Рішення від 27 січня 2026 р. у справі №201/9479/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/9479/25

провадження 2/201/779/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Водолазька Наталя Володимирівна про встановлення факту спільного проживання зі спадкоємцем на момент його смерті,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 30 липня 2025 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідача Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області про встановлення факту спільного проживання зі спадкоємцем на момент його смерті, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своїй позовній заяві та із своїм представником посилаються на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_1 , позивач, його батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Батько ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 01 грудня 2015 року проживав ним, тобто своїм сином, за однією адресою: АДРЕСА_1 , тому що він потребував стороннього догляду через стан здоров`я та похилий вік.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер його батько ОСОБА_2 , підтвердженням родинних відносин є свідоцтво про народження позивача. Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, зокрема на земельну ділянку з кадастровим номером № 1221455400:01:020:0583 в садівничому товаристві «Колос», ділянка № НОМЕР_1 на території Кіровської селищної ради Дніпропетровського району, яка належала померлому.

Протягом всього періоду до та після смерті батька позивач оплачував комунальні послуги, утримував житло, що також є спадковим майном. З цієї причини він був переконаний, що фактичне проживання та подальше користування майном є достатніми для визнання спадщини прийнятою відповідно до положень ч. З ст. 1268 ЦК України. Вказане підтверджується Довідкою № 9 від 02 червня 2025 року Голови правління ОСББ «Вулик на Штабному, 3», яка видана позивачу як власнику квартири АДРЕСА_2 , разом з ним фактично проживав з 01 грудня 2015 року по 11 жовтня 2018 року його батько - ОСОБА_2 , який мав тяжке онкологічне захворювання і потребував догляду. ОСОБА_2 був прописаний за адресою (у квартирі, яка належить дружині позивача ОСОБА_4 ): АДРЕСА_3 , але фактично проживав разом із сином за місцем прописки сина, тобто за адресою: АДРЕСА_4 , так як потребував цілодобового догляду і особистого піклування з причини свого онкологічного захворювання.

Також, ним, позивачем, було організовано та сплачено процес його поховання і його сім`я встановлювала пам`ятник. Факт його смерті також був зафіксований викликаним 11 жовтня 2018 року екіпажем поліції за даною адресою. Для підтвердження чого було подано запит до ГУНП у Дніпропетровській області 27 червня 2025 року про надання офіційних відомостей.

У зв`язку з цим позивач не подавав у визначений законом строк заяву нотаріусу, перебуваючи в стані глибокого психологічного стресу через догляд за тяжкохворим батьком, який страждав на онкологічне захворювання, вважав, що через тривале спільне проживання та здійснення всіх обов`язків з утримання батька, спадщина вважається прийнятою автоматично. Лише 30 квітня 2025 року позивач звернувся до державного нотаріуса ПДДНК Водолазської Н.В. із заявою про право на спадщину за законом на спадкове майно після смерті батька, однак нотаріус відмовила у відкритті спадкової справи у зв`язку з пропущенням строку, відповідно до Постанови про відомому у вчиненні нотаріальної дії № 889/02-31 від 30 квітня 2025 року.

Позивач стверджує, що він є єдиним спадкоємцем першої черги і спору щодо спадкового майна немає. Шлюб між матір`ю позивача ОСОБА_3 та спадкодавцем було розірвано, тобто ще до моменту смерті спадкодавця, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Донька спадкодавця, сестра позивача, ОСОБА_5 , також померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , вона не вступала у спадщину батька, бо знала, що він жив з сином, позивачем.

Тому, для встановлення факту проживання із спадкодавцем на момент його смерті виникла необхідність для звернення з цією заявою до суду.

У померлого ОСОБА_2 інших родичів або близьких людей крім позивача не має. Крім позивача до нотаріуса Водолазької Н.В., державного нотаріуса ПДДНК, з заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався. У зв`язку з тим, що реєстрація місця проживання позивача не співпадає з реєстрацією місця проживання його померлого батька і через пропуск строку, позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину. Отже, він вимушений звернутися до суду з позовною заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю з померлим ОСОБА_2 , так як реєстрація в них різна і тому позивач змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. В добровільному порядку питання не вирішено. Просив захистити право позивача як члена сім`ї з ОСОБА_2 та встановити факт проживання його, ОСОБА_1 з його батьком, спадкодавцем ОСОБА_2 на момент його смерті, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області в судове засідання не прибув, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, вимоги позову фактично визнав, зобов`язань з позивачем не мають, не заперечував проти розгляду справи за його відсутності, правом надання відзиву на позов не скористався. Причини його та/або представника неприбуття в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов`язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність відповідача не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від прибуття чи неприбуття представника відповідача сама особа в судове засідання не прибула без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неприбуття в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. При цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. Таким чином суд вважає можливим розгляд справи за відсутності відповідача згідно до ст. 223 ЦПК України.

Третя особа Перша дніпровська державна нотаріальна контора або державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Водолазька Н.В. та/або їх представник в судове засідання не прибули, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, її дії відповідають закону, нічиїх прав не порушувала і будь-якої шкоди не завдавала, не заперечувала проти розгляду справи за їх відсутністю за наявними матеріалами. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши позицію сторін, третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з наданих документів та позиції позивача і представника відповідача судом з`ясовано, що ІНФОРМАЦІЯ_6 народився ОСОБА_1 , що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про народження № 6435322 від 03 липня 2019 року, актовий запис за № 16-070-14-0175195, видане ГУ Відділом реєстрації актів цивільного стану міста Усть-Каменогорськ, згідно до якого його батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . ОСОБА_2 з 01 грудня 2015 року проживав зі своїм сином за однією адресою: АДРЕСА_1 , тому що він потребував стороннього догляду через стан здоров`я та похилий вік.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт серії НОМЕР_3 , у віці 81 років, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданого Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 12 жовтня 2018 року, серії НОМЕР_4 . Підтвердженням родинних відносин є свідоцтво про народження позивача із засвідченим перекладом.

Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, зокрема на земельну ділянку з кадастровим номером № 1221455400:01:020:0583 в садівничому товаристві «Колос», ділянка № НОМЕР_1 на території Кіровської селищної ради Дніпропетровського району, яка належала померлому.

Протягом всього періоду до та після смерті батька позивач оплачував комунальні послуги, утримував житло, що також є спадковим майном. З цієї причини він був переконаний, що фактичне проживання та подальше користування майном є достатніми для визнання спадщини прийнятою відповідно до положень ч. З ст. 1268 ЦК України.

Вказане підтверджується Довідкою № 9 від 02 червня 2025 року Голови правління ОСББ «Вулик на Штабному, 3», яка видана позивачу як власнику квартири АДРЕСА_2 , разом з ним фактично проживав з 01 грудня 2015 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 його батько - ОСОБА_2 , який мав тяжке онкологічне захворювання і потребував догляду. ОСОБА_2 був прописаний за адресою (у квартирі, яка належить дружині позивача ОСОБА_4 ): АДРЕСА_3 , але фактично проживав разом із сином за місцем прописки сина, тобто за адресою: АДРЕСА_4 , так як потребував цілодобового догляду і особистого піклування з причини свого онкологічного захворювання.

У зв`язку з цим позивач не подавав у визначений законом строк заяву нотаріусу, перебуваючи в стані глибокого психологічного стресу через догляд за тяжкохворим батьком, який страждав на онкологічне захворювання, вважав, що через тривале спільне проживання та здійснення всіх обов`язків з утримання батька, спадщина вважається прийнятою автоматично, як це передбачено ч. З ст. 1268 ЦК України. На той час позивач не усвідомлював обов`язку подати окрему заяву до нотаріуса. Лише у квітні 2025 року, після спроби оформити документи на спадкове майно, він дізнався про необхідність поданий заяви до нотаріуса в межах 6-місячного строку.

Саме, 30 квітня 2025 року позивач звернувся до Державного нотаріуса Першої Дніпровської державної нотаріальної контори Водолазської Наталі Володимирівни із

заявою про право на спадщину за законом на спадкове майно після смерті батька, однак нотаріус відмовила у відкритті спадкової справи у зв`язку з пропущенням строку, відповідно до Постанови про відомому у вчиненні нотаріальної дії № 889/02-31 від 30 квітня 2025 року.

Позивач стверджує, що він є єдиним спадкоємцем першої черги і спору щодо спадкового майна немає. Шлюб між матір`ю ОСОБА_3 та спадкодавцем було розірвано, тобто ще до моменту смерті спадкодавця, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_5 ). Донька спадкодавця, сестра позивача, ОСОБА_5 , також померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_6 , вона не вступала у спадщину батька, бо знала, що він жив з сином, позивачем.

Тому, для встановлення факту проживання із спадкодавцем на момент його смерті виникла необхідність для звернення з цією заявою до суду.

В якості правового обґрунтування своїх вимог позивач посилається на наступне: відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення. Відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК України, якщо спадкоємець постійно проживав із спадкодавцем на момент його смерті, він вважається таким, що прийняв спадщину, якщо не заявив про відмову. Якщо спадкодавець на момент смерті проживав разом зі спадкоємцем, то спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого законом строку не відмовився від неї. Це правило діє, якщо спадкоємець постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Відповідно до ч. 1 статті 316 ЦПК України, заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Оскільки позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , яка знаходиться в Соборному районі міста Дніпрі, що за підсудністю відносяться до Соборного районного суду міста Дніпра, то дана заява подається саме до зазначеного суду.

За змістом ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 2 ст. 48 ЦПК України, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

У померлого ОСОБА_2 інших родичів або близьких людей крім позивача не має. Крім позивача до нотаріуса Водолазької Н.В., державного нотаріуса ПДДНК, з заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався. У зв`язку з тим, що реєстрація місця проживання позивача не співпадає з реєстрацією місця проживання його померлого батька і через пропуск строку, позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину. Обставини цього факту підтверджуються, на його думку, крім вимог та наданих документів, також свідченнями сторін і свідків. Для упорядкування документів і вирішення питань зі своїми правами, майном та іншим позивач вимушений був звертатися до суду з позовною заявою про захист своїх прав, встановлення факту проживання однією сім`єю в певний час та визнання права на спадщину.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також і інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Згідно п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Судом встановлено, що дійсно ІНФОРМАЦІЯ_6 народився ОСОБА_1 , що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про народження № НОМЕР_7 від 03 липня 2019 року, актовий запис за № 16-070-14-0175195, видане ГУ Відділом реєстрації актів цивільного стану міста Усть-Каменогорськ, згідно до якого його батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 01 грудня 2015 року проживав ним, тобто своїм сином, за однією адресою: АДРЕСА_1 , тому що він потребував стороннього догляду через стан здоров`я та похилий вік.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_2 у віці 81 років, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданого Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 12 жовтня 2018 року, серії НОМЕР_4 . Підтвердженням родинних відносин є свідоцтво про народження позивача із засвідченим перекладом.

Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, зокрема на земельну ділянку з кадастровим номером № 1221455400:01:020:0583 в садівничому товаристві «Колос», ділянка № НОМЕР_1 на території Кіровської селищної ради Дніпропетровського району, яка належала померлому.

Протягом всього періоду до та після смерті батька позивач оплачував комунальні послуги, утримував житло, що також є спадковим майном. З цієї причини він був переконаний, що фактичне проживання та подальше користування майном є достатніми для визнання спадщини прийнятою відповідно до положень ч. З ст. 1268 ЦК України.

Вказане підтверджується Довідкою № 9 від 02 червня 2025 року Голови правління ОСББ «Вулик на Штабному, 3», яка видана позивачу як власнику квартири АДРЕСА_2 , разом з ним фактично проживав з 01 грудня 2015 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 його батько - ОСОБА_2 , який мав тяжке онкологічне захворювання і потребував догляду. ОСОБА_2 був прописаний за адресою (у квартирі, яка належить дружині позивача ОСОБА_4 ): АДРЕСА_3 , але фактично проживав разом із сином за місцем прописки сина, тобто за адресою: АДРЕСА_4 , так як потребував цілодобового догляду і особистого піклування з причини свого онкологічного захворювання.

Також, позивачем, було організовано та сплачено процес його поховання і його сім`я встановлювала пам`ятник. Факт смерті батька позивача також був зафіксований викликаним 11 жовтня 2018 року екіпажем поліції за даною адресою. Для підтвердження чого було подано запит до ГУНП у Дніпропетровській області 27 червня 2025 року про надання офіційних відомостей.

У зв`язку з цим позивач не подавав у визначений законом строк заяву нотаріусу, перебуваючи в стані глибокого психологічного стресу через догляд за тяжкохворим батьком, який страждав на онкологічне захворювання, вважав, що через тривале спільне проживання та здійснення всіх обов`язків з утримання батька, спадщина вважається прийнятою автоматично, як це передбачено ч. З ст. 1268 ЦК України. На той час позивач не усвідомлював обов`язку подати окрему заяву до нотаріуса. Лише у квітні 2025 року, після спроби оформити документи на спадкове майно, він дізнався про необхідність поданий заяви до нотаріуса в межах 6-місячного строку. Саме, 30 квітня 2025 року позивач звернувся до Державного нотаріуса Першої Дніпровської державної нотаріальної контори Водолазської Наталі Володимирівни із

заявою про право на спадщину за законом на спадкове майно після смерті батька, однак нотаріус відмовила у відкритті спадкової справи у зв`язку з пропущенням строку, відповідно до Постанови про відомому у вчиненні нотаріальної дії № 889/02-31 від 30 квітня 2025 року.

Позивач стверджує, що він є єдиним спадкоємцем першої черги і спору щодо спадкового майна немає. Шлюб між матір`ю ОСОБА_3 та спадкодавцем було розірвано, тобто ще до моменту смерті спадкодавця, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_5 ). Донька спадкодавця, сестра позивача, ОСОБА_5 , також померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_6 , вона не вступала у спадщину батька, бо знала, що він жив з сином, позивачем.

Тому, для встановлення факту проживання із спадкодавцем на момент його смерті виникла необхідність для звернення з цією заявою до суду.

Відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК України, якщо спадкоємець постійно проживав із спадкодавцем на момент його смерті, він вважається таким, що прийняв спадщину, якщо не заявив про відмову.

Якщо спадкодавець на момент смерті проживав разом зі спадкоємцем, то спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого законом строку не відмовився від неї. Це правило діє, якщо спадкоємець постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Тобто, наявність спільного проживання є підставою для автоматичного прийняття спадщини, якщо спадкоємець не робить офіційної відмови.

Факт спільного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини має юридичне значення, оскільки відповідно до частини 3 статті 1268 Цивільного кодексу України, спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо не заявив про її відмову.

Отже, встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на момент його смерті є необхідним та достатнім для підтвердження прийняття спадщини фактичними діями, навіть без подання заяви нотаріусу у 6-місячний строк, що передбачено частиною 1 статті 1268 ЦК України.

Крім того, згідно з частиною 2 статті 1258 ЦК України, право на спадкування за законом мають спадкоємці першої черги. Заявник є сином спадкодавця, що підтверджується свідоцтвом про народження, і таким чином належить до спадкоємців першої черги за законом (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до статті 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (стаття 1221 ЦК України). У разі проживання спадкодавця спільно із спадкоємцем за іншою адресою, ніж його реєстрація, встановлення факту такого проживання може відбуватись виключно в судовому порядку, що й обґрунтовує звернення заявника до суду з цією заявою.

Згідно з положеннями статті 256 Цивільного процесуального кодексу України, громадянин має право звернутися до суду із заявою про встановлення юридичного факту, якщо цей факт має юридичне значення та його не можна встановити або підтвердити в інший спосіб (в адміністративному або нотаріальному порядку).

З огляду на викладене, факт спільного проживання заявника із спадкодавцем на момент його смерті неможливо встановити в інший спосіб, а тому він потребує встановлення у судовому порядку як юридичний факт, що має правове значення для оформлення спадкових прав.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику в справах спадкування» роз?яснено, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв?язку із чим нотаріуса відмовив особі в оформленні спадщини спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у справі ВС/КЦС № 681/203/17-ц від 17 жовтня 2018 року вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Щодо спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно проживали спільно із спадкодавцем, встановлюється презумпція прийняття спадщини, яка може бути спростована лише шляхом подання ними заяви про відмову від спадщини до нотаріальної контори. Для тих спадкоємців, які не проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, єдиним виявом бажання прийняти спадщину є заява про це, подана до нотаріального органу (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

Згідно пп. 4.10 п. 4 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, жодним строком не обмежена. Тобто спадкоємець, який прийняв спадщину, може звернутися за видачею свідоцтва протягом будь-якого часу після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Особливе значення при цьому має факт постійного проживання спадкоємця на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем, який підтверджує фактичне прийняття спадщини і має бути доведений спадкоємцем.

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у справі № 342/1407/24 (ухвала від 25 лютого 2025 року) підтвердив, що факт постійного спільного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на момент смерті є юридично значущим фактом, встановлення якого має безпосередній вплив на реалізацію спадкових прав. Суд зазначив, що відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК України, особа, яка постійно проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що прийняла спадщину, якщо не заявила про відмову від неї. Сам факт спільного проживання є правовою підставою для виникнення у спадкоємця прав на спадкове майно. Суд також підкреслив, що встановлення такого факту можливе лише в судовому порядку в разі, якщо іншим способом це підтвердити неможливо (наприклад, через відсутність реєстрації місця проживання за однією адресою), і такий факт має юридичні наслідки - дає підстави для реалізації права на спадкування.

У справі позивач надав докази спільного проживання (довідки, свідчення, догляд, оплата послуг тощо), а також підтвердив відсутність інших спадкоємців, що дало підстави суду встановити юридичний факт спільного проживання та визнати спадщину прийнятою.

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у справі № 484/747/1 постановою від 10 січня 2019 року м. Київ: відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний^ вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Враховуючи викладене, тривале спільне проживання позивача із спадкодавцем, документальні підтвердження цього, вказані раніше обставини є істотними перешкодами для реалізації права заявника на спадкування спадкового майна після смерті батька, а тому вважає, що судом може бути визнано факт спільного проживання. Суд має всі правові підстави встановити юридичний факт спільного проживання заявника зі спадкодавцем на момент його смерті, що є необхідністю для реалізації його права на оформлення спадкового майна.

У померлого ОСОБА_2 інших родичів або близьких людей крім позивача не має. Крім позивача до нотаріуса Водолазької Н.В., державного нотаріуса ПДДНК, з заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався. У зв`язку з тим, що реєстрація місця проживання позивача не співпадає з реєстрацією місця проживання його померлого батька і через пропуск строку, позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину. Отже, він вимушений звернутися до суду з позовною заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю з померлим ОСОБА_2 , так як реєстрація в них різна і тому позивач змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. В добровільному порядку питання не вирішено. Просив захистити право позивача як члена сім`ї з ОСОБА_2 та встановити факт проживання його з батьком за однією адресою на момент його смерті разом.

Згідно Інструкції про вчинення нотаріальних дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, діючої на час відкриття спадщини, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом із спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання пазом і спадкодавцем можуть бути; довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом із спадкодавцем.

Згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у разі відсутності у паспорті спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання, доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Отже, у випадку, якщо спадкоємець фактично постійно проживав із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, проте у його паспорті відсутня відмітка про реєстрацію місця проживання разом із спадкодавцем, а також відсутні докази, визначені Порядком вчинень нотаріальних дій нотаріусами України, спадкоємець мас право звернутися до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до ст. 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до ст. З СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», в судовому засіданні необхідно дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянств які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільні вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом п. 3.22 розділу 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого 22 лютого 2012 року за № 282/20595, у разі відсутності у паспорті спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те. що спадкоємець на день смерті проживав разом із спадкодавцем.

У зв`язку з тим, що реєстрація місця проживання позивача не співпадає з реєстрацією місця проживання його померлого батька, позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину. Отже, він вимушений звернутися до суду з позовною заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю з померлим ОСОБА_6 , так як реєстрація могла бути в них різна і тому позивач змушений звернутися за захистом своїх прав до суду.

У постанові Верховного Суду у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18) зроблено висновок, що «для набуття права на спадкування за законом на підставі положень статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем: б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю».

Стаття 1220 ЦК України передбачає, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Відповідно до частини першої, другої та третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Частиною першою статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Отже, статтями 1268 та 1269 ЦК України презумується, що у разі, коли спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, то він вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не заявив про відмову від неї протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу.

Тобто, дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем, чітко визначені у частинах третій, четвертій статті 1268, статтях 1269, 1270 ЦК України.

Позивачем доведено факт спільного проживання зі спадкодавцем на момент смерті, оскільки відповідно до статті 1264 ЦК України він є спадкоємцем четвертої черги за законом, відтак, на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину.

Отже, керуючись чинним законодавством України, практикою ВСУ у аналогічних справах, обставинами викладеними у позовній заяві та наданими до неї доказами, можливо прийти до висновку про задоволення у повному обсязі позовних вимог.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п..

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім`ї та на повагу до свого сімейного життя.

Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги ймовірне часткове не визнання відповідачем позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги своєчасно в передбаченому законом порядку не заявлено.

При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити та встановити факт проживання позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , разом зі своїм батьком, спадкодавцем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в віці 81 рік, на момент його смерті.

Таким чином позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання зі спадкоємцем на момент його смерті в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону і підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 4, 15, 16, 55, 60, 1217, 1220, 1221, 1258, 1261, 1264, 1268-1270 ЦК України, ст. 2, 3, 4, 7, 8, 18 Сімейного кодексу України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, 315 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_8 , разом зі своїм батьком, спадкодавцем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в віці 81 рік, на момент його смерті.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -