Постанова від 26 січня 2026 р. у справі №199/3253/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/595/26 Справа № 199/3253/24 Суддя у 1-й інстанції - СПАЇ В. В. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Городничої В.С., Свистунової О.В.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 01 травня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, -

В С Т А Н О В И Л А :

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном шляхом виселення з будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на будинку з господарськими побудовами набуто за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 16 лютого 2024 року, укладеного з продавцем АТ КБ «Приватбанк», посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павленко І.В. за реєстровим номером 208; інша частка в праві власності на вказане нерухоме майно набута за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 16 лютого 2024 року, укладеного з продавцем АТ КБ «Приватбанк», посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павленко І.В. за реєстровим номером 209.

Право власності позивача на нерухоме майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №№ 53735605 та 537335673. Державну реєстрацію проведено одночасно з нотаріальним посвідченням правочинів купівлі-продажу.

Право власності продавця – АТ КБ «Приватбанк» виникло в результаті звернення стягнення АТ КБ «Приватбанк» на предмет іпотеки – житловий будинок, який банку в іпотеку було передано ОСОБА_3 за договором іпотеки №DN80F10000049 від 23 березня 2007 року

За твердженнями позивача, відповідач не звільнила спірний будинок станом на момент пред`явлення позову та продовжує проживати в ньому, а тому просила усунути їй перешкод шляхом виселення відповідача із вказаного домоволодіння.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 01 травня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довів факт самоправного зайняття спірного житла та факт порушення права власності позивача саме відповідачем.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що позивач є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності на будинку з господарськими побудовами набуто за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 16 лютого 2024 року, укладеного з продавцем АТ КБ «Приватбанк», посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павленко І.В. за реєстровим номером 208; інша частка в праві власності на вказане нерухоме майно набута за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 16 лютого 2024 року, укладеного з продавцем АТ КБ «Приватбанк», посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павленко І.В. за реєстровим номером 209.

Право власності позивача на нерухоме майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №№ 53735605 та 537335673. Державну реєстрацію проведено одночасно з нотаріальним посвідченням правочинів купівлі-продажу (а.с. 24 – 27).

Належний відповідачу житловий будинок був іпотечним майном (договір іпотеки від 23 березня 2007 року (а.с. 29-31), що підтверджується відповідним договором іпотеки.

На підставі довідок від 30 листопада 2023 року №6639 та №971 від 26 лютого 2024 року про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб судом встановлена відсутність будь-яких осіб, окрім позивача, місце проживання яких зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 16,17).

Уповноважений представник позивача ОСОБА_4 звертався до ВП №1 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області, який за результатами звернення видав довідку від 23 лютого 2024 року: за змістом цієї довідки, органи Національної поліції фактичну перевірку повідомлення ОСОБА_4 не проводили (а.с. 15).

На підставі відповіді Державної прикордонної служби (а.с. 90 та 91) судом встановлено, що 21 лютого 2024 року та 27 липня 2024 року зафіксовано факт виїзду відповідача ОСОБА_3 за межі України.

На запит суду, з метою з`ясування реєстрації місця проживання відповідача, відділом формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 08 травня 2024 року судом встановлено, що відповідач була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , знято з реєстрації місця проживання з 23 листопада 2023 року за заявою власника житла (а.с. 42).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач не довів факт самоправного зайняття спірного житла та факт порушення права власності позивача саме відповідачем.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач, усвідомлюючи відсутність свого права на проживання в чужому будинку, демонстративно відмовляється виселитися з нього разом з особами, яких вона там безпідставно та в порушення права власності позивача розмістила, тоді як зазначені обставини унеможливлюють для позивача користування належним їй на праві власності житловим будинком, зокрема, ввозити до будинку та зберігати в ньому власні речі, проживати в будинку, тощо, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки належних та допустимих доказів того, що відповідачка продовжує проживати в спірному домоволодінні, матеріали справи не містять.

Більш того, як вірно встановлено судом першої інстанції, на підставі інформації з Державної прикордонної служби України про перетин державного кордону ОСОБА_3 в липні 2024 року та відсутністю відомостей про в`їзд відповідача на територію України.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказів того, що ОСОБА_3 або інші особи проживають у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_2 , позивачем ані в суді першої інстанції, ані в апеляційній інстанції надано не було.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку колегії суддів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги, колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 01 травня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошена 27 січня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 30 січня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді В.С. Городнича

О.В. Свистунова