Постанова від 19 січня 2026 р. у справі №331/3872/20 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 20.01.2026 Справа № 331/3872/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 331/3872/20 Головуючий у І інстанції: Антоненко М.В.

Провадження № 22-ц/807/208/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Гончар М.С.,

Кухаря С.В.,

секретар: Камалова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова Іллі Олександровича на ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2025 року у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Шавлукової Заіри Арсенівни про надання дозволу на реалізацію майна боржника, стягувач - ОСОБА_2 , боржник - ОСОБА_1 ,-

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Шавлукова З.А. звернулась до суду з поданням про надання дозволу на реалізацію майна боржника, стягувач - ОСОБА_2 , боржник - ОСОБА_1 .

В обґрунтування подання зазначено, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Шавлукової З.А. перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_4, до складу якого входять: виконавче провадження № НОМЕР_3 з виконання виконавчого листа у справі № 331/3872/20, виданого 15.05.2023 Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 24021 доларів США; виконавче провадження № 72670926 з виконання виконавчого листа у справі № 331/3872/20, виданого 15.05.2023 Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 12605,37 грн.

У ході здійснення зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_4 виконавець не виявив грошових коштів або рухомого майна боржника, достатніх для погашення заборгованості за виконавчими документами.

На час звернення виконавця до суду з цим поданням, залишок боргу перед стягувачем складає 21819,47 доларів США (що за курсом НБУ станом на 07.10.2024 складає 898654,51 грн) та 11182,48 грн судового збору. Сума боргу значно перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (160 тисяч гривень), а отже звернення стягнення на житло боржника є доцільним, співмірним та необхідним для забезпечення своєчасного виконання рішення.

Виконавець встановив, що відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно боржнику на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з п. 28 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України №2831/5 від 29.09.2016, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, до заявки на реалізацію арештованого майна додається копія дозволу органів опіки та піклування або відповідне рішення суду.

08.04.2024 приватний виконавець здійснив запит до Управління державної реєстрації фізичних осіб Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради щодо осіб, які зареєстровані в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відповіддю Управління державної реєстрації фізичних осіб Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради за вих. №04-07/3/2380 від 10.04.2024, за цією адресою було зареєстровано дві повнолітні особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

24.06.2024 було арештоване і описане майно боржника - квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

15.07.2024 призначено оцінювача для участі у виконавчому провадженні - проведенні експертної оцінки арештованої квартири і 29.07.2024 надано звіт про оцінку майна.

07.08.2024 на адресу приватного виконавця надійшла заява боржниці ОСОБА_1 , щодо того, що у квартирі був зареєстрований онук боржниці - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , однак, був знятий з реєстрації «сторонніми особами». Також боржниця в заяві зазначила, що у квартирі мешкає її мати - ОСОБА_4 .

19.08.2024 до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради направлено повторний запит щодо осіб, які зареєстровані у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відповіддю Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради № 06.4-06/02/9138 від 20.08.2024, за цією адресою зареєстровано дві повнолітні особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , та одна неповнолітня особа - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

24.08.2024 приватним виконавцем до Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району (органу опіки й піклування) направлено запит щодо надання дозволу на реалізацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в якій зареєстрована неповнолітня особа - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно з відповіддю Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району від 06.09.2024, орган опіки і піклування не надає дозволу на реалізацію квартири.

Відповідно до ч. 3 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Зареєстрована у квартирі дитина є онуком боржниці, який має право бути зареєстрованим та проживати разом зі своїми батьками: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , або з одним із них. У бабусі - ОСОБА_1 відсутній обов`язок щодо його утримання та забезпечення житлом, оскільки у дитини є батьки.

Посилаючись на означені обставини, приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Шавлукова З.А. просила суд надати дозвіл на реалізацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_5 , в рамках зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_4.

Ухвалою Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2025 року подання задоволено.

Надано приватному виконавцю виконавчого округу Запорізької області Шавлуковій З.А. дозвіл на звернення стягнення на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 з метою погашення усієї заборгованості за ЗВП № НОМЕР_4.

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова І.О. через підсистему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність їм висновків суду, просить ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2025 рокускасувати, та відмовити в задоволенні подання.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ОСОБА_1 не зареєстрована і не проживає за адресою АДРЕСА_2 , зазначені судом дані є недостовірними.

У в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 проживає та зареєстрований батько малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Мати дитини також, проживає разом із дитиною за вказаною адресою, хоча і не зареєстрована там.

Таким чином, зважаючи на приписи статей 64, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України, ОСОБА_3 є членом сім`ї власника квартири, а у його малолітньої дитини - ОСОБА_5 виникає похідне від аналогічного права його батька як сина власниці квартири право користуватися спірною квартирою.

Малолітня дитина була зареєстрована у спірній квартирі 29.10.2018, позов про стягнення боргу подано до суду, 19.10.2020, рішення в суді першій інстанції ухвалене 09.03.2022, а набуло законної сили після ухвалення постанови судом апеляційної інстанції від 18.04.2023. Вказане свідчить, що боржниця не вчиняла дії, щодо унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення суду (ст. 19 З У «Про виконавче провадження»), а отже відсутні підстави стверджувати чи навіть сумніватися в добросовісності дій боржниці в рамках виконавчого провадження.

Батько дитини не має у власності житлової нерухомості, мати дитини - ОСОБА_6 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , однак у зв`язку з воєнними діями, що відбуваються в цьому районі, не проживає, вказана квартира розбомблена.

Таким чином, ухвалюючи оскаржуване рішення суд фактично позбавив малолітню дитину передбаченого їй законом місця проживання та не перевірив можливості забезпечення її іншим житлом.

Крім того, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова І.О. звертає увагу на те, що в межах виконавчого провадження із заробітної плати боржниці стягуються кошти в рахунок боргу, що підтверджується довідками, наявними в матеріалах виконавчого провадження.

Тому, на думку боржниці, в рамках цього виконавчого провадження, приватний виконавець Шавлукова З.А. має право тільки продовжити виконання рішення суду за рахунок іншого майна боржника та/або заробітної плати, а право на звернення з таким поданням у приватного виконавця відсутнє.

ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова І.О. зазначає, що належним способом захисту прав стягувача є звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження про відмову у наданні дозволу на відчуження/реалізацію житлового будинку/квартири в порядку адміністративного судочинства.

У своєму відзиві приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Шавлукова З.А. заперечує проти її доводів, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржувану ухвалу - без змін.

У судовому засіданні представник приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Шавлукової З.А. - адвокат Москаленко Д.Ф. та ОСОБА_2 заперечували проти задоволення апеляційної скарги, оскаржувану ухвалу просили залишити без змін.

ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, судова повістка-повідомлення, направлена засобами поштового зв`язку повернута до апеляційного суду з відміткою працівника пошти «за закінченням терміну зберігання».

Представник ОСОБА_1 - адвокат Фумельов І.О. в судове засідання також не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений відповідно до вимог чинного законодавства (т. 3 а.с. 166). Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

З огляду на положення ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Разом з тим, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому, з огляду також на положення п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130 ЦПК України, колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Згідно з вимогами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду відповідає.

Задовольняючи заяву, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не виконала рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09.03.2022. Більш, ніж за три роки боржник ОСОБА_1 повернула стягувачу ОСОБА_2 близько 20% від загальної суми. З огляду на строки повернення боргу, боржнику ОСОБА_1 для повного погашення заборгованості, що складається з основної суми боргу, судових витрат та основної винагороди приватного виконавця, знадобиться більше 15 років. Власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 є саме бабуся малолітнього ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , - ОСОБА_1 , яка має альтернативне місце для проживання, натомість реєстрація дитини у спірній квартирі відбулася у зв`язку з реєстрацією у цьому будинку його батька - ОСОБА_3 .

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив, підтверджено матеріалами справи і не заперечували учасники справи, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09.03.2022, що залишене без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 18.04.2023, у справі № 331/3872/20 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму основного боргу за договором позики від 24.12.2019 у розмірі 21448 доларів США та відсотки за користування чужими коштами за період з 25.12.2019 до 25.12.2020 у розмірі 2573 долари США, а всього: 24021 доларів США.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються зі сплати судового збору за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову у розмірі 7605,37 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 грн.

15.05.2023 Жовтневий районний суд м. Запоріжжя видав виконавчі листи:

- про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми основного боргу за договором позики від 24.12.2019 в розмірі 21448 доларів США та відсотків за користування чужими коштами за період з 25.12.2019 до 25.12.2020 в розмірі 2573 долари США, а всього: 24021 долар США;

- про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат, що складаються зі сплати судового збору за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову у розмірі 7605,37 грн;

- про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу в розмірі 5000 грн (а.с. 95-96).

У подальшому вказані виконавчі листи передані на виконання приватному виконавцю Шавлуковій З.А. та відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_3, № 72670926 зведені в одне виконавче провадження № НОМЕР_4 (а.с. 97-98).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 398154206 від 07.10.2024, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 99).

Під час розгляду цивільної справи № 331/3872/20 (провадження 2/331/60/2022) судом було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

08.04.2024 приватний виконавець направив запит № 8953 до Департаменту реєстраційних послуг ЗМР з метою встановлення всіх зареєстрованих осіб у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

10.04.2024 Департамент реєстраційних послуг ЗМР надав відповідь на запит, відповідно до якої за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.100).

24.06.2024 приватний виконавець арештував і описав майно боржника - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.101).

07.08.2024 на адресу приватного виконавця надійшла заява боржниці ОСОБА_1 , в якій вона повідомила, що у квартирі був зареєстрований її онук - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , однак був знятий з реєстрації «сторонніми особами». Також боржниця в заяві зазначила, що, окрім неї, у зазначеній квартирі мешкає її мати - ОСОБА_4 (а.с.102).

19.08.2024 приватний виконавець направив до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради повторний запит щодо осіб, які зареєстровані у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відповіддю Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради № 06.4-06/02/9138 від 20.08.2024, за вказаною адресою зареєстровані дві повнолітні особи: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , та одна неповнолітня особа - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.108).

24.08.2024 приватний виконавець направив до Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району (органу опіки й піклування) запит про надання дозволу на реалізацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в якій зареєстрована неповнолітня особа - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

06.09.2024 Районна адміністрація ЗМР по Олександрівському району надала відповідь, відповідно до якої 04.09.2024 комісія з питань захисту прав дитини при районній адміністрації розглянула листа приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Шавлукової З.А. та ухвалила рішення про недоцільність надання дозволу на реалізацію нерухомого майна боржника, ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстрована та має право користування дитина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 109).

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_5 . Мати - ОСОБА_6 , батько - ОСОБА_3 (а.с.21).

ОСОБА_7 є бабусею ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серії НОМЕР_2 (а.с.20).

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання № 04-19/1-501 від 29.10.2018 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 29.10.2018 до теперішнього часу (а.с. 19).

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковими до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з частинами першою, другою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності встановленої законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У рішенні Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.2 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України; право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя. Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст.55 Конституції України права кожного на судовий захист.

Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року №1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, ст.129-1, ч.2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Також Конституційний Суд України, взявши до уваги ст.ст.3, 8, ч.ч.1, 2 ст.55, ч.ч.1, 2 ст.129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційним Судом України наголошено, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

У Рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене ст.6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява №60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява №6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява №30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява №40450/04).

На підставі аналізу ст.ст.3, 8, ч.ч.1, 2 ст.55, ст.129, ч.ч.1, 2 ст.129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні констатував, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Зазначені положення національного законодавства кореспондується з висновками висловленими у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні по справі «Горнсбі проти Греції» суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу до Конвенції. А у справі «Півень проти України» суд констатував порушення ст.6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання.

Крім того, у справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) ЄСПЛ вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

ЄСПЛ неодноразово зауважував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції з прав людини (далі - Конвенція), також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у державі, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (наприклад, справа «Жовнер проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 56848/00, § 33). Право на звернення до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби правова система держав-учасниць Конвенції допускала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим для виконання, залишалося би невиконаним по відношенню до однієї зі сторін всупереч її інтересам. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

ЄСПЛ у пункті 65 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що якщо йдеться саме про справи стосовно тривалості проваджень, найефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би прискорював провадження і не допускав би надмірно тривалого провадження у справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» заява №36813/97, п. 183). Так само й у справах про невиконання судових рішень: будь-який засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. згадане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п. 19): тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції.

Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених ст.ст.129, 129-1 Конституції України, ст.13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів».

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням зокрема таких засад: обов`язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об`єктивності; розумності строків виконавчого провадження.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

У пункті 6 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця).

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем (частина п`ята статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

У частині шостій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Підпунктом 3 пункту 3 Розділу II Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок), яким визначено перелік документів (в електронній або паперовий формі), які подаються разом із заявкою на реалізацію арештованого майна, встановлено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, - надається копія дозволу органів опіки та піклування або відповідне рішення суду.

У пункті 28 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкції з організації примусового виконання рішень), у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону.

У частині другій статті 6 СК України передбачено, що малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

Відповідно до частин другої, третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частинами першою-третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Таким чином, беззаперечним є те, що, враховуючи вимоги Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та положення Інструкції № 512/5 державний або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна (див. постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19), від 25 листопада 2019 року у справі № 718/482/15-ц (провадження № 61-16089св19), від 15 лютого 2023 року у справі № 2-537/11 (провадження № 61-7501св18)).

Вимога про отримання державним або приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема, передбачених статтями 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», від можливого порушення.

Отже, передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду, є неможливою.

Водночас законодавством України не визначено порядку надання органом опіки та піклування згоди на примусову реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти.

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. У свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. У той же час, чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року в справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) вказано, що «для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову в наданні зазначеного дозволу держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій держвиконавця та/або органу опіки та піклування».

Таким чином, державний чи приватний виконавець спочатку повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а в разі відмови органу опіки та піклування, державний чи приватний виконавець з метою виконання судового рішення та забезпечення дотримання прав дітей повинен звернутися до суду (схожі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 2-537/11 (провадження № 61-5415св22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 925/362/20.

З метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом у порядку статті 435 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 2-537/11 (провадження № 61-5415св22)).

Виконавець на підставі частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 3, 6, 22 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, в тому числі й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.

Зазначене дає підстави для висновку про те, що державний чи приватний виконавець зобов`язаний звернутися до органу опіки та піклування з метою отримання дозволу на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а у разі відмови у наданні такого дозволу органом опіки та піклування - виконавець має повноваження звернутися до суду з відповідним поданням (див. постанову Верховного Суду від 01 листопада 2023 року 127/30546/21 (провадження № 61-8695св23)).

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Відповідно до частин першої, четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Згідно з абзацом 5 статті 3 та частинами першою, десятою статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Під час розгляду подання, суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні: чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення: чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання: чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання: яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини (див. постанови Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 2-537/11 (провадження № 61-5415св22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 925/362/20).

Отже, з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право користування яким має малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , при цьому вказана квартира є власністю його бабусі - ОСОБА_1 , приватний виконавець Шавлукова З.А. обґрунтовано звернулася до суду з поданням про надання дозволу на реалізацію майна боржника, в якому зареєстрована малолітня дитина.

Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині 2 статті 64 ЖК України, а саме: дружина наймача (власника), їхні діти і батьки.

Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом.

Отже, малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за місцем реєстрації свого батька, ОСОБА_3 , який є членом сім`ї власниці квартири і має право користування цим жилим приміщенням.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.

Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка їх замінює.

Отже, задовольняючи подання приватного виконавця Шавлукової З.А., суд першої інстанції обґрунтованого виходив з того, що ОСОБА_1 не виконала рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09.03.2022, оскільки більш, ніж за три роки боржник ОСОБА_1 повернула стягувачу ОСОБА_2 близько 20% від загальної суми. З огляду на строки повернення боргу, боржнику ОСОБА_1 для повного погашення заборгованості, що складається з основної суми боргу, судових витрат та основної винагороди приватного виконавця, знадобиться більше 15 років. Власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 є саме бабуся малолітнього ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , - ОСОБА_1 , яка має альтернативне місце для проживання, натомість реєстрація дитини у спірній квартирі відбулася у зв`язку з реєстрацією у цьому будинку його батька - ОСОБА_3 , а відсутність дозволу органу опіки та піклування на реалізацію належної боржнику на праві власності квартири унеможливлює виконання зазначеного рішення суду.

Оцінюючи лист Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району № 2634/01-20/20.02-2190 від 06.09.2024, яким відмовлено у наданні дозволу на реалізацію арештованої квартири, колегія суддів виходить з приписів ч. 6 ст. 19 СК України, відповідно до якої суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору виконує допоміжну функцію при вирішенні спорів, які стосуються прав та інтересів дітей, та спрямований передусім на отримання максимальної інформації щодо обставин, які мають значення для вирішення конкретного спору, оскільки орган опіки та піклування має повноваження встановлювати відомості, одержані у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні тощо.

Апеляційний суд також не погоджується з висновком Районної адміністрації Запорізької міської ради по Олександрівському району, оскільки він не є достатньо обґрунтованим.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не зареєстрована і не проживає за адресою: АДРЕСА_2 , а зазначені судом дані є недостовірними, спростовуються матеріалами справи, оскільки суд першої інстанції зазначив, що під час розгляду цивільної справи № 331/3872/20 (провадження 2/331/60/2022) судом було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , тобто інформація зазначена станом на час ухвалення рішення по суті спору та підтверджена витягом з реєстру територіальної громади м. Запоріжжя щодо реєстрації місця проживання фізичної особи від 28.10.2020 (а.с. 17).

Сам по собі факт на час розгляду подання приватного виконавця іншого зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_4 , про яке вона зазначала у своїй заяві від 27.07.2024, що міститься в матеріалах виконавчого провадження та в копії надане суду (т. 2 а.с. 102), не спростовує наявності у неї альтернативного місця для проживання.

Крім того, колегія суддів зауважує, що у вищеозначеній заяві від 27.07.2024 ОСОБА_1 повідомляє, що у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , окрім неї, фактично мешкає її стара мати, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Про проживання інших осіб у квартирі вона не зазначала. Отже, зазначена квартира не є житлом її малолітнього онука.

Доказів того, що окрім реєстрації, дитина користується вказаним житлом матеріали справи не містять, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржувану ухвалу, суд фактично позбавив малолітню дитину гарантованого їй законом місця проживання.

Твердження боржниці про відсутність у власності батьків дитини житлової нерухомості також є необґрунтованими, оскільки не підтверджені жодними доказами.

На переконання апеляційного суду, сам по собі факт реєстрації малолітньої дитини у спірній квартирі 29.10.2018, тобто, до звернення ОСОБА_2 до суду з позовом про стягнення боргу, не звільняє ОСОБА_1 від обов`язку виконання судового рішення, та не може бути достатньою підставою для відмови в задоволенні подання приватного виконавця.

Отже, встановивши, що у ОСОБА_1 відсутнє інше майно, на яке можна звернути стягнення, чого не заперечувала і сама боржниця, яка не подала суду доказів, які вказують на наявність у неї іншого майна, на яке можна звернути стягнення, або достатніх доходів, коштів, чи рухомого майна для погашення заборгованості, правильними є висновки про те, що приватний виконавець Шавлукова З.А. діяла в рамках Закону України «Про виконавче провадження», звернувшись до суду з цим поданням.

Разом з цим, апеляційний суд враховує надзвичайну важливість принципу обов`язковості виконання судового рішення, що є важливою складовою права особи на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених ст.ст.129, 129-1 Конституції України, ст.13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», та знаходить своє відображення в низці рішень ЄСПЛ, якими констатовано його порушення.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається боржниця в апеляційній скарзі.

Суд виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судових рішень, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржувану ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова І.О. слід залишити без задоволення, а ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2025 року- без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Фумельова Іллі Олександровича - залишити без задоволення.

Ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2025 рокув цій справі - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 30 січня 2026 року.

Головуючий:

Судді: