01 жовтня

2018 року визначено територіальну підслідність кримінального провадження за слідчим відділом Трускавецького відділенні поліції Дрогобицького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області.

11 грудня 2018 року кримінальне провадження було доручено для подальшого проведення досудового розслідування слідчому Трускавецького відділу поліції Дрогобицького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області.

ОСОБА_1 в даному кримінальному провадженні визнано потерпілим.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 вказав, що через бездіяльність службових осіб органів слідства та прокуратури, йому внаслідок неефективного та надмірно тривалого досудового розслідування було завдано матеріальної та моральної шкоди.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити

у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню

з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним

є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий

і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Однак цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала

у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження

№ 12-199гс18).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).

Статті 1173, 1174 ЦК України визначають спеціальні умови притягнення суб`єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачів 400 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного ведення досудового розслідування кримінальної справи та надмірної тривалості кримінального провадження, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1174 ЦК України.

У частинах першій та другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

ЄСПЛ зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» («Станков проти Болгарії»), заява № 68490/01).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» («Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства»), від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» («Аксой проти Туреччини»)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ указав, що вирішальним питанням під час оцінювання ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»). Суд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (рішення ЄСПЛ

від 25 березня 1999 року у справі «Pelissier and Sassi v France» («Пелісьє і Сассі проти Франції»), від 27 червня 1997 року у справі «Philis v. Greece» («Філіс проти Греції»)). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначила, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Висновки про відшкодування моральної шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування, викладені також у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19 (провадження № 61-9220св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 06 березня 2024 року у справі

№ 398/3747/22 (провадження № 61-16552св23), від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/19 (провадження № 61-7930св23), від 22 травня

2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23),

від 31 липня 2024 року у справі № 183/960/23 (провадження № 61-2810св24), від 30 вересня 2024 року у справі № 201/227/23 (провадження № 61-698св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 554/2588/23 (провадження

№ 61-3629св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 463/1700/21 (провадження № 61-250св24).

У справі № 638/6363/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, керувався тим, що позивач довів тривалу протиправну бездіяльність посадових осіб прокуратури щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за його заявою (з 2013 року), неодноразове прийняття слідчими прокуратури постанов про закриття кримінального провадження у спосіб, який демонструє заявнику ігнорування його доводів. Указані обставини свідчать про заподіяння позивачу моральної шкоди, суди визначили її розмір (5 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань позивача, керуючись вимогами розумності, виваженості і справедливості.

У справі № 646/7015/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважав, що суд першої інстанції, встановивши доведеними факти тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за її заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який для заявника демонструє ігнорування її доводів, дійшов обґрунтованого висновку про заподіяння позивачу моральної шкоди, визначивши її розмір (7 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань, з урахуванням вимог виваженості, розумності і справедливості.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанції керувалися тим, що позивач не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження доводів про завдання йому відповідачами моральної шкоди, зокрема моральних страждань, не обґрунтував, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір такої шкоди, не підтвердив наявності причинного зв`язку між рішеннями, діями та бездіяльністю відповідачів та завданою моральною шкодою.

Верховний Суд зауважує, що у Рішенні від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі № 1-22/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб) Конституційний Суд України зазначив таке: «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків».

Згідно з матеріалами справи із 18 травня 2018 року (день внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру судових розслідувань) і по теперішній час триває досудове розслідування кримінального провадження № 12018170040001663, в якому ОСОБА_1 визнаний потерпілим.

Відповідно до частин першої-третьої статті 28 КПК України під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об`єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд. Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження є:

1) складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;

2) поведінка учасників кримінального провадження;

3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

Системний аналіз частини другої статті 219, частини другої статті 294 КПК України дає підстави для висновку, що максимальний загальний строк досудового розслідування не може перевищувати дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а у разі неможливості закінчити у вказаний строк, він може бути максимально продовжений Генеральним прокурором України чи його заступниками до дванадцяти місяців внаслідок виняткової складності провадження, тобто - до двадцяти чотирьох місяців.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні

№ 12018170040001663 від 18 травня 2018 року значно перевищує максимальні загальні строки, встановлені для досудового розслідування, та не відповідає критерію розумності.

Протягом всього часу позивач подавав до слідчих органів поліції та прокуратури численні клопотання та звернення з метою дотримання ними розумних строків розслідування кримінального провадження, передбачених КПК України.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Надмірна тривалість кримінального провадження сама по собі здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

Подібних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23).

Аналіз наявних у справі доказів свідчить про те, що тривалість кримінального провадження державними органами щодо позивача поза розумним сумнівом призвела до його моральних страждань, зумовлених невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування та неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність та є підставою для відшкодування йому моральної шкоди у розмірі та порядку, встановленому Законом № 266/94-ВР.

З огляду на викладене, з урахуванням доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовивши у позові в частині відшкодування моральної шкоди, неправильно застосували норми матеріального права, а саме статтю 56 Конституції України, частину шосту статті 1176 ЦК України.

Суди дійшли помилкового висновку про те, що позивач не довів, який причинно-наслідковий зв`язок між діями слідчих органів, прокуратури та завданою шкодою, не врахували, що у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування необхідно виходити із презумпції спричинення моральної шкоди позивачу відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.

У контексті визнання ЄСПЛ існування спростовної презумпції завдання моральної шкоди прикладом може слугувати, зокрема, рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Svanov v. Ukraine), заява № 40450/04, де ЄСПЛ послався на своє рішення від 15 січня 2009 року у справі «Бурдов проти Росії» (№ 2) (Burdov v. Russia (no. 2), заява № 33509/04, у якому зазначив таке: «Існує обґрунтована й водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди». Аналогічна позиція викладена і у рішенні від 27 липня 2004 року у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), заява № 67534/01, де ЄСПЛ указав, що моральна шкода завдана самим фактом порушення з боку державного органу.

Верховний Суд, встановивши обставини надмірної тривалості кримінального провадження № 12018170040001663, зареєстрованого 18 травня 2018 року за заявою позивача, якого визнано потерпілим, вважає наявними підстави для відшкодування моральної шкоди.

Вирішуючи питання щодо розміру завданої позивачу моральної шкоди, Верховний Суд враховує наступне.

Надмірна тривалість досудового розслідування спричинила потерпілому істотні моральні страждання, зумовлені тривалим станом правової невизначеності, постійним психологічним напруженням та вимушеним багаторазовим зверненням до органів досудового розслідування, прокуратури та органів державної влади з метою захисту прав та законних інтересів своєї дочки. Особливої інтенсивності такі страждання набули з огляду на те, що кримінальне провадження порушене за фактом невиконання чи неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов`язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, що могло спричинити тяжкі наслідки для здоров`я неповнолітньої ОСОБА_2 , яка має певні особливості у розвитку, є особою з інвалідністю, потребує постійної уваги, стабільності та передбачуваності умов лікування та реабілітації, що потребує підвищеного рівня захисту з боку держави. Зволікання з проведенням досудового розслідування у справі, що зачіпає одну з найбільш чутливих сфер життя - здоров`я дитини-інваліда, об`єктивно посилило психоемоційне навантаження, відчуття тривоги, безпорадності та емоційного виснаження потерпілого, як батька дитини і її законного представника, поглибило стан тривалої невизначеності та відчуття відсутності ефективного реагування з боку органів досудового розслідування та прокуратури.

Верховний Суд, врахувавши вказані обставини у своїй сукупності, встановивши факт надмірної тривалості кримінального провадження

№ 12018170040001663 зареєстрованого 18 травня 2018 року за заявою позивача, з урахуванням відсутності результатів досудового розслідування понад чотири роки станом на момент ухвалення рішення судом першої інстанції та невчинення належних і ефективних дій з метою забезпечення швидкого та неупередженого розслідування, з урахуванням тривалого порушення прав позивача, важливості для нього питань, з якими він звертався до правоохоронних органів, керуючись принципами розумності та справедливості, загальнолюдськими принципами та суспільною мораллю, вважає обґрунтованим розміром відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 грн.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 552/3929/20 (провадження № 61-1383св21).

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває

і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з пунктом 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року

№ 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

У пунктах 5.4, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110цс18) вказано, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі

№ 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) зазначено, що у цивільному судочинстві зазначено, що держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

Відповідний правовий висновок також викладений у постановах Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16 (провадження

№ 61-8385св20), від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20 (провадження № 61-11520св21), від 08 листопада 2023 року у справі

№ 711/7584/21 та від 07 лютого 2024 року у справі № 278/2621/21.

Ураховуючи положення наведених вище норм матеріального права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, колегія суддів уважає, що відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу незаконною бездіяльністю органу досудового розслідування, має бути здійснено за рахунок держави Україна, яку у цій справі представляли компетентні органи - Головне управління Національної поліції у Львівській області та Львівська обласна прокуратура.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо відшкодування майнової шкоди

Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.

Майнова шкода, як свідчить зміст статті 1166 ЦК України, завдається порушенням належних саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування майнової шкоди, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позивач її не довів, а також порушення, які були допущені під час проведення слідчих дій, зокрема тривале розслідування кримінального провадження, не є підставою для відшкодування державою майнової шкоди, завданої злочином.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які

в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що під час вирішення спору про відшкодування майнової шкоди за статтями 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками.

Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Згідно з матеріалами справи 18 травня 2018 року органом досудового розслідування внесені відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018170040001563 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК України за фактом неналежного виконання медичним працівником Міжнародної клініки відновлювального лікування своїх професійних обов`язків, внаслідок недбалого до них ставлення, що спричинило тяжкі наслідки неповнолітній ОСОБА_2 , 2003 року народження у вигляді перелому головки правої стегнової кістки зі зміщенням фрагментів правої ноги. Матеріали справи не містять відомостей щодо пред`явлення підозри будь-якій особі за вказаним фактом.

Також у матеріалах справи відсутні докази причинного зв`язку між завданою позивачу майновою шкодою та діями відповідачів.

Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що порушення, допущені під час проведення слідчих дій, зокрема тривале розслідування кримінального провадження, не є підставою для відшкодування державою майнової шкоди, завданої злочином, на користь ОСОБА_1 .

При цьому, відмова у задоволенні позову в частині відшкодування майнової шкоди з відповідачів не позбавляє права позивача пред`явити цивільний позов про відшкодування майнової шкоди безпосередньо до винної особи.

Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2022 року у справі № 554/7862/20 (провадження № 61-6816св21),

від 09 листопада 2022 року у справі № 552/3929/20 (провадження № 61-1383св21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформулювала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи

в частині відшкодування майнової шкоди, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367,

368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення

від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права

і відсутні підстави для його скасування.

Отже, оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування в цій частині немає.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди залишити без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди за рахунок держави Україна скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 10 000,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Міністерства внутрішніх справ України, Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Державної казначейської служби України, треті особи: Головне управління Національної поліції в Полтавській області, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування та прокуратури, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 000,00 (десять тисяч) грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 28 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Міністерства внутрішніх справ України, Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Державної казначейської служби України, треті особи: Головне управління Національної поліції в Полтавській області, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про відшкодування майнової шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування та прокуратури, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік