Вирок від 29 січня 2026 р. у справі №144/576/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 144/576/25

Провадження №11-кп/801/160/2026

Категорія: 285

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач: ОСОБА_2

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2026 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі:

головуючого-судді ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 ,

з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_6 ,

захисника

у режимі відеоконференції ОСОБА_7 ,

обвинуваченого ОСОБА_8 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця в залі суду матеріали кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020110000032 від 04.03.2025 за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури ОСОБА_9 на вирок Теплицького районного суду вінницької області від 13.11.2025, яким

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Красносілка Бершадського району Вінницької області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , громадянина України, раніше не судимого,

визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 (п`ять) років, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 1 (один) рік, із покладеними обов`язками, передбаченими ст. 76 КК України.

В С Т А Н О В И В:

За вироком Теплицького районного суду Вінницької області від 13.11.2025 ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України за таких обставин.

ОСОБА_8 , відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», являючись військовозобов`язаним, визнаним придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, що підтверджується довідкою військово-лікарської комісії № 131/974 від 02.07.2024, на виконання Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022 підлягав призову на військову службу за мобілізацією. Так, ОСОБА_8 , будучи 10.01.2025 у встановленому законом порядку повідомленим про час, дату та місце прибуття для відправки до військової частини, що підтверджується актом фіксування відмови від отримання повістки, діючи всупереч вимогам ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого протиправного діяння, маючи для цього можливість та не маючи права на відстрочку від призову за мобілізацією, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації, без поважних на те причин, умисно не прибув о 08 год 30 хв 11.01.2025 до збірного пункту ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 , внаслідок чого порушив процес комплектування Збройних Сил України під час мобілізації, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

Таким чином дії, ОСОБА_8 вірно кваліфіковані за ст. 336 КК України, тобто ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Прокурор Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу, у якій не оспорюючи кваліфікацію дій обвинуваченого та доведеність його винуватості, просив скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалити новий, яким ОСОБА_8 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки 6 (шість) місяців.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що вирок Теплицького районного суду Вінницької області від 13.11.2025 щодо ОСОБА_8 є незаконним та підлягає скасуванню в частині призначеного покарання у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі обвинуваченого через м`якість, що відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 409 КПК України є підставами для скасування судового рішення.

Прокурор у своїй апеляційній скарзі зазначає, що, ухвалюючи рішення про звільнення ОСОБА_8 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, суд першої інстанції формально підійшов до оцінки обставин кримінального провадження, не в повній мірі врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характер і рівень його суспільної небезпеки, а також особливі умови, за яких воно було вчинене, зокрема дію воєнного стану на території України.

Наголошує, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України, посягає на сферу забезпечення мобілізації та обороноздатності держави, а отже, має підвищений рівень суспільної небезпеки, особливо в умовах збройної агресії та загальної мобілізації. У зв`язку з цим призначення законного, справедливого та достатнього покарання за такі діяння набуває особливої актуальності.

Вказує, що, застосовуючи положення ст. 75 КК України, суд не дотримався вимог закону, оскільки не навів переконливих мотивів, які б свідчили про можливість виправлення засудженого без реального відбування покарання, та не обґрунтував, чому саме такий вид покарання буде достатнім для досягнення його мети, визначеної ст. 50 КК України.

У апеляційній скарзі звертається увага на те, що, обґрунтовуючи застосування випробування, суд першої інстанції обмежився формальним посиланням на відсутність у ОСОБА_8 судимостей, належність до релігійної громади та віднесення інкримінованого діяння до категорії нетяжких злочинів, водночас не надав належної оцінки характеру і мотивам протиправної поведінки обвинуваченого, який, будучи придатним до військової служби та належним чином повідомленим про необхідність прибуття для проходження мобілізації, умисно ухилився від виконання свого конституційного обов`язку.

Прокурор окремо зазначає, що жодні релігійні переконання не можуть слугувати підставою для звільнення особи від мобілізаційних обов`язків, оскільки чинне законодавство передбачає альтернативні способи проходження військової служби, не пов`язані із застосуванням зброї, що виключає можливість обґрунтування ухилення виключно релігійними мотивами.

Підкреслює, що ухилення від призову під час мобілізації створює реальну загрозу для обороноздатності держави, негативно впливає на процес комплектування Збройних Сил України та підриває принцип невідворотності кримінальної відповідальності, а тому призначене судом покарання із застосуванням ст. 75 КК України не відповідає завданням кримінального провадження та не сприяє ані виправленню засудженого, ані запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень.

У зв`язку з наведеним вважає, що призначене ОСОБА_8 покарання є явно несправедливим через м`якість, суперечить загальним засадам призначення покарання, передбаченим ст. ст. 50, 65 КК України та роз`ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003, у зв`язку з чим вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового вироку без застосування положень ст. 75 КК України.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи прокурора, який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовільнити, позицію захисника ОСОБА_7 та її підзахисного, які заперечували щодо задоволення апеляційної скарги прокурора, вивчивши та перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу прокурора слід задовільнити з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Указаним вимогам вирок суду не відповідає.

У поданій апеляційній скарзі прокурор зазначає, що призначаючи покарання суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та призначив явно несправедливе та легке покарання.

Відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Згідно з положеннями статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та наділяють суд правом вибору щодо розміру призначеного покарання, завданням якого є виправлення і попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їхньої небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.

24 лютого 2022 року в Україні розпочалося повномасштабне збройне вторгнення збройних сил іноземної держави, у зв`язку з чим Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на всій території України було введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє й на момент розгляду даного кримінального провадження.

Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов`язком громадян України.

В умовах воєнного стану, відповідно до ст. ст. 1, 2, 17, 65 Конституції України, захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України є найважливішим обов`язком держави та справою всього Українського народу, а виконання військового обов`язку є конституційним обов`язком кожного громадянина України.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, призначаючи покарання ОСОБА_8 , зазначив, що обвинувачений усвідомив суспільну небезпеку свого діяння, що у свою чергу означає, що він усвідомив усі фактичні обставини вчиненого діяння, також зазначив, що останній щиро розкаявся. вчинив вперше, його тяжкість (є нетяжким злочином), відповідно до довідки релігійної організації «Вінницьке Обласне Управління Об`єднаної Церкви Християн Віри Євангельської» є членом церкви християн віри євангельської, а тому суд першої інстанції вважає, що обставини цього конкретного кримінального провадження, які підлягають врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання є підставами для висновку про можливість досягти мети заходу примусу зі звільненням ОСОБА_8 на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання, призначеного за ст. 336 КК України

Колегією суддів враховано дані обставини, проте поряд із цим, колегія суддів також враховує суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_8 кримінального правопорушення, оскільки в період воєнного стану при оголошеній загальній мобілізації умисно проігнорував свій конституційний обов`язок по захисту Батьківщини, а також те, що на території України введений воєнний стан, у зв`язку з чим, дана категорія кримінальних правопорушень викликає значний суспільний резонанс, тому призначення покарання із застосуванням ст. 75 КК України не сприятиме його меті щодо виправлення та запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану, як самим обвинуваченим, так і іншими особами.

У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби.

Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов`язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження судом апеляційної інстанції підтверджено факт ухилення обвинуваченого від військової служби наступними доказами, а саме:

- повідомленням тимчасово виконуючого обов`язки начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 про ухилення ОСОБА_8 від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, що адресоване начальнику відділення поліції №1 Гайсинського РУП ГУНП у Вінницькій області, на підставі якого 04.03.2025 були внесені відомості в ЄРДР за ст. 336 КК України (а. п. 68);

- копією та оригіналом повістки № 04/1001 про виклик для призову на військову службу під час мобілізації та відправлення в складі команди НОМЕР_1 (а. п. 79, 116);

- довідкою військово-лікарської комісії №131/974 від 02.07.2024, з якої вбачається, що солдат запасу ОСОБА_8 пройшов медичний огляд, за результатами якого визнаний придатним до військової служби (а. п. 78);

- обліковою карткою до військового квитка (військово-облікового документу) серії НОМЕР_2 , з якої вбачається, що ОСОБА_8 проходив військову службу, 19.04.1996 року звільнений в запас (а. п. 111);

- актом фіксування відмови від отримання повістки від 10.01.2025 року (а.п. 80);

- актом фіксування неприбуття військовозобов`язаного по повістці від 11.01.2025 року (а.п. 81);

- актом фіксування неприбуття військовозобов`язаного для подання підтверджуючих документів про поважність причин неявки за викликом, станом на 3-тю добу від 14.01.2025 року (а.п. 82);

- актом фіксування неприбуття військовозобов`язаного для подання підтверджуючих документів про поважність причин неявки за викликом, станом на 7-му добу від 18.01.2025 року (а.п. 83).

Таким чином, суд першої інстанції, всебічно, повно та об`єктивно дослідивши обставини кримінального провадження, на підставі належних, допустимих та достатніх доказів, справедливо визнав ОСОБА_8 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, правильно кваліфікував його дії, проте необґрунтовано дійшов висновку про можливість застосування до нього положень ст. 75 КК України.

З урахуванням характеру та підвищеного ступеня суспільної небезпечності інкримінованого злочину, вчиненого в умовах воєнного стану, форми вини, способу та тривалості протиправної поведінки, що свідчить про стійкий умисел на ухилення від виконання конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, а також відсутності обставин, які істотно знижували б ступінь тяжкості вчиненого, висновок суду про можливість звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням є необґрунтованим.

Відповідно до ст. 75 КК України якщо суд, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Верховний суд з даного приводу висловив наступну позицію, що звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) може застосовуватися у випадках, коли у матеріалах кримінального провадження є дані, які є свідченням того, що зниження суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення та самого засудженого зумовлює можливість його виправлення без ізоляції від суспільства.

Дана позиція була висловлена зокрема у постанові від 09.08.2021 (справа № 235/689/20, постанові від 25.01.2021 (справа № 331/2455/19), постанові від 09.12.2020 (справа № 320/2380/17-к), постанові від 15.02.2022 (справа № 127/792/18).

Разом із тим, застосування положень ст. 75 КК України при призначенні покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, є недоцільним та таким, що суперечить завданням кримінального закону і цілям покарання.

Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК України, посягає на основи обороноздатності держави, встановлений порядок комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, а в умовах дії воєнного стану та загальної мобілізації набуває підвищеного рівня суспільної небезпеки, оскільки безпосередньо пов`язане з виконанням конституційного обов`язку громадян щодо захисту Вітчизни.

Ухилення від призову на військову службу під час мобілізації фактично підриває мобілізаційні заходи, створює загрозу національній безпеці та обороноздатності держави, а також формує у суспільстві хибне уявлення про допустимість і безкарність такої поведінки, що є особливо небезпечним у період збройної агресії.

За таких обставин звільнення від відбування покарання з випробуванням не забезпечує ані мети покарання, визначеної ст. 50 КК України, ані загальної та спеціальної превенції, оскільки не здатне сформувати у засудженого належне усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого, а також не виконує стримуючої функції щодо інших осіб.

Отже, враховуючи характер і спрямованість кримінального правопорушення, підвищений рівень його суспільної небезпеки, застосування ст. 75 КК України у справах цієї категорії є безпідставним і таким, що не відповідає засадам справедливості, законності та невідворотності кримінальної відповідальності.

Верховний Суд у своїй постанові від 17.05.2024 у справі № 596/801/23 зазначив, що той факт, що військовозобов`язаний, який ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, беззаперечно визнав свою вину, щиро розкаявся у вчиненому, а також на момент апеляційного перегляду вже був призваний на військову службу за мобілізацією та фактично проходив військову службу у складі військової частини, свідчить про можливість виправлення особи без ізоляції від суспільства та є підставою для застосування положень ст. 75 КК України.

Колегія суддів наголошує, що під час апеляційного розгляду ні захисником, ні обвинуваченим не були подані документи на підтвердження того, що обвинувачений вступив до лав Збройних Сил України, а тому тільки формальне посилання на те, що злочин відноситься до категорії нетяжких кримінальних правопорушень, вчинений вперше не є підставою для застосування норм ст. 75 КК України.

Факт формального щирого каяття обвинуваченим ОСОБА_8 , на переконання колегії суддів, не може бути обставиною, що пом`якшує покарання з огляду на таке.

Обвинувачений ОСОБА_8 з моменту вчинення кримінального правопорушення не вжив жодних заходів на підтвердження щирого усвідомлення своєї вини, зокрема не подав заяву про намір проходити військову службу. Натомість, його поведінка свідчить про свідому відмову від виконання конституційного обов`язку щодо захисту Батьківщини, її територіальної цілісності та недоторканності. Зокрема, під час допиту у суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_8 поряд з фактичним визнанням вини у вчиненні вказаного злочину та підтвердженням обставин обвинувачення, викладеного у обвинувальному акті, також вказав, що з 2009 року він є членом релігійної організації «Вінницьке Обласне Управління Об`єднаної Церкви Християн Віри Євангельської» та його релігійні переконання не дозволяють йому брати до рук зброю і позбавляти інших людей життя, даного Богом. Його релігійні погляди на заборону служби у війську глибокі і порушити він їх не міг. З цих причин 11.01.2025 свідомо не прибув до збірного пункту ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Апеляційний суд враховує правову позицію, викладену у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 573/406/24, відповідно до якої жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від виконання конституційного обов`язку у період мобілізації. Верховний Суд обґрунтовано вказав, що інститут альтернативної (невійськової) служби існує і може бути реалізований у мирний час, проте в умовах воєнного стану та загальної мобілізації держава має право очікувати від громадян виконання свого обов`язку із захисту Батьківщини незалежно від віросповідання.

У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу пропорційності та «суспільної необхідності» при вирішенні питань співвідношення між виконанням громадянських обов`язків і свободою віросповідання.

Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов`язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави.

Із матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_8 у встановленому законом порядку був визнаний придатним до проходження військової служби, однак без наявності законних підстав відмовився від її проходження, що свідчить про ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.

Апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що призов громадянина на військову службу під час мобілізації не означає обов`язкового залучення його до участі у бойових діях зі зброєю, оскільки відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та роз`яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22, військовозобов`язаний може бути задіяний на посадах, не пов`язаних із застосуванням зброї, зокрема при виконанні робіт з інженерного забезпечення, транспортування поранених, ремонту техніки, будівництва укріплень тощо.

У період, коли український народ проходить через найважче випробування своєї історії, кожен громадянин має усвідомити, що держава тримається не лише на законах і зброї, а передусім – на людях, які не залишають її в годину небезпеки. Любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю зробити свій внесок у її збереження, хай навіть найменший – у праці, служінні, допомозі іншим. У цій боротьбі немає чужих чи другорядних ролей, бо кожен вчинок, спрямований на зміцнення держави, – це крок до спільної перемоги над злом, що загрожує її існуванню. І саме від цієї єдності духу залежить майбутнє нашої держави.

Колегія суддів звертає увагу на правові висновки, викладені в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 у справі № 573/838/24, якими надано офіційне тлумачення застосування положень ст. 35 Конституції України в контексті виконання військового обов`язку під час мобілізації.

У вказаній постанові зазначено, що відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Водночас ст.ст. 17 та 65 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності є конституційним обов`язком кожного громадянина України.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду підкреслила, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації є самостійними видами військової служби. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» запроваджує можливість альтернативної служби виключно замість проходження строкової військової служби у мирний час. Натомість заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, альтернативною (невійськовою) службою цим Законом не передбачена.

Таким чином, держава створила правові умови для реалізації громадянами України права на альтернативну службу у мирний час, однак у період воєнного стану та загальної мобілізації цей обов`язок підлягає обмеженню, оскільки Україна зазнала збройної агресії, і на кожного громадянина покладається обов`язок захисту Вітчизни, незалежно від релігійних переконань.

Суд наголосив, що призов під час мобілізації передбачає не лише участь у бойових діях, а й виконання інших функцій, пов`язаних із забезпеченням обороноздатності держави – зокрема будівництво укріплень, евакуацію поранених, ремонт техніки, роботу зв`язківців тощо. У розглядуваній справі засудженого планували залучити до проходження служби саме як зв`язківця, тобто на посаді, не пов`язаній із застосуванням зброї, що свідчить про врахування державою його релігійних переконань.

Відмова засудженого з`явитися за повісткою для проходження будь-якої служби, навіть такої, що не пов`язана з носінням зброї, є безпідставною та не може бути виправдана посиланням на ст. 35 Конституції України чи ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на масштаб військової агресії, протяжність бойових дій та характер порушень міжнародного гуманітарного права, мобілізація є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання знищенню державності. Тому під час мобілізації можливість проходження альтернативної служби виключається, а відмова від виконання військового обов`язку з релігійних мотивів не має правового виправдання.

Колегія суддів апеляційної інстанції враховує зазначену правову позицію як таку, що відображає усталену практику Верховного Суду щодо співвідношення конституційного права на свободу віросповідання та обов`язку громадянина захищати Україну в умовах воєнного стану.

Варто зазначити, що у постанові Верховного Суду від 21.05.2025 року у справі № 636/6354/23 (провадження № 51-341км25) зроблено висновок, що:

«відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовозобов`язаними кримінальних правопорушень у сфері забезпечення призову та мобілізації під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету покарання і може призвести до збільшення кількості аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, а також неспроможності забезпечення належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призведе до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому».

Згідно з ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, крім іншого, є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України необхідність застосування більш суворого покарання є однією із підстав для скасування судом апеляційної інстанції вироку суду першої інстанції та ухвалення нового вироку.

З врахуванням наведеного, доводи апеляційної скарги прокурора в цій частині є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню, вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_8 підлягає скасуванню в частині призначеного покарання, у порядку ч. 2 ст. 409, ст. 414 КПК України з ухваленням нового вироку в цій частині за правилами, визначеними у п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України.

Керуючись ст. ст. 405, 407, 414, 419, 420 КПК України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури ОСОБА_9 – задовільнити частково.

Вирок Теплицького районного суду Вінницької області від 13.11.2025, яким ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України – скасувати, у частині призначення покарання.

Визнати ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_8 рахувати з моменту його затримання на виконання вироку суду апеляційної інстанції.

У решті вирок залишити без змін.

Вирок суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4