Постанова від 27 січня 2026 р. у справі №461/5622/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/5622/23 Головуючий у 1 інстанції: Романюк В.Ф.

Провадження № 22-ц/811/1541/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2026 рокуЛьвівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Підлужного В.

з участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 ,

представника Управління комунальною власністю департаменту економічного розвитку Львівської міської ради -Чижович І.З.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м.Львова від 26 березня 2025 року,-

ВСТАНОВИВ:

в липні 2023 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Управління комунальною власністю департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що при вивченні документів на виконання ухвали Львівської міської ради №4035 від 11.10.2018 року, зокрема щодо списання багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , з балансового обліку ЛКП «Снопківське» встановлено, що право приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 в цьому будинку зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №3-1118 від 20.06.2019 року. До квартири належать спірні нежитлові (господарські) приміщення під ін. XIV/9,4 кв.м. та XV/21,8 кв.м. При порівнянні поверхового плану на підвал будинку, технічного паспорту на квартиру та викопіювання з поверхового плану на приміщення під ін. 8-1 та 8-2 встановлено, що приміщення позначене на поверховому плані ін. 8-1 є приміщенням, яке позначене на технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_2 , а приміщення позначене під ін. 8-2 відповідає приміщенню під ін. ХV. Квартира була зареєстрована за продавцями на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого виконкомом Львівської міської ради 21.11.1995 року та свідоцтва про право на спадщину. З інформації, що міститься в свідоцтві вбачається, що квартира АДРЕСА_2 з згаданими приміщеннями належить спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 виданого 21.11.1995 року на підставі розпорядження №826 від 21.11.1995 року. Галицька районна адміністрація надала витяг з розпорядження від 21.11.1995 №803 «Про передачу квартир у власність громадян» та витяг з додатку до цього розпорядження, згідно яких ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 передавалась у власність квартира АДРЕСА_2 , в склад якої входила тільки комора в підвалі площею 10,4 кв.м. без спірних господарських приміщень. Вважає, що приміщення комунальної власності були вписані у свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 та зареєстровані у ЄДРРП на нерухоме майно незаконно. З наведених підстав просить витребувати з приватної власності ОСОБА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Львова, в особі Львівської міської ради нежитлове приміщення загальною площею 31,2 кв.м. на АДРЕСА_1 , яке входить до складу об`єкта нерухомого майна квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 1853734846101) та позначено в технічному паспорті складеному 21.03.2019 року ФОП ОСОБА_7 під ін. XIV/9,4 кв.м., XV/21,8 кв.м., які є приміщеннями під інд. 8-1 та 8-2 відповідно до поверхового плану складеного на будинок за вказаною адресою.

Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 26 березня 2025 року задоволено позов Львівської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа: Управління комунальною власністю департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Витребувано з приватної власності ОСОБА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Львова, в особі Львівської міської ради нежитлове приміщення загальною площею 31,2 кв.м. на АДРЕСА_1 , яке входить до складу об`єкта нерухомого майна квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 1853734846101) та позначено в технічному паспорті складеному 21.03.2019 року ФОП ОСОБА_7 під ін. XIV/9,4 кв.м., XV/21,8 кв.м., які є приміщеннями під інд. 8-1 та 8-2 відповідно до поверхового плану складеного на будинок за вказаною адресою.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради судовий збір у розмірі 12 524,00 грн.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

В апеляційній скарзі зазначає, що позивач у своїй позовній заяві просив витребувати з приватної власності ОСОБА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Львова, в особі Львівської міської ради нежитлове приміщення загальною площею 31,2 кв.м. на АДРЕСА_1 , яке входить до складу об`єкта нерухомого майна, квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 1853734846101), однак у згаданому будинку відсутнє нежитлове приміщення загальною площею 31,2 кв.м, таке приміщення не відображено на поверховому плані чив іншій документації. На думку апелянта, зазначена обставина є самостійною і достатньою підставою для прийняття рішення про відмову в задоволенні позову в існуючій редакції позовних вимог. 15.04.2024 року представник позивача звернувся до суду з клопотанням, просив розглядати справу з врахуванням змінених позовних вимог, про витребування двох окремих нежитлових приміщень, площею 21,8 та 9,4 кв.м, що позначені в технічному паспорті складеному 21.03.2019 року ФОП ОСОБА_7 під ін. XIV/9,4 кв.м., XV/21,8 кв.м., які є приміщеннями під інд. 8-1 та 8-2 відповідно до поверхового плану складеного на будинок за вказаною адресою.

В судовому засіданні 10.07.2024 року позивачу відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, розгляд справи продовжувався за первинними позовними вимогами, однак суд задовольнив позовні вимоги викладені саме в клопотанні позивача від 15.04.2024року, чим вийшов за межі позовних вимог. Крім того зазначає про відсутність факту вибуття спірного майна з володіння позивача, оскільки позивач таке майно у власність ніколи не набував. Право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі. Акт приймання-передачі як будівлі за адресою: Свєнціцького 8 в цілому, так і конкретних приміщень цього будинку ніколи не оформлявся, а отже спірне майно в комунальну власність територіальної громади м. Львова, уповноваженими органами у встановленому законом порядку не передавалось; тобто, право власності не виникло і ніколи не реєструвалось. Рішення Ленінської районної ради народних депутатів м. Львова № 222 від 14.04.1987 року не може вважатись підставою виникнення права власності на будівлю на АДРЕСА_1 . З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника Управління комунальною власністю департаменту економічного розвитку Львівської міської ради -Чижович І.З.щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів №222 від 14.04.1987 року є достатнім доказом виникнення права комунальної власності Львівської міської ради на всі приміщення у житловому будинку по АДРЕСА_1 , відповідач не надав суду правовстановлюючого документу, який би свідчив про законність набуття продавцями ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 нежитлових приміщень, права власності на них та дійшов висновку, що спірні нежитлові приміщення вибули з власності Львівської міської ради поза її волею.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що при вивченні документів на виконання ухвали Львівської міської ради №4035 від 11.10.2018 року, зокрема щодо списання багатоквартирного будинку за адресою АДРЕСА_1 з балансового обліку ЛКП «Снопківське» з`ясувалося, що право приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 в даному будинку зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №3-1118 від 20.06.2019 року, укладеного між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченого державним нотаріусом П`ятої Львівскої державної нотаріальної контори Кіріловою Т.М.

Як вбачається з договору купівлі – продажу квартира складається з чотирьох житлових кімнат та кухні. Житлова площа квартири72.8 кв.м, загальна площа 99.2 кв.м, підвал ХІІ/10.2 кв.м, господарське приміщення ХІУ/9.4 кв.м та господарське приміщення ХУ/21.8 кв.м, загальною площею 43.3 кв.м.

В договорі купівлі – продажу зазначено, що ця квартира належить продавцям на підставі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 , виданого 21 листопада1995 року виконкомом Львівської міської ради народних депутатів на підставі розпорядження від 21 листопада 1995 за №826, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записано у реєстрову книгу за №15052 та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 18 червня 2019 року П`ятою Львівською державною нотаріальною конторою за реєстровим №з-1084 зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 червня 2019 року, номер запису про право власності :32031616, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1853734846101.

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомості, виданою 30.06.2023 року, квартира АДРЕСА_4 зареєстрована 20.06.2019 року на праві власності за ОСОБА_1 на підставі вищезазначеного договору купівлі – продажу.

Як вбачається з розпорядження Галицької районної адміністрації виконавчого комітету Львівської міської ради від 21.11.1995 №803 «Про передачу квартир у власність громадян» та витягу з додатку до даного розпорядження ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 передавалась у спільну сумісну власність квартира АДРЕСА_4 , загальна площа квартири 98.10 кв.м, в склад якої входила тільки комора в підвалі площею 10,4 кв.м. без господарського приміщення ХІУ/9.4 кв.м та господарського приміщення ХУ/21.8 кв.м, загальною площею 43.3 кв.м.

Згідно опису об`єкт нерухомого майна складається, зокрема з господарських приміщень під ін. XIV/9,4 кв.м. та XV/21,8 кв.м.

Суд першої інстанції при порівнянні поверхового плану на підвал будинку, технічного паспорту на квартиру та викопіювання з поверхового плану на приміщення під ін. 8-1 та 8-2 встановив, що приміщення, позначене на поверховому плані ін. 8-1, є приміщенням, яке позначене на технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_5 .

Матеріалами справи підтверджується, що нежитлові приміщення комунальної власності під ін. 8-1 та 8-2 загальною площею 31,2 кв.м були предметом договору оренди №1956 від 18.08.1993 року, укладеного з творчим працівником, членом творчого колективу при ЛСХУ ОСОБА_3 , договір було розірвано на підставі заяви орендаря ОСОБА_3 від 28.07.1998 року.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконкому Ленінської районної ради народних депутатів №222 від 14.04.1987 будинок по АДРЕСА_6 в цілому був переданий у комунальну власність, а отже житловий будинок є у комунальній власності територіальної громади м. Львова, а відтак і спірні нежитлові приміщення також є у комунальній власності територіальної громади.

Зазначене рішення ніким не оспорювалось і не визнавалось недійсним у встановленому порядку, а відтак є чинним.

Рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів рішенням від 24.12.1991 №728 «Про розмежування обласної комунальної власності і власності адміністративно-територіальних одиниць/підприємств та організацій житлово-комунального господарства області» було затверджено перелік підприємств та організацій, які відносяться до комунальної власності Львівської міської ради народних депутатів, до якого включено житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів районів м. Львова.

Станом на момент прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», будинок за адресою АДРЕСА_1 перебував у комунальній власності на підставі рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів №222 від 14.04.1987.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який з врахуванням вищенаведеного дійшов обгрунтованих висновків про те, що вказаний будинок на момент прийняття вищезазначеної постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 №311 відносився до житлового фонду рад народних депутатів і перейшов у комунальну власність в цілому, в тому числі і нежитлові приміщення під ін. XIV 9,4 кв.м. та XV 21,8 кв.м., розташовані в будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 380 ЦК України житловий будинок як об`єкт права власності є будівлею капітального типу, спорудженою з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначеною для постійного у ній проживання. При цьому, житловий будинок квартирного типу згідно зі ст. 188 ЦК України є складною річчю (нерухомим майном), до складу якої, зокрема, входять інші нерухомі речі (квартири), речові права на які підлягали та підлягають державній реєстрації.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки будинок в цілому перебуває в комунальній власності, то і всі нежитлові приміщення у ньому, які не приватизовані та не відчужені у приватну чи державну власність на підставі правочинів, залишаються у комунальній власності.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що Львівська міська рада, як орган місцевого самоврядування, що наділений правом вирішувати питання щодо передачі у власність майна, що перебуває у комунальній власності, чи уповноважені нею органи, не приймали рішення про безоплатну передачу нежитлових приміщень площею 31,2 кв.м., які є предметом спору в даній справі, у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які в подальшому у складі відчужуваної ними квартири продали їх ОСОБА_1 .

Обгрунтовуючи позовні вимоги, Львівська міська рада посилалася на те, що спірні нежитлові приміщення загальною площею 31,2 кв.м., які є предметом спору в даній справі, у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не передавалися, рішення Львівською міською радою чи уповноваженими нею органами не приймалися, а відтак такі вибули з власності Львівської міської ради поза її волею, що є підставою для витребування цих приміщень у ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою, другою, четвертою статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Статтею 13 Контитуції України визначається, що Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб`єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод.

Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором – також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.

Як вірно встановлено судом першої інстанції нежитлові приміщення загальною площею 31,2 кв.м. у житловому будинку АДРЕСА_1 і які є предметом спору в даній справі, вибули з володіння Львівської міської ради поза її волею.

При цьому останній набувач, ОСОБА_1 набув право власності на спірні нежитлові приміщення на підставі договору купівлі – продажу №3-1118 від 20.06.2019 року, укладеного між продавцями ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та покупцем ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом П`ятої Львівскої державної нотаріальної контори Кіріловою Т.М.

Разом із тим, добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що «перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України».

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна, з`ясовуючи чи знала/могла знати вказана особа про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб.

На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21).

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Такі висновки містяться у пункті 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

У справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що під час придбання спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 правомірно очікував , що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 мали право розпоряджатися спірними нежитловими приміщеннями, позначеними XIV 9,4 кв.м. та XV 21,8 кв.м.,загальною площею 31.2 кв.м, мали право їх відчужувати, і що він, після отримання цього майна, матиме змогу мирно ними володіти.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 в момент укладення договору купівлі – продажу знав чи міг знати про те, що спірні нежитлові приміщення продавцям не належать, і що їх власником є Львівська міська рада.

Львівська міська рада, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, на підтвердження вищезазначеної обставини належних та допустимих доказів суду не надала.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак такі відомості права позивача на спірний об`єкт нерухомого майна у державному реєстрі були відсутні.

Таким чином, ОСОБА_1 , набуваючи 20 червня 2019 року спірне нерухоме майно у власність у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та укладаючи з ними письмовий договір купівлі – продажу про придбання такого майна у власність, який був нотаріально посвідчений державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т.М. з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки належності цих приміщень на праві власності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вочевидь не міг знати про те, що спірні нежитлові приміщення вибули з власності Львівської міської ради поза її волею і щодо можливості існування спору щодо такого майна.

Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в Управлінні комунальної власності обліковується договір оренди нежитлових приміщень №1956 від 18.08.1993, укладений з творчим працівником ОСОБА_3 на нежитлові підвальні приміщення під індексами 8-1, 8-2 загальною площею 31,2 кв.м. за адресою : АДРЕСА_1 , за умовами якого самостійним предметом договору оренди є спірні нежитлові приміщення загальною площею 31.2 кв. м, термін дії договору продовжувався.

У відповідності до частини третьої статті 13 Конституції України, власність зобов`язує, що свідчить про те, що власність не тільки надає переваги, а й покладає інші обов`язки на власників майна.

Стаття 322 ЦК України передбачає, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Матеріалами справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження цільового використання Львівською міською радою спірних нежитлових приміщень після 1998 року, надання їх в оренду чи у користування, отримання плати за користування спірними приміщеннями, Львівська міська рада протягом такого тривалого часу не проявляла жодного інтересу до спірних приміщень, не цікавилася технічним станом цих приміщень, не використовувала їх за призначенням, не цікавилася тим, ким і з якою ціллю використовуються спірні приміщення.

В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про дії, які вчинялися позивачем з метою бути обізнаним про використання спірних приміщень, зі станом належного на праві власності нерухомого майна.

На думку колегії суддів, такі дії Львівської міської ради, як власника, свідчать про те, що вона не мала наміру і бажання використовувати спірні приміщення, і такі нею фактично тривалий час не використовувалися, жодних рішень щодо користування цими спірними нежитловими приміщеннями, Львівською міською радою не приймалися.

Вищенаведене, а також відсутність протягом тривалого часу інтересу Львівської міської ради до спірних нежитлових приміщень, доводить те, що вибуття нерухомого майна з комунальної власності, не становить «суспільний», «публічний» інтерес, не порушує інтереси територіальної громади.

Суд першої інстанції не врахував те, що протягом понад чотири роки відповідач постійно відкрито та добросовісно володіє, користується спірними приміщеннями, утримує їх в належному стані, а Львівська міська рада, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не надала доказів на спростування цих обставин.

Вищенаведене свідчить про відсутність правових підстав для сумнівів у добросовісності відповідача як набувача майна, який протягом тривалого часу безперешкодно ним користується.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову, оскільки судом не встановлено обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача, навпаки наявні докази дають підстави вважати, що відповідач не міг передбачати наявність ризику того, що право власності на нежитлові приміщення було набуто продавцями ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 незаконно і що таке може бути припинене.

Таким чином, витребування у ОСОБА_1 спірних нежитлових приміщень призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

За таких обставин, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про підставність позову, про задоволення позовних вимог Львівської міської ради про витребування нежитлових приміщень загальною площею 31.2 кв.м під ін. XIV 9,4 кв.м. та XV 21,8 кв.м., розташовані в будинку АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_1 , оскільки витребування спірних нежитлових приміщень у ОСОБА_1 , який є добросовісним набувачем та набув право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі оплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод і у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Львівської міської ради.

Частина 13 статті 141 ЦПК України передбачає, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, то з Львівської міської ради на користь ОСОБА_1 слід стягнути 18786.00 грн. сплаченого ним судового збору за подання апеляційної скарги.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Згідно з п. 2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м.Львова від 26 березня 2025 року – скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог Львівської міської ради –відмовити.

Стягнути з Львівської міської ради на користь ОСОБА_1 18786.00 грн. сплаченого ним судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 28.01.2026 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк